Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою
страница №2
...нитий на всю 9-ту сотню, чи навiть на всемiсто, Масєка! Масивний, могутнiй, червоновидий i бiлобородий - отакий
точнiсiнько, як намальований, тiльки в широченних матнистих шароварах i з
люлькою в зубах, пiдперезаний червоним чумацьким поясом та з ножами,
скубелками й мусатами за халявою. Таким вiн завжди поважно виступав поруч
свого воза, навантаженого рiзаними й облупленими свиньми та ягнятами. Тi ж
ягнята на возi були щiльно повкладанi рядочками, як новобранцi, а голiвки
їхнi разом звисали через полудрабок i так телiпалися - з одного й з
другого боку воза...
Навiть тепер ось; по 30-ти роках, Максим посмiхнувся, вражений
подiбнiстю цього Авраама до Масєки. Цiкаво, як це сталося? Без сумнiву,
Масєка послужив маляревi за оригiнал, за натурщика. Одно з двох - або ж
маляр був родом iз цiєї ж самої сотнi й знав добре безсмертний рiд Масєк,
або ж Масєка чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали в око
маляревi, щодня їздячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою, навантаженою
рiзаними ягнятами.
I ще що дивно - в серединi храму багато й iнших персонажiв на iнших
фресках здавались малому Максимовi також подiбними до Масєки. В цьому
здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: "Людина не може
сягнути вище себе й вiдображає сама себе". Масєку ж цього на вулицi та в
околицях називали не iнакше як "матнистий Масєка". Був це монументальний i
незрiвняний запорожець, безподiбний у своїх широченних, "як море",
шароварах. Масєка ходив у них i в будень, i в свято. Це, власне, єдинi
справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що їх Максим бачив на своєму вiку
не в "малоросiйському театрi", а в життi, ще з дитинства.
Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi (крилатi)
брови, саженний зрiст i широченнi груди - це все те, що привертало увагу в
Масєцi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське око не могло не
зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю вiдогравало такзж
його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний
своїм дiдам-прадiдам - козакам, а потiм чумакам i нарештi - шабаям,
рiзникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всiх
стiнах собору позначився його дух, - мабуть, вiн таки запав в око i в душу
маляревi, що той собор розписував. Навiть велике зображення самого
Саваофа, намальоване на стелi головної банi, було разючо подiбне до
Масєки. I не раз малий Максим, стоячи в собрi з школярами, порушуючи
заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав голову
вгору i завжди вiдразу втягав її в плечi вiд моторошного враження, -
здавалося, що монументальний i тяжкий Масєка ось-ось злетить униз сторч
головою, розчепiривши свої брачкi, товстопалi, рiзницькi руки. Звикши
хапати ними ягнят або телят i пiдiймати їх на оберемку так легко, любовно
й нiжно, мов дiтей, щоб... щоб потiм зарiзати, вiн от-от чарапне ними...
На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька чуприна.
Бракувало тiльки його запорiзької люльки. "Бо ж у церквi не можна курити",
- так пояснював собi цю нестачу малий Максим i намагався не дивитися
вгору.
Наслiдком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього,
живого Масєки, їхнього сусiди, було просякнуте великою дозою якогось
мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той мiстичний страх i молитовну
пошану, коли зустрiчав Масєку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i
Богом...
Якось Масєка застав його, Максима, з братом у своїй "машинi". "Машина"
- це була в нього на городi така клуня - не клуня, сам високий солом'яний
дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не закiнчена,
недобудована крупорушка чи олiйниця спецiяльної Масєчиної конструкцiї.
Велетенськi дерев'янi колеса й шестернi з дубовими трибами, а також
маленькi колiщатка та шестеренки - все те припадало пилом. На нього
нагромаджувалися, складуванi тут господарем, солома й сiно. В стрiсi й пiд
кроквами всерединi "машини" мостили гнiзда горобцi - "незчисленнi мiльйони
горобцiв", як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла вулиця,
Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Масєчину споруду разом
iз дахом "машиною", з певною ноткою гумору. I ось у тiй "машинi" Максим iз
братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом, висячи вниз головою й
тримаючись за крокви, як раптом у "машинi" з'явився Масєка. Максим закляк
iз жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторнiший брат
швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти
до пам'яти, задерев'янiв. Потiм - руки самi собою розчепилися i вiн, як
галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати. Вiн зовсiм не
забився, анi трiшечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши вiд
страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда, лежить, причаївшись, часом. Вiн
лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця.
- От такої!.. - сказав страшнючим басюрою Масєка, пiдiйшов i взяв
Максима на оберемок... точнiсiнько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже
цiлком опанований страхом, раптом несамовито задригав. Але де там!
Посмiхаючись i приговорюючи: "Тпрру, тпрру!" - Масєка принiс його до тину
й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його на землю, в рiдний
город.
- Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..
Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але не побiг далеко.
Вiн зупинився за два кроки вiд тину посеред моркви i так, прикипiвши,
стояв на мiсцi й дивився в Масєчин город, на Масєку, що пiшов собi геть
уздовж межi - в сонячнi слiпучiм свiтлi, помiж квiтучими соняшниками.
Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи, що стряслося
щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами - свiт
його дотеперiшнiх уявлень про основнi речi. Такий страшний Масєка,
домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тiєї сили, про яку всi, а
особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що
в її владi Страшний Суд i Геєна огненна, - той самий Масєка, що
асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з
великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i
недосяжно-загадковим, - i раптом ось тобi, на!.. Впiймав його в шкодi, в
своїй власнiй клунi-"машинi" i, замiсть зарiзати, як Iсаака там на стiнi,
де вiн виконує обов'язки Авраама, - замiсть зарiзати, й годi, пересадив
через тин, та ще й як!
"Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.." З того часу Максим у церквi
не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було
приємно, бо здавалося, що ось-ось Масєка спаде весело згори, схопить його
на руки й лагiдно скаже:
- Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..
I вже нiби вiн не в церквi стоїть, а на городi посеред моркви...
Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли - снують золотi нитки помiж
квiтючою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими
гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi - "славне товариство низове" з
усiєї вулицi - повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i
тоненько, рiзно - там, на межi...
Вiд того часу Максимова душа роздвоїлася. "Хтось десь усе
поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть".
Малий Максим мав уже свою таємницю й носив її в собi - таємницю про те, що
людськi голови замотеличила велика неправда. I головне - неправда в тому,
що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? I чому це
янгол тягне ягня до Масєки, а сам тримає меч i не рiже, - не хоче брати на
себе грiха!.. Чому це Масєка мусить бути вбивцею? Чому це так йому
прирекли?..
Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив,
iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед
цiєю фрескою й довго простоював, задерши голову. Вiн її вистудiював до
найменших подробиць. Iз цiєю фрескою зв'язанi початки життєвих мандрiв
його душi й серця пiд загадковими зорями.
Тепер все це викликає розпач: тут - цiлий трагiзм безглуздого в
людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi,
виявляється й у тому, що свiт зжирає сам себе й усе тепер лежить у руїнах,
догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд - усе
рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i глибокий змiст
цiєї ось символiки, якась жахлива правда її... Хтось украв iстину й завдав
свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребує, щоб люди
рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я "свого", привласненого
собi й задобрюваного Бога. I тепер ясно й очевидно - вище свого малого
розумiння найвищої мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i є межа.
Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот...
На руїнах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих руїнах, немов щури,
то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудної матерiї, далебi - рештки
риз i ряс, також - пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих рям i
багетiв, шматки мiдяних i брондзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях,
мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратiв!!). Коли
завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало миттю, ховалось
по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову...
Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його пiд ложечкою.
Чогось було безмежно жаль. Щури!!! I головне, що це ж усе недавнi такi
добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав їх. Це ж вони вчили його
змалку скидати шапку перед старшими, любити ближнiх, бути чесним, не
красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма її фресками.
Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й молився до схлипу, й плекав
велику надiю на чудо оновлення... Тепер вони ворушаться, мов щури, немов
опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою
грабунку, жадобою з вiдчаю. Так нiби попустилися всi гальма й вони
кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли все життя. Розтягають.
Вони розтягають мотлох руїн, а насправдi це ж вони розтягають його дитячу
романтику, його дитячу вiру - розтягають його душу! Вони розтягають його
прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн
хилитиме чоло завжди, - сльози трагiчної, але такої полум'яної,
самозабутньої вiри й надiї, - вони топчуться по них...
Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак
чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скорострiла! Отак би
взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку...
Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди ремiнь, коли скорострiл
бував за плечима. Та й махнув рукою.
"Нi, все це логiчно".
Вiн знову подивився на людей, i йому стало їх жаль. Вони ж не пустилися
берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зi страшного розпачу, з
протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логiчно. Якщо боги хочуть
звичайної баранини, а янголи тягають для них ягнят пiд нiж Масєки-Авраама;
якщо вогненний меч янгола був лише для того, щоб лякати й приводити в
покору слабе, безневинне ягня, а при серйознiшiй пробi так легко зломився;
якщо всi сподiвання й уболiвання, вiра й надiя, скропленi кривавими
сльозами й тисячами пудiв воску, були марнi, щоб обернутися отак у пил i
порох... то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для серця, що,
голе й голодне, осиротiле, мечеться в смертельнiй тузi, в останнiй агонiї
загибелi... Вони самi не знають тепер, чого шукають...
Зухвало-бунтiвливi думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом
вибухли тепер. I вiд того серцю стало ще холоднiше, а нудьга смертельна
стала ще бiльш щемлячою. Та, Господи ж!!. Коли рушаться великi царства, на
землi й у душах збудованi, то ж хiба маленькi, слабi люди за себе
вiдповiдають?..
Мiсто лежало, як i ця святиня, зрiвнюване з землею, i, здавалося,
тонуло в рокотi хвиль, ввергнуте за грiхи пiд воду...
По вулицi, зiгнувшись пiд ношею й зiщулившись перед летючою смертю, що
клекотала вгорi, поспiшала бабуся. Вона тюпала старечими, немiчними ногами
з центру руйнованого нiмецькими бомбами й грабованого власними громадянами
мiста. Десь, певно, поспiшала додому й несла радiсно те, чим збагатилась:
це були порожня, але тяжка, залiзна ряма й очеретяна мiтла. Головне -
мiтла! Якщо ряма була явно випадковим трофеєм, то мiтла була неабияким
важливим здобутком - новенька очеретяна мiтла з гарно виструганим
держаком. Молодшi й спритнiшi люди розхапали стiльцi, столи й навiть мiшки
збiжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мiтлу. I тепер, уклавши на плече,
вона несла її, як прапор...
Максим її знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечнiша, найтихiша й
найпобожнiша на всiй 9-й сотнi людина. Вона була з тих, що нiкому не смiли
сказати й "брешеш", i навiть нiхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась.
Скiльки її знали, вона заробляла по людях - то копала, то полола, то дiтей
няньчила, то мертвих на той свiт споряджала. Знаменита вона була тим, що
не пропускала жодної служби Божої, не забувала жодних церковних свят, не
минала жодних похорон чи хрестин, де скрiзь охочекомонно приносила свої
руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли
революцiї, але то не зачепило Хацихи й нiчого для неї не змiнило. Вона
працювала - все життя, не розгинаючись. I то було, здається, нормально, що
вона нiчого не мала та що її iм'я було синонiмом "злидарки", бо вона жила
для iнших. Вона була бiдаком, що все пожертвував для ближнiх своїх. I
люди, що в своїй природнiй жорстокостi не любили жебракiв i злиднiв,
Хациху все ж таки жалiли.
Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий
десяток, зiгнувшись, трiюмфально марширувала з мiтлою, i не мiг вийти з
дива. Хациха пiд кiнець вiку - випряглася! I тепер-от iде вулицею серед
бiлого дня з заграбованою мiтлою... Щось сталося, щось десь безнадiйно
розсипалося на порох... А вона йде статечно й гордо, йде дiловито, з
почуттям власної сили й правоти i - з чистим серцем. Доказом цього є те,
як вона тримає мiтлу: вона несе її, як прапор!..
Бабуся саме порiвнялася з руїнами собору, коли вгорi зарокотало
знайомим рокотом: два "месершмiдти" заходили на бомбардування. Якраз над
собором. Починали пiкiрувати.
- Бабо Хадихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. - крикнув Максим.
Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i
упевнено тюпала собi далi.
Струм повiтря збив Максима з нiг... Коли по короткому часi вiн виступав
iз-за тяжких брил церковної руїни, з-за перекинутого Авраама й Iсаака,
нiякої Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав -
у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась... мiтла!.. А посеред
вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi
нiчого не лишилося, неначе її взято було живою до пекла, за грiхи... за
мiтлу!..
Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину... I
надiв шапку знову, задумливо... "Чобiт був занадто великий i тому так
легко спав iз старечої ноги, взутої набосонiж", - майнуло в головi не до
речi.
Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними
сльозами. I пригадався йому янгол... Здавалося, вiн стояв тут, невидимий,
над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi... Мармуровий
холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства - там, на надгробнiм
пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче - мармуровий янгол
у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй
своїй скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний,
потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тiєї землi прикутий,
примурований, вкопаний в неї разом iз тяжким п'єдесталом i...
пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями. То закоханi повписували свої
iмена й сентенцiї на бiлому мармурi, позаписували своє божевiлля, свiй шал
любовний, i то п'яницi й цинiки теж позаписували свою глупоту на
мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi, повергнутому з iншого
свiту отак просто на цвинтар, у болото-Янгол плаче, затиснувши руки мiж
колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над
ним шумлять сосни, а на соснах цiлуються горлицi... I тим пекучiшими
видаються сльози, коли плаче безнадiйно закам'янiла чиясь, велика, зi
скутими крилами, геть у прах повергнута людська, i вона ж i божеська,
душа... Це завжди вражало Максимове серце, коли вiн вiдвiдував на
соборному цвинтарi того янгола мармурового, що тепер увижався йому
надгробним пам'ятником його власного дитинства...
Хацихи мов i не було. "За мiтлу!" Хтось у нiм смiявся вже диявольським
смiхом: "Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?.."
Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. I сморiд пiроксилiну. I запах кровi
всумiш iз запахом горiлого ганчiр'я. I туга, мов мряка туманна, над
розбомбленим мiстом.
"Гм... Чого ж той дивак не йде?!"
Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро мiтлу ногою, збив її
геть у смердючий кратер бомбової вирви й пiшов знову на руїни собору -
понiс своє серце туди, до приреченого ягнятка...
Соломон прийшов, мов iз хреста знятий, зовсiм розгублений i зовсiм
тверезий.
В нього все тiпалось - плечi, колiна й щелепи. А очi... Власне, по очах
i було видно все сум'яття, весь справжнiй хаос його душi.
Зiгнувшись у три погибелi й тремтячи, Соломон сiв на брилу над Авраамом
та Iсааком i почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став
насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишенi свого обстрьопаного
пальта. Дивився й чекав.
Соломон марно намагався опанувати собою й цигаркою. Та нарештi вiн таки
закурив, глибоко, жадiбно затягся й випустив хмару диму, закутавши тiєю
хмарою свою голову. Зiтхнув.
- Ну?.. - промовив мляво Максим.
- Що? - прохрипiв Соломон.
- Принесли?
Мовчанка, а потiм:
- Я вас не розумiю, сеньйоре! (Крива посмiшка).
- Обiцяне, професоре!
- А саме?..
- От такої!.. - Максим скептично свиснув i так само
скептично-насмiшкувато промовив: - Рятунок, професоре! Ви ж обiцяли
принести рятунок. "Генiяльний рятунок" для мене.
- А-а... - протяг Соломон байдужiсiнько, думаючи про своє. - Та то,
знаєте... то я був п'яний...
- А тепер?
- А тепер я абсолютно тверезий. - Враз стрепенувся: - I я принiс вам
краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я принiс думку!
(Аж захлинувся - не то вiд диму, не то вiд внутрiшнього збудження).
Розумiєте? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! I ось... Так, це i
є вiрний рятунок... для сильних духом.
Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на каменi й
димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний, незвичайний був вiн тепер.
Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь
понад головою. А далi промовив тихо:
- Ви ж чудово знаєте, професоре, що нi одна з ваших думок, висловлених
за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й нi
вiд чого не врятувала. I вас самих також, у чому ви, здається, й
переконуєтесь.
- Е! - стрепенувся Соломон. - Ця думка - це щось iнше. Це квiнтесенцiя!
Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд.
- Ну, гаразд... - Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв, а
потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: - Гаразд. То давайте вашу думку.
Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та апльомбом
забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в плечi, заклав
руки в кишенi i, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом на свої дiрявi
черевики. I, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче
так прошепотiв:
- Чи варто жити?.. От питання...
- Дiйсно, - посмiхнувся Максим. - "Бути чи не бути?!" Риторичне
питання, професоре, чисто семiнаристське.
Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А
тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону, Максим його
рiшуче не впiзнавав.
А Соломон вiв, як на сповiдi:
- Слухайте, друже мiй!.. Ви не знаєте... А я вже ось мiсяцi не сплю,
втратив сон i спокiй... Ви бачили - я заливався горiлкою, як швець... Це
все тому... Але це не допомагало. А надто останнi днi. А надто останнi
години!.. Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте
"вiчне питання"!.. I його легко подумати головою, але от треба вiдчути
серцем...
- У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй аварiї всiх i
вся, в цiм оголеннi безглуздої порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi всiх
вартостей i самої людини вогнем i залiзом - це вiчне прокляте питання
стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я
його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить.
Радикальний вихiд iз усього цього iдiотизму, iз глухого кута, в якому
опинився - ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться вiдвiку - весь свiт.
Так-так! Все брехня. Безмежна забрiханiсть! I чого над тим усiм уболiвати,
тремтiти, страждати! Нам дано iдiотський шматок м'язiв i нервiв, що
зветься серце, щоб тлiти ним, i болiти, й мучитись. Удавати з себе
"богочоловiка", "царя всесвiту". I в цьому все нещастя. А тим часом - це
все дурниця! Фiкцiя. Самоомана комах, якi навчилися блудити розумом...
Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хiба ви не бачите? Що воно таке - оте все, що
рухається нинi по плянетi, як коливання води, - туп^, унiфiковане, сiре,
перехняблюючи землю туди й сюди? Що то є, що хилитається в цiй усiй
фантасмагорiї, змушуючи свiт здригатися в корчах?!.
- Туманнiсть! А ми кажемо, що це ми. Нi, брат. Хiба ви не бачите, що ми
- це тiльки унiфiкована туманнiсть. Iграшка... У всесвiтi вiд вiкiв iде
космiчне змагання космiчних чисел, космiчних величин. I зараз теж от...
Усе це - холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел.
Космiчних чисел. I от у цьому змаганнi чисел ми є нiщо, нiкчемний пил. Ми
- люди взагалi, i ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмi ми є абсолютний
мiкроскопiчний нуль... Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню
всього в пил. I ми обертаємося в пил... Але пощо обертатися в пил з
муками, коли можна без?.. Рацiоналiзувати!.. Бодай тут єдино розумно
використати свою волю!.. Га?!.
Сказавши "га?", Соломон вiдсапнувся, але, не чекаючи вiдповiдi, рухнув
далi - мовби котився з гори:
- В пил!.. I все... Ха-ха! "Душа"... "Iдея"... "Пориви"...
"Людкна-Бог"... "Любов"... Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Iдiотизм.
Людське "я"? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нiчого не може. Як
не може нiчого пiсок великих пустель. Лише як пiднiметься самум - пiсок
рухається стiною, й засипає геть усе, i засипає сам себе. Безвiльний
пiсок... I все обертається в руїни. I насамперед у руїнах рипить пiсок!..
Пiсок, брат!.. Найбiльша сила, яку я визнаю, це слiпий iнстинкт руїни,
який сидить у кожнiй такiй пiщинi, - це слiпий, стихiйний, непереможний
рух до смерти... Це - реальне й правдиве, а решта - блеф. Я прожив життя,
я це знаю. Людина слiпа, бавиться iлюзiями, вигадує якiсь пляни, системи,
чiткi побудови - "будує свiт"! Але при першiй вогневiй пробi все це падає
i оголяється прiрва. Прiрва, над якою хочеться вити вовком. Осиротiла,
сама на себе здана людина не може iснувати. Через те вона дається
пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi подiбних... На загин... Є
термiн - "масовий iнстинкт", чи "масова психоза", але немає, на жаль,
термiну "масове оголення", "масове викриття", коли весь намул iдей та
iншої єрунди вiдпадає геть, а лишається сама правда. I в цiм заслуга вiйни
- вона оголює i урухомлює правду. А та правда - вона й є в тезi про пiсок
пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи свої
властивостi, свою справжню природу, свою суть - без пропагандивного блуду.
Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. I ось те реальне рухається,
фiкцiя ж, ота "духова надбудова", лишається на мiсцi, як дрантя, - нi,
зникає геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок вiдпадає геть
усе нереальне - iдеї, мораль, етика, любов, дружба, гордiсть, героїзм...
Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою
гидку, нiкчемну суть. Нi, це для неї вигадали поети й iншi ненормальнi
фантасти, особливо чутливi й рафiнованi шукачi неiснуючого: янгольських
крилець в амфiбiї, божеської краси й величi в iдiота, взагалi ж - iз
розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридкої людської голизни...
Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навiть не пробував
встрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що
лежала мiж камiнням i що на неї випадково впав його погляд. Розглядав так
собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим
часом думав: "Чи блазня вдає, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов до
ручки?.."
А Соломон помалу, як пароплав до пристанi, доходив до фiнiшу своєї
рятункової тиради:
- Так-то... Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн такий
за своєю природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер iз себе
машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности й пiдлоти. Поза
тим - нiчого бiльше. I от... Чи варто жит й?!. Ось проблема! - I,
скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi тихо,
але переконано вiдповiв:
- Не варто. Максим зiтхнув:
- Т-та-ак... ну добре... То ось, здається, є ключ до розв'язання вашої
проблеми, тобто - ключ до вашої рятункової iдеї. - Нагнувся й пiдняв
червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату. Оглянув i простяг її
Соломоновi.
- Ось... Будь ласка, доведiть послiдовнiсть: умрiть. Вона заряджена.
Оце ось так знiмається, отак натискається... Це реальне завершення вашої
думки. Ключ до рятунку.
Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на
гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi.
- Приберiть, - прохрипiв вiн. - Я... я, власне, хочу бути послiдовним i
доказати людську пiдлiсть, а не героїзм. Я боюся смерти...
- Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль є нуль, i йому нема чого боятися
смерти.
- В тiм то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною.
Хочу жити!.. - Голос Соломонiв хрипiв i затинався.
- В iм'я чого?
- Чого?.. Хоч би в iм'я цiєї непослiдовности. Нi, в iм'я злоби.
Так-так, злоби!.. А втiм - дайте гранату, я ще подумаю...
Соломон обережно взяв гранату й заховав її пiд брилою руїни, присипавши
дрiбними камiнцями.
- Я потiм по неї прийду... Я ще маю... iдею Бога! (Криво посмiхнувся).
Розумiєш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею
Бога!..
Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. I вiдразу замовк,
знiтився на каменi, якось засмикавши плечима - чи то скручуючи цигарку,
чи... Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над
Авраамом. Але то так тiльки здалося...
- Нiчого, - промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить,
але справдi зi щирим намiром потiшити. - Тi, що зруйнували цей храм
остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали її на бляхах своїх
паскiв...
Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у
пальто, пробубонiвши про себе:
- Холодно... Душi холодно...
I заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого
нерухомо.
Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги.
Дивився задумливо i теж мовчав.
- Слухайте, професоре, - промовив нарештi щиро й так, нiби всiєї цiєї
попередньої розмови й не було. - Скажiть менi правду... Бо я не вiрю в те,
що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним... Ви щось мали
для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?..
- Цiянкалiй, - буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано.
- От такої!.. Дякую... Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода...
(Павза). Хоча... Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й
на той... Прощавайте, професоре!
А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
- Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при
нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!..
Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше
втягнув голову в плечi. I, застiбаючи на всi гудзики своє благеньке
пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. I пiшов геть, зiгнувшись.
Максим подивився йому вслiд:
- Прощавайте, професоре!
Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу,
на порожнє, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було
пусто, й тривожно, i безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над
мiстом навколо. А серед порожнечi - вiн сам iз своїми думками, заглиблений
у свою душу, - але там було теж пусто, як на згарищi, i тривожно, й теж
залягло чекання. I тiльки десь у перспективi - все той же мармуровий янгол
у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря -
мов надгробний пам'ятник його дитинства!..
А потiм над усiм - зринув i став перед очима син сонячного Палермо та
його камрад, i забринiло розпучливо-поривно:
"А в а н т i!"
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Двi нотатки на полях
1. Слово до читача.
Два початки зробив я цiй повiстi - i все нiби не можу зрушити з мiсця
разом iз моїм героєм. Вiн стоїть i балянсує над безоднею, ледве
перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б - i все.
I не треба б уже було нi над чим тлiти душею. Проте герой iншої думки.
Автор теж. Авторовi ж треба йти за героєм назирцi, слiд у слiд, як його
тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi;
йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.
Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалюється брилами, громадиться
горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову, як
навпроти шаленого вiтру, стоїть автор на мiсцi, все замiряючись зробити
крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все тому, що
час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух,
катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган
пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не
видно окремої людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що
йде вiхолою, забиває всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I, може,
тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i
тому героєвi, пiднесеному над прiрвою.
... Часом вам сниться сон: ви стоїте над страшною безоднею. Над такою
безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I от
вам треба над тiєю безоднею йти. I є лише тонесенька риска переходу понад
самим краєчком, - i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по
вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi.
Пiд вами така прiрва, що лише туман сивiє десь унизу, а дна й не видно.
I от на тiй гривцi, над тiєю прiрвою балянсує ваше похололе серце...
Ви рятуєтесь тим, що прокидаєтеся зi сну. Але герой так урятуватись не
зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки стоїть над
справжньою жаскою прiрвою й бажає схопитись за чиюсь руку, за руку б свого
друга й побратима. Але такого друга немає, тому вiн стоїть сам i,
вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.
I це - чорна загибiль, моторошне царство руїни, безнадiї, краху
людської душi - безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися
серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого
свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi
мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як жорства, втративши
волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання
змагатись... Мовби пiсок пустель...
Одним iз числа тих мiльйонiв є й наш герой. Власне, не герой, а просто
- людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi,
викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди своєї
землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i
пiшла навпроти, пригинаючись до самої сирої землi, своєї землi, хапаючись
за неї й за все, що на нiй є, не даючися скинути себе в прiрву.
Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних часiв людської
iсторiї, оспiваний , поетами й трубадурами всiх епох i народiв, - анi
Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень,
що стає на прю з усiма темними силами - драконами, змiями-гориничами й
iншими почварами стоголовими - й перемагає їх казковими чарами та мiццю
своєю богатирською.
Нi, цей герой - це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена,
заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина 20-го столiття.
Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена,
одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували
пiд сонцем. Що проти них змiї-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття
- страхiття ницости, масової пiдлоти, масової жорстокости й злоби, що
стали разом гидрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. I от вiн
протистоїть їм... Сiрий, i буденний, i не героїчний на вигляд, немовби
зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперто
зцiпленими зубами... З очима, запаленими вогнем великої, нездiйсненної
мрiї...
Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш
побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й
побратимства та мали взаємнiсть. I от ми з ним балянсуємо над безоднею й
будемо бiгти впарi над нею - шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви
тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця
спалахує в тiм розпачливiм змаганнi людської iстоти, приреченої на смерть,
але бунтуючої - проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти
логiки, проти стихiї, проти долi самотньої, киненої напризволяще, зведеної
до ролi земної пiщинки, i с т о т к и, обдуреної заповiдженим їй божеським
покликанням. Обдуреної й поставленої перед фактом цiлковитої дiкчемности й
безсилля, над проваллям всеподавляючої ницости, над слiпим клекотом
всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як
пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз
вiдносних величин злоби й брутальної волi якихось неспiвмiрно малих
одиниць i тупої, самостiйно дiючої черствої матерiї.
I.Спецiяльна заувага, яка мала б заступитк окремий роздiл.
Це буде звичайна довiдка.
В нетерплячого читача, зокрема ж - у читача, що звик до простоти й
граничної ясности клясичного роману, може виникнути питання - де ж,
нарештi, вiдбувається дiя? Не взагалi, а точно, - де саме?
На це можна б вiдповiсти, що це не має нiякого значення. Така дiя, як
ця, що вiдбувається тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на
будь-якiй точцi земної кулi року Божого 1943-го, але...
I тут приходить знамените "але" - "але", як виняток з правила.
Але в дiйсностi, в усiй своїй трагiчнiй повнотi й специфiчностi така
дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територiї й лише на тлi
надзвичайної епопеї певного народу (може, навiть як вивершення тiєї
епопеї). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше.
Отже - дiя вiдбувається на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашої
Батькiвщини, що зветься Слобiдською Україною та чия доля є чи не
найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселяє трагiчну землю,
Україною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який
тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник великої революцiї безлiч
жертв в iм'я братерства, рiвности й свободи - в святому поривi до
прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по
тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана...
Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи
гекатомби жертв знову ж таки в iм'я тiєї свободи, братерства й
вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр
найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до
ступня новiтнього "вiрую"... Пiзнiше, як частина Европи, найдальше
висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному
побоєвищi двох жорстоких систем iз таким "вiрую", двох велетенських,
ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил -
червоної й брунатної, пiд знаком п'ятикутної зорi й пiд знаком чорної
свастики. Ця земля стала пляцдармом їхнього герцю, уособлюючи в своїй
трагедiї трагедiю цiлої доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми
незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче
здаватись, не хоче зникати з лиця землi.
Словом, дiя вiдбувається на частинi територiї нацiї, яка ще не жила,
все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i,
здається, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збирає по краплi
рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову...
Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цiєї
дiї може бути кадр, що потряс душу героєвi в дальшому розвитку подiй i що
його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку...
...Велика колона приречених на смерть разом iз героєм бiжить пiдтюпцем
попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озброєним ворожим конвоєм.
Бiжить, гнана десь за мiсто... Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники
другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi
передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу,
але перелякана варта притискає колону до парканiв i жене її вчвал все туди
ж i туди ж, за мiсто, де має бути суд i розправа над цiєю колоною сiрих
умовних знакiв, що були колись людьми. Але їх пильнують i женуть так тому,
що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання
надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал
- щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю
останню в безодню а чи розiп'ясти її.
А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса
й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках тримає двi
почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марiї. Вона тими iконами, бiжучи,
хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi її широко вiдкритi, волосся
розвiвається на вiтрi, груди розхристанi - груди Матерi, що вигодувала
цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить... Вона
мовчить, але очi її кричать... I вчувається, що вона кричить уся, кричить
тим криком, яким кричали колись i її предки, прагнучи врятувати свого
земного бога, повергнутого в безодню, символ своєї вiри й своєї надiї:
"Видибай!!. Видибай, боже!!."
Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби
вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном... i дошки
Спасителя з Марiєю полетiли геть...
Цей кадр - це i є той образ, який треба розгорнути до краю. I тодi вiн
стане достатньою вiдповiддю на запитання - "ДЕ?..".
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини,
зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi
сипалися шпаруни, - а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона
вродила трьох козенят - i всi кiзочки, - та нiкому було радiти з того.
Ачей i самiй козi не було з того радости.
Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного
тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й
усе навколо, а в тому склi й череп'ї, посеред веранди стояла злякана коза
Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно
народжених своїх дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята
iнстинктивно тислися одно до одного i всi разом до матерi - i так стояли,
а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот
iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову...
На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i
намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв
посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як
моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо
дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути
в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими
козенятами.
Але корабель не йшов на дно, - жодна з безлiчi скинених навколо нього
бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на
поверхнi.
А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи,
мовчки тяг його назад у присiнки - туди, де було їхнє "сховище".
Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на
пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли,
дослухаючись усiм єством, як десь гуляла, шукаючи їх, смерть. Власне,
дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться,
сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i ним опанувала безмежна
апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i
не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не
помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i
вгадував - не думкою, лише набряклим серцем, - що переживає це бiдолашне
дитя, опинившись отак раптом у пеклi.
Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста - там,
мовляв, безпечнiше... Але то все самоомана, то - щоб не разом умирати, бо
на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух
вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на
околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожує. Хотiв,
щоб так було, хоч i знав, що воно не так.
А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи
пророцтво про кiнець свiту й Страшний Суд. Це, власне, розпочалося
справжнє бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здається,
iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь
напосiлися разом, i з усiєї сили, i з однаковим оскаженiнням на це
бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було
таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з
однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали їх
при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю.
Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили
зовсiм не рiвнi, - не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його
нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького
лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити
його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього -
на це глиняно-дерев'яне мiсто - пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це - на
мiсто, де було всього з десяток двохповерхових будiвель, один будинок
трьохповерховий, а решта - все халупи та одноповерховi дiмочки. I от цi
дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. Зранку
до вечора гули над ним зграї тяжких лiтакiв обох кольорiв - пiд знаком
червоної зiрки й пiд знаком чорної свастики. Причому багато лiтакiв було
народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими - пiд емблемами свободи, -
вироблених на авiазаводах країни Вашiнгтона й країни Кромвеля, що вiддали
свої крила до розпорядження країни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й
лiтаки з "паучками" гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, - однi
до обiду, другi пiсля обiду.
Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще
лишалося живим, не мало вже нiякої надiї вибратися цiлим iз цього пекла, з
цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав такої надiї, хоч
вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було
рiччю найстрашнiшою, - це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з
дружиною й дiтьми тулився щiльно до сирої землi. Вони були всi вкупi й
трималися одне одного, докладаючись лише на химерну долю. А якщо їм
судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо їм судилося... Та, не
довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони
тулилися щiльно до сирої землi, до голої землi. Нi, земля та була вкрита
снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що
пiкiрували просто на них i з виттям випускали серiї бомб та стрiляли з
бортової зброї. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба
було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити її. Так
вони протистояли смертi. В їхнiх умовах це був єдиний, бiльш-менш
реальний, спосiб захисту, бо на низинi не можливi були нiякi "щiлини" й
нiякi iншi сховища. Але... Але при такому способi рятування вiд тоннових
бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю
до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить
страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.
Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю.
Рятуючи її вiд божевiлля, Максим i спровадив її з немовлям на околицю
мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на
рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд
бомб, але бiльша вiд людей - отих одягнутих у мундири людей, що могли
з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен
боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть.
Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. I саме
тому Максим не став затримувати дружину в її одчайдушному шуканнi рятунку.
Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на
мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi своєю хатиною...
Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок, подивитися, що дiється в
свiтi.
Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене їдким запахом
пiроксилiну i - борошна... Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в
державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в
небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище
паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись
ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов
курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо,
до сизої хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони,
далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю
очi, як вони несамовито плямкають губами - тi голоднi, вимученi, виснаженi
люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо
їли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тiєї
борошняної хмари, аж поки смерть їх не збивала геть назад у снiг, у багно,
в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до
нього всiм єством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що
стояв на горi Синаї за хмарами, готуючи скрижалi спасiння...
Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре
видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно
шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в
повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати
помалу рiдким дрiбним туманом.
Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар'єри трупiв
розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, - то
нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок,
чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли
б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах
стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та
по канавах. Одначе жах перед кар'єрами трупiв, засипаних лузгою, блiд
перед видовищем, як борошно застеляє сонце... I тiльки новi серiї
оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки в вухах, клали людей знову
в снiг.
З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за
поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об'єкти
(якщо млин i ливарний завод вважати за великi об'єкти), а й солом'янi
халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серiї бомб
уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати.
Так робили лiтаки з чорними "паучками" до обiду, так робили й лiтаки з
червоними зiрками пiсля обiду, а серед них - так робили й лiтаки, зробленi
на заводах країни Вашiнгтона й на заводах країни Кромвеля. Всi вони лiтали
низько, мов вороння, знаючи, що нiщо їм не загрожує, i впивалися насолодою
знищення беззахисних.
Та з халупами їм велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi,
критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби
сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим -
хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не
придатна до знесення цих утворiв допотопної архiтектури, а цiла ця нищiвна
кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла
халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю.
Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була
супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi
халупи залишалась одна чорна, глибока яма, з двохметровими брилами
вивернутої землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка
спокiйно собi стояла бiля свiжовиритої, димлячої, глибокої вирви, мов бiля
могили, - стояла цiлiсiнька, i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби
припадала молитовно навколюшки, або всерединi їй завалювалась пiч та ще
часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик,
нiби глум над людським генiєм руїни.
Iнша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою
бомбою малу, простягнену долi л...
