Герой роману В. В. Набокова Захист Лужина

На думку багатьох дослiдникiв творчостi Набокова, Олександр Iванович Л.
являє собою одного з дуже нечисленних набоковских героïв,
надiленого рисами реальноï людини. Роман являє собою iсторiю
життя Лужина починаючи з дитячого рокiв (надходження в Бала-шовское
училище) i кiнчаючи його смертю. Лужин онук забутого композитора й син
досить посереднього дитячого письменника — iз самого дитинства
вiдчуває себе чужим у навколишньому його свiтi (у перший же день
вiн вiдчув навколо себе таку ненависть, така глузлива цiкавiсть…).
Вiдчуття просвiту наступає раптом, коли вiн перший раз бачить шахи
— iз цього моменту починається вiдключення Л. вiд реального
миру, вiн iде в мир шаховоï гри, де почуває себе вiртуозом,
творцем, володарем. Через якийсь час у Л., що сходить шаховоï
зiрки, з'явився щось середнє мiж вихователем i антрепренером
Валентинов (якого Л. цiкавив лише як феномен — явище дивне, трохи
виродливе, але чарiвне, як кривi ноги такси). Однак роки вундеркиндства
пройшли, i Л., живучи лише в шаховому свiтi, уже покинутий Валентиновим,
починає програвати турнiри
У нього з'являється свiй суперник-ворог Турати, виникає
поглинаючоï всiєï думки Л. iдея шахового реваншу. У цей
же час Л. зустрiчає свою майбутню дружину. Далi в життi Л.
наступає перелом. Вiн грає вирiшальну партiю з Турати, пiд
час якоï з ним трапляється удар. Пiсля цього випадку Л.
жениться й перестає грати. Якийсь час все йде нормально. Але
шаховий мир не залишає Л. у спокоï, знову з'являється
Валентинов, що намагається затягти шахового Л. у мир
кiнематографа. Л. почуває себе в пастцi й, вирiшивши вийти iз гри,
кiнчає самогубством
Образ Лужина не має конкретний прототип, це збiрний герой,
порiвнянний з декiлькома реальними особами. По своєму зовнiшньому
виглядi мiшкуватоï, незграбноï людини вiн подiбний iз
гросмейстером Акибой Рубинштейном. Деякi життєвi перипетiï
юного Л. нагадують юнiсть самого Набокова — вiн учився в
привiлейованому Тенишевском училище (Л.- у Балашовском). Практично всi
дослiдники цього образа вважають, що основним прототипом Л. послужив
чемпiон миру того рокiв, знаменитий гросмейстер Алехин. Однак нi в
зовнiшньому виглядi, нi в способi життя незграбний i замкнутий Л. нiчого
загального з ним не має (Алехин — аристократ з вiдмiнною
статурою й римським профiлем, iз чудовими манерами, дуже товариський).
Набоков, створюючи образ Л., запозичив для нього в Алехина саму манеру
шаховоï гри (за якою кiлька разiв пильно спостерiгав, будучи
присутнiм на турнiрах). Прозорiсть i легкiсть лужинской думки
вiдповiдає алехинской грi. Вона розходиться немов вiялом, що буде
складний лише в момент останнього удару (Зноско-Боровский).
Лужин звичайно розглядають як тип героя, якому вороже все
навколишнє його — i побут, i люди, i обставини. Герой iде в
космос мистецтва, де перетворює, стаючи творцем, генiєм. У
цьому свiтi зникає його незграбнiсть i безпораднiсть, навпроти
— життя стає струнка, виразна й багата пригодами. У цьому
зв'язку проводиться аналогiя, наприклад, iз джойсовским Стивеном
Дедалусом з Портрета художника в молодостi — та ж неприкаянiсть у
коледжi, те ж вiдчуття вибраностi й таємний порив до волi вiд
середовища (Н. Анастасьев). Вiдрив Л. вiд шахiв, занурення в середовище
посереднiх людей — батькiв дружини, ïхнiх знайомих —
приводить до загибелi Л. як творчоï особистостi й до його фiзичному
самознищенню Прiзвище Л. зустрiчалася в Набокова й до створення роману.
В оповiданнi Випадковiсть (1924) дiє герой — Олексiй Львович
Лужин, офiцiант у ресторанi германського експреса, самотнiй зневiрений
наркоман, що кидається пiд паровоз, не пiдозрюючи, що його
дружина, що вибралася з Росiï, ïде в тiм же поïздi, щоб
урятувати його. Видимо, саме прiзвище героя й в оповiданнi, i в романi
несе на собi значиме навантаження — калюжа, по асоцiацiï iз
приказкою сiсти в калюжу.
Лужин з Захисту Лужина попадає в розряд фаустовских героïв. У
нього є й свiй Мефистофель — Валентинов, люб'язно введший
його в мир бiльших шахiв, а заодно що остаточно вiдрiзав яка-небудь
можливiсть для Л. нормального зв'язку з людським миром. I мир шахiв для
Л. вiдiграє подвiйну роль. З одного боку, це мир творчостi розуму,
мир, для Л. аналогiчний миру музики (пiд час партiй вiн чує
музичнi ноти, мелодiï, навiть музичну буру, фуриозо). Але з iншого
боку — Л. тягла в цей мир можливiсть панувати.
Перед самим ударом, пiд час партiï з Турати, Л. раптом побачив щось
нестерпно страшне, вiн зрозумiв жах шахових безодень, у якi поринав.
Набоков зауважував, що у випадку з Л. вiн будував сюжет як теперiшню
шахову атаку, що руйнує дощенту щиросердечне здоров'я мого бiдного
героя. Трагедiя Л. з романтичного протистояння генiя i юрби
переростає в метафiзичну трагедiю людини, що дошли до вершини
своєï творчостi й столкнулись на цiй вершинi iз чимсь, що
хоче погубити його.
Шанс вийти з шахових безодень намагається дати Л. його дружина (у
романi вона тiльки так i називається — Лужина або дружина
Лужина). Порятунок бачиться ïй в одному — у вiдмовi вiд
пристрастi до шахiв, у поверненнi до нормального життю. Але шахи все-
таки дiстають Лужин вiн ще намагається пручатися,
намагається знайти яку-небудь захист, але знову звiдкись
зринає слизький, огидно ерзающий Валентинов з його нiмецьким до-
свиданья. Вiн тягне Л. у мир ще бiльш примарний, вiртуальний — у
мир кiно, нагадує об нiбито мала мiсце угодi:
своï — сочтемся. I Л. розумiє, що програв, що його
знову затягують у гру, ставлять мат у три ходи. Але й самогубство Л.-
програш, вiн падає в безодню, що розпадалася на блiдi й темнi
квадрати i бачить, яка саме вiчнiсть догiдливо й невблаганно розкинулася
перед ним.
Набоков помiтив: Придивившись до завершальноï сцени роману, я
зненацька виявив, що книга не кiнчена. Тему взаємини героя i його
дарунка письменник продовжив у романi Дарунок (1938). Тут Л. вiдродився
в образi Годунова-Чердинцева. Як герой, щозаплутався, Л. вiдкриває
лiнiю таких набоковских образiв, як Цинциннат i Гумберт.