Романтизм iспанськоï лiтератури в епоху Эспартеро

Кортеси не зумiли скористатися сприятливими умовами 1812 i 1820 р., щоб
залучити народ до справи революцiï за допомогою радикальних мiр,
але, чого не вдавалося досягти ранiше, те успiшно вiдбулося протягом
десяти рокiв, що випливали за смертю Фердинанда VII.
Скасуванням монастирiв i всяких духовних громад, призначенням до продажу
з торгiв всiх великих володiнь духiвництва Мендисабал i його
спiвробiтники пiдрили до самого кореня основу старого порядку, завдяки
такому перевороту сучаснi iдеï проникнули в найглибшi надра нацiй i
зробили теперiшнє переродження iспанського суспiльства
При уважному поглядi на Пиренейский пiвострiв пiсля довгоï
громадянськоï вiйни, що тяжiла над ним в усi час регентства
Христини вiд 1833 до 1840 року, i пiсля трирiчного правлiння Эспартеро
(1840—1843), нас вражає надзвичайна моральна змiна, що
вiдбулася у всiх верствах населення й наочно проявляється в момент
проголошення повнолiття юноï королеви Iзабелли
Застiй порушений тепер уже не на однiй тiльки поверхнi, як в 1814 роцi,
коли лише в головних мiстах, та й то деякi дерзали набудовувати
своє життя на сучасний лад, a поруч незлiченнi маси коснели у
своïй нерухомостi, з тупою байдужiстю пiдкоряючись традицiям,
заповiданим столiттями. Нi, у цю епоху перед спостереженням iсторика
всюди є новi типи людей з iншими поглядами, iншими думками й
прагненнями, немов якийсь свiжий життєвий струмiнь влився у весь
суспiльний органiзм i розбудив у ньому дiяльну силу. Не далi, як учора
ще, кожний спокiйно залишався на мiсцi, певному йому вiд народження, не
помишляя навiть o можливостi яких або змiн до кращого у своєму
жалюгiдному животiннi день у день; a нинi -i й у столицi, i майже у всiх
мiстах iспанське населення разом стрепенулося, вiдчуло в собi небувалу
бадьорiсть i енергiю, усюди закипiла жвава дiяльнiсть, i поза цим
загальним рухом могли залишатися хiба тiльки глуха села, де не
наклеювалися на стовпах оголошення o paпродаже монастирських имуществ.
Але за винятком такоï глухоманi, усюди виникали новi надiï,
змiнювалися й самi поняття o значеннi працi. Адже саме дармоïдство
ченцiв було джерелом всiх ïхнiх порокiв, що збудили, нарештi,
суспiльне обурення й сделавших предмет ненавистi й вiдрази весь цей рiй
паразитiв, корисливим, сластолюбним, перейнятим лицемiрством. Виникла
реакцiя проти духу споглядального ледарства, визнаною головною причиною
морального занепаду, викликала потреба дiяти, промишляти, спекулювати,
робити. Неспроможна скорбота про втрачену Америку замiнилася бадьорим
прагненням до плiдноï експлуатацiï рiдноï землi
Разом iз внутрiшньою змiною вiдбулася й зовнiшня в самому костюмi
iспанцiв. Вони вiдкинули перуки, iндiйськi тростини, штани в
обтягування, черевики з металевими пряжками. Всi старi моди зникли,
змiнившись бiльше простiй, одноманiтним одягом сучасних французiв
Життя суспiльства ще повна позбавлень, недолiк матерiальних i розумових
засобiв вiдчувається всюди, але, принаймнi, воно вже не
животiє, a починає жити всiма фiбрами
Такi рiзкi змiни в самих вдачах краïни природно повиннi вiдбиватися
на ïï лiтературi, i дiйсно, жоден з iспанських письменникiв
тiєï, епохи не залишається байдужим до загального руху,
вони намагаються усвiдомити його, аналiзуючи й обговорюючи з усiх сторiн
При цьому, зрозумiло, кожний дивиться на, що вiдбувається зi
своєï особистоï крапки зору: один жалує o минулому
й не довiряє майбутньому; iншоï iз презирством вiдкидає
традицiю й з ентузiазмом привiтає прогрес; але однаково визнають
вторгнення нових початкiв i ïхнє безсумнiвне торжество над
старими
Весь цей десятилiтнiй перiод (1833—1843) не що iнше, як природний
розвиток зародка, винесеного Iспанiєю з ïï захоплення
романтизмом в 1830 роцi; але такi моменти посиленого народного руху
нiколи не пiддаються характеристицi загалом, тому що вони представляють
не певну фiзiономiю цiлого, a безлiч рiзноманiтних дiяльних сил i
розумiв, що прагнуть по рiзних напрямках
Обрати винятковим представником епохи якого не будь одного письменника й
згрупувати довкола нього всiх iнших було б прийомом не вiрним, що не
пiдходить до дiйсностi. Хто, справдi, мiг сполучити в собi всi
iдеï, всi надiï й прагнення нацiй у пору ïï
кипучоï дiяльностi й виразити ïх у всiй повнотi?
На нашу думку, найбiльш яскравими лiтературними виразниками цього
перiоду iспанського життя є памфлетист Ларра й поет Эспронседа.
Обоє вони повнi того глибокого, жагучого обурення, яке спонукало
Iспанiю стряхнути iз себе разом ярмо клерикалiзму, що так довго тяжiло
над нею всею вагою; для них обох була видна та безодня морального й
розумового розтлiння, у яку занурювали iспанський народ його духовнi й
полiтичнi керiвники. Але смерть занадто рано вiднесла обох, коли ïх
молодi, гарячi сили ще не встигли змiцнiти й зрiвноважитися зрiлим
судженням. От чому у всiй творчостi цих письменникiв немає нi
виразно сформованих iдеалiв, нi повчань, нi вказiвок для ïхнiх
сучасникiв, -i нiчого, крiм скептичного духу заперечення. Вони лише
протестують i руйнують у той час, коли справу критики уже кiнчено, i на
черзi коштує iнше iстотне завдання, -i согласить корiннi
нацiональнi почуття й вiрування сприйнятливого народу з усiма
вiдкриттями науки, з усiма вимогами розуму
чи Найдеться в лiтературi даного перiоду, хоча один дiяч, перейнятий
свiдомiстю цiєï нагальноï потреби й досить сильний, щоб
дати вiрний напрямок своïм спiввiтчизникам у ïхньому
тривожному шуканнi прямого шляху? Нi, серед представникiв
iспанськоï думки, у пору ïï неясного шумування, ми не
знаходимо жодного, задовольняючiй такiй вимозi. Всi письменники, яких
нам має бути назвати, i скептики, i еклектики, i католики, i
класики, i романтики, самi є лише бiльш-менш вiрними вiдгомонами
суспiльства, виразниками його нестiйких iдей, прагнень i почуттiв, але,
жоден не в силах привести ïх у стрункий порядок i направити до
єдиноï, розумноï мети. Залишаючи суспiльну думку бродити
потемки, у якiмсь опiвнiчному туманi, його покликанi вождi не виконали
свого призначення й тим прийняли на себе вiдповiдальнiсть перед
майбутнiм за всi наслiдки цих розумових коливань
Але, якщо письменники того часу й не вiдрiзняються нi логiчнiстю, нi
глубиною, нi силою думки, за те майже все прагнуть розширити свою
творчiсть, не обмежуючись тiсними рамками якого не будь спецiального
роду лiтератури, як це буває большею частиною в перiоди
ïï занепаду. За деякими виключеннями, вони скорiше вдадуться в
протилежну крайнiсть, тому, при оцiнцi ïхньоï дiяльностi,
виявляється непридатноï звичайна класифiкацiя на поетiв,
прозаïкiв i проч. Тут буде вiрнiше iнший розподiл, згiдне з висотою
положення, займаного в суспiльствi кожною групою, i ступенем
ïï значення в ньому, -i тим бiльше, що це наïвно-наïвно-
перебiльшене почуття власного значення сильно впливало й на розумовий
склад самих письменникiв, i на характер ïх добуткiв
Отже, ми займемося послiдовно трьома групами: лiтераторiв-аристократiв,
лiтераторiв, що були в ролi полiтичних дiячiв, i, нарештi, лiтераторiв
за професiєю, — тих, кому розумова творчiсть, крiм iнших
цiлей, служило й засобом кжизни.