Романтизм як тип культури й художня система

До дiячiв романтизму вiдносять братiв Шлегелей, Новалива, Шлейермахера,
Шеллинга, Гельдерлина, Гофмана, Байрона, Гейне, Шуберта, Вагнера,
Карлейла. Цей список можна значно розширити. Парадоксальним образом
романтизм з'єднував культ особистоï неповторностi iндивiдуума
з тяжiнням до безособового, стихiйному, колективному; пiдвищену
рефлективнiсть творчостi — з вiдкриттям миру несвiдомого; гру, що
розумiє як вищий змiст творчостi, — iз закликами до
впровадження эстетического в серйозну життя; iндивiдуальний бунт —
з розчиненням у народному, родовому, нацiональному
Хронологiчнi рамки романтизму характеризуються вiдносною одночаснiстю
початку (1790-i роки) i невизначенiстю завершення (18201830-i в
Англiï й Нiмеччинi, 18701880-i у Францiï). Для США цi дати
варто зрушити вперед на 2030 рокiв. Соцiально-полiтичнi передумови
романтизму лежать у революцiйних потрясiннях кiнця XVIII столiття: Вiйна
за незалежнiсть в Америцi й, головне, Велика французька революцiя
17891794 р. Ïï емоцiйне переживання, а потiм осмислення
ïï досвiду, ïï наслiдкiв зiграли вирiшальну роль у
виникненнi й розвитку романтичного свiтогляду. Головнi представники
романтизму в лiтературi — Новалис, Жан Поль, Э.Т.А. Гофман , У.
Вордсворт, В. Скотт, Дж. Байрон, П.Б. Шеллi, В. Гюго, А. Ламартин, А.
Мiцкевич , Э. По, Г. Мелвилл, М.Ю. Лермонтов, В.Ф. Одоєвський; у
музицi — Ф. Шуберт, К.М. Вебер, Р. Вагнер, Г. Берлiоз, Н.
Паганини, Ф. Аркуш, Ф. Шопен; в образотворчому мистецтвi —
живописцi Э. Делакруа, Т. Жерико, Ф.О. Рунге, К.Д. Фрiдрiх, Дж.
Констебл, У. Тернер, у Росiï — О.А. Кипренский, А.О.
Орловський
Iдеï й художнi принципи Гофмана вплинули на наступну лiтературу як
реалiстичну (О. Бальзак , Ч. Диккенс, Ф.М. Достоєвський), так i
символiстську (iррацiональнi й мiстичнi мотиви). Демократичнi iдеï
пiзнього Р. знайшли своє вираження у творчостi А. Шамиссо, лiрицi
Г. Мюллера, у поезiï й прозi Гейне, що справедливо називали себе
останнiм романтиком (вiн виходить за рамки властиво романтизму й
пiддає його спадщину критичному перегляду).
Мiфологiчна школа, напрямок у фольклористицi й лiтературознавствi 19 в.,
що виникло в епоху романтизму. Ïï фiлософська основа —
естетика Ф.В. Шеллинга й братiв А. i Ф. Шлегелей, що сприймали мiфологiю
як природну релiгiю. Для мiфологiчноï школи характерне подання про
мiфологiю як про необхiдну умову й первинний матерiал для всякого
мистецтва (Шеллинг), як про ядро, центр поезiï (Ф. Шлегель).
Остаточно мiфологiчна школа оформилася в працях братiв В. i Я. Гримм
.Вiдповiдно до ïх теорiï, народна поезiя має божественне
походження; з мiфу в процесi його еволюцiï виникли казка, епiчна
пiсня, легенда й iншi жанри; фольклор — несвiдома й безособова
творчiсть народноï душi. Користуючись методом порiвняльного
вивчення, брати Гримм пояснювали подiбнi явища у фольклорi рiзних
народiв загальноï для них найдавнiшою мiфологiєю. Мiфологiчна
школа поширилася в багатьох краïнах Європи: Нiмеччини (А.
Кун, В. Шварц. В. Манхардт), Англiï (М. Мюллер, Дж. Кокс),
Iталiï (А. де Губернатис), Францiï (М. Бреаль), Швейцарiï
(А. Пикте), Росiï (А.Н. Афанасьєв, Ф.И. Буслаєв, О.Ф.
Мiллер). Мiфологiчна школа розвивалася у двох основних напрямках:
етимологiчному (лiнгвiстична реконструкцiя початкового змiсту мiфу) i
аналогiйному (порiвняння подiбних по змiсту мiфiв). Перше представлено
роботами Куна (Сходження вогню й божественного напою, 1859; Про
стадiï мифообразования, 1873) i Мюллера (Досвiди по порiвняльнiй
мiфологiï, 1856; Читання про науку й мову, 1862-1864). Користуючись
палеолингвистической методикою, Кун i Мюллер прагнули реконструювати
древню мiфологiю, пояснюючи змiст мiфiв обожнюванням явищ природи
— свiтил (солярна теорiя Мюллера) або грози (метеорологiчна теорiя
Куна).
Йенский романтизм. Художнi принципи: теорiя роману, фрагмента, принцип
мiфологiчноï типiзацiï, роль творчоï iнтуïцiï.
Иенский романтизм складався в атмосферi передових суспiльно-полiтичних
iдей, якi висунула й прагнула здiйснити революцiя кiнця XVIII в. у
Францiï, i вiн не мiг не випробовувати ïхнього плiдного
впливу. В Иенском унив-те брати Ш., Фихте, Новалис, Людовик Тик —
центр iдеологiчноï опозицiï. Ïм далека була вiра в
здiйснення передових iдеалiв Французькоï революцiï в
майбутньому. Вони не були нi реакцiонерами, нi реставраторами
середньовiчних вiдносин, але ïхнi пошуки справедливого
внебуржуазного iдеалу ставали ретроспективними й нерiдко виражалися в
iдеалiзацiï давньоï давнини, як правило, середньовiччя, що
вони все-таки прагнули спiввiднести iз сучасним суспiльним розвитком
(утопiя Новалиса). При цьому в утопiчному iдеалi иенцев акцент ставився
не на суспiльноï, а на эстетической сторонi
Йенский кружок (1796-1802). Перше європейське романтичне
об'єднання, iдеал романтичного симпозiуму (Н. Берковский). Основнi
учасники: брати А. В. i Ф. Шлегели, Л. Тик, Новалис, Ф. В. Шеллинг, Ф.
Д. Шлейермахер. Вироблення теорiï романтизму i ïï
практичне втiлення. Видання журналу Атеней (1797-1800). Вiдсутнiсть
бiльших трактатiв-манiфестiв. Фрагментарний стиль мислення. Фрiдрiх
Шлегель (1772-1829) як головний теоретик иенской школи. Критичнi
(ликейские) фрагменти i Атенейские фрагменти. Унiверсальнiсть —
головна характеристика романтичноï поезiï. Концепцiя
романтичноï iронiï не тiльки як способу пiднятися над
злиденнiстю мiщанського життя, але як прояву вищоï духовноï
дiяльностi людини, найважливiшого засобу художнього пiзнання. 216
фрагмент: три провiднi тенденцiï свого часу (Французька революцiя,
фiлософiя Фихте, роман Ґете Роки навчання Вiльгельма Мейстера).
Апологiя роману як синкретичного жанру, що найбiльше вiдповiдає
вимозi унiверсальностi мистецтва. Люцинда Ф. Шлегеля як проблемно-
фiлософський роман
Iдеальна любов — спiвтворчiсть, тотожнiсть життя й поезiï.
Пафос здiйснення, переживання досягнутого iдеалу. Автобiографiзм.
Критичне вiдношення сучасникiв до роману. Жанровий унiверсалiзм Людвiга
Тику (1773-1853). Бiлявий Экберт (1796) як зразок раннеромантической новели-
казки. Цикл комедiй (Кiт у чоботах i iншi, 1797-1800) — приклад
романтичноï iронiï до вироблення Шлегелем теорiï.
Мандрiвки Франца Штернбальда (1798) — перший романтичний роман про
художника, жанровий еталон для наступних добуткiв у цьому родi.
Творчiсть Новалиса (сьогодення iм'я Фрiдрiх фон Гарденберг) (1772-1801).
Теоретичнi Фрагменти, фiлософiя магiчного iдеалiзму. Любов до Софiï
фон Кюн. Автобiографiзм Гiмнiв до ночi i ïхнiй метафiзичний змiст.
Генрiх фон Офтердинген (1801 — незаконч.) як самий характерний
раннеромантический роман. Iсторiя становлення поета. Символiка
блакитноï квiтки. Значення образiв схiдноï дiвчини, рудокопа,
пустельника, Матильди, Цiани