Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою
страница №10
...-помiж клекоту звичайних гармат iмiнометiв виразно чувся такий знайомий Максимовi, зловiсний хуркiт
"катюш", - батарея їх стояла десь, певно, зовсiм близько. А десь iз-за
Грайворона, а може, вже й з Грайворона, намацуючи тi "катюшi", била сюди
тяжка артилерiя нiмецька. Це її набої так немилосердно чухрали лiс.
Спереду ж, десь там, де недавно чувся гомiн людей i гуркiт машин,
розливався морем клекiт скорострiлiв - станкових кулеметiв i ручних
автоматiв. Цей клекiт то стихав, то спалахував дужче.
Перекочувався то лiворуч, то праворуч, то туди, звiдки Максим прийшов,
обходячи вже лiс пiвколом.
Це тривало досить довго. Потiм артилерiя перестала бити, але натомiсть
клекiт скорострiлiв усе сильнiшав. Максим лежав, пiдпливши водою, i помалу
його огортав вiдчай, тупий вiдчай. Але потiм його почала опановувати
апатiя. Нерви тупiли й переставали реагувати вiд надмiрного напруження,
пiддаючись вiдчуттю явного безвихiддя й усвiдомлюваної безвиглядности.
Також давала себе знати пропасниця, витворюючи стан фiзичної й душевної
прострацiї.
Це був стан уже близький до трiюмфу зневiри й скепсису, породжених
безсиллям. Той стан, коли серце й розум уже не далекi вiд того, щоб
пристати на думку, що все марно, що вже однак усьому край. Лишилося тiльки
встати й пiти назустрiч неминучому, рокованому. Але в Максима й на те не
було сил. Вiн лежав i, закривши очi, марив. Далебi, вiн уже дубiв. Потроху
навiть немовби глух, не чуючи вже нi стрiлянини, нi вибухiв, - вони не
доходили до свiдомости. Апатiя. Не було сил навiть заплакати, хоч хотiлося
б заплакати по-дитячому й так зiйти геть сльозами в цей снiг, у сиру
мерзлу землю. Та пiд повiками було сухо й гаряче, як пiд розпеченими
заслiнками. Перед тим, як Максим закрив повiки, вiн бачив сонце, i те
сонце ще й тепер стояло в очах, пiд тими повiками. Але не було сили
перевiрити, чи воно ще стояло й у небi. Максим лежав у забуттi, а
свiдомiсть його вiдзначала, що вiн, хоч i не мiг зiйти в землю сльозами,
проте зiходив туди снагою, зiходив по краплинi; снага та просочувалася з
серця крiзь мокру одежу в снiг i глибше, глибше в землю. I з кожною
втраченою краплиною все щiльнiше злипалися повiки. Кiлька разiв його ще
ледве жеврiюча воля мляво намагалася пiднести тiло - "Вставай!" "Вставай!"
- але марно. I почала та воля остаточно погасати...
I ось тодi хтось у ньому збунтувався й почав помалу пiдводитись. Хтось
страшний i чужий у нiм i нiби й не чужий. Упертий, затятий, зцiпивши зуби,
вiн помалу пiдвiвся на весь зрiст i став перед його розпластаним долi
тiлом. I стало вже нiби їх двоє, - Максим чiтко вiдчув, як його душа
роздвоїлася i стало їх двоє. Один лежав безсило й збайдужiло, а другий
звiвся й закипiв гнiвом:
"Вставай!"
Не встає.
I заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшної лютi:
"Вставай! Вставай, кажу!.."
Не встає. Тодi вiн почав несамовито бити ногами лежачого й почав
топтатись по його безвольному, нiкчемному, розпластаному тiлi:
"Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчiрка... Стерво... Вставай!.."
I кипiв, i клекотав...
Це не було видiння, це був спогад про те, що вже раз було! Це було
давно колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, два юнаки, що
ходили в Полтаву шукати школи, щоб учитись, верталися шляхами,
спустошеними руїною й голодом. I похворiли вдвох, бо з голоду наїлися в
Опiшнi зелених слив. Хворi, голоднi, виснаженi, з набряклими й пiдбитими
ногами, вони вже не могли йти. Але вони мусили йти, якщо хотiли жити.
Мусили. I вже ж було й не далеко. Ось пройшли Бiльське, ще трохи - i вони
будуть урятованi, бо дiйдуть до того села й до того двору, де є люди, свої
люди, що не дадуть їм загинути. Та Петро, друг його вiрний, вже не мав
сили йти. Цiлком не мiг iти. Завечорiло, i швидко надходила нiч, а вiн не
мiг iти. Лiг на землю, на сухий i твердий, як черепок, спалений шлях,
розкидав руки й ноги й готовий був умирати. Зовсiм уже був при смертi. А
нiч, як чорний крук, кружляла над ними. А земля чужа, тверда, колюча. I
безлюддя, безлюддя... Максим плакав, Максим благав друга, сам ледве
тримаючись на ногах:
- Вставай... Вставай, Петрику... Петрусю... Ходiмо...
Гай-гай.
I ще дужче благав i просив Максим.
- Петрику... Пе'грусику... Вже близько ж... Уставай... Ще лише
трiшки-трiшки... Ходiмо... Петрику-у!!.
Нi, де там. Немов i не чув Петро. Тодi Максим раптом закипiв
несамовитим гнiвом вiдчаю. Вiн ухопив здоровенну сукувату ломаку й,
викрикуючи шалено, налетiв на невдасного друга. Вiн бив його ломакою по
ногах, по чiм попало й кричав дико:
- Уб'ю!.. Уб'ю!!. Йди, мерзотнику, йди!!. Ти мусиш!.. Iди-и!!.
I Петрусь справдi схопився й побiг. Заточуючись, бiг скiльки духу,
переляканий, а за ним гнався з ломакою Максим, набагато менший за друга,
але такий от затятий, - вiн гнав нещасного друга, як барана, вздовж по
шляху, гнав його туди, де їх обох чекав порятунок. Так вони вдвох утекли
вiд загибелi, що вже була неминучою...
"Вставай!!."
Той, що на ногах, несамовито бив лежачого.
Напруживши всi сили, Максим шарпнувся й помалу звiвся на ноги. Так, як
часом зводиться впалий кiнь, шарпнувшись рештками конячої снаги. Звiвся на
ноги й став на них, похитуючись. Роздвоєне його єство помалу почало
входити в єдинi береги...
В лiсi вже темнiло. Сонце давно вже зайшло. Навколо стояла тиша. В
цiлому свiтi стояла тиша. Лише десь чутне було якiсь пiдозрiлi звуки, -
нiби хтось, iдучи, клацав погано пiдкованими чобiтьми, на яких поодставали
пiдкови. Але звiдкiля тi звуки походили - годi було розiбрати.
Голова Максимова наморочилася, його нудило.
"Авантi!" - проказав хтось у нiм тихо, жалiбно, зi сльозами, але
вперто, затято.
Постоявши ще трохи, Максим нарештi прийшов остаточно до пам'яти й
вiдчув, що вiн смертельно перемерз та що вiн зовсiм мокрий. Його трясла
пропасниця, аж зуб не потрапляв на зуб.
Тодi вiн надлюдським напруженням волi вирвав, витяг ноги зi снiгу
(дерев'янi, чужi, зовсiм-зовсiм чужi ноги) i пiшов. Вiн iшов - гойдався на
мiсцi, м'яв снiг, тиняючись. I, либонь, схлипував вiд болючого корчу, що
хапав за горло. Так... Найлiпше б отак заплакати гiрко-гiрко й безнадiйно
i лягти б клубочком у снiг, отак плачучи... Але кому те потрiбне?..
I вiн iшов...
Раптом по ньому пробiгла гаряча хвиля, - вiн почув голоси! Тiло
затерпло, а серце почало шалено битися. Воно гнало по тiлу кров, аж у
пальцi заходили зашпори. Голоси!.. Але де? Звiдкiля вони? Чи то, може,
омана?..
Зупинившись, Максим прислухався, як вовк, аж у вухах дзвенiло вiд
напруження. Але нiде нiяких голосiв не буде чути. Вiн напружував зiр,
вдивляючись у морок, у легiони дерев, що обстукили його з усiх бокiв.
Вони, здавалося, всi помаленьку й нечутно ворушились, тiльки один Максим
серед них стояв нерухомо, мов пень. Зосередивши всю свою волю, Максим
нарештi почав розбиратися в ситуацiї. Навколо була вже завсiм не вечорова
сутiнь, а нiч - мiсячна, холодна нiч. На небi, якраз на тiм самiм мiсцi,
де було недавно сонце, тепер стояв мiсяць уповнi. До болю яскравий, вiн
дивився в саму Максимову душу. А на ньому, на тому мiсяцi, як на слiпучому
екранi, виразно виступала розшифрована ще з дитинства таємниця його сiрої
плями - "Каїн пiдiймає брата Авеля на вилах". Так виразно, як ще Максим
нiколи не бачив...
Навколо - тиша. Бiй. далебi, давно вщух, бо нiде нiяких звукiв, - анi
пострiлiв, анi людського голосу. Аж дивно. Нiби нагло все вимерло. Чи,
може, вже десь там усi один одного побили в велетенськiм побоєвищi й тепер
лежать трупом на тiм полi, навколо того мiста Грайворона? I пiд мiсячним
сяйвом бiлiють їхнi одiрванi голови - не на мечах, а на автоматах,
пiстолях i гранатах. Лежать... А над ними Каїн пiдiймає брата Авеля на
вилах. Як прапор, як девiз, як емблему!..
Тиша. Тиша була справдi безмежна. Лиш десь далеко-далеко, нiби щось
вистукуючи за абеткою Морзе, ледве чутно лопотiв автомат:
- Та!.. Та-та-та!.. Та!
Максим слухав пильно. Було таке враження, нiби десь там хтось лишився
один на цiлий свiт i, вже конаючи, ще продовжував битися. Бився до
останку. Сам-один... Але проти кого? Нiхто ж йому не вiдповiдав. А може,
то вiн обстрiлював з вiдчаю того Каїна на мiсяцi, що наштрикнув на вила
брата свого Авеля?.. "Без сумнiву - фронт перекотився, перейшов десь
далi". Зробивши цей висновок, Максим рушив уперед. Туди, де той хтось один
далеко-далеко стрiляв iз автомата, стоячи Максимовi на дорозi. Саме туди
Максимовi треба було йти.
Максим керувався не компасом i не мапою. Вiн мав те шосте чуття, що
властиве не так людям, як тваринам, i що вiн його витренував у собi в час
ув'язнення в Сибiру. Пiднявши лице вгору, вiн подивився в нiч, послухав -
i точно визначив, де його дiм. "Там". Далеко, за сотню з гаком кiлометрiв,
але "там". I пiшов навпростець, рiвно, мовби по струнi, протягнутiй вiд
самого серця до того дому, туди, до сина. Ось так вiн i вирiшив iти,
навпростець, обминаючи села й мiста, перетинаючи шляхи впоперек i навскiс.
Тiнi вiд дерев пописали снiг чорним мереживом, i в ньому рухалась
Максимова тiнь, мов риба в ятеринi.
Та не багато Максим зробив крокiв. Те пiдозрiле клацання, що вiн його
чув ранiше, зринуло несподiвано просто перед ним, i Максим став. Причаївся
бiля дерева. Придивився... Господи! Так от звiдки чулися тi пiдозрiлi
звуки клацання! Просто перед ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась
обережно цiла череда тiней. I щось зрiдка клацало. То клацали рушницi, що
ними тiнi пiдпиралися, як палiччям. Поставлена на кригу чи на щось тверде
кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала.
А тiнi йшли i йшли. Це йшли стежкою один за одним якiсь вояки. Йшли
мовчки. Лише зрiдка чувся стогiн. То де-не-де несли ранених на ношах, теж,
очевидно, зроблених iз рушниць. Часом зринала приглушена лайка. Максим
стояв довго й чекав. Нарештi тiнi перейшли. Стало знову тихо. Тодi Максим
швидко рушив i, перетявши широко протоптану стежку, пiрнув у гущавину.
Тепер уже, мабуть, шлях йому вiльний, - думав вiн.
Але не судилося Максимовi прорватися на вiльний, не загрожений простiр.
Iдучи гущавиною, вiн нагло вигнався просто на дорогу, на якiй стояло
багато машин i гармат суцiльною мовчазною лавою. Максим влип у снiг. Але
його помiтили. Почувсь окрик... окрик по-нiмецькому! - i Максим кинувся
щосили назад. Шугав, перебiгаючи вiд дерева до дерева. Навздогiн йому
звилась ракета й попливла над лiсом, а по землi пливли тiнi вiд дерев.
Веремiя тiней, серед яких губилась тiнь Максима. Вiн засмiявся й пiшов
спокiйно серед тiєї веремiї. Пiшов, прислухаючись та крадучись, як звiр,
забираючи тепер все лiвiше й лiвiше. Перетяв стежку, цього разу зовсiм
порожню, й подався якомога швидше. Йшов досить довго i - знову наткнувся
на якесь мовчазне товпище машин i людей. Цього разу його окликнуто було
вже по-росiйському з грядом несамовитих матюкiв. Максим кинувся геть; а
навздогiн йому знову звилась у небо ракета. Тепер до цiєї ракети
вiдгукнулась також ракета з того боку, звiдки Максим щойно втiк, а потiм
ще одна з пiвдня. Закрутилась вiхола тiней, шаленiй крутiж чорних, синiх,
фiялкових, сизих плям, а в тiй вiхолi, посерединi, металась людина,
затято, вперто провокуючи смерть, граючи з тiєю смертю в пiжмурки. Однi
ракети погасали, другi звивалися знову й знову. Так Максим борсався
посеред спалахiв ракет iз трьох бокiв, мов у зачарованому колi, дедалi все
затятiше намагаючись iз нього вирватись, а при тому все тримаючи курс на
пiвдень. Але - гай-гай! Кожна спроба вирватися трохи не коштувала йому
голови й забирала рештки сил. Кiлька разiв лiс було обстрiлювано навмання
навальним слiпим вогнем з трьох сторiн. Але до середини лiсу нiхто не
йшов. А може, й iшов, може, десь i крався хтось помiж деревами, але не мiг
натрапити на Максима, що посувався дуже сторожко вiд дерева до дерева, мов
тiнь.
Вiн усе намагався прорватися на пiвдень. Та, нарештi, втратив надiю на
це й, стиснувши з розпачу зуби, повернув на пiвнiч, назад - у той бiк,
звiдки прийшов iще вдень. Туди пройти було легше, бо то була найширша й
вiдкрита сторона того трикутника вогню, в якому вiн опинився. Хоч i як не
хотiлось йому повертати, але мусив. Вiн би й ще не пiшов, та бачив, що
загибає вiд холоду й вiд утоми. Єдина надiя лишалася тепер на людське
житло, а найближче житло, що його вiн бачив, було там. Iти було тяжко.
Передусiм вiн не був певен, що в лiсi не крадеться, полюючи за ним, хтось
iз переслiдувачiв, i це змушувало його бути дуже обережним. А крiм того,
вiн не знав, як саме йому вийти на пiвнiч, до ближчого села, бо втратив
зовсiм орiєнтацiю. Нiби нiчого й не змiнилося в розташуваннi лiсу й частин
свiту, а замiсть сонця, що правило за орiєнтир удень, тепер на тiм самiм
мiсцi стояв мiсяць, але нiчого не можна було розпiзнати. Все стало якесь
iнше, фантастичне, - i дерева, i кущi, i горби та ямки, i слiди на снiгу.
А надто замутили зiр отi ракети, i невiдомо було, чи то тiнi весь час
оберталися навколо нього, а чи то був повен лiс живих iстот.
Проте Максим нарештi таки вибрався з лiсу. Довго вибирався, але
вибрався. Незабаром пiзнав той вал за селом, iз якого вийшов удень.
Спустився з валу в садки, пройшов до села й вийшов на шосе, що проходило
вулицею через село. Постукав у якусь хату - мертво. Постукав у другу -
мертво. Нiяких ознак життя. Став посеред дороги й так стояв, майже
дрiмаючи на ногах. Ззаду на шосе почувся гомiн i кроки. Якiсь люди йшли з
боку Грайворона. Максим i собi пiшов помалу дорогою "вперед" - у тому ж
напрямку, куди йшли тi люди. Вони скоро його догнали. Це була група
якихось дивних салдатiв - без зброї, без нiчого. Йшли безладною купою,
чвакотiли по калюжах, зрiдка й тихо перекидаючись словами й лаючись.
- Ей, слиш, товаришок, куди це ми в iродової мами йдемо? - спитав
котрийсь у Максима.
- На Борисiвку.
- А далеко?
- Помiряєш, - вiдповiв за Максима злобно хтось iнший iз салдатiв,
чомусь вирiшивши, що запитання було адресоване до нього.
- А це що? - спитав хтось iз iншого боку й невiдомо кого.
- А тобi не все одно?.. - вiдповiв ще хтось iз протилежного боку вулицi
й тяжко, понуро вилаявся. - Завертай у першу-лiпшу хату!
I вони всi завернули праворуч, переходячи вулицю навскiс по баюрах i
розбиваючи тоненький лiд, що ним уже встигли баюри пришерхнути. Подалися
до хаток, що тулились над урвищем. З ними подався й Максим.
Усi разом вони ввiйшли до якоїсь хати, зiрвавши дверi з засува, i
вiдразу ж попадали на солому, настелену попiд стiнами. О! Тут уже таких,
видно, було-перебуло!..
- Чому засунула дверi (трах-бабах-бах)?!. - спитав хтось у темрявi люто
й навмання, звертаючись уже з соломи до уявної господинi, що теоретично
мусила б десь у цiй хатi iснувати.
Десь у кутку (мабуть, на полу) щось жалiбно захлипало.
- Брось... - сказав хтось iз салдатiв меланхолiйно й уже крiзь сон.
Той, що питав, сплюнув люто, проте навiть не договорив матюка - захрiп,
засинаючи.
I всi, хто тiльки був тут на соломi, поснули вiдразу ж, мовби побитi.
I Максим серед них.
РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
"Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Нiцше, Шопенгавер, Маркс,
Малатеста, Спiноза, Конфуцiй, Магомет i iншi, й iншi - всi добрi й злi
генiї?!.
Все, що вони сказали всi гуртом, не має нiякого значення!.. "
Могутнiй струс гойднув Максимом i змусив його не проснутись, нi, -
змусив зринути з гарячки й опритомнiти. Навколо було чорно й одночасно
сизо. Ще дзвенiли, впавши на землю, видавленi повiтрям шиби. В хатi на
соломi було тихо - асi вже позникали й не було нiкого. Лише в кутку на
полу щось хлипало. На соломi ж лежав тiльки вiн, розпластавшись. Руки йому
було неначе прибито до землi, а хтось усерединi в ньому говорив
меланхолiйно, гiрк®, помiж словами вiдзначаючи автоматично, що десь там у
темрявi впала тяжка-претяжка бомба i ще йшли, рокотали по землi луни.
"...Так... Усе, що вони сказали, не мас нiякого, нiякiсiнького
значення, бо не може - нi, не може... врятувати... людину!"
Руки й ноги Максимовi - нiби хто прикрутив шрубами - нi звести, нi
ворухнути, а голова - нiби налита свинцем. Вiн її звiв трохи. У видавлене
вiкно видне була, як десь, ген там (це за Грайвороном!) снували безугавно
й беззвучно ракети, роблячи тоненькi вогненнi параболи в усiх напрямках,
одна одну перетинаючи, перехрещуючись, Мовби беззвучний вогненний
водограй. Так, нiби десь там вiдбувалася велетенська урочистiсть iз
тисячами бенгальських вогнiв.
Максим подивився й поклав тяжку голову назад. I лежав у забуттi.
Дрiмав. Серед тишi чути було, як шелестiла солома, ворушилася. Сама
ворушилася, неначе жива. Максим знав чого. Тож-бо ворушилися "вони" -
супутники страждання й смерти, реальнi й незчислимi! Супутники
"найпередовiшої" з фiлософських i соцiяльних систем! Вошi. Вони рухали ту
солому, заволодiвши нею, як переможцi.
"Кант, Шопенгавер, Маркс, Сократ, Руссо, Ленiн..." Безглуздий
калейдоскоп iмен крутився в сизiй темрявi i шелестiв, як солома, i не мiг
нiчого порадити Максимовiй душi, поставленiй над прiрвою. "Нi, вони не
можуть! Вони нiчого, нiчого не можуть..."
Хлипання з кутка дiйшло до свiдомости, i Максим раптом пiзнає, що то
хлипала дитина. Мала дитина!..
"...Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо..." Чорт! - Максим зробив зусилля,
щоб вiдсунути геть усi тi iмена, колись чутi, читанi, обожнюванi, що жили
колись у ньому по черзi в ореолi великої слави. "Геть! Усi вони нiчого,
нiчого тут не зможуть! Вони, носiї тих iмен, вигадали цiлi фiла-софськi
системи й концепцiї, але людину, маленьку людину, її м'ятежну душу нiякi з
тих фiлософiй врятувати не можуть".
Перед ним раптом встали iншi iмена, встали з самої глибини душi.
"Батько... "
А що сказав мiй батько?!.
Вiн нiчого не сказав. Вiн лише посмiхнувся променистими очима. Як i
син, його маленький син, синок. I як i той син сонячного Палермо, як i всi
їм подiбнi, отi з малими iменами й великою, як усесвiт, душею й
пломенiючою любов'ю в нiй. З душею мармурового янгола, повергнутого на
землю... Всi вони дивилися йому в серце променистими, вогкими вiд слiз
очима... Дивилися в самiсiньку душу i не давали йому вмерти. Це вони не
давали йому вмерти!..
"Авантi!" - бринiло десь здалеку, здалеку.
А калейдоскоп крутився в гарячковому маревi i десь хтось, нiби крупьє,
вiдраховував на повен голос:
"Кант, Сократ, Шопенгавер, Нiцше, Маркс..."
- Стоп! - сказав сердито Максим, аж той круп'є замовк, а Максим по
коротких зусиллях очуняв зовсiм i заклiпав притомно очима.
Свiтало.
- Авантi! - промовив Максим сам до себе i встав. Немов автомат, звiвся
на ноги.
В кутку на полу, скоцюрбившись пiд купою лахмiття, спала стара жiнка,
люто чухмарилась увi снi й щось бурмотiла. I бiльше нiби нiкого.
А в хатi... Господи! Така пустка, такий бруд i такi страшнi злиднi, що
навiть Максимовi, навiть такому, як вiн є, ридати хочеться.
Максим ступив тихенько крок до полу, - йому страшенно хотiлося
побачити, де ж те дитя, що перед тим хлипало. Ось воно! Розкидавши
рученята й ноженята на бруднiй, аж чорнiй, подушцi, серед бридкого
лахмiття спало хлоп'я. Заплакане личко рожевiло, посмiхалось увi снi.
Хлоп'я нiби зрадiло Максимовi й посмiхалося йому назустрiч, пiдклавши
кулачок пiд замурзану сльозами щiчку.
Максимовi нагло нiби хтось наступив обцасом на саме серце... Вiн враз
круто повернувся й вийшов. Вийшов тихо, щоб не розбудити. I пiшов швидко.
Надворi стояв туман. Максим радiв тiй оказiї й пiрнув у туман, як у
воду. Десь у туманi стояв гомiн i рух, десь наче зовсiм близько, але, де
саме, годi було визначити. Наче кругом. Туман збiльшував звукопровiднiсть
повiтря i часом, як це Максим знав з досвiду, робив чудеса, переплутуючи
вiдстанi й напрямки звуку. Максим слухав тi звуки й думав, що, мабуть,
вони доходять вiд шосе, але й без того вiн розумiв, що на шосе йому не
треба виходити, принаймнi на цьому вiдтинку, де воно загиналось дугою
навколо Грайворона. О, цей Грайворон!.. Там, на тiй шосейнiй дузi i в тiм
Грайворонi, напевно зосередились частини як не тiєї, то iншої армiї.
Максим попрямував знову на лiс. Там напевно за нiч вiдбулися вдячнi
змiни, та вже й сам туман був чудесною змiною, що радикально змiняла
ситуацiю в Максимову користь. До того ж. снiг "зачиримiв", як кажуть
сибiряки, цебто - взявся твердою корою, й по ньому стало легко йти, як по
бiлому асфальту.
Масим iшов у туманi по-вовчому. Зробить крок, послухає, послухає,
зверне лiворуч, зверне праворуч. Так маневрував, боячись натрапити на
якусь вiйськову групу, чи засiдку, а чи розвiдку. За орiєнтир правили йому
звуки, яких вiн уникав вiдштовхуючися вiд них, як вiд стiни, й iшов туди,
де звукiв не було. Так, наче вiн мав зав'язанi очi й посувався навпомацки,
пiзнаючи перешкоду за її власним звучанням або ж за тим, як вона вiдбивала
чужi звуки. Довго вiн так петляв i вже почав пiзнавати, що ходить по тих
самих мiсцях, натрапляючи на тi самi речi знову. Знайомi дерева, кущi,
горбки, старi слiди в снiгу випливали з туману назустрiч. Побачив, що
закрутився безнадiйно, i годi було вже визначити напрямок, куди ж йому
бодай приблизно треба було йти, в який бiк. Вiн не мiг уже визначити
точно, анi де схiд, анi де захiд, або пiвнiч, чи пiвдень. На снiгу не
видно було власних слiдiв, а туман був однаковий iз усiх сторiн i рухливий
у всiх напрямках та з усiх бокiв. Туман не рухався в певному напрямку, нi
- вiн стояв, i в той же час ворушився. Вiн нiби курився, виходячи десь iз
землi. Снiг i туман, i розрiзненi речi виринали з туману й зникали знову в
туманi поодинцi.
Iшов-iшов Максим - i сам незчувся, як раптом опинився на шосе. Вiн
скотився на нього з урвища, оступившись в туманi. Став. Послухав. Тихо, нi
звуку нiде поблизу. Лише десь поодаль збоку чути якусь несамовиту лайку й
рип полозкiв. Але на шосе нiкого. Лише ворухливий туман. Максимовi видно
було тiльки шматочок шосе, - трiшки спереду, трiшки ззаду. Злiва шосе
круто обривалося своїм краєм у молочну каламуть. Здавалось - оступись i
полетиш у безвiсть. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище, звiдки
вiн скотився. З цього Максим зробив висновок, що вiн стояв на шосе
правильно - лицем саме туди, куди йому треба йти - назад, додому. Вiрнiше
- вперед, додому.
I вiн пiшов пустельним шосе. Йти було зручно, бо згори й по добре
вкоченiй дорозi. Лише трохи кололо в ноги - дрiбнi крижинки й мерзлi
грудочки землi та камiнцi. Але що то було в порiвняннi з мукою блукання в
туманi, згубивши напрямок! А тут - хай хоч сто туманiв, не зiб'єшся з
дороги.
Та не зробив Максим i пари сот крокiв, як спереду в туманi щось
забовванiло, зарухалося. Те "щось" iшло йому назустрiч. Максим нагнувся,
нiби поправляючи щось на ногах. Придивився - йшло двоє. Тодi Максим
повернувся й, випроставшись, поплентався назад. "Вперед на пiвнiч". За ним
почулися кроки. Двоє людей доганяли його. Кроки були важкi, немовби в
кутих нiмецьких салдатських чоботях. Максим плентався поволi, а кроки
наближались швидко. Догнали.
Якийсь час iшли поруч. Один був офiцер совєтської армiї, а другий -
рядовий салдат, гвардiєць. Офiцер був у рудому кожушку, в смушевiй шапцi,
збитiй зi спiтнiлого чола геть аж на потилицю i в... Максим помилився щодо
нiмецьких чобiт, - офiцер був у дебелих англiйських черевиках. Вiн тримав
у руцi револьвера, розмахуючи ним, i раз по раз озирався назад. Салдат
iшов з фiнкою напоготовi, теж спiтнiлий, але в шинелi та шапцi-ушанцi, й
теж в англiйських черевиках. Вони дуже поспiшали. Але, догнавши Максима,
стишили ходу й iшли якийсь час поруч, мовчки. А тодi враз офiцер зайшов
наперед, скомандував Максимовi:
- Стой!! - i вилаявся.
Максим став.
- Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?! Максим знизав плечима й
прохрипiв iронично:
- Хiба не бачиш?
- То-то що бачу! - I наставивши револьвера в груди: - Ти куди йдеш?
- Хiба не бачиш?
- От ти зараз побачиш, гад, як я тобi злiплю всi кулi, що є в цьому ось
розговорному апаратi! Ти куди йдеш, питаю! До нємця?
- Уяви собi, що нi. Я йду до своїх, так як i ти... Офiцер зареготався,
а за ним i салдат, тим часом озираючись.
- Iч ти! А перед цим ти куди йшов, га?
- Теж туди, куди й ти.
- Що?!. Ти ж iшов туди, а я ось сюди!
- То тобi так здається, браток, - зiтхнув Максим.
- Що?!. Що ти менi говориш! Я, брат, бачу! I тебе наскрiзь бачу!..
Максим сумно, глузливо:
- Можливо. Тiльки, як же це ти - йдеш у туманi, а все бачиш? А я от
скiнчив академiю, брат, i нi хрiна не бачу.
Офiцер поклiпав на Максима очима, а тодi сердито сплюнув i нiчого не
сказав. Помовчав, озираючись. А тодi:
- Ну добре. От ми "там" тебе спитаємо. Ану, лишень, ворушись швидко!
Марш вперед!
I пiддав пiд груди револьвером, аж Максим спалахнув, зупинився, закипiв
увесь... Але стримався, лише подивився в очi офiцеровi довгим поглядом i
спитав тихо:
- Ти й нiмцiв штовхав уже цим "розговорним апаратом"?..
Салдат засмiявся, а офiцер знiяковiв i замаскував ту нiяковiсть
брутальним матюком.
- Йди-йди!.. Подивимось, що ти заспiваєш там...
Те "там" було для Максима цiлком зрозумiле i не потребувало коментарiв.
Вiн iшов попереду й гарячкове ворушив мiзком, шукаючи виходу з ситуацiї.
Вiн збагнув свою трагiчну помилку. А помилка була в тiм, що вiн говорив iз
цими аргатами по-українському, i з його мови видно було, що вiн
iнтелiгент. Цього цiлком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно пiд
сумнiв i злобно розстрiляти. Адже ж за це йому все життя зломано. Ну, як
дiйдуть "туди", то там знайдуться проти нього й бiльш конкретнi
аргументи...
А офiцер i салдат пiдганяли Максима. Вони вже були певнi, що впiймали
якусь "велику рябу", саме виходячи з тих мiркувань, що та "риба" говорила
по-українському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять
отi найзатятiшi вороги системи, яку вони захищають... Офiцер, мабуть,
дедалi бiльше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офiцер зупинiм ще раз
Максима й запитав:
- Чи не якимсь начальником полiцiї був?! Га?!
- Я, брат, бiльшим начальником був, - вiдповiв глумливо Максим. - Я
орденоносцем був! У Сталiна.
- Гм... Блюхер он теж орденоносцем був у Сталiна, - буркнув офiцер. - А
от - як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!.
I вони його вели крiзь туман, десь туди, де знаходилось оте "там". Та
дедалi офiцер i салдат усе бiльше нервувалися. Вони поривалися йти швидко
й могли йти швидко, але їхнiй бранець не мiг. Видно було й їм, що не мiг.
I офiцер несамовитiв, кипiв, кусав губи, озираючись тривожно назад i по
боках, дослухаючись у туманi. Максим бачив, що його охоронники проймалися
все бiльше злiстю, i думав:
"От набридне їм вести такий "трофей", i вони вiзьмуть та й пристрелять.
I все. Що їм, цим героям? Хто з них спитає? А якщо спитає, то ще й
похвалить..."
I ця ймовiрнiсть ставала все бiльш реальною. Та ось лiворуч у туманi
з'явилась хата й двiр i ще хата й двiр.
- Стой! - скомандував офiцер.
Стали. Офiцер iз салдатом пiдiйшли до двору, а Максима лишили стояти
посеред шосе. Вони почали спинатися на пальцi, заглядаючи через паркан та
роздивляючись, що там було в дворi. Потiм салдат зайшов у двiр, а офiцер
командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи... Максим зробив
мляво крок уперед... Як добре, що вiн босий! Не чути нi тупання, нi
човгання. Ще один крок... Ще один... Озирнувся - за туманом нiчого не
видно. Тодi вiн, скiльки духу, чкурнув лiворуч! У чийсь двiр! У садок... I
канув у туманi, як шаг у водi.
"Iдiть собi, хлопцi, самi з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки,
щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Нi, нi!"
Намагаючись не збитися, Максим садками пiднявся нагору й пiрнув знову в
той лiс, де його двiчi вже спiткала така невдача. Якийсь проклятий,
зачарований лiс. Але вiн, Максим, однак не мав на вибiр нiчого лiпшого. Та
й не вiрив вiн нi в якi "чари", нi в яку мiстику.
I знову почувся той гомiн, що його вiн уже чув ранiше попереду, - десь
там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомiн? I де саме вiн?
Добре, вiн пiде на той гомiн.
Посуваючись вiд дерева до дерева, Максим iшов на той гомiн, iшов на
пiвдень, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку, з
вiдкритими очима, раз її уже не можна було обминути.
А як гомiн був уже зовсiм близько, Максим лiг на черево й поповз ще
трохи. А тодi влiгся пiд кущами й так лежав на снiгу - пiд рясними й
низькими кущами глоду, напружуючи зiр. Але за туманом нiчого не бачив. Та
зате добре чув. Слух його, натренований, як у дикої iстоти, й напружений
до останнього ступеня, чiтко вже розрiзняв у тому звуковому хаосi окремi
звуки. Виразно чув людський кашель i шмаркання, хропiння й фуркання коней,
скрип полозкiв, матюки на рiзнi голоси, окремi слова команди i навiть
слова розмови. То були вiйськовi, якась частина, чи що. Вони не рухалися,
а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися?
Максим проповз iще трохи й знову залiг пiд кущем. Туман теж уже зрушив
i почав котитися пiд натиском ранкового вiтерцю. Вiн клубочизся, йшов то
густiшими, то рiдшими хмарами по землi, починаючи вже рожевiти вiд сонця.
Ось у розриви того туману вдарило сонце снопами промiння, слiпуче
освiтивши площу перед Максимом, i Максим мало не скрикнув - просто перед
ним, ось тут зразу, спочатку замерехтiли автомати й манерки, карабiни й
рушницi "ПеТеЕр" та багато рiзної iншої зброї, а тодi вже зарябiли салдати
й цивiльнi, що всю ту блискiтливу зброю тримали на ременях за плечима чи
носили в руках. Уся лiсова дорога, що стелилася перед Максимом, захрясла
тими солдатами й цивiльними, пiдводами, хурами на санях i на возах,
кiньми, коровами... Максим улип ще дужче в снiг пiд густими кущами й
намагався не дихати вгору, щоб парою не видати себе.
"Мiлiцiя й вiйська НКВД", - вiдзначив Максим, розглядаючи салдатiв i
цивiльних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони вгналися сюди, мабуть, рятуючи
награбованi манатки, i тепер ось застрягли тут на цiй лiсовiй заснiженiй
дорозi. Понад дорогою стояли розбитi машини, з чого видно було, що тут
проходили недавно й iншi вiйська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи лiс
упоперек, зв'язувала якiсь двi великi шляховi магiстралi, якi йшли обабiч
лiсового пасма. З окремих чорних, поритих плям i розкиданих навколо них
порожнiх скринь iз-пiд набоїв, як також iз безлiчi порожнiх артилерiйських
гiльз, видно було, що нещодавно на цiй дорозi стояли батерiї... Ну, а
тепер стоять iншi, теж "батерiї": хури, наладованi геть, як скирти,
якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з
борошном, стiльцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зi стилю
мови було чути, що тут було чимало п'яних. На деяких хурах поверх лантухiв
iз борошном звисали головами й ногами рiзанi корови й свинi, а живi стояли
тут же, поприпинанi ззаду.
"Нiчого собi вiйсько!"
Салдати й озброєнi цивiльнi не жалiли анi пужалн, анi чужих коней,
перiщачи нещаснi тварини по чiм попало, витягаючи тi всi свої вози
поодинцi з глибокого, розмiшаного з багном снiгу пiд гору, випрягаючи
коней з одних хур i припрягаючи їх до iнших, цугом. При тiй роботi вони
всi тривожно позирали назад i вгору. Вони боялись. Так, вони дуже
боялись... I, мабуть би, давно всi вони кинулися було б урозтiч, та
жадiбнiсть не пускала, тримаючи їх прип'ятими до тих мiшкiв цукру , бодень
iз салом, рiзаних корiв i свиней.
"Що ж робити?" Валка була дуже довга, й Максим не мав надiї обiйти її
так просто анi злiва, анi справа (та злiва вiн взагалi не мiг обходити, бо
там було шосе, а за ним рiвнина). Ба, вiн взагалi не мав права
ворухнутися. Гаразд. Так лежати!
I вiн лежав i чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надибає. "Це
гiрше, нiж фронт. Ба, та це ж i є фронт! Справжнiй фронт тих-таки самих
рафiнованих грабiжникiв i вбивць. Господи! Та це ж вони весь свiт так
переснували, рiзнi лише за кольорами унiформ, i немає надiї, що вдасться з
ними колись розминутися остаточно!.."
Максим лежав, i його душу помалу огортав тупий вiдчай. Невже ж вiн не
пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами свiт?! Та що
там свiт! Хоч би вибратися хоч iз цього ось лiсу! Невже ж вiн не
вибереться з нього живий, iз цього зачарованого кола?! Може ж, там далi
просторiше...
Туман перекочувався хвилями, то густiшаючи, то рiдшаючи. Але ж настане
хвилина, коли туман взагалi зникне, розтане, пiдiйметься вгору. I вiн тодi
опиниться з "ними" ось вiч-на-вiч, бо це ж нiяка схованка - це мiсце, де
вiн лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! Її треба за всяку цiну
перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсiється туман, або налетять
лiтаки й ця вся орда розпорошиться по лiсу, або ж, iще гiрше, як на неї
нападе iнша орда - та, що в голубих мундирах... Цього останнього,
здається, й сподiвалися всi тi, що бабралися на шляху з награбованим
добром.
Вони виставили варту, поставили кулемети, а iншi, навпаки, розклали
вогнища й ставали табором, бо вирятування награбованого добра з такої
ситуацiї - то довга пiсня, далебi. Матюкня. Гармидер...
А злiва, там на шосе i в тому селi, звiдки Максим iшов, уже гули машини
й чути було, як пролiтали мотоциклiсти. "Нi, назад ходу вже немає. Треба
переходити якнайшвидше".
На щастя, туман густiшав. Дочекавшись нарештi, поки накотилась особливо
густа хвиля туману, Максим устав i пiшов, спочатку повiльно трохи назад, а
потiм швидше - праворуч. Iшов довго, орiєнтуючись вухом на звуки. А тодi
круто звернув знову до дороги, лiг на черево й поповз. Пiдповз гущавиною
аж до самiсiнької дороги. Якийсь час лежав i слухав, як дорогою проїжджали
пiдводи вчвал, цугом, витяганi поодинцi знизу на пагорб. Нарештi терпець
йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до
дерева, дивився, як у туманi рухалась пiдвода, оточена салдатами. Ось вона
порiвнялась iз ним... Минає... Минула!.. Максим вiдiрвався вiд дерева i
безшумно прослизнув, перетяв дорогу навскоси, поза спинами салдатiв,
пильнуючи йти так, щоб, якщо його помiтять, була видимiсть, нiби вiн iде
не впоперек шляху, а вповздовж, разом iз усiма. Вiн пройшов, мов тiнь, за
спинами одних i перед самiсiньким носом у других, що йшли з наступною
пiдводою. Це вийшло досить зухвало! Але не дарма, мабуть, iснує
приповiдка, що з смiливими завжди Бог. Серце йому застрибало: "Вже! Вже!!"
Та вiн стримував радiсть, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя!
Вiн вирвався нарештi з зачарованого кола. Далi вже стелився лiс, де вiн
буде вiльний, як птах. Iшов дуже сторожко, поки не переконався, що нiкого
немає поблизу, а тодi пiшов швидше - найшвидше, як тiльки вiн мiг. Вiн
поспiшав до такого мiсця, до такої точки, де вiн змiг би сiсти й нарештi
засмiятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду. Та на
всiм ходу Максим раптом зупинився.
- Прокляття!!.
Спереду знову почувся шум. Скрип полозкiв, тюкання на коней... Десь
зовсiм близько i знову ж таки впоперек. З розпачу Максим лiг на снiг i,
розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потiм пiдклав кулак пiд
щоку й заплющив очi, вирiшивши все те перележати. Та враз, клiпнувши очима
вiд кiнського iржання, Максим подивився i здивовано побачив перед собою
таку картину: туман зник, i сонце било в очi слiпуче, а перед очима,
замiсть страшної небезпеки, були тiльки старенький дiдусь iз рудою
кобильчиною й молодесенька дiвчина. Це вони так рипiли, галасували й
робили стiльки шуму, тягнучи своєю конячиною колоду згори вниз по
лощовинi, поклавши товстий кiнець тiєї колоди на маленькi полозки.
Посмiявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця й пiшов просто на
пiвдень, самою глибиною лiсу, навпрямки. Вiн не мав про що в людей
розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довiряв вiн нiкому. Ану ж
запитає хтось у цих людей, чи не бачили вони "партизанiв".
"Бачили!.. Будь ласка. Але лови вiтра в полi..."
Вiн не йшов, вiн летiв. Мiж ним i домiвкою було всього яких 120
кiлометрiв "по прямiй". Та якщо добре йти день i нiч i ще день, то вiн мiг
би переступити порiг ще до наступної ночi. I вiн гнав. Снiгова кора,
"чирим", розтавала й уже провалювалася, але то не бiда. Провалюючись, вiн
дряпав об краї кори ноги й шурхав часом вище колiн, а часом i по пояс, але
то теж не бiда. Головне - вiн тепер був вiльний. Вiльний, як птах. У
найбiльшiй гущавинi лiсу взагалi не було нiякої кори, тому Максим тримався
гущавини, хоч i було тяжко йти глибоким снiгом. Вiн шукав людського
старослiду, щоб iти тим слiдом. Але слiду довго не траплялося. Снiгова
пелена була чиста, гладенька, нiде й нiким не потоптана.
Нарештi вiн таки надибав на якийсь слiд, до того ж iще й цiлком свiжий.
А поруч був ще один слiд упоперек. I, нiби на додачу до тих слiдiв, десь
раптом татакнула черга iз скорострiла.
"Ого! - Максим нашорошився. - Та тут треба бути обережним! Хтось тут
ходить!"
Вступивши в слiд i йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко наперед
i по боках, дослухаючися до найменшого шереху. Нерви були весь час
напнятi...
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце
густою зеленою короною. Максим сидiв на грубому пнi й не мiг вийти з дива:
"Звiдкiля взимку таке зелене лапате дерево?" Мовби велетенський платан
а чи дуб розлого розкинув своє гiлля i шумiв, шумiв.
Та це був зовсiм не платан i не дуб. Це була звичайна липа. Старезна,
дуплиста й порохнява липа. I це вона заставила зеленою короною небо й
шумiла. Але не листом вона шумiла, бо не листом вона була вкрита. Вона
була рясно вкрита омелою. I зеленiла та омела, й шелестiла, а в тiй омелi
гудiв горiшнiй свавiльний вiтер.
Максим смоктав грудочку снiгу й слухав той шум. "Отаке, - зелена омела
взимку на чорнiй сухiй липi". I дивився просто перед собою затуманеним
зором.
Перед ним на узгiр'я пiдiймався чагарник. Густа-густа осичина, лiщина,
дуби, берiзки, бур'янища. I все те вкрите iнеєм. Так, то туман сiв iнеєм
на лiщинi й на низьких кущах. Бо ж це "сiвера", як кажуть сибiряки, тобто
- пiвнiчний схил горбiв i пагорбiв. Максим пригадав, що подiбне слово
вживається й у них на Слобожанщинi, а саме - "сiверко", тобто холодно вiд
пiвнiчного вiтру. А "сiвера" - дуже подiбне. В "сiверах" стояв нiби
морозець - це в той час, як на пiвденних схилах пагорбiв уже текла вода
патьоками, збiгаючи десь попiд снiгом у низини.
Максим сидiв i мiркував - як же ж це так сталося, що вiн згубив
орiєнтацiю й збився? Вiн мав на увазi триматися краю лiсу, понад лугом,
понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далi й далi в гущавину, в темний
лiс, що стояв тут, нiби справжнiй пралiс. Вiн уже пробував iти i правiше,
i лiвiше, та нарештi втратив зовсiм певнiсть. Тодi сiв от пiд розкiшним
зеленим деревом i сидiв. Якби це було в селi, спитав би, та й усе. А тут
кого спитаєш? Нi, треба спершу вiдпочити, бо в головi i в очах усе стоїть
якось не на мiсцi. Може, вiдпочивши, на свiжу голову вдасться розплутати
цю шараду - в чому тут рiч? I Максим вiдпочивав, забиваючи спрагу снiгом,
але спрага вiд того ще лютiшала. Йому починало вже здаватись, що вiн так
iде бозна й вiдколи, вiд того й спрага така, i що вiн уже забув, якi й
люди на вигляд. Усе те лишилося десь там, де вранцi клубочився такий
густий-густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усi-всi тi,
що так було замiрилися поставити його на колiна. Ну й ну!..
Шерех по снiгу вивiв його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи
снiг ногами, й шматочки того снiгу котилися, як вiстуни, попереджаючи, що
хтось за ними йде. Тi шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж то їх
зiрвав i покотив. Звiвся на ноги й став за липою, визираючи. Щось
спускалося майже з того самого напрямку, з якого й вiн прийшов недавно.
Ось! Зачорнiло. Двоє. Обоє в цивiльнiй одежi, з бiлими торбами. Мали
страшенно переляканий, насторожений вигляд. Iшли крадучись, дивлячися
бiльше назад, анiж наперед. Максимовi стало смiшно - це ж i вiн так!
А тi двоє посувалися просто на нього. Ясно - це були два "торбешники",
цебто такий рiд салдатiв "доблесної армiї", яких звали всi в народi
"торбешниками" за те, що вони, замiсть амунiцiї й зброї, мали лише торби з
сухарями, взятi з дому перед "добровiльним" героїчним виходом на вiйну.
Такi "торбешники" вже два роки бiгали отак по всiх шляхах i стежках, кожен
"шукаючи свою часть", але тримаючи при тому курс додому, якщо пощастить.
Це тi, що "голосували ногами" за ту систему, яку вони так оце захищали.
Торбешники пiдiйшли аж до липи. Тодi з-за неї назустрiч їм виступив
Максим. Вглядiвши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися,
що Максимовi стало їх шкода.
- Ми... ми... - пролепетав жалiбно один iз них, молодший, - ми часть
свою доганяєм...
- Так-так!.. - додав другий, старший, кваплячись.
- Знаю, - сказав Максим важко. - Хоч ви й не в той бiк, але нiчого.
Знаю. Скажiть лiпше, чи не знаєте ви, куди можна вийти, як отак пiти? Га?
- Хтозна... - сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув
торбу, швидко розв'язав її й вийняв звiдти бiлу паляницю. Й простяг її
Максимовi. Максим узявся за другий край паляницi, i тут... очi їхнi
зустрiлися!
Господи, Боже мiй, грiм з ясного неба!
К у т у з о в!!!
Так, Кутузов!..
А Кутузов (це таки був дiйсно вiн, хоч i добре переодягнений та
зарослий до невпiзнання), нiби його вдарив паралiч, - тримався за край
паляницi, не в станi пустити руки, i не мiг вiдвести очей вiд Максима.
Губи йому скривилися жалiбно й побiлiли-побiлiли.
Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох за одну паляницю, - один
давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала
їхнi руки при собi.
- Гм, - скззав нарештi Максим, оговтавшись. А потiм додав глузливо: -
На кого ж ви покинули ОСО армiї, товаришу? Га?..
Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убiк i панiчно побiг, подався
стрiмголов, вистрибом, як козел. I торбу забув. Торбу пiдхопив його
супутник i подався слiдом.
- Ха-ха-ха!.. - смiявся Максим, тримаючи паляницю й навiть не бачачи
її. Вiн не в силi був стримати реготу, що душив його. - Ха-ха-ха!..
Як вiн смiявся! Але як вiн, одначе, сам виглядав при тому! Обiрваний, з
порепаними губами, з божевiльне запаленими очима, босий!.. Голос його був
хрипкий, навiть не подiбний до людського. Коли б хто побачив його в цей
час, почув його той смiх, вiн би кинувся з жаху тiкати геть, ламаючи кущi
головою й викручуючи власнi ноги
" - Та на кого ж ви покинули ОСО армiї, га?!.Га-га!!."
Максим поривався кричати це навздогiн, але нiчого з того не виходило,
лише хрипкий регiт. Вiн смiявся й дивився, як ген-ген мелькали двi сiрi
плями, вiддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим,
але однак у протилежному до того, куди пiшли всi "частi" й усi "ОСО"
дивiзiй, корпусiв, армiй. Здорово! Господи, а який у нього, у того
Кутузова, був змучений i переляканий вигляд ще до того, як вiн побачив i
впiзнав Максима. Урвавши смiх, Максим провiв рукою по чолi, пригадуючи
обличчя Кутузова перед втечею.
"Гнаний жахом. Так, вiн бiжить, гнаний тваринячим жахом! Вiн бiжить
десь свiт за очi, в смертельнiй нудьзi i... голий. Так, сам перед собою в
думках вiн голий, i йому здається, що всi його таким бачать, хоч i добре
вбрався вiн у чужий одяг."
Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:
"Паляниця!!? Ще й свiжа зовсiм!"
I вчепився в ту паляницю зубами. Вiдкусив шматяку i жував, жував,
жадiбно, як дикий вепр. Але проковтнути так i не змiг, - за шлунок i за
горло хапали корчi. Нi, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку бiлу
й гарну паляницю. Не тому, що вона вiд Кутузова (о, Максим зовсiм не з
таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлiбовi), а тому, що його все
нутро пiдiймалося бунтом проти самої думки про їжу.
Так i не з'ївши нi крихти, Максим зiтхнув i засунув паляницю за бовт
пальта.
"Гаразд. Якщо "вiн" побiг отак, то менi треба лiвiше".
I, виломивши палицю, пiшов лiвiше.
Вiд зустрiчi з Кутузовим Максим мав щонайменше двi користi. Перша - це
паляниця. Хоч вiн i не годен був з'їсти її зараз, але, може ж, вiн її таки
з'їсть потiм. А друга користь - це та, ще, "вiдв'язуючись вiд ворога" й
прямуючи все лiвiше й лiвiше, вiн, виявилося, випадково натрапив на вiрний
курс. Уже за годину ходу вiн побачив, що лiс кiнчався, а за ним
простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднiлися села й хутори понад
великим трактом. Не виходячи зовсiм на край лiсу, Максим пiшов рiвнобiжне
йому, приблизно метрiв зi 100 - 200 галявиною лiсу. Йому аж полегшало, -
так, неначе на душi розвиднiлось. Головним чином - вiд певности, що вiн
iшов правильно, не роблячи зайвих петель.
Як i в глибинi лiсу, тут теж не було анi дорiг, анi стежок, - сам
рiвний, цiлинний снiг. Але вiн помилився щодо стежок. Дiйшовши до околицi,
вiн раптом натрапив на стежку, - невелику й не добре стоптану, але все ж
таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снiгом, а потiм по нiй
пройшлося на свiжо, видно вчора або вночi, кiлька собак. А може, навiть то
пройшла вовча тiчка. Можливо. Це ж був уже березень, отже - час вовчого
тiчкування. Але з останньої можливости Максим не зробив анiякiсiнького
висновку, - для нього-бо всi вовчi тiчки в цьому свiтi не мали тепер
нiякiсiнького значення. Хiба що от вiн з того мав уже користь - стежку.
Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, нiж по
цiлинi.
Так тiєю стежкою Максим i йшов.
Вiн iшов не зупиняючись, бо пiсля зупинок йому було тяжко, дуже тяжко
вставати. До того ж вiн мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж
острах брав, чи вiн таку вiдстань у такому станi зможе подолати. При думцi
про це вiн затинався. Якщо вiн хоче таки дiйти - вiн мусить iти, мусить! I
вiн дiйде!.. Навiть тодi, коли б вiн мав уже останнiй ступiнь гарячки, вiн
однак мусить iти, - тим бiльше мусить iти! Без зупинок... Звичайно, воно
можна було б i сiсти, а потiм якось i звестись, але це, по-перше,
коштувало б йому величезних зусиль волi, а по-друге - що, як тiєї волi
раптом не вистачить? Що тодi?..
I вiн iшов. Найбiльше, на що вiн мiг ще собi дозволити, - це постояти
на ногах, спершись на костур.
...Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори...
I тяжко було втриматися вiд цiєї спокуси. Але вiн тримався, бо знав, що
в його станi це було смертельно небезпечно, - можна лягти й уже нiколи не
встати. От би вiн зараз лiг i - i, напевно, загойданий втомою та
пропасницею, заснув би - ну й усе!.. Коли вiн про це думав, його огортав
страх: а що, як у нього ослабне воля i вiн пiддасться на спокусу?
I вiн гнав думки про сон i спочинок вiд себе геть.
Кинув малий костур i виламав собi бiльший. I, пiдпираючись ним, iшов,
мов патрiярх чи який бiблiйний пророк, поважно, величаво i - ледве
втримуючись, щоб не завалитися набiк у снiг. Хитався не тiльки вiд утоми,
а ще й тому, що намагався ступати по вузенькiй стежцi, а це вже для нього
було так трудно, як п'яному пройти по вузькiй рiвнiй дошцi. I вiн був
мовби п'яний. I, мовби в п'яному марiннi, Максим, iдучи й спотикаючися,
думав:
"То не штука йти отак, а штука йти ось так... То не штука вмерти, а от
штука не вмерти, хоч би й пiд натиском усього пекла! Встояти проти
нього!.. Гм, брешуть тi гомункулюси, коли кажуть, що в смертi є героїзм.
Нi, в самiй смертi героїзму нема так само, як нема його й у здачi без бою!
Бо що легше, а що тяжче: чи, скажiмо, лягти отут i, заплющивши очi,
пiрнути в нiрвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смертi в
вiчi й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!..
У гарячцi, а таки йти! Йти! Наперекiр усьому свiтовi, такому злому й
такому ворожому, йти!"
- Йти! - проговорив вiн уголос.
"I наперекiр усьому свiтовi жити".
"Жити!" - додала думка.
"Брешуть тi гомункулюси!.."
Вiн пригадував перечитанi книги й баченi твори мистецтва... Великi
бiблiотеки, архiтектурнi шедеври, й пам'ятки, й картиннi галерiї... Лувр,
де вiн був з великої ласки "уряду країни соцiялiзму", й Ермiтаж, де вiн
був без нiякої ласки - просто був. Знав безлiч тем i проблем, у тих книгах
i творах мистецтва порушуваних... Упивався колись хвилюючою красою й
величчю справжнього мистецтва, вiчного, величного, божественного...
Але все те тепер перед ним поблiдло. В усьому тому, здавалось йому
тепер, десь була якась фальш, i все те в його уявi тепер мiзернiло, як
фiкцiя, як щось штучне, бо душа, агонiзуючи, марила зовсiм не тим, навiть
не найбiльшими шедеврами мистецтва... Волошкою синьою вона марила! Чистою,
простою, скромною, але божественною, бо прекрасною й живою волошкою!
Життям!..
Вiн знав, що, коли вiн умиратиме, iншi скажуть байдуже й iронично: ну й
що ж - умирай. Яке ти, пiщинка у всесвiтi, маєш для нас значення? Але вiн
знав, що вiн так про людину не скаже... Якщо мова про справжню людину!
В уявi встав Соломон.
" - Слухай, Соломоне! - сказав до нього Максим. - А що, як пiщинка не
хоче були в самумi, га? Якщо вона має свою волю, га? Якщо вона має свою
душу, Соломоне?! Ти мовчиш... Бо ти є гомункулюс, нiкчемний гомункулюс,
Соломоне, докторе бездушної фiлософiї! Та якби я був послiдовником твоєї
фiлософiї немочi, пророком твоєї хробачиної моралi й релiгiї, отаким-от
фiлософуючим хробаком, як ти, - я був би послiдовним i не триндикав би, як
ти, на фiлософськiй балабайцi, а вмер би, з радiстю перетворюючись у
мразь. Щоб бути послiдовним! Чого ж ти не вмираєш?
"Чого я не вмираю - я знаю, але чого ти не вмираєш?!. Але все-таки ти
вмреш, лише перед тим iще роз'їси пару людських душ, як iржа залiзо. В тiм
твоя роля - пiдла роля фiлософуючого гомункулюса, цинiка й словоблуда,
закоханого в мистецтво брехати. Таж ти, як щур, вiдгризеш власного хвоста,
якщо дiйдеться до реалiзацiї твоєї власної тези. Вiдгризеш - вiд пiдлого
страху, уникаючи послiдовности, i вiд безмежної чорної зненависти. I такi
ви всi, тi, що напоказ ви "мудрецi" Соломони, а на зворотi - пiдлi
деспоти,...
