Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою
страница №7
...омостi виринув навiть сумнiв:"Таж хiба це собаки?.."
Нi, це над збомбленим, зруйнованим, поритим ямами й окутаним смородом
пiроксилiну мiстом, що лежало, втоптане в землю, пiд холодними зорями,
ридали душi всiх забитих i замордованих, розiрваних на шматки й нiким не
похоронених, безпритульнi й безпораднi, непотрiбнi анi на землi, анi на
небi, анi в пеклi. Це вони зчинили страшний плач, страшне голосiння.
Безмежний, потрясаючий лемент... У чорнiй тишi пiвнiччя, пiд холодними
тремтячими зорями, вони тужили на всi голоси й на всi ноти... Такого
Максим ще нiколи не чув. Це було монотонне повторювання однiєї ноти
безлiччю голосiв. Це було витягування цiлої рулади, пересноване тужним
виттям, що навiвало жах, вiд якого ворушилося волосся.
Якась космiчна iєремiяда, доведена до найвищої точки.
Повстання мертвих...
Нi, р е в и щ е мертвих разом iз живими - над чорною, космiчною
прiрвою. Море хлипання, скарги, квилiння, дитячих зойкiв, материнського
ридання, божевiльного маячiння й тоскного речитативу ритуальної якоїсь
плакальницi, нiжної й тонкоголосої, як рiдна-рiднесенька сестра чи ще
рiднiша матiнка-ненька... Дивовижний, несьогосвiтнiй i в той же час до
болю реальний, безнадiйний плач-лемент над руїною...
Пiд тим лементом брижилась чорна й сморiдна, пришерхла, принишкла
земля, а вгорi над усiм мерехтiли, клiпали, як очi, великi зорi, вiбруючи
в такт хаотичному дикому лементовi пiд ними, й здавалося, що з них - iз
тих зiр-очей - капали сльози.
Максим слухав цю пiвнiчну мiстерiю i його перегартоване, надщерблене й
геть спустошене серце бралось тремтливим холодком. Для нього це був
страшний плач над мiстом його похованого дитинства. Над чорною пустелею -
на порозi бiблiйного, напророченого кiнця свiту...
Вранцi зняли з Максима наручники, так i лишивши нерозгаданою загадку -
навiщо ж вони їх надягали?..
Як тiльки розвиднiлось, вiдразу ж завили сирени. I вiдразу ж почався
шалений рух. Хтось розгубився, заметушився й усе переплутав. Максима
спочатку було вкинуто назад до камери. Та не встиг вiн ще навiть знайти
собi мiсце в камерi, як нараз розiтнулася шалена команда:
- Виходь!!. Стройся!!.
Загримiли засови, затрiщали дверi - велика людська лава бурхнула з
тюрми надвiр. Хоч цiлiсiнька стiна була вiдвалена геть, проте всiх
випускали тiльки в дверi. "Дисциплiна..."
А надворi ту всю людську лаву брали, як у шори, двi тiснi й довжелезнi
шпалери варти, наїжаченої сталевими цiвками автоматiв i злiсними лютими
очима, так нiби причиною того, що вони мусили пiдставляти тут голови пiд
бомби, була саме ця сiра людська лава. Вони взяли її в шори й зразу ж
розставили всiх "по чотири".
Щойно тепер стало видно, скiльки їх i якi вони були. Тут вишикувалося
понад чотириста людей, - нi, не людей, а сiрих iстот у подертому брудному
ганчiр'ї, з пом'ятими блiдими й брудними обличчями, з такими ж торбами на
спинах, - понад чотириста скоцюрблених голодом, холодом, утомою й страхом
жалюгiдних iстот. Вишикованi в довгу колону "по чотири", вони являли собою
вже цiлком знеосiблену сiру масу. I ця маса, ця колона, закаляна вапном й
крейдою, забруднена порохом, глиною й битою цеглою, стояла, дрiбненько
тремтiла й чекала, опустивши очi, теж злiснi, але бiльше переляканi...
Та й варта мало чим вiдрiзнялася зовнi вiд колони. Таке ж ганчiр'я
одягу, такi ж торби, лише не в руках, а прип'ятi до паскiв, такi ж блiдi
обличчя й такi ж переляканi. Тiльки вони були тепер упривiлейованi. Тi
привiлеї вони тримали в руках. Привiлеї тi - то зброя i зматерiялiзоване в
тiй зброї право вбивати людей, поставлених "по чотири", - таких самих, як
i вони, але приречених тепер бути вбитими першими тiльки тому, що цього
разу зброя потрапила випадково не до їхнiх рук.
Метушня. Команда Зайця:
- Ма-аррш!
I все те посунуло. Подалося вчвал - по багнюцi, по снiгу, по вибоях.
Тюрма на Широкiй лишилася зяяти роззяпленими дверима, проваленим дахом i
розваленим фасадом.
Тридцять восьмеро тих, позначених пальцем Фортуни, що їх перед тим було
видiлено окремо, змiшалися тепер i переплуталися з рештою, з усiєю масою,
пiдiгнаною вже пiд один ранжир тим-таки самим пальцем.
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Захекуючись вiд швидкої ходи, люди почали губитися в здогадах - куди ж
це їх ведуть? Чи не на соборний цвинтар? Це там, за ярмарковою площею, пiд
сизим бором...
Максим теж думав про те. Так, це ж вони, далебi, йдуть туди, де стоїть
той янгол мармуровий, повергнутий на землю, що так трагiчно заломив руки в
мармуровiй печалi... Тужить. Хоч його й потiшали щороку безлiч разiв
священики та хори церковнi, спiваючи - "iдеже нєсть болєзнь, нi печалi, нi
воздиханiя", проводжаючи душi вiдходячих у життя вiчне. Янгол усе тяжко
зiтхав i плакав ревно, скiльки Максим його пам'ятає. I малому Максимовi
все здавалося, нiби тому вiн так ридав, що недалеко бiля нього все було
копано великi ями та й роблено в них братськi могили для розстрiлюваних
над ними людей... I дядина, красуня тiтка Ганнуся, точнiсiнько так ридала,
коли стояла на могилi навколюшки, розхристана, з розметаною косою,
затискуючи руки мiж колiнами, - над розстрiляним своїм чоловiком, а його,
Максимовим, дядьком, колись...
Колона йшла, обминаючи центр мiста, йшла бiчними вулицями, тримаючи
курс таки туди - на ледь помiтний хрестик за купами голих дерев i дахiв,
на хрестик дерев'яної церковцi соборного цвинтаря. Тi вулицi, якими вони
йшли, так добре знанi Максимовi з дитинства, - то вже були не вулицi. Вся
ця частина мiста була перетворена в суцiльний пустир, укритий руїнами
дiмкiв i глибоченними воронками. По краях воронок лежали величезнi брили
мерзлої чорної землi, вивернутi тоновими бомбами. "По кому тут треба було
скидати тоновi бомби!?." I, нiби як знущання, як глум над тiєю всiєю
руїнницькою робою i як трiюмф перемоги над нею, ось над шляхом, край
великої левади стоїть глиняна хатина пiд солом'яною старезною стрiхою...
Максим знав цю хату з дитинства - це хата Кривоносiв, ковалiв i
молотобойцiв, що з їхнiми хлопцями вiн учився в школi та з ними ж на печi
ось у цiй хатi слухав казок старої бабусi Кривоносихи - казок про царiвен,
про вiдьму, про хатку на курячих лапках... I ця "хатка на курячих лапках"
iз казки завжди асоцiювалась у Максимовiй уявi саме з хатиною Кривоносiв.
А тепер ця хатка на курячих лапках стоїть от над краєм велетенської
воронки, як над проваллям, i - цiла-цiлiсiнька! Це нiби теж кадр iз казки.
Цiлiсiнька, пiсля нападу "нечистої сили", тiльки припала на один рiг,
мовби вклякнула на одно колiно, та стрiха трохи задерлась. Та ще ослiпла
зовсiм - єдина її шибка в маленькому вiкнi вилетiла. Решта шибок, як i
ранiше, були позатиканi онучами, й тi онучi не повилiтали, - це, либонь,
ще тi онучi, що були й за Максимового дитинства, що їх iще повтикала стара
Кривоносиха. "Непереможнi, незнищимi українськi онучi!"
Чим далi колона йшла, тим реальнiшою ставала для Максима можливiсть
пройти попри самiсiньку власну хату. Так. Це була б страшна iронiя! I на
те закривлялося. Ось уже мiський парк. Ось Шеметiв перевалок. Ось вони
вийшли на Максимову вулицю... Звiдси б повернути лiворуч, i за яких двiстi
крокiв - його хата. Але колона не повернула лiворуч i не пiшла вздовж по
вулицi, а лише перетнула її впоперек навскоси. Конвой так квапив, так
гнав, що люди бiгли... бо над мiстом уже знову ревли лiтаки й могло
статись так, що, доки колона добiжить до цвинтаря, її змiшають iз болотом
ранiше, ще й разом iз конвоєм, i тим зiпсують усю задуману виставу,
зламають її послiдовнiсть.
Люди бiгли, спотикаючись. У тiм поспiху даремно Максим повертав голову
влiво, намагаючись востаннє, хоч здалеку, побачити свiй дiм... Нiчого вiн
не вглядiв, не встиг.
Проминувши Зелене озеро (озеро посеред вулиць, на якому Максим учився
плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасикiв i жаб'ячих
пуголовкiв, i яке тепер його не зворушувало, засипане брудним снiгом,
сажею, цеглою, трiсками й шматками бляхи вiд розбомбленої касарнi, що
стояла при березi) - проминувши це озеро, колона повернула лiворуч... I
тепер уже зовсiм стало ясно, що таки дiйсно вони йшли на цвинтар. "Ось
пройти ще цiєю вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенкiв перевалок i
тим перевалком вийти на Ярмаркову площу, пересiкти її навкiс - i вже. Там
є брама, через яку всi входять... але не всi виходять".
"За тiєю брамою, там їх i чекає мармуровий янгол".
За цим передбаченням усе й вiдбувалося. Це вражало. А також вражало те,
що скiльки вони пройшли, а нiде ще не стрiли жодної живої душi, навiть
собаки. Нишком кожен, i Максим теж, хотiв, щоб стрiвся бодай хоч якийсь
випадковий знайомий, щоб хоч знали люди (хоч хто-небудь!), коли й куди їх
поведено, щоб знали, що вони тут пройшли востаннє власними своїми
ногами...
Пройшли вулицю. Ось колона звернула в вузенький Силенкiв перевалок.
Ось...
Але далi цього перевалочка колона не пiшла. Вона зупинилась, геть
виповнивши його вщерть, бо був вiн зовсiм вузенький, i так стояла. Люди
перепочивали тiлом i мучились душею (хто ще був здiбний мучитись). Це
все-таки мала бути лише коротка павза, а потiм вони вийдуть на ярмаркову
площу, зроблять останнiх пару сот крокiв i... Проте з цього перевалочка
колона далi не пiшла. Виявилося, що мета її маршруту була якраз тут, саме
в цьому перевалочку.
Це був досить великий одноповерховий будинок Силенка. Тобто - колись це
був будинок Силенка, якогось купця, чи архиєрея, чи генерала, Максим так
добре й не знав того, хоч проходив повз нього безлiч разiв. А не знав
тому, що пiзнiша слава цього будинку геть затьмарила iмена попереднiх
господарiв. А був тут пiзнiше "Штаб Духонiна", а потiм "ЧеКа"... Може,
вiдтодi й янгол той плаче там так тужно... Потiм тут був вiйськовий клюб.
Нарештi - контора й клюб радгоспу "Свобода". А тепер...
А тепер тут, здається, мав бути також "клюб"... Якiсь люди шпарко й
галасливо працювали в ньому: чiпляючись по вiкнах, як мавпи, вони
прибивали грати!.. Пристосовували. За десять-двадцять хвилин усе було
готове: дiм купця чи архиєрея Силенка було пристосовано до нової функцiї.
В цей дiм i було впаковано всю колону. Запхнули її, натоптали,
придавили колiнами, рушницями та кулеметами й замкнули. Варта
розташувалась по менших прибудiвках та в коморах у дворi, начальство й
"управлiння" - по сусiднiх дiмках.
I нова тюрма зафункцiонувала.
Всерединi в тiм домi дверi були повириванi й стiни порозвалюванi, так
що вiн знутра являв собою майже суцiльну залю з коридорчиком. У цю залю й
у цей коридорчик i насипано було повно людей. Вони кишiли купою, один на
одному. Топталися по головах i ногах. Вкладувалися. Вмощувалися... А над
усiм - гнiтюча-гнiтюча тривога, страх i якесь внутрiшнє ниття, як зубний
бiль...
"Соломонова теза про пiсок пустель, мабуть, саме отут була б найбiльш
доречна. I та його теза про хробакiв..."
Максим роздумував над цим, лежачи серед людського звалища й
спостерiгаючи з нудьгою все навколо себе. I вже майже визнав за ним рацiю
- за Соломоном цебто.
Господи! Сама думка, що Соломон мiг мати рацiю, вбивала. Зрештою, все
тут убивало, весь оцей свiт убивав.
"А таки, мабуть, мав рацiю!.."
Зваленi в купу, в звалище, всi цi iстоти (а це вже були тiльки iстоти -
нi, пiсок пустель!) помалу втрачали зовсiм свою людську подобу.
Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звiрiти,
обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так от оголено й у
такому темпi й маштабi... Цього ще не бачив. I тут же пригадував знову
слова Соломона про вагоме й штучне - про те, що вiдвiюється, й про те, що
лишається. I от - штучне вiдвiялося, лишилося вагоме...
В тюрмi панувала ядуха, злоба. Люди починали нагадувати собою диких
iстот, що на малiй площi, в ямi, намагалися видертися геть по головах собi
подiбних, топчучи одне одного на смерть. Вони шукали рятунку в загибелi
ближнього, в зненавистi - в тому, в чому рятунку нiколи не було й нiколи
не буде.
Над людським звалищем, у смородi лахмiття, випарiв i махоркового диму,
тяжка, як сам той дим, стояла зловiсна, брудна лайка. Люди гризлися за
мiсця бiля вiкон, за те, хто з них був чи є "ворог народу", а хто нi, -
хто... "правильно", по заслузi сидить у цiй "буцигарнi", а хто "безневинна
жертва"... Гризлися за те, хто "чесно жив", а хто з нiмцями спiвпрацював,
хто любить совєтську владу, а хто ненавидить... Причому все те говорилося
якнайголоснiше, щоб чула варта за дверима, щоб чув карнач, а то й "сам
Заєць". Люди билися кулаками в груди й клялися... й проклинали... I
дубасили словами один одного, а вiд слiв переходили й до кулакiв.
Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, - нi, як черва. А посерединi
того коловороту лежали Максим iз Костиком. Хлопець дрiбно тремтiв. Вiн
нiколи не був у такiй ямi, i його дитяче серце огортав панiчний жах. А
Максимове серце огортала туга - нi, нудьга. "Любов!.. Iдеї!.. Бог!..
Честь!.. Ха-ха-ха!" - бринiли Соломоновi слова. Його дух витав тут, як дух
злого генiя, аж Максимовi ставало моторошно...
Серед ув'язнених найбiльш горлатими, найбiльш "вiдданими Сталiновi й
партiї", найбiльш "чесними" виставляли себе тi, що були вчора пiдручними в
Зайця, - полiцаї з "любовi до мистецтва", гестапiвськi попихачi й тi
"заплiчних справ майстрi", що так по-мистецькому орудували намиленою
мотузкою. Вони били себе в груди й напосiдалися на всiх iнших, тероризуючи
їх своїм горлатим пащекуванням. Iншi огризалися, нагадували крикунам
учорашнє, тодi вибухав й стояв божевiльний клекiт - клекiт оскаженiлих
людей. Тюрма аж стугонiла вiд лютого ревища.
I раптом... Раптом усе вривалося. Люди заклякали, аж стукаючи лобами об
пiдлогу, тиснулися в кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й "Царицю
Небесну", i лежали тихо-тихо, шепочучи молитви... Це над дахом проходив
смерч - там гули лiтаки, налiтаючи черговою хвилею на мiсто й бомблячи
його з низького лету. Люди шаленiли вiд жаху. Вони влипали в пiдлогу,
тремтiли й говорили тiльки пошепки, нiби боячись, щоб їх не почула,
пролiтаючи над дахом, смерть. Але лiтаки пролiтали i... I тодi за ними
вслiд зривався скажений вихор матюкнi "в Бога, в Богородицю, в янголiв, у
всiх святих i їхнiх заступникiв"... Розквитавшись так iз лiтаками, бралися
знову до перерваної баталiї. I знову все, як було й перед тим: клекiт i
ревище...
I ось серед такого ревища, як його завершення, зринає нагло гiстеричний
голос. То, скориставшися з маленької павзи, якась iстота б'є себе кулаком
у груди, ридає й вигукує:
- А в усьому цьому виннi вони - тi газетчики та коректори рiзнi!.. Вони
позводили нас iз ума своїми газетами!..
I скреготить зубами, що вчасно не повiшав їх усiх, i пропонує спосiб
розправи з ними - колесувати, четвертувати їх i т. д. за те, що от їх
"бiдних до такого довели".
Костик злякано втягає голову в плечi й тиснеться до Максима. Вiн
боїться. I вiн має рацiю, бо серед цiєї роз'юшеної людської стихiї до
безглуздого самосуду зовсiм-зовсiм близько. Причому будуть бити й убивати
такого-от Костика за те, що вiн "проклятий коректор", i професiйнi вбивцi,
й люди, якi нiколи курчати не вбили, якi колись любили пташок, i дiтей, i
книги, й церковнi спiви... Всi вони, цi люди, тепер пустилися берега.
"Оголилися", мовляв Соломон. Тут-от оголилися їхнi серця, i в тих серцях
був тепер лише чад.
Знову лiтаки - i знову все падає ниць, а як небезпека минає - знову
розливається той чад, чад зненависти й злоби. Це так ошалiлi з переляку
люди робили "репетицiю", бо ж... Бо ж усi кожної хвилi чекали
Спец-Трибуналу.
Найбiльше, мабуть, дiсталося в цьому звалищi нiмцям. Не тим, що десь
там лiтали й бомбили, а тим, що були в камерi, їх було троє. Троє
вiйськовополонених - недавнiх нiмецьких салдатiв. Власне, вiд їхнього
салдатства, вiд їхньої величi вiйськової, в них тепер нiчого вже не
лишилося. Хiба що лише старi, бруднi, подертi й завошивленi штани. I все.
Замiсть чобiт, на них були якiсь мотузянi лаптi, замiсть шапок - нiчого, а
замiсть шинелiв - старi сiрi коци. Вони куталися в тi коци й тиснулися
один до одного. Вони навiть не сидiли - вони, тиснучись отак, стояли
купкою, бо не було для них мiсця, щоб сiсти чи лягти. Та й не брак мiсця
змушував їх стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися один до
одного, а те, що всi їх злiсно штовхали ногами, наступали на пальцi,
ходили по них, зумисне пiдбивали пiд колiна, ще й обкидали нечуваною
лайкою. Дрiбно тремтячи, полоненi стояли в найгiршому мiсцi - при вихiдних
дверях у тiсному коридорчику, бiля "парашi", нагадуючи собою безмовних
телят, притягнених на зарiз. Тi, що пiдходили до "парашi" за потребами,
мочились їм на ноги, й кожен знаходив спосiб якось виявити свою безмежну
до них зненависть.
Не розумiючи мови, нiмi поневолi, нiмцi дивилися здивованими, жалiбними
очима, вiдкривали роти, мовби сподiвалися ними щось почути й зрозумiти.
Але з них вистачало й iнтонацiї голосiв та мови вчинкiв. Серед усiх
упослiджених вони були тут найбiльш упослiдженi.
Особливо в критичнiй ситуацiї вони опинялися кожного разу пiсля налету
нiмецьких бомбардувальникiв. Коли тi бомбардувальники вже вiддалялися,
тодi маса, вставши з колiн i з черев, була недалека вiд того, щоб тих
трьох "фрiцiв" геть розтерзати...
Цiлий день пройшов, як у тяжкiм учадiннi. Та й справдi, це людське
звалище видавало з себе тiльки сморiд i чад. Та не тiльки чад онуч, але й
душевний чад. Навiть онучi видавались Максимовi "шляхетнiшими" порiвняно з
тим, що тут звалося ще людською душею. "Так, так, - кипiла його думка
люто. - Самум. Самум диких пiщинок, одержимих iнстинктом самознищення,
руїни, загибелi. I от їх нагромаджено тут цiлу дюну. Це тут, а ще ж..."
I, нiби доповнюючи цi болючi думки Максима, до його свiдомости долинула
випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що не
тiльки вiн, а й ще хтось тут думав його думу. Та фраза була промовлена
меланхолiйно, до самого себе, кимось у кутку, в звалищi - тихо, як
зiтхання, зламано й безнадiйно:
- В о н и поставили "стелю" - i людина вже не може злетiти вгору.
I все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала для
Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб
угадати, хто ж сказав тi слова. Серед брудних, зарослих щетиною,
здичавiлих облич, здавалося, не було жодного такого, яке своєю духовною
печаттю могло б видатись за вiдповiдне до цiєї фрази. Так i не змiг Максим
узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця
приголомшуюча думка.
"Стеля" - це так авiятори називають межу можливого для лiтака щодо
пiднесення вгору, межу можливого, лiмiтованого спроможностями мотора чи
спроможностями людини. Отже - той сумний голос виявив, назвавши, страшну
рiч - "стелю" в людинi. "Вони" поставили її в людинi, як останню межу...
"Вони..." Хто "вони"?..
Ясно, в о н и - всi цi Соломони й Зайцi та подiбнi. Попи й хами вiд
марксизму, "iдеалiзму", матерiялiзму, фашизму, гiтлеризму, ленiнiзму...
iзму... iзму... "Пророки й апостоли", вождi й виконавцi, Соломони й Зайцi!
Два полюси однiєї цiлости, дiялектично сполучена "єднiсть протилежностей",
- ось тут вона виявилася. Соломон - теорiя й система, Заєць - практика.
"Що людина може?.. Людина нiчого не може!.."
Так, вона вже не може злетiти вгору. Вона має "стелю". I вона повзає,
як хробак. Тому повзає, що... повзучому не так просто впасти вниз. У
крайньому разi, можна не впасти, а сповзти вниз i там якось жити. Ось...
Це тому меланхолiйний тихий шепiт серед людського звалища прозвучав так
голосно для Максима: "Стеля"...
I ставало вже зовсiм не жаль Максимовi, що їх усiх тут, i його разом iз
ними, так близько пiдвели до того печального янгола на цвинтарi. Залишався
лише жаль до самого того янгола, - бо ж усе це насправдi зовсiм не варте
було великої скорботи його прекрасної, хоч i кам'яної, душi... Як добре,
що Їх пiдвели вже до цього-от цвинтаря! Колись вiн, iще малим, у хвилини
тяжкого розпачу, мрiяв про те, щоб тут, де лежать усi його предки, де
лежить i вся його рiдня - сестри, брати й, нарештi, батько та мати, - де
так затишно й сумно - лягти й собi теж i розпилитися, спочити в цiй рiднiй
землi, топтанiй дитячими ногами, порости буйним чебрецем, кущами бузку,
черемхою й шумливими соснами...
На цвинтарi сосни гудуть... Як прекрасно гудуть отi сосни! Таємниче,
загадково, чисто й вiчно, як прибiй морський. Неначе то душi розмовляють
мiж собою мовою вiчности про все i про всiх покинутих, колись люблених,
омрiяних, втрачених. Душi, у велич i вiчнiсть яких Максим так завжди
вiрив. Вiрив безмежно, до болю, до слiз!.. Людськi душi...
I от... Людина вже не може злетiти душею вгору - вгору, до божеських
висот!.. Не може... Невже ж не може?..
А вранцi вiдбулася сцена, що струсонула Максимом, як гураган билиною.
Ця сцена вiдбулася в крихiтному коридорчику, де стояли тi три нiмцi бiля
"парашi". Проспавши нiч стоячи, вони похитувалися на ногах i трималися
один за одного, та все ж стояли вперто. А навпроти них, бiля вiкна, стояв
якийсь командир червоної армiї - теж арештант. У шинелi наопашки, без
паска, в шапцi, насуненiй на очi, вiн водив щелепами, аж йому понадималися
моргулi на скивицях, i все курив - лютий-прелютий. Сам низенький i
вугластий. Обличчя його, подовбане вiспою й перетяте шрамами, й теж
вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, мало в собi щось звiряче. Коли
Максим глянув на це обличчя, в нього пiшов холодок поза шкiрою: "Ось де
суть формули - ш т у ч н е в i д в i я л о с ь , л и ш и л о с я в а г о м
е ! ! . Ось тут вона - сама ця формула!" Напевно, ця людина скупана в
кровi вiд п'ят аж до макiвки. Вона, напевно, бабралася в тiй кровi з
насолодою. Це був фронтовик. Гострi й понурi його очi все дивилися й
дивилися крiзь хмару махоркового диму на нiмецьких салдатiв.
Наглядач саме роздав хлiб, i вся камера жувала. Не жували тiльки
нiмецькi салдати, тремтливо кутаючися в коци та поглядаючи тужно й
тривожно на рябого командира.
Докуривши цигарку, рябий командир сплюнув, кинув окурок геть i ступнув
до дверей. Постукав. Мовчанка. Командир постукав дужче, так що дверi аж
задеренчали. Гуркнув засув, i в прочиненi дверi зазирнув Заєць:
- Хто стукає?!. В чом дєло?!
- Дай л ю д я м х л i б ! - промовив командир спокiйно, понуро.
- Яким людям? Усiм же дано!..
- Дай л ю д я м х л i б ! ! - пiдвищив командир голос i показав пальцем
через плече на нiмецьких салдатiв.
- А-а... - зареготався Заєць - Фрiцам?!. Ха-ха-ха!.. Пашол!.. - i
хряпнув дверима, загримiв засувом.
Командир розмахнувся й так загримав у дверi, що з них посипалися
трiски. Вiн бив у них кулаком i кованим чоботом, збиваючи половинку з
петель i гукаючи суворо громовим голосом:
- Ану одкрий!!.
Заєць вiдкрив i став на дверях iз автоматом. Проти нього став рябий
командир у шинелi наопашки, змiряв Зайця оком з нiг до голови i раптом
вибухнув, заклекотiв дико, несамовито, задихаючись i тупаючи осатанiло
ногами:
- Я - салдат... Окремої Червонопрапорної... Я тобi... прриказую,
хаме!.. Дай людям хлiб!!! Чуєш?!. Тилова ти криса! Мерзотник!! Хам!!
Скотина!! Дай х л i б!!! Це люди!.. Ти розумiєш??! Це люди!.. Люди!..
Люди!.. Мерзотник ти!..
Вся тюрма схопилася на ноги. А на командира страшно було дивитися.
- Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!
Заєць поблiд i, зачинивши дверi, побiг десь. За хвилину вiн принiс хлiб
- три пайки. Нiчого не кажучи, вiн тремтячими руками вiддав той хлiб
нiмцям i зник за дверима.
Нiмцi взяли хлiб. А командир вернувся на своє мiсце, закурив i,
вiдвернувшись до вiкна, стояв там у хмарах махоркового смердючого диму.
Дивився понуро й з нудьгою десь на латку сiрого неба.
Треба було бачити тих бiдолашних "людей", загорнутих у коци. Їх нiби
оглушило. Вони недовiрливо й жадно дивилися на хлiб, не ймучи вiри, бо не
бачили того хлiба, мабуть, уже кiлька днiв, дивилися один на одного,
переводили очi на рябого командира й знову на хлiб... Потiм двоє з них
уп'ялися в хлiб зубами, кусаючи його великими шматками, а третiй... Третiй
не витримав, - одвернувшись до стiни, вiн уперся в ту стiну головою, й
плечi йому нестримно затремтiли, заходили ходором...
Ось ця сцена й струснула Максимом, як гураган билиною.
"А тепер скажи, Соломоне, що є вагоме?! Що є вагоме й реальне в
людинi?!. I чи й о ц е теж пiсок пустель?!. Га?.. "
Поза тим i цей день нiчого нового не принiс. Нiч також. Лише
переповнення тюрми та загострення тривоги чекання. Всi чекали Трибуналу.
А тим часом подiї десь розвивалися шаленим темпом, велетенськими й
зовсiм несподiваними стрибками. I нiби в самому повiтрi вiдчувалося, що
щось особливе мало сьогоднi статися. Хоч для Максима воно вже сталося й
навiть вивело його зi стану душевної анабiози. Щось стряслося грандiозне,
що не давалося так просто схопити розумом. Пiд його враженням Максим стояв
приголомшений посеред хаосу. Той хаос крутив ним, топтався по ньому, а вiн
ухопився зором i душею за того рябого, подзьобаного вiспою, i єдине, що
виразно вiдчув раптом, гостро, з щемлячою нудьгою, - це те, що йому вже не
хотiлося вмирати. Ще пiвгодини тому було байдуже, а тепер... Тепер йому не
хотiлося вмирати так просто. Нi!
Максим визирав у вiкно, в надiї побачити дружину. Побачити хоч здалеку,
хоч на одну коротюсiньку мить...
Там, на вулицi з'явилося багато жiнок i дiтей. З вузликами, з пляшками
молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли попiд парканами й попiд
дiмочками вiддалiк i дивилися в вiкна тюрми. В'язнi теж хлинули до вiкон,
тиснулися до них зсередини, висували в розбитi шиби руки й голови, крутили
розчепiреними пальцями, щось кричали. Але все те марно. Охорона не
дозволяла близько пiдходити, анi не приймала передач. У перевалочку попiд
парканами стояв тихий плач.
Жiнки й дiти все прибували. Не одному в'язневi, що бачив це, душа
завмирала: "Щось неспроста так багато тих жiнок iде, мов плав пливе!" В
тюрмi вщухав уже крик i лемент i припинилась озвiрiла гризня. Вiдчувши
раптом гостро неминучiсть розлуки, всi посмутнiли, поробилися тихi.
Дивилися в вiкна на жiнок i дiтей, пiзнавали їх, i багато-багато з них
плакало нишком, одвертаючись, щоб нiхто не бачив...
Максимової дружини не було. Мабуть, не знала, де вiн,
здезорiєнтувавшись за цi днi. Чи, може, що сталось? А тут же зовсiм
близько - палицею можна докинути до його хати. Отак - от через вулицю,
через городи, раз i вдруге - i просто до хати можна втрапити. Он-он видно
вершечок клена - то клен бiля його вiкна...
Але дружини не було. I взагалi нiкого з роду.
"Прийдуть... Вони ще прийдуть!"
Годинi о десяти вiдчинилися дверi й на порозi став карнач, цибатий
чолов'яга в галiфе. Вiн довго дивився злими очима в гущу, але нiяк не мiг
знайти того, кого шукав.
- Ей, которий тут архiтект, Колот? - нарештi сказав вiн злiсно в ту
гущу. Максим вiдгукнувся.
- Давай вихадi!
Максим довго "виходив" - лiз через людей, тиснувся, дерся, лишаючи
решту гудзикiв з одежi й дориваючи її там, де вона була ще цiла, - нарештi
вийшов. Бiлий, неначе мiрошник, у крейдi зi стiн, вiн став посеред вулицi,
обтрушуючись, а перед ним стояла варта й якийсь гвардiйський офiцер.
- Слухайте, - сказав офiцер сухо. - Ви, кажуть, архiтектор?
- Так.
- Добре, тодi пiшли зi мною. Пiшли кiлька крокiв по перевалочку.
- Проектувати можете? - запитав офiцер.
- Гм... Дивлячись що.
- Тюрму, скажiмо! - бовкнув зумисне грубо офiцер.
- Н-не пробував... - протяг Максим, заскочений. Подивився на жiнок з
вузликами, зiтхнув i вже хотiв сказати "нi!".
- Нiчого, - посмiхнувся iронично офiцер, здогадавшись, якi думки
прийшли Максимовi в голову. - Буває... Отже?
Максим не квапився, затягаючи вiдповiдь. Вiн вирiшив побавитись у
"великого архiтекта", щоб тим часом подихати свiжим повiтрям.
- Отже, не пробував... Це спiшно?
- Спiшно.
- Тут будуватиметься?
- Нi, в Харковi...
- А-а...
Максим задумався. Вiн думав зовсiм не про те, на що чекав офiцер, вiн
думав про рiзне. В головi приємно шумiло вiд чистого, п'янкого повiтря. I,
мiж iншим, у голову лiзла згадка про будiвничого харкiвської тюрми ОГПУ,
який (будiвничий) сидiв разом iз ним, Максимом, в однiй камерi - в тiй же
таки, ним самим збудованiй тюрмi - i рвав на собi волосся, кажучи, що коли
б знав, то перед проектуванням узяв би й задушився мотузкою... Потiшав
його Максим тим, що, мовляв, - "не ти, так хтось iнший, однак цю тюрму
вибудував би, таки вибудував би неодмiнно, i все одно в тiй тюрмi довелося
б сидiти, так само, як i в цiй; так що немає зовсiм причин рвати на собi
волосся".
Максим посмiхнувся й зiтхнув.
- Нi, - сказав вiн iронично до офiцера. - Мабуть, я не зумiю... Це
потребує спецiяльного хисту.
- А ви спробуйте! Ви тiльки спробуйте.
- Хiба що спробувати...
Максим подумав знову якийсь час, а тодi спитав меланхолiйно:
- А як не вийде нiчого? Тодi що?
- Гм... Тодi ми вас розстрiляємо, - спробував нiбито пожартувати
офiцер, але це йому не вдалося, й вiн поспiшив поправити свою несподiвану
щирiсть:
- Не ламайтесь, мiстер! Нам рекомендували вас як вiдомого архiтектора.
Отже - он у тiм домi ви будете працювати. Вас туди приводитимуть i
вiдводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вам потрiбне?
"Вдома. Гм". - Максим зiтхнув. "Вдома" нагадало йому про дiм, про
родину.
- А матер'яли є? - запитав, уже цiлком у полонi своєї думки.
- Скажете, що вам буде потрiбне, все дiстануть. Максимовi прийшла в
голову думка: "А що, коли справдi використати це як нагоду побувати вдома?
'I то сьогоднi ж. А там буде видно, як воно з тим "проектом" буде".
Що тут була нагода й вискочити з петлi - про це Максим у цю мить не
думав. Мабуть, тому, що не приходила й думка в його вперту голову справдi
проектувати тюрму.
- Слухайте, - сказав вiн до офiцера. - Таж iнструменти й матерiяли є в
мене вдома. - Сказав неправду, бо вiн майже все продав частками за харчi,
рятуючись iз родиною вiд голоду. - А мiй дiм ось тут близько...
- Гаразд! - пiдхопив офiцер. - Ми вам дамо "бойца", i ви сходите з ним.
А тим часом... - Вiн покликав варту й передав їй Максима.
Повертаючись до камери, Максим посмiхався при думцi, що от, може, вiн i
справдi за якийсь час вiдвiдає своїх вдома. Це було б щось нечуване в
iсторiї й практицi НКВД - щоб арештант ходив на побачення до своєї власної
хати...
Але не судилося тому здiйснитись. Не встиг Максим iще влiзти до камери
й проповзти на своє старе мiсце до Костика, як у тюрмi створився якийсь
переполох.
З чого саме почалось - невiдомо. Але всi раптом помiтили, що вуличкою
швидким темпом пройшов вiддiл озброєних гвардiйцiв iз регулярних вiйськ
НКВД й увiгнався на тюремне подвiр'я. Все, що було там, бiля тюрми, раптом
заметушилося, забiгало. Звiдкiлясь уже мчали вуличкою карнач, i Заєць, i
начальник мiлiцiї, i вся їхня "свита". Все те поприбiгало на подвiр'я
тяжко озброєне, клацаючи й брязкаючи тiєю зброєю. Так само, брязкаючи
зброєю, позбiгалась на подвiр'я вся варта, повилазивши й повискакувавши з
усiх шпарин та прибудiвель. Вони на бiгу прищiпали паси, чiпляли до
автоматiв диски, чiпляли гранати, ладували набiйницi. Здавалося, все було
охоплене панiкою. Брязнули, хряпнули дверi.
- Вихадi!!. Стройся-а-а!!. - загримiв Заєць.
Так само охопленi панiкою, виливалися лавиною з будинку в'язнi. Панiка
покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його вiд краю до краю.
Заридали, закричали жiнки й дiти. Але - дивно: багато жiнок i дiтей
пiдбiгало до вартових i, ридаючи та цiлуючи хапливо й розпучливо, тикали
їм вузлики, згорточки, торбинки. То були жiнки, матерi й дiти вартових!..
Усi ж iншi, жiнки, матерi й дiти в'язнiв, стояли вiддалiк i лише
простягали руки та плакали, не маючи права пiдбiгати...
Варта вишикувалася в двi густi подвiйнi шпалери - один ряд у
цивiльному, другий - у вiйськовому. Мiж тi шпалери вганяли в'язнiв,
ставлячи їх по чотири. Довжелезна колона зайняла все подвiр'я й
простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сiра маса.
Господи! Звiдки стiльки людей? Як вони могли в такому будиночку
вмiститися?..
Карнач кричав, гарячився, пiдганяв усiх, а карнача пiдганяв командир
вiйськового гвардiйського вiддiлу.
Нарештi вийшли всi. Наостанку привели звiдкiлясь групу жiнок-в'язнiв,
печальних "жiнок-мироносиць", - i поставили в кiнцi колони. Довжелезна
колона стояла готова, "зформована", бiлiючи плечима, спинами та колiнами,
- люди винесли на собi всю крейду зi стiн тюремних, усе вапно й порох
цегли та весь бруд iз пiдлоги. Але обтрушуватись нiкому навiть i на думку
не спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, на бiлий свiт, на
людей, на жiнок, навряд чи щось iз того до пуття бачачи й розумiючи...
Вiддiл вiйськової варти переформувався - вийшов iз шпалери, роздiлився
надвоє, половина стала спереду колони, половина - ззаду. З бокiв лишилася
двома суцiльними парканами мiлiцiя.
- Кроком!..
- Швидко! Бистро!.. Давай!!
- Маррш-ш!!.
Заголосили нестримно, затужили жiнки. Загукали щось дiти. Бiля
мiлiцiонерiв тюпали їхнi жiнки, матерi й сестри, припадаючи, а
арештантськi матерi, жiнки й сестри бiгли вiддалiк, збоку...
Колона повернула не до цвинтаря! Всупереч сподiванням, вона повернула
зовсiм в iнший бiк - на ту саму дорогу, якою прийшла вчора.
Коли колона витягнулася з двору в перевалок, а з перевалка на широку
вулицю, її було зупинено знаком з переду. Там стояли - начальник мiлiцiї,
командир вiддiлу гвардiйцiв, Заєць та iншi. Командир гвардiйцiв пiдняв
руку й суворо звелiв усiм жiнкам i дiтям iти геть, бо iнакше, сказав, вiн
змушений буде стрiляти - тобто що вiн розстрiляє їхнiх чоловiкiв i синiв
тут на мiсцi. Жiнкам мiлiцiонерiв теж було наказано йти геть.
Жiнки завагалися.
Тодi командир дав знак i три автоматники пустили три черги вгору, понад
головами. Жiнки розсiялися.
- Марш!!.
I колона пiшла. Вона пiшла в бiк, зовсiм протилежний тому, де стояв
печальний i нiжний янгол мармуровий, оберiгаючи й оплакуючи душi замучених
i вбитих, охороняючи їхнє останнє тихе пристановище...
Варта квапила шалено, немов чимдуж утiкаючи геть вiд того мармурового
янгола.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Дивно!
Нiкого... Вони знову не зустрiли нiкого з людей. Вони перетяли мiсто
навскiс, але нiхто не вийшов i не вибiг їм назустрiч, анi не виглянув
через паркан. Тiльки й помiтив Максим, що, коли вони проходили вулицями,
де-не-де людськi очi визирали крiзь щiлини й дiрки вiд сучечкiв у парканах
- нишком, обережно. А може, то йому так тiльки здалося? Взагалi ж навколо
була пустка. Лише вони, колона смертникiв, бiгли серед тiєї пустки, бiгли
по мертвому, вбитому в землю, втоптаному геть у болото мiсту, - колона
блiдих iстот, виваляних у смiттi, в крейдi, в глинi. Та ще високо-високо в
небi кружляли стрижi... Ген там, над собором...
Але нi, то були не стрижi. I не над собором. То лише в тому напрямку,
де був колись собор, над хрестами якого колись було все кружляли в
блакитному зенiтi стрижi, - там десь геть-геть далеко кружляли зграєю
лiтаки. А коло них раз по раз з'являлись кудлатi баранцi вибухiв.
А коли вже колона пробiгла всi вулицi й звернула на останню - до них
таки вибiгла людина. Це було на вулицi Широкiй. На тiй самiй Широкiй,
магiстральнiй вулицi, яка вела вже геть iз мiста на схiд i на якiй була та
розбомблена "тюрма". Колона поминула ливарний завод, що стояв край великої
площi, де починалася Широка, й звернула в вулицю по розквашенiй, по колiна
розмiшанiй грязюцi. Варта притискала колону до парканiв, панiчно тиснучись
до тих парканiв сама перед лiтаками, що вже кружляли низько над мiстом,
виючи.
На шосе не було нiкого. Лише на пiшоходi, вiдокремленому вiд шосе
глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена до парканiв i гнана
вчвал, виривалась iз-пiд вогню.
I тут до них вибiгла людина. Невiдомо звiдки вона взялася. В колонi
почулись навiть здивованi вигуки, i всi в колонi почали повертатись
обличчями лiворуч. Там, на шосе, паралельно колонi бiгла жiнка. По колiна
в грязюцi, боса, простоволоса, розхристана - вона бiгла боком i тримала в
руках двi iкони, двi почорнiлi дошки - Спасителя й Марiї з дитям. Вона
пiднiмала їх високо над головою i хрестила ними колону... Бiгла боком, i
хрестила, й хрестила... Очi її були божевiльне витрiщенi, вона безумно
щось кричала без слiв i... без звуку... Груди - сухi груди матерi, що
викормила цiле поколiння дiтей, були розхристанi й оголенi, але вона того
не бачила... Волосся її розвiвалося на вiтрi... Вгорi ревли лiтаки, але
вона не чула, вона хапала ротом повiтря а чи беззвучно щось кричала...
Бiгла боком, i хрестила, й хрестила всiх, всiх, всiх...
Враження було приголомшуюче. Варта вiдвертала очi й квапилася дужче.
В'язнi блiдли, спотикалися й бiгли... бiгли...
А Максим дивився на розхристану, збожеволiлу вiд великого-великого
вiдчаю матiр i вiдчував своїм серцем справжнiй трагiчний змiст усього
цього. "Але кого вона хрестить?.. I навiщо вона хрестить?! Навiщо вона цю
колону хрестить? I за що?.."
"А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного вiспою
салдата!.. Того офiцера з Окремої Червоно-прапорної!.. "Дай людям хлiб!"
А жiнка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всiх,
всiх. Вона вже вiдставала, безсилiла, але не хотiла вiдстати. Так нiби це
вона хоронила єдину й останню свою надiю й не хотiла хоронити, хотiла її
вирятувати. Вирятувати!..
I здавалось, що вона кричала без слiв тим криком вiдчаю, що ним кричали
колись її предки й предки всiх тих, що бiгли в колонi, коли тi предки
прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню земного бога, волаючи:
"Видибай!.. Видибай, боже!.."
Хтось поруч Максима плюнув i по-босяцькому розсипався похабною лайкою.
Тодi другий х т о с ь , схлипуючи спазматичне, на ходу з усiєї сили вдарив
того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним своїм п'ястуком,
як довбнею. Вдарений полетiв сторч головою в глибоку канаву, повну води...
Колона бiгла мимо, варта теж... Нiхто й не думав зупинитись, нiхто й не
думав витягати.
Бiгла колона, i бiгла жiнка. Вона зовсiм не бачила, що там трапилось,
бо вона взагалi нiчого не бачила. Вона лише бачила суцiльну сiру масу
людей, десь ведених на страту, i не хотiла з ними розлучитися, мов це вели
останнiх людей, що були ще на цьому свiтi.
Та помалу жiнка вiдставала. Грязюка була надто глибока, сили надто
слабi. Вона вiдставала помалу, але все ще бiгла i все хрестила,
хрестила...
Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме в ту мить озирнувся. I
бачив, як у вiдсвiтi спалаху жiнка високо змахнула руками, мов крилами,
iкони полетiли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюцi... Ця
картина мигнула й погасла. Промерехтiла, як при свiтлi магнiю чи при
спалаховi блискавки, пiсля чого стало темно. Свiтло денне померкло вiд
сажi й диму. Чи, може, вiд туману в очах?..
Це був останнiй кадр iз рiдного мiста. I це була остання людина,
остання жiнка, остання мати, що вийшла їх проводжати.
Нiхто не знав, що сталося, куди їх так гнали, в чому справа... Спереду
колони невiдомо звiдки з'явились пiдводи, i на них посiдало "начальство".
I от наявнiсть тих пiдвiд iз усiм начальством спереду збивала з пантелику.
Збивав з пантелику й такий темп, i те, що колона рухалася на схiд, i така
кiлькiсть комбiнованого конвою - вiйськового й цивiльного... Люди питали
один одного поглядами, питали й пошепки, але нiхто нiчого не знав. Потiм
поповзли двi чутки - одна тривожна, друга єхидна: тривожна - що їх ведуть
на великий показовий "суд" i на розправу десь у Грайророн чи навiть у
Харкiв; єхидна - "вiдступають!.. вириваються!.. втiкають!.."
Але друга не виключала першої. Власне, тiльки пiдтверджувала: тут не
можуть зробити над ними "суду", бо вiдступають, а тому зроблять це десь в
iншому мiстi. А зроблять... якщо ранiше не вистрiляють без нiякого "суду".
Але взагалi ця чутка щодо "суду" - це був, либонь, лише здогад. Проте
"точнiша" iнформацiя, що поповзла по колонi пiзнiше, саме це
пiдтверджувала, - "в зв'язку з тим, що фронт коливається, їх ведуть у тил
i там судитимуть, а не тут". А ще пiзнiше - "Вiдступають!!. Панiчно!!. По
всьому фронту!!" Але нiхто з чутки про вiдступ не радiв, нiкого це не
тiшило, бо нiхто не бачив для себе в тому нiякого рятунку. Взагалi для
них, здається, не було вже рятунку - чи "вiдступають", чи "наступають", чи
"доганяють", чи "утiкають", чи "цi", чи "iншi"... Цiлковите безвихiддя...
За мiстом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на
вузеньку дорогу й пiдiйшли нею попiд лiс. Тут начальство й варта прийшли
трохи до пам'яти. Вони зупинилися самi й зупинили колону. Швиденько
впорядкували ту колону по новому. Розбили її на три "батальйони", кожен
батальйон - на вiддiли, кожен вiддiл - на пiдвiддiли. Кожен батальйон мав
свого карнача, а найстаршим карначем на всю колону був Заєць. До
пiдвiддiлiв, вiддiлiв i батальйонiв припасували варту. Вийшло так, що
кожен найменший вiддiл мав "свою власну" варту, своє начальство. Ба,
навiть кожен в'язень мав свого вартового, бо варти виявилося... бiльше,
нiж в'язнiв. Це зовсiм унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!
Та про втечу мало хто й думав. Куди? - от питання.
Так "упорядкувавши" колону, погнали її знову шаленим темпом. "Вперед!
Марш-марш!"
Максим потрапив у перший (чiльний) батальйон i в перший (чiльний)
вiддiл. Вiн снував очима по колонi. Вiн хотiв побачити того рябого, того
салдата й командира з "Окремої Червонопрапорної". Онде вiн!
Схиливши голову, рябий салдат, i вiн же командир недавнiй, iшов у
першому ряду, темний, як нiч, з негарним вугластим своїм обличчям,
посiрiлим i безвиразним.
Серед вартових було кiлька дуже знайомих Максимовi облич. Але вони не
впiзнавали його чи вдавали, що не впiзнавали, вiдверталися. А то ще й
спецiяльно були грубi й брутальнi, щоб пiдкреслити свою чужiсть. Смiшнi.
Та Аллах з ними! Не можна ж на людину складати ще й тягар героїзму, - їй i
так тяжко-Тiльки Василь Легеза - колишнiй Максимiв сусiд i друг дитинства,
герой фiнляндської вiйни, потiм танкiст у цiй вiйнi, потiм полонений,
згодом салдат у нiмецькiй армiї, а тепер-от мiлiцiонер - дивився сумними
очима просто Максимовi в лице, ворушив губами й зiтхав мовчки. Нiби вiн
хотiв щось сказати та й не мiг.
Був вiн - Василь Легеза - начальником варти того вiддiлу, що йшов зразу
за Максимом. Мавши змогу вiдходити набiк, Василь доганяв останню шерегу, в
якiй був Максим, i йшов мовчки якийсь час поруч. Потiм зiтхав нi до кого й
вiдставав собi.
Вони йшли цiлiсiнький день. Спочатку колона була компактна, всi
батальйони, вiддiли й пiдвiддiли трималися досить щiльно купи. Та потiм
колона дедалi все бiльше розтягувалась. Скоро вона розтяглася на добрий
кiлометр. То її розтягувала так утома й виснаження.
Вже надвечiр у колонi були такi, що цiлком вибилися з сил. Вибилися з
сил i дiвчата та жiнки - тi печальнi "жони-мироносицi", що йшли по
грязюцi, по розчавученому, заболоченому снiгу в легких черевичках i
взагалi не були призвичаєнi до тяжкої ходи. Така дорога була їм понад силу
взагалi, надто ж пiсля кiлькох дiб тюрми, пiсля голоду, жаху, безсоння,
крайнього нервового напруження, слiз, вiдчаю...
Варта була сильнiша, бо не виснажена, нагодована, i через те, мавши
енергiю, бiгла вперед чимдуж i пiдганяла в'язнiв, не шкодуючи анi язикiв,
анi рук. Але надвечiр i варта почала приставати. Начальство ж, що їхало
попереду саньми, квапило - "давай, давай!". Те начальство розстаралося в
селах, через якi переходили, ще пару пiдвiд i вмостилось досить вигiдно.
Люди, вибиваючись iз сил, спливали потом, а деякi й сльозами безсилої
лютi та вiдчаю. До втоми приєднались голод i спрага. Хто мав якi харчi,
поїв на ходу, а годувати їх органiзовано нiхто, мабуть, i не думав.
Напитись теж не було де. Лише снiг, брудний снiг. Але люди хапали навiть
брудний снiг i їли. Дехто ж лягав просто на землю й швиденько пив iз
калюжок, що траплялися на дорозi.
Максим не вiдчував голоду. Тi шматочки хлiба, що їх мав при собi, вiн
повiддавав по одному Костиковi, а сам навiть i не думав про їжу. Не
переймався тим. Вiн i нiчим не переймався, йшов собi так-от, як автомат,
байдуже, занурюючись ногами в болото й снiг, i лише часом спотикався. Вiн
не дивився анi собi пiд ноги, анi навiть навколо себе, - вiн дивився сам у
себе, в свою душу, розв'язуючи в нiй велику, болючу й складну шараду,
трагiчну шараду, якої не мiг розв'язати... Тим часом сили танули. Бурки
порвалися вже зовсiм, i ноги в ступнi були босi, лише халявки вiд бурок
прикривали ноги вище кiсточок. Та вiн якось навiть i не помiчав, що ноги
були вже зовсiм босi. Надвечiр вiдчувалася лише всепожираюча, все
затьмарююча втома й бажання лягти й геть про все, про все забути.
Але то було неможливо, їх гнали й гнали вперед. I здавалося, тому кiнця
не буде. Хтось нiби заповзявся зламати їх усiх геть на цурпалля, обернути
в ганчiр'я, розтiпати геть на лико. При думцi згадувався Кутузов, i тодi
Максим зцiплював зуби, затинаючись.
Коли вже й варта здебiльшого почала приставати, а до того ще завечорiло
й з'явилась потреба тримати колону щiльнiше, щоб не розтяглася безконечно
й не розгубилася, - тодi за розпорядженням начальства почали робити
короткi "привали". Цебто голова зупинялась i чекала, доки пiдтягнеться
хвiст. Зупинившись, люди падали на землю, де стояли, опанованi єдиним
бажанням - перепочити. Хоч мить, хоч коротку мить! I так лежали, поки
пiдтягався хвiст. Але Максим не лягав, бо знав, як потiм тяжко пiдводитись
i що такий "вiдпочинок" тiльки ще дужче послаблює. Через те вiн пiд час
"привалiв" стояв, вiдпочиваючи на ногах. Як тiльки пiдтягався хвiст
колони, лунала команда: "Марш!" - i колона рушала далi. Тi нещаснi, що
пленталися в хвостi, не мали змогу бодай припасти до землi, хоч на одну
мить, щоб хоч упитися iлюзiєю вiдпочинку. Пiдтягнувшись, вони тюпали далi,
доганяючи колону, й уже знову починали вiдставати. Така логiка, така
"дiялектика" цього жорстокого свiту. Слабий приречений загибати, й вiн
загибає сам, а сильнiший... сильнiшого добивають!
Так колона з "привалами" сурганилася крiзь iмлу, крiзь темряву.
В цiй темрявi Максим побачив раптом (i зовсiм виразно!), що так
сурганиться разом iз ними десь цiлий свiт. Вдень цього не було так видно,
а вночi - як на долонi. I праворуч, i лiворуч, i ззаду, й спереду - геть
навколо в темрявi рухалося, повзло безлiч вогненних цяток i котився глухий
клекiт. То йшли десь багатьма паралельними шляхами i так навпростець якiсь
машини - очевидно, танки, бронемашини, мотоциклi, вантажнi, боєвi й
особовi авта, тягачi з гарматами тощо. Так нiби то безлiч тракторiв орали
в степах i скородили нiч свiтлом фар. Цятки сунулися, як зорi по землi, -
сузiр'я переганяло сузiр'я, набiгало на нього, минало. То, далебi,
вiдступала армiя... Але з неспокою й з одчайдушних намагань команди колони
прискорити темп, з тривоги їхньої видно було, що не тiльки "вiдступає"
армiя, але й "доганяє" iнша армiя... Свiт женеться за свiтом. Свiт доганяє
свiт... А мiж ними метається ця нещасна колона, приречена обома тими
свiтами...
Кiлька разiв люди переконувалися наочно, хто ж то їде з тими вогниками:
в кiлькох мiсцях колона наткнулась на машини, застряглi в болотi. З
погашеними вже фарами й заглухлими моторами машини стояли, перехнябившись,
посеред баюр, а бiля них упадали шофери, тихо й несамовито лаючись, так як
умiють лаятись шофери лише "найпередовiшої країни свiту"... Вони квапилися
й тривожно позирали в темряву, перепитуючи щоразу в вартових колони, чи
"там не видно нiкого?". Вони боялися, що їх наздоженуть їм подiбнi, тiльки
в iнших мундирах. Може, то вже вони їдуть он там он, ген-ген у степу,
оточуючи їх iз усiх бокiв кiльцем вогникiв, як очима хижої вовчої зграї?..
Незважаючи на "привали" й на всi заходи, колона зовсiм "здала темп" -
хвiст застрявав у багнi, в темрявi. Може, вiн тепер уже й спецiяльно
застрявав? Може, деякi люди й робили ставку на "нестерпну ситуацiю", що
зветься "оточенням", "кiтлом", "кiльцем", звiдки iншi вириваються, мов з
пожежi, кидаючись напропад, усе залишаючи? Може, хто й робив на це ставку
- хто мав iще вiру й надiю на якихось "визволителiв". Але навряд чи хтось
iще мав її, ту вiру й надiю, серед цих людей. Нi, то була тiльки втома,
смертельна втома...
Щоб "пiдбадьорити", було проголошено: хто вiдставатиме - буде
розстрiляний на мiсцi. Але, навiть i пiсля такого проголошення, люди
цiлими групами, разом iз вартою, сiдали на землю, дiйшовши до крайньої
межi втоми.
Тодi було проголошено "ночiвлю". Саме пiдiйшли до якихось будiвель. То
були лiтнi бараки на бурякових плантацiях Н-ської цукроварнi. Правда, вони
були з повибиваними вiкнами, але то нiчого.
Людей загнали в два з таких баракiв. Всерединi було повно настеленої й
перележаної, прiлої соломи. Це було велике щастя - такi-от бараки й
така-от солома, хоч i прiла. Мокрi й вимученi люди виповнили бараки вщерть
i попадали купою на ту солому. В тiм барацi, де був Максим, було особливо
тiсно. Але то, може, й добре, тепер цi люди мусили звикати до чимраз
бiльшої тiсноти. Зараз люди збилися так, як то буває на двiрцях великих
вузлових станцiй, де збивається безлiч транзитних пасажирiв, - очевидно,
на двiрцях цiєї "країни соцiялiзму", бо в iншому свiтi, може, й не такi
двiрцi.
Хтось у темрявi засмiявся крiзь сльози й, iмiтуючи станцiйного
оголошувача, виголосив:
- ...Поїзд стоїть десять хвилин! Транзитним пасажирам пересадка на...
гей, карнач! Куди тут нам пересадка, га?!!
Карнач не вiдповiв, i з в'язнiв нiхто не зареагував нi голосом, нi
смiхом, лише вiд дверей почулось попередливе шипiння вартового:
- Ану тихо там! А то пересядеш ось!..
Десь там у сусiднiх бараках розташувалась варта й теж, мабуть, лежала
"без заднiх нiг", але от знайшлися невтомнi, що стали й стояли тут бiля
дверей i бiля кожного вiкна.
Чи спав...
