Мотиви й образи лiрики Ф. И. Тютчева

У творчостi Тютчева розкритi багато тем, якi пройшли через його вiршi
гарячими хвилями любовi й почуття, участi й неперевершеного дарунка
спiвпереживати. Одним з мотивiв його творчостi є мотив батькiвщини
— Росiï. Хто не пам'ятає його знаменитий вiрш:
Розумом Росiю не зрозумiти,
Аршином загальним не вимiряти:
У ïй особлива стать -
У Росiю можна тiльки вiрити
Саме ця вiра й пронизує вiршi Тютчева; чи не тому його так любить
Росiйська земля, оспiвана ïм i, здається, що слухає
його? Мотив природи, i насамперед росiйськоï природи, чiтко
проведений у вiршах Тютчева рядом питань, якi залишаються без вiдповiдi,
але вражають своєю натхненнiстю й музикальнiстю:
Що ти хилиш над водами,
Верба, верхiвку свою?
И тремтячими аркушами,
Немов жадiбними вустами,
Ловиш випадний струмiнь?
Тремтiння, хвилювання, трепет, щось рухливе — от ключовий змiст
вiрша; ми не вiримо, що запитання залишилось без вiдповiдi, що природа
не вiдповiла своєму спiваковi. Як сказав Флобер про свою
героïню мадам Бовари — трiпотiти за всяку цiну . Не того чи
хоче й природа, що не може прожити без любовi, без свiтла, без руху?
Верба не страждає — навпроти, вона рада тому, що
стосується чогось живого; ïï життєве правило
— трiпотiти до самого кореня, але при цьому залишати дорогоцiнну
серцевину, свою сутнiсть, недоторканоï…
Трепетна й нiжна любов до батькiвщини ввiйшла особливим, зворушливим
мотивом у творчiсть Тютчева:
Цi бедние селенья,
Ця вбога природа-
Край рiдний долготерпенья,
Край ти росiйського народу!
Поезiï Тютчева далекi спокiй i мирне сприйняття природи. Його
слова: Небо, повне грозою, Усе в блискавицях трiпотiло… — не
тiльки поетичний образ, але i його iдеал, тобто саме таке сприйняття
ïм життя й миру. Вiн не приемлет спокою й нерухомостi
Тютчевская природа повна рухи й життя — часом затаєних, що
часом хлюпають через край: Гримлять розкати молодi,
У лiсi не мовкне пташиний гамiр,
И гамiр лiсовий, i шум нагорний -
Все вторить весело громам
У творчостi Тютчева помiтно розвиненi теми людини й полiтики. Протягом
усього його творчостi цi теми як перетинаються, так i просто йдуть поруч
як два самостiйних напрямки:
Коли старiючi сили
Нам починають змiнювати…
Урятуй тодi нас, добрий генiй,
Вiд легкодухих укоризн,
Вiд наклепу, вiд озлоблень
На життя, що змiнює…
Тютчев свято вiрить у необхiднiсть i правомiрнiсть всiх змiн i змiн, вiн
знає, що нiщо не вiчне, але разом з тим нiщо в цьому свiтi не
має кiнця
Серед вiршiв Тютчева є рядка, перейнятi глибокою фiлософською
думкою. Як мало реальна людина, як легко вiн зникає! Коли вiн далеко^-
вiн нiщо. Його присутнiсть — не бiльше чим крапка в просторi, його
вiдсутнiсть — весь простiр, сказав один раз сам поет
Як димний стовп свiтлiшає
у височинi! -
Як тiнь унизу сковзає, невловима!..
От наше життя, — промовила ти менi, -
Не свiтлий дим, блискучий при мiсяцi,
А ця тiнь, що бiжить вiд диму…
Життя в розумiннi Тютчева — це незмiнно щось прекрасне, але в той
же час незмiнно тендiтне й не має цiни. Так може бути дорога
пилок, що ми стираємо iз крил метелика, так дорога зоряний пил,
так дороги квiтуча папороть i чорна орхiдея — тому що це тiльки
прекрасна легенда , що, проте, пережила своïх творцiв