Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою
страница №3
...юдину теж не так просто, коли вонатримається мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували самi й тiєї землi
пускалися. Божеволiючи вiд самого зазирання смертi в вiчi, вони
схоплювалися й бiгли, - рятуючись, бiгли назустрiч смертi. Iншi ж вiд
надмiрної напруги перед надмiрним жахом, з надмiрного вiдчаю втрачали
нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже
не ховалися й не лягали, тiльки так собi тинялися в фiлософському,
фаталiстичному настрої:
"Як призначено Богом, то вб'є. А як не призначено - то не вб'є..."
В дiйсностi ж виходило, що нiбито їх усiх було призначено геть на
побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З
неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти - пiднявши геєну
огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали її на землю, на голови
мерзенним грiшникам i їхнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним
дiдам, щоб знали як...
Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й
Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах
i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони
падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi
землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як
тоскно ревла десь покинута, єдина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда
кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився
вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби
вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж. Максим
намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким
ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.
Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй
вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу,
простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усiєї
сили. I вони сидiли так...
Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки i десь тоскно
бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обiцяючи найлегший
вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла
глибоко, як скалка, - це думка про "рiдну кулю", цебто про кулю з рiдної
руки.
"От якби хтось i з тих, що десь там наступають, але хтось iз своїх,
близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось є там iз
товаришiв i друзiв? Iз тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного
келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий,
всепожираючий гнiв на весь свiт... I то нiчого, що вiн був би
несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспокоєний
своїми, що, безперечно, теж ляжуть поруч..."
Максим знав недоречнiсть цiєї думки, - з рiдної руки не може бути кулi.
Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю
i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що їх
переважно спiткала однакова з ним доля... Зрештою, думав просто про братiв
по кровi взагалi, про синiв цiєї землi. Приємною була б куля бодай хоч iз
рук своїх, та ба...
Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi свої не приходили й не могли
прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з
неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. I чужий насувався самум,
- гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом руїни.
Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто...
Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до своїх
розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на
чаднi руїни, щоб просити захисту в сусiд на нiч. Та надлiтав нагло
звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив "паникадила" в небi. Люди, хто в чому
встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами
будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.
Так тривало три днi. I не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi
совєтського солдата. Просто було собi нiчиє мiсто, - вiльне й нi вiд кого
не залежне...
Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi
кирпатi хлопцi в сiрих "ушанках", у заболочених i пом'ятих шинелях, у
повстяниках i з "фiнками" через плече.
- А здєсь нємцав та нєту? - питали вони сторожко, очманiло. Питали в
хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь
утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.
"Вятскiє рєб'ята", - впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i
стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. I не тому стало тужно, що
вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся їх, а тому, що сподiвався
побачити своїх, а тi "свої"... Гай-гай! Чи ж є ще вони взагалi десь у
цiлому свiтi?!
Iншi люди почувались так само, - замiсть радости, їх огорнула туга й
жах.
Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше
бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а
захистити людей отими своїми "паличками" цi чужi хлопцi не зможуть та й не
схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували
намiру захищати, а навпаки - стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно
реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи
вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу "колоти дрова на
їхнiх головах". Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли
навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.
З цiєї причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та
сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й хлопцi, й усi iншi чекали
своїх - чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал i гнаних
по всiх шляхах вiйни, а прийшли - ось якi... Це прийшли хлопцi таки з-за
Уралу, але не тi. Вони, може, й добрi хлопцi, та тiльки ж... За них
говорили не вони самi, за них говорила вiйна - нi, за них говорила
казенна, напхана в них злоба, звiряча нещаднiсть, нетерпимiсть, тупа,
фанатична, помстива зненависть до всiх, "хто не з нами".
Максим пiдiйшов до хлопцiв i заговорив до них їхньою мовою. Хлопцi
здивувались i навiть зрадiли, - "земляк"! Їм навiть i в голову не могло
прийти, що цей їхнiй "земляк" знав не тiльки їхню мову, але й їхнiй
вятський дiялект досконало тiльки тому, що був на їхнiй землi каторжником,
був у концтаборах багато рокiв. А надто вони зрадiли махорцi, - закурили
всi з Максимового кисета, покрутивши товстющi цигарки. А потiм оглянули
його пiдозрiло й на всякий випадок пообiцяли теж "колоти дрова на його
головi". Пiсля того вони пiшли собi. Пiшли шукати "нємцав".
Бiльше не бачив нiхто нiяких салдатiв у мiстi, але ситуацiя в повiтрi
кардинально змiнилася. I то на гiрше. Лiтаки з червоними зiрками перестали
бомбити мiсто, натомiсть лiтаки з чорними "павучками" подвоїли свої
старання. I вiд того ситуацiя на землi погiршала, хоч i здавалося ранiше,
що гiршої не може бути. Крiм усього, тепер нiмцi почали нещадно бомбити й
околицю, рiвняючи її з землею. А Максим тепер якраз iшов на околицю. Вони
йшли туди з синком, побравшись за руки. Максим хотiв бути тепер конче
вкупi з усiма. Вiн розумiв i вiдчував, що життя його тепер висiло зовсiм
на волосинцi, - пiсля зайняття мiста "своїми" воно обчислювалося
всього-на-всього тiльки на короткi хвилини. I вiн хотiв, щоб дружина була
свiдком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що могло статись
кожну мить. Чомусь вважав це за важливе.
Багато хто з сусiдiв взагалi нiкуди не йшов i, фаталiстичне поклавшись
на волю Божу, сидiв собi вдома, нiби заступаючи Максима, що перед тим
лишався було сам один на цiлу вулицю.
Так минув iще день.
Наступного дня ввечерi, коли Максим повертався додому зi змученою
дружиною й дiтьми, його перестрiли сусiди й тихо повiдомили, що приїздили
до його хати якiсь "начальники" машиною й питали в сусiдiв "архiтекта",
"знаменитого архiтекта". Дуже нiбито їм треба. Всi вiйськовi. При них -
купа автоматникiв i якийсь цивiльний.
- Мабуть, будувати щось, сину, - пiдсумував усе старий сусiд Чiчай,
зазираючи вогкими очима Максимовi в обличчя. I одвернувся. Старий знав, що
то мало б бути за "будiвництво".
З лаконiчного, але чiткого опису сусiдiв Максим досить байдуже
визначив, що той "цивiльний" то був, напевно, Соломон.
"Цiкаво, чи його теж узяли "щось будувати", чи..?"
Така зовсiм нiби побiчна думка зринула в головi, замiсть вiдчаю й
тривоги. Взагалi цiла родина прийняла цю вiстку якось байдуже. Мабуть,
нерви отупiли остаточно i так само притупла думка а чи, наперекiр усьому,
десь вдиралася в серце химерна надiя, - вдиралася туди, де взагалi не було
вже нiяких надiй i не було для них i мiсця...
Того вечора Максим не пiшов додому. Вiн не був Христом, щоб без
особливих вагань прийняти тяжку чашу, а тому постояв задумливо й тихо
повернув назад.
Дружина з дiтками пiшла додому сама.
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Чи молився Максим про чашу?
Не знати. Мабуть, нi. Вiн лише просидiв нiч на руїнах собору, прийшовши
туди в темрявi безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий i холодний, до
краю втомлений, без надiй i без вiри, вiн провiв нiч сам на сам iз своїми
понурими думками.
А як прокричали третi пiвнi, вiн так само вийшов, як i прийшов,
посунувся геть пустелищем, мов тiнь. Пiшов знову геть за мiсто... I день
провiв десь сам iз собою...
А наступного вечора, ще й не смеркло як слiд, пiшов собi додому.
Просто, твердою ходою, не ховаючись i не пригинаючись, iз виразом повної
апатiї й глибокого, мовчазного презирства почвалав вiн серединою вулицi...
В присмерку зайшов у двiр i зупинився перед верандою. Хата була повна
темряви й плачу, - плакала мала дочка, плакали козенята разом iз козою, i,
либонь, плакала дружина, умовляючи та потiшаючи всiх - i дитину, й
козенят, i сама себе, й синка Бориса. Вона, здається, сама щойно
припленталась до хати й тепер поралась у темрявi, безпорадна, й не могла
нi з чим дати ради. Вiкна були в хатi повириванi геть iз рямами, й вона не
могла нiчим їх затулити, щоб засвiтити свiтло. Та й вогню, мабуть, при
собi не мала, бо єдина запальничка, що була на господарствi, була в кишенi
в курця - в господаря... Як же це вiн забув i не вiддав їй запальнички?
Сам собi докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов у темрявi молоток i
цвяхи пiд припiчком, приладнав i поприбивав, вiрнiше позабивав наглухо
знадвору, вiконницi. Потiм вони зсередини позавiшували вiкна ковдрами та
ряднами й запалили гасову лямпку.
Вiдразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач i козиняче мекання. В
мешканнi (що складалося з однiєї кiмнати й кухнi, не рахуючи присiнок i
веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли знову на стiни
образи та поклали речi на свої мiсця, як вони робили щодня, й попiдмiтали
шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди їх було забрано
з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдної тишi. А Максим стояв,
не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в
них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусiли б бути пiсля цiєї ночi,
такої для нього довгої, як вiчнiсть.
Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула машина. Вона
пiд'їхала до хати й стала... Максим мимоволi шарпнувся до дверей. Швидко
вийшов iз хати в присiнки, на веранду... намiряючись шугнути в нiч. Все це
робив бiльш пiдсвiдомо, нiж здаючи собi справу, - якось по-вовчому,
iнстинктивно, чуючи загибель... Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так
само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька
тiней. Людина була в вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею, були
добре озброєнi: шестеро автоматникiв iз "фiнками" напоготовi.
- Здравствуйтє! - привiталась по-росiйському людина, - та, що була
спереду.
- Добрий вечiр, - вiдповiв Максим.
- Чи тут живе е... громадянин... Максим Колот?.. Архiтектор,
iнженер-архiтектор...
Павза.
- Тут... нiби...
- Нiби?
- Нiби...
- А чи вiн дома?
- Дома.
- А як до нього пройти?
- А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч...
Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у ньому на мить прокинувся
мисливський чортик. От вони зараз пiдуть у хату, а вiн - круть! - як
вiтер... Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужiсть i все
залила, як вода iскру. "Куди?! Та й чого?.. А головне - куди?!"
- Дякую, - посмiхнувся вголос гiсть. - А чи ви не могли б нас провести
до нього?
"Цей знає, що робить", - подумав Максим i байдуже вiдповiв:
- Добре, - i пiшов наперед.
Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i на
ганку, а двоє - на кухнi, з автоматами напоготовi. Стояли мовчки, понуро й
байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутнiх. Гiсть
привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима:
- Ну, де ж вiн?
- Я тут.
- А-а... - роблено здивувався гiсть i заговорив трохи втомлено, трохи
весело: - Дуже приємно. Будьмо знайомi. Я - начальник спецвiддiлу Н-ської
орденоносної Сталiнградської танкової дивiзiї... Прошу любити й шанувати.
(В голосi його весь час бринiла тонюсiнька нотка iронiї). А як маю честь
вас титулувати точно?
- Колот.
- Ви дуже скромнi, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений
дiяч УРСР?..
- Можливо...
- Знаю, знаю... - При цих словах начальник спецвiддiлу змiряв Максима
оком з нiг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на
його ганчiр'яних подертих бурках.
- Зле вас шанувала "Нова Европа", маестро.
- Зле... - згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою
ноткою iронiї, як i в гостя.
Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник
спецвiддiлу був низенький на зрiст, такого ж вiку, як i Максим, але
дрiбний, ще й кирпатий, зовсiм як хлопчик насупроти Максима. Максим
височiв над ним на цiлу голову, дивився на гостя згори й думав, що при
такому страшному титулi цей "начальник" має досить не страшний вигляд.
Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те.
Унiформою вiн зовсiм не вiдрiзнявся вiд автоматникiв, лише на ковнiрi
блюзи пiд шинелею мав дрiбнi червонi зiрочки, що лиснiли, як краплi кровi.
В цiлому ж вiн мав досить буденний вигляд у своїй смушковiй
шапцi-"ушанцi", сiрiй шинелi й повстяниках, з револьвером i пляншеткою.
Фронтовий вигляд.
По короткiй павзi взаємних оглядин гiсть звернувся до Максима:
- А тепер до дiла... Де ваше робоче мiсце, громадянине Колот?.. - i, не
чекаючи вiдповiдi, попрямував iз кухнi до великої кiмнати, присвiчуючи
собi лiхтариком. Там стояв великий стiл, завалений книгами, теками й
згортками паперу, шматками лiнолеуму, розпочатими й не закiнченими
офортами по мiдi, рiзними кресленнями та вiдбитками гравюр, що повипадали
з тек. Стiл був великий, справжнiй верстат, а на ньому був хаос, як на
тiчку. Гiсть заходився бiля того стола господарювати.
- Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвiтiть... Нi, не ви, ваша дружина!
Ви сiдайте тут.
Дружина знайшла й засвiтила другу лямпу. Власне, засвiтив один iз
автоматникiв, бо в дружини тремтiли руки, - засвiтив, принiс i поставив
посеред столу, а дружинi "порадив" сидiти на кухнi.
В хатi стало ясно, нiби в свято.
- Сiдайте, - повторив гiсть запрошення Максимовi.
Та Максим не сiдав, волiючи стояти. Вiн тiльки глянув на синка, що
стояв бiля дверей, здивований i вражений, не розумiючи, що саме
вiдбувається, - а потiм промовив тихо, але енергiйно, звертаючись до
начальника:
- Тiльки прошу вас, не робiть дива для дитини й жiнки, порайтесь
швидше, без зайвих слiв i шуму... Потiм будете шумiти...
Гiсть спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав
автоматникiв (справжнiх автоматникiв!) i його - їхнього командира
(справжнього командира!), - глянув, якось чудно пересмикнув бровою й
одвернувся мовчки. "Добре", - буркнув по якiмсь часi, поринувши в папери
та рiзнi шпаргалки на столi. Вiн розкривав теки й течки, гортав рiзнi
папiрцi, розглядав з цiкавiстю креслення - проекти рiзних споруд i клав їх
назад за порядком. Розглядав вiдбитки незграбних гравюр: дереворитiв та
лiноритiв, що назбиралися й зберiгалися в цiм домi з самих студентських
рокiв Максима. Розглядав вирiзки з газет i часописiв, рiзнi друкованi
проекти Максима та його графiчнi iлюстрацiї. Розглядав книги. Вiн
почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства,
нi - Максимової душi, так нiби це вiн розглядав родиннi iнтимнi альбоми.
Порпався не кваплячись.
А Максим стояв байдуже й дивився на свої ноги, на свої подертi бурки,
взутi ще вчора в новi-новiсiнькi калошi (бо старi протiкали), дивився й
думав, що тi новi калошi на таких подертих ганчiр'яних бурках i в такий
момент зовсiм недоречнi. Такi калошi коштують цiлiсiнький пуд борошна!..
"I чого вiн розсiвся за тим столом! Швидше б кiнчав!.."
Гiсть не знаходив нiчого для себе поживного. Та, видно, не дуже й
потребував. Вiн просто гортав "малюнки", вiдпочиваючи вiд утоми в цiй
затишнiй кiмнатi - хатинi вiдомого архiтекта й будiвничого, над плодами
його безсонних ночей, творчих поривань, над рiзними здiйсненими й
нездiйсненими задумами, вiдтвореними артистично на паперi чи просто
зафiксованими якимись химерними лiнiями-натяками, хапливими рисками,
гiєроглiфами, що нагадували собою ембрiон, туманний початок чогось, що не
мало ще нi форми, нi назви, саму iдею. Це, видно, було йому цiкаво. Гiсть
гортав далi мовчки.
- О! - вирвалося в нього нарештi. - Ха-ха!! Значить, вiшаємо
партизанiв?! Ого!.. - вiн промовив це суворо, з притиском, дивлячись
iз-пiд лоба одним оком на Максима. В руках вiн тримав велику чорну гравюру
- вирiзку з мiсцевої газети.
- Так, - промовив Максим байдуже, - то моя гравюра, лiнорит...
I додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю:
- То копiя з Густава Доре - "Христос на Голготi"... Великоднє...
Гiсть навiть оком не зморгнув.
- От якраз, - промовив вiн iз притиском. - Це все одно!.. - Й почав
складати гравюру вчетверо. I тяжко було збагнути з iнтонацiї його голосу -
чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а тим бiльше про Густава Доре,
нiколи не чув i взяв це за сюжет iз сучасности та й маскує своє
невiгластво, а чи вiн глузує з Максима?.. А може, вiн глузує глибше й
тяжче? Максимовi видався його голос занадто саркастичним, "Тодi вiн
генiяльний пройдисвiт, а iронiя його страшна..." Iнтонацiя голосу
начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав про Христа на
Голготi.
А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима
з-пiд лоба.
- Знаєм ми вашого брата, - промовив вiн якось чудно й сховав гравюру в
пляншетку. Погляд його зачепився за образ "Йосип i Марiя з дитям утiкають
у Єгипет".
- Це теж iз Густава Доре? - спитав вiн, цiлком правильно вимовляючи
iм'я великого мистця. - То ви що... - вiн хотiв сказати "i богомаз?", але
не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: - ...й богiв малюєте?
- Нi. - I Максим сказав, чий то образ.
- А-а... - протяг гiсть. - Це той, що його повiсили нiмцi? Гм... - I,
нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб
Максим чув: - Поспiшили, але добре зробили... Менше роботи... - а оком на
Максима.
Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухнi, а
тепер з'явився з зошитом своїх дитячих малюнкiв.
- Дядю, дядю! - зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос. - А це
ось я малював... Гляньте... - i тикав свої зошити, щедро змальованi ним
рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше бачив такого
цiкавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому
вирiшив потiшити його гостинно, допомагаючи батьковi, бо ж бачив, що
батько сумний, а його течки вже кiнчалися.
Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього
чоботом. "Боже! - аж скинувся вiн усiєю душею. - Куди ж ти, дитино?!"
Але вiн нiчого не сказав уголос, навiть не поворухнувся, анi не
поворухнув жодним м'язком.
Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав їх на столi, поверх
переглянутих батькових.
Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм на батька - i
пiшов геть, спантеличений i огiрчений.
А гiсть, закiнчивши оглядини "робочого мiсця", бiльше нiчим не
цiкавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Вiн тiльки
розстебнув пляншетку, оглянув її i знову застебнув. I мiж iншим при тiй
процедурi, нiби ненароком, нехотя, запитав:
- Чи ви не знаєте такого... "Соломона"?
- Нi, не знаю.
Гiсть позiхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:
- Смiшняк ви!..
Це було сказано байдуже, але за байдужiстю немовби прозвучала нотка зле
прихованого жалю. Пiсля того гiсть постояв ще якусь хвилю мовчки,
потарабанив пальцями по столу й нарештi, зiтхнувши, сказав:
- Одягнiться...
- Я одягнений, - вiдповiв Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши
свої бурки й ветхе пальто. Гiсть, стежачи за його поглядом, хотiв щось iще
сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелiв:
- Iдiть уперед...
Автоматники враз заклацали й усi стали на струнко, як на парадi,
тримаючи автомати "на руку".
В переднiй кiмнатi Максим зупинився - до нього ступнула дружина. Вона
не плакала, нi. Пiдходячи до чоловiка, зиркнула на синка, й сльози
зупинилися в її очах. Вони виповнили тi очi по вiнця - її великi, розумнi
очi, - не смiючи политися рiкою. Вона тихо похилилася Максимовi на
плече...
Максим хотiв сказати "прощавай", але не сказав. Тiльки злегка торкнув
її по спинi рукою. Хотiв сказати "бувай", але знову не проштовхнув i цього
слова крiзь горло. Пильно подивився в її очi, облизав свої пошерхлi губи,
що враз узялися смагою, i - якось само собою прошепотiлося:
- До побачення...
У дружини сльози не втрималися в очах i потекли буйним потоком. Але
вона трималася з усiєї сили, вона мовчала, i лише погляд її ставав усе
дикiший. Вона приплющила очi, щоб не кричати так ними. Максим обернувся...
На лежанцi сидiв синок Борис, забився геть аж за дверi, що вiдкривались
попри лежанку, i широко-широко витрiщеними, здивованими, приголомшеними
своїми дитячими очима дивився на батька. Вiн не плакав... i навiть не
клiпав вiями... Вiн дивився на батька. Дивився всiєю своєю приголомшеною
дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну рiч - катастрофу, яку
називають "смертю"... I була в тiм поглядi безодня дитячого крику... Нi...
Господи!.. Таж той погляд хотiв наповнити батькову душу силою, вiрою,
надiєю, мужнiстю... Вiн хотiв геть усе заперечити й змусити його теж усе
заперечити...
Але це тривало лише одну мить. I її обiрвали автоматники, брязнувши
зброєю й мовчки вiдтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову
розстебнув чомусь, знову застебнув... Потiм повернувся до дверей i пiшов.
Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув -
щось на зразок:
- Нiчого-нiчого... Соцiялiстична батькiвщина подбає...
Це був знаний стандарт i цей стандарт зараз звучав якось особливо
глумливо. I ще щось вiн говорив.
Бiля дверей Максим на мить затримався, - згадав про новi калошi, -
постояв, нишком скинув калошi, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив
у куточку за дверима.
"Нехай... Вона промiняє їх... I матиме трохи борошна..."
А докiнчив вiн цю думку вже на ганку, сходячи ганчiр'яними бурками в
калюжу, в темряву:
"На той свiт i без калош добре".
I вони пiшли в темряву...
Суворий гiсть догнав i йшов поруч. Два автоматники лiворуч, два
праворуч, а два позаду.
- Майте на увазi, - промовив мляво гiсть, - крок управо, крок улiво...
- I ви будете стрiляти... - докiнчив за нього фразу Максим нудним,
глузливим голосом.
- Правильно, - чути було, як посмiхнувся гiсть. - То ви, значить, не
новак?!
Максим нiчого не вiдповiв на те.
- Ну, словом, моє дiло попередити, i я попередив.
- Дякую. Решта залежатиме вiд мене... - згодився Максим.
На тому їхня розмова вичерпалась.
Вони вийшли з двору на вулицю. На вулицi, якраз посеред великої калюжi
звелiли: "Стой!.." На вулицi мусiла б бути машина, але її не виявилось.
Вiд'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив iз двома автоматниками
пошепки. А тодi команда: "Давай!" - i вони пiшли всi темною вулицею
вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмiшана - талий снiг з
грязюкою. Iнодi траплялись чималi баюри, але Максим їх не обминав, а йшов
навпростець. Не тому, що боявся зробити "крок управо - крок улiво", а
тому, що було байдуже й що не помiчав їх. Вiн не вiдчував анi холоду, анi
мокроти. Вiн дедалi бiльше заглиблювався в себе, квапився пробiгти думкою
ген-ген назад... назад... бо вiдчував, як десь збiгають останнi хвилини
його життя...
Ця вулиця... Вона чомусь стала перед ним нагло слiпуче-сонячною,
дзвiнкою. Вулиця його дитинства... В колiях i канавах повно води пiсля
громових дощiв, а над ними метелики. Великi берести й ясени, тополi й
верби стоять обабiч вулицi, пiдпираючи високу синю баню неба, а над ними
пливуть снiжно-бiлi фантастичнi хмари, пливуть тихо, мерехкотять. I все те
вiдзеркалюється в канавах i калюжах. А над хмарами й попiд хмарами, пишучи
на їхнiй бiлизнi чорнi риски, лiтають стрижi й ластiвки i, шугаючи з-пiд
хмар до землi, летять низько над свiчадами калюж, клацаючи дзьобиками -
ловлять комах i бiлих метеликiв. А по вулицях, по люстрах калюж i канав,
пiдкасавши дранi штанцi, бреде-бiжить золотоголове дитинство i смiється,
дзвенить, заливається срiбноголосо. Гасає по зелених, квiтучих левадах,
зриває щавель i лопуцьки, кладучи їх на перли зубiв, смiється вiд надмiру
щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрiбних крапелинок
слiпучу райдугу... Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вiбрує,
заливається. Грає в "кльока" i в "свинки", викопавши "дук" посеред вулицi
й заважаючи їздити хурам, - ганяє кленовий цурпалок палiччям по сонячнiй
мерехкотнявi. Грає в "цур-ки", пiдбиваючи її в синє небо... Вечорами грає
в "палички-стукалочки", в "латки" i в "квача":
Оне, дуне, рес,
Вiндер-квiндер жес,
Оне, дуне, раба,
Вiндер-квiндер... жаба!
- i бiжить, утiкає, ховаючись по перевалках, по канавах, попiд
мiсточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутiнках
травневого вечора. I бавляться з ними кажани й "оленки" та жуки-рогачi,
лiтаючи низько над головами, - однi тихо, нечутно, iншi з дзижчанням i
гудiнням...
Оне, дуне, рес...
- Держи вправо!.. - це автоматник дерев'яним голосом.
Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.
Пусто й чорно. Не на вулицi, в Максима на душi. Чути, як стiкають
останнi хвилини. Але це вiдзначає не серце, а лише розум. Зашарпане серце
немовби дерев'янiє помалу, впадає в летаргiю, i лише розум горить яскраво
й особливо гостро. Нiби яскравий холодний лiхтар, вiн кинув слiпучий снiп
холодного свiтла ген-ген крiзь темряву в минуле. I в тiм снопi
промерехтiла вулиця його дитинства, i вiн, Максим, по нiй iде. Востаннє.
Йде по свiтляному пасму, що десь кiнчається крапкою в чорнотi предковiчної
ночi. Ще... ще... ще трохи... i все.
Вiзiя погасла.
Його зупинили на перехрестi. Постояли. I знову пiшли далi в мокрiй,
холоднiй темрявi, мов у чорнильному морi. Спотикалися об уламки будiвель i
речей, розкиданих бомбами. Максим навiть не цiкавився, куди його ведуть.
Не цiкавився деталями, бо основне вiн знав. Вiн дивився в себе внутрiшнiм
зором i намагався пробiгти геть-геть аж у самi початки свого життя,
геть-геть аж до першого проблиску свiдомости, що лишився в його пам'ятi,
як сонячний спектр над повiками в крапельках слiз. Той спектр - то був
перший спалах всесвiту в його душi, яка починала свiй життєвий тур. Вiн
мерехтiв, розгортаючись у чудесну, слiпучу вiзiю, i от...
Вiзiя погасла.
Максим iшов до фiнiшу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у
темрявi. Починався вже березень, i глибокi снiги розкисали.
Пройшли вулицею до краю. Проминули руїни собору, що десь там
громадилися в темрявi i що про їхнє iснування з цiлої цiєї сiмки людей,
без сумнiву, знав тiльки один Максим, для решти - там була звичайна,
каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих
шляхiв, що перетинали, мiсто з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд.
Начальник свиснув у сюрчок тричi, а потiм червоно поблимав лiхтариком,
даючи якiсь сигнали комусь, - блимнув тричi раз, удруге, з неоднаковими
павзами помiж блимками.
"За абеткою Морзе це мало б означати лiтеру "Ре", - подумав Максим
машинально.
Десь загула, а потiм з темряви помалу пiдiйшла машина.
- Залазь! - присвiтив начальник, лiхтариком.
Це була "поштарка" - машина з вiдкритим коробом, призначена возити
пошту. Очi їй - фари - було замазано чорним i залишено тiльки двi щiлинки,
як у кота, - тi щiлинки дивилися вниз, освiтлюючи невеликий клапоть землi.
В коробi було припасовано по боках ослони. Автоматники сiли обабiч Максима
по два, а двоє стали на крилах машини. Начальник залiз до кабiни шофера.
Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимовi
здавалося, що вони блудять. За його вiдчуттям, вони б мали їхати просто в
лiс, туди - за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровiй жалобi...
В той добре знаний, славний лiс, що стоїть обабiч шляху зi сходу на захiд,
в кiнцi вулицi Старо-київської, за мiстом. В той самий лiс, куди ось уже
не один десяток лiт водять усiх приречених на розстрiл темними, чорними
ночами... Суджених Ревтрибуналом у клекотi революцiї й громадянської
рiзанини i суджених Гестапом тепер, у клекотi вiйни... Приречених ЧеКа й
охранками всiх кольорiв - бiлими, чорними, рудими, - ГПУ й еСДе...
Закладникiв i священикiв, бандитiв i революцiонерiв, злодiїв i мученикiв,
великих отаманiв i звичайних вiрних салдатiв. Героїв i не-героїв великої
iдеї. Лицарiв "чести" i борцiв "за мрiї"... I так випадкових, що потрапили
пiд колеса доби абсурду.
Там їх напаковано в пiсок безлiч. Жертв iмпровiзованого, хижого суда i
жертв неiмпровiзованої, нестримної сваволi, - розстрiляних над викопаними
ямами й просто вбитих пiд час Варфоломiївських ночей у лiжку й потiм туди
привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер.
Лiс... Сосновий лiс за мiстом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й
таємничо. Лiс, що його обминають мiсцевi люди вночi й навiть удень,
боячись переходити через нього.
Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, "цi" не знали
про лiс або як до нього їхати.
Та машина не блудила й "цi" напевно знали, куди їм їхати, хоч i були в
цьому мiстi вперше. Спочатку машина пiдiйшла й зупинилась бiля якогось
мурованого будинку, на вулицi, що йшла паралельно тiй, на якiй взято
Максима. З кабiни вилiз начальник i пiшов сам до будинку. Незабаром вiн
вийшов звiдти й пiдiйшов до машини в супроводi двох тiней: одна тiнь -
дiвоча - щось говорила до начальника, нiжно виграючи своїм дiвочим
голоском, а друга сунулась мовчки. Пiдiйшли щiльно.
- Будь ласка... - промовив начальник i полiз до кабiни.
Тiнi постояли, кутаючись, - одна мала, друга велика, - потiм мала
по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полiзла друга,
тяжко сопучи. Всiлись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина
рушила.
"Хто ж це? Свiдки?" - автоматично подумав Максим. Вiн вiдчував, що
гостi пильно дивляться на нього крiзь темряву, намагаючись зазирнути в
лице. Вiн теж намагався роздивитись - хто ж то були, та нiчого не бачив, -
темрява.
Машина йшла... Максимове серце не затiпалося, нi, воно тiльки стислося,
а нерви зiбрались докупи, готуючись... Машина йшла таки в тому самому
неприємному напрямку, в якому звикли ходити тут усi подiбни машини.
Дiйшовши до центру мiста, вона зробила прямий кут i повз будинок купця
Боброва (колись Боброва, потiм ЧеКа, потiм Райпарткому i нарештi нiмецької
Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потiм
будинок пошти й телеграфу), пройшовши помiж ними по глибоко роздовбаному
бруковi, вийшла на Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кiнчалася
тим знаменитим сосновим бором... Пiд коротким блиском фар, що майнули
вгору на вибоїни й пройшлися промiнем по будiвлях, завертаючи з площi в
вузьке горло вулицi, Максим помiтив, що колишнiй "Спас" геть розбомблений
до пня, а в "Боброва" зiрвало дах i вiдiрвало геть один рiг згори донизу
через обидва поверхи, оголивши нутро... Ця картина мигнула на мить, i, так
нiби нiчого й не було, все зникло в темрявi, - як буває при мигтiннi
блискавки темної липневої ночi. I так само, нiби при мигтiннi блискавки в
темрявi, що заливає свiдомiсть, у головi Максима разом iз думкою, що
машина йде Старокиївською, виринула й iнша думка-згадка...
Колись цiєю вулицею проходили тисячi прочан-богомольцiв до
Свято-Троїцького манастиря, що десь там... колись був... I колись нею раз
на рiк проходили велелюднi хреснi ходи, що несли чудотворну iкону Н-ської
Божої Матерi в мiсто К i назад, i це, мабуть, їх, цi хреснi ходи, мав на
увазi Репiн, малюючи свою вiдому картину...
Потiм у революцiю по нiй спершу ходили ще бiльш велелюднi манiфестацiї,
спiваючи громоподiбно Марсельєзу, сповненi людського шалу й патосу, вiри в
прекрасне майбутнє, в братерство й любов i т. д... Пiзнiше котилися по нiй
гармати й кулемети, оглушуючи мiсто клекотом бою, мчали тачанки, проходили
батальйони й полки рiзних армiй у братовбивчiй вiйнi за те саме братерство
й любов... I за те ж саме братерство й любов по нiй iшли ночами процесiї
смертникiв, оточених озброєними салдатами, що потiм мали бути такими ж
самими смертниками й пройти тут той же самий шлях - шлях до бору...
Про те ж саме братерство та любов мрiяв i вiн, Максим, ходячи тут iще
малим до манастиря на прощу. I тут же був колись клюб одчайдушної молодi
його поколiння - клюб юних, фанатичних романтикiв, окрилених великою iдеєю
воскресiння нацiї й наснажених вогнем любови. I це, власне, звiдси почався
його, Максимiв, тяжкий i тернистий шлях...
Раптом Максим вiдчув, як йому по тiлi поповзли мурашки. Даремно
намагався вiн їх стримати всiєю силою своєї, таки неабиякої, волi, - вони
не слухались: вулиця кiнчалась й машина доходила... до бору!
Максим втягнув голову в плечi й нагло, до галюцiнацiї чiтко, вiдчув
провал на потилицi... Але зцiпив зуби й так само зцiпив кулаки до хрусту,
опановуючи нерви. Ним оволодiло шалене бажання, єдине й останнє, - вмерти
гiдно, мужньо, спокiйно. Втриматися на належному рiвнi - вмерти гiдно, з
презирством до цих гомункулюсiв, що чомусь називаються людьми, як також i
до всiєї цiї юдолi безглуздя й цинiзму, брехнi й зради, що називається
життям. Так, умерти з холодним i безмежним презирством до всiх них, що
обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й наруги, й нестерпної
нудьги. Треба поставити крапку - спокiйно, понуро й гордо. Вони от
сподiваються, що вiн заскiмлить i поповзе рачки... Авжеж!..
Ось зараз конвой тупо скомандує:
"Давай виходь!"
Ось тут ось, де злiва закiнчується бiр...
Максим пережив смерть рельєфно й виразно ще до того, як мала б та
команда бути, i вже чекав на неї спокiйно. Вiн зосередив усю свою волю на
тiй останнiй банальнiй сценi, що ось мала вiдбутися, як фiнал усього його
життя. Вiн нi за чим не шкодував i нiчого не жалiв, - вiн лише хотiв
умерти гордо, хотiв зневажити, зiгнорувати вбивцiв своїм презирством. I
без пози, без бучних фраз у стилi бульварного роману чи будь-якої
лiтератури.
Проте з лiтератури прийшов i бринiв рефреном рядок iз "Галiлея" Євгена
Плужника:
"...I на в'язах мулько головi".
Дiйсно, це генiяльно сказано: "мулько". Навiть уже не моторошно, а
тiльки "мулько"...
Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бiр позаду. Максим це
вiдзначив недовiрливо: "Добре, якщо не тут, то тодi де?.." I вiн лишався й
далi в станi внутрiшнього напруження, глибокої зосереджености в собi.
Проте помiтив, що кругом лежав глибокий снiг. За бором стелився луг; а над
лугом темрява нiби трiшки порiдшала. Там десь над лугом, ген над
чорно-сивою iмлою снiгової пустелi, мав бути колишнiй манастир. Максим не
бачив його, але знав i вiдчував, що вiн десь там - колишнiй
Свято-Троїцький манастир, а пiзнiше - "Дитяче мiстечко", що потiм стало
вiйськовим (вiйськ НКВД) "городком" зi страшною репутацiєю, а ще пiзнiше -
резиденцiєю Гестапо з iще страшнiшою репутацiєю. Там вiдбувалися
неймовiрнi речi, й там Максимовi трохи не довелося скiнчити вже свiй шлях,
коли б не випадок. I нарештi...
"Так! - блиснула враз моторошна догадка. - Таж той "спецвiддiл танкової
Сталiнградської", очевидно, й зайняв резиденцiю Гестапо, i це його,
Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через "конвеєр" допиту..."
Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора i потiм - закрут...
Максим знав, що таке "конвеєр", з власного досвiду, а тому вiн вирiшив, що
якщо машина там, за останнiм мостом, зверне праворуч - значить, вiн
стрибає на ходу геть i буде бiгти снiгами доти, доки його не пристрелять.
Волiє вмерти бiжучи, але не датись на той "конвеєр". Вiн не потребує ще й
божевiльних мук i глуму. Якщо вiн уже не має шансiв вийти переможцем, то
навiщо йому ще божевiльнi муки й глум?..
Обриси гори вимальовувалися вже не в уявi, а в дiйсностi, виступаючи в
чорнiй темрявi ще чорнiшою плямою й пливучи назустрiч. То була знана
Максимовi гора. Вiн же колись, ще як тут було Дитяче мiстечко, виховував
дiтей: iз неповнолiтнiх злочинцiв, безпритульних, переформовуючи їх,
виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будiвлями,
спецiяльними спорудами, порита давнiми печерами, вкрита густим парком i
чагарником. Вона вiдчувалась у темрявi, як велика барикада, що затулила
вiтер.
Ось перший мiст. Другий. Третiй. Ось тут зараз має бути закрут. Максим
непомiтно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить... Машина крутнула
на вибоїнi й перехнябилась. Мить... I машина вирiвняла хiд, минувши закрут
i йдучи далi, завертаючи не праворуч, а лiворуч, а потiм просто.
Максим не вистрибнув тiльки тому, що на вибоїнi машиною тiпонуло так,
що вартовi повалилися геть на нього, а вiн на лаву. Вирiвнявши курс,
машина йшла далi, крiзь нiч, крiзь замрячену снiгову пустелю.
"Добре. Тодi ж куди вони мене везуть?.."
Довго гойдалася машина в темрявi по снiгах i, здавалося, вже нiколи не
прийде до якоїсь цiлi. Вона петляла вже невiдомо де й повзла невiдомо
куди, навiть не знати - чи на схiд, чи на захiд, чи на пiвдень, чи на
пiвнiч? Максимовi вже здавалося, що тi, що його везли, самi не знають або
забули, куди саме їм треба його везти. Вони бовтались у темрявi, немов у
водi безмежної баюри. А вже зовсiм загадковою ставала присутнiсть тих
двох, що всiли без спецiяльної охорони й яких нiхто не берiг. Здогад, що
вони мали бути за формальних свiдкiв при розстрiлi, виявився не тiльки
хибним, а ще й смiшним, бо ж справдi:
"Хiба ж у вiйськовий час та ще на фронтi, чи при фронтi, хтось потребує
якихось формальних свiдкiв при розстрiлах?!"
Ба, навiть, iще смiшнiше:
"Хто ж взагалi й коли в ВЧК-ОГПУ-НКВД потребував свiдкiв? Ха-а!.."
Значить, цi люди не причетнi до нього. Тодi - куди ж вони їдуть?.. Не
на прогулянку ж?..
Максим посмiхнувся:
"Е, голубе! Здеквалiфiкувався ти, втративши свiй щасливий дар
орiєнтацiї, виплеканий по тюрмах! Таж якщо цi люди їдуть з тобою, то
значить тебе везуть зовсiм не на розстрiл, бо для такої процедури зовсiм
не бажанi нiякi свiдки! А якщо вони таки їдуть i таки з тобою, то напевно
не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуєшся до найнесподiванiших
речей".
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Нарештi машина прийшла до мети.
Вона спершу наткнулась на заставу й обмiнялась iз нею паролем та
вiдгуком i рясними матюками. Потiм пройшла повз численнi танки й гармати,
пообкладуванi снiгом. Тi танки й гармати, наставивши хоботи всторч,
несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом фар,
немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi.
Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на вибоїнах,
задираючись радiятором вгору, - скрiзь маячiли танки, автомашини,
трактори, а мiж ними вештались люди й сипалась назустрiч свiтловi
божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз - видива зникали,
лише матюкня тривала, проводжаючи машину.
Темрява, що досi весь час видавалась суцiльною, тут перестала бути
такою, ставши плямистою й хвилястою, - мiсцями темнiшою, мiсцями
свiтлiшою, то нерухомою, то рухливою. Окремi фантастичнi масиви її
бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними
селянськими хатами, клунями, повiтками, попiдпираними знову ж таки
танками, автомашинами й гарматами.
Це було село. Що за село - невiдомо. Та й байдуже.
Раптом машина стала. "От, приїхали", - вiдзначила думка. Замиготiли
лiхтарики, й почулася команда:
- Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно... Та-ак...
Максим вилiз i став на снiгу... I вiдчув, що його ноги вже майже босi -
ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн зовсiм тим не затурбувався. Вiн
стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям передсмертної нудьги. "I на
в'язах мулько головi..."
Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем.
- Крок улiво, крок управо... - чувся десь за кiльцем апатичний голос
начальника спецвiддiлу. - П р я м о... давай!..
Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на
п'яти.
Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй, i нарештi опинилися перед
якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до неї впритул.
- Стiй!
Стали. Забрязчали, заклацали зброєю. Враз у вiчi вдарив слiпучий снiп
свiтла... То вiдчинилися дверi - i Максим пережив головокрутне,
приголомшуюче вiдчуття - щось на зразок того, коли на високiй гойдалцi
стрiмко летиш униз i забиває тобi дух, перехоплює дихання в горлi...
Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього
шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед i став, оглушений. Сам.
Автоматники й брязкiт їхньої зброї лишились десь там за дверима, разом iз
темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли, як вiд тяжкого
вдару дзвiн, - то завирувала дико кров, немовби шалiючи, не пiдкоряючись
нi волi, нi розумовi:
"Живий! Живий!.. Живий!!.
А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина,
що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом...
На великому столi стояло вряд шiсть великокалiбрових артилерiйських
мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi i в них вправленi гноти. Тi
"свiчi" горiли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись мiддю,
заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи її на якийсь величний
поганський храм. Над цiєю iлюмiнацiєю - на покутi ряснiли образи. Посеред
стiни - якийсь окремий образ пiд рушником... якогось особливого святого...
Стiл застелений бiлою скатертиною, поверх неї - лупа, револьвери,
шахiвниця з розставленими фiгурами, а також - кришталева, мерехтлива,
дорога чара з червоним вином i ще щось...
Та ось iз-за столу звелась дебела людина в блискучiй шкiрянцi, з
орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, - звелась i
вийшла до нього...
Максим стояв приголомшений. I враз вiдчув, що вiн... смiється. Так,
смiється внутрiшньо всiм своїм єством. Смiється, не в силi стримати в собi
якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло його схопив корчем.
Щось - чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше - вивело його
раптом iз летаргiї...
Широкогрудий, волохатий у своєму лахмiттi, велетень - вiн стояв,
розставивши широко ноги й майже дiстаючи головою стелi, i тремтiв вiд
внутрiшнього смiху.
Те "щось", що викликало цей смiх, - то було нагле й гостре вiдчуття
пародiйности - так, пародiйности! - побаченої картини. Вiдчуття кричущої
її реальности i в той же час - кричущої пародiйности.
"Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов, далебi!?. I десь уже
бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна iронiя! I це - вислiд
патологiчних потуг..."
А той "святий"...
Та то ж вiдомий "святий" - вусатий i горбоносий, з низьким зачубленим
чолом. Той, що його Максим, як справжнiй єретик, уперто не визнавав, не
визнає й визнавати не хоче й не буде. Разом iз усiма iншими подiбними
"святими" на цьому безглуздому свiтi.
Тiльки тепер Максим помiтив, що той "Кутузов", той дебелий чолов'яга в
шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще
й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори
вниз i нiчого не розумiв. I блукав очима по стiнах, по дивовижних
свiчах...
Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'яти. Змiст його
вигукiв почав доходити до свiдомости Максима, i вiн вiдчув, як обличчя
його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою складалися з хрустом у
кулаки. Ось вiн зараз його - того Кутузова - вдарить, аж той повалить
собою геть канделябр i стане темно...
Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом гукнув оглушливо, на всi
свої легенi, просто Кутузову в очi:
- Чого ви горлаєте?!.
Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано:
- Ого-о!..
То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi "мушкетери", що
їх зразу не помiтив Максим. Вони протягли те "ого" й поворушили зброєю. Та
Максим не звернув уваги.
- Чого ви горлаєте?! - повторив вiн своє громоподiбне й безмежно
презирливе запитання. - Чого й на кого?.. Вам це не личить... А чи ви
хочете криком заступити брак почуття гумору?
Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив очi й роззявив
рота i так стояв - розгублений, уже не тiльки не кричучи, а навiть нiчого
й не кажучи.
- З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армiї! - промовив хтось
за спиною в Максима. З голосу Максим пiзнав "старого знайомого" -
начальника спецвiддiлу дивiзiї.
- Дуже менi мило, - промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись
на Кутузова всторч. - Але якщо начальник Особливого вiддiлу армiї думає,
що нечленоподiльним криком можна людину, якiй "нема чого втрачати, крiм
своїх кайданiв", примусити поповзти на колiнах, то вiн помиляється... Я
вже чув це!..
- Де? - тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсiм iншим
голосом.
- На Луб'янцi, уявiть собi... - I аж тут Максим згадав, де ж вiн цього
Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..
- Та-а-ак?! - здивувався Кутузов. - I коли?
- В тридцять сьомому.
- Ум-г-гу-у...
Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i спитав
зовсiм тихо:
- Хто був начальником групи?
- Уявiть собi... - Максим подивився на свої пальцi, що вилазили з
мокрої розлiзлої бурки, глянув на Кутузо-ва А зiтхнув:
- Менi здається, що ви... уявiть собi...
Кутузов насупив брови, досить знiяковiвши, а начальник спецвiддiлу
дивiзiї, що вийшов з-за Максимової спини й сiв бiля столу, посмiхнувшись,
промурмотiв, немов спросоння:
- Буває...
Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не пiдводячи вiд них очей.
Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i з-за тiєї
хмари спитав:
- Добре. I що ж ви тепер нам скажете? - Спитав пiдкреслено чемно,
навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi,
не вiщуючи нiчого доброго.
Максим мовчав.
- Що ж ви? - Голосно: - Вам не подобається? - А тихо: - Ви не чуєте?
Так? - Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула.
- Нi, чую.
- То що ж ви скажете?
- Гм... Хiба що такий ось афоризм: "Якщо заздалегiдь ясно, що й вiд
крику, й вiд тихої розмови наслiдки будуть однаковi, то чи не лiпше
говорити все-таки по-людському?"
- Мда-а... Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорiмо "по-людському".
Якi ж будуть наслiдки?
Хмара диму розiйшлася геть, тiльки над цигаркою Кутузова звивалась
тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що пальнула й
має ще пальнути знову.
- Нiчого, - зiтхнув Максим байдуже.
Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з
кришталевої чари, А тодi поставив ногу картинно на стiлець, сперся на
колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi, нiби пильно вивчаючи
її.
"Мушкетери" пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзiї помiтно
нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав, що дрiмає. А
"мушкетери" дивились на великого начальника, мов вiрнi пси, чекаючи, чим
скiнчиться його тарабанення пальцями по шахiвницi. Кутузов тарабанив
довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою...
З-пiд мисника вискочили три заспаних "мушкетери", озброєнi нiмецькими
"ем-пi", в ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках. Три здоровили з
виразом безмежного очманiння на їх отупiлих обличчях, розбурханих оце лише
хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи,
вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один
пiддав своїм "ем-пi" пiд ребра:
- Ану-ка, давай iди!
I повели його з хати геть у темряву. "Нiхто не сказав нi "здрастуй", нi
"прощай", - подумав Максим, i лише мигцем зауважив, виходячи, як iз
сумежної кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i
сiла до шахiвницi. Але дверi закрилися i темрява все поглинула. Хлопцi
вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду,
командував:
- Прямо...
- Влiво...
- Прямо... Прямо...
Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились i
чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi.
- Прямо...
Минули клуню.
- Стоп!!.
Зупинились за клунею.
"Бiгти чи не бiгти? - майнуло в Максимовiй головi. - А-а, все одно!"
Вiн стояв по колiна в снiгу, i холодний вiтер здирав з нього ветхе пальто.
"Все одно..."
- Так стояти! - скомандував котрийсь. Усi втрьох вони зайшли й стали
ззаду. Щось мiж собою побубонiли...
- Ну, от... - сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушницi.
Раптом вiд хати на весь голос:
- Адставi-i-iть!!.
Дивно, Максим вiд того вiдчув у собi виразне незадоволення. "Знову йти
по цьому г...
