КЛАСИЦИЗМ I БАРОКО

XVII ст. складна, бурхлива, сповнена внутрiшнiх суперечностей i водночас
важлива, а для деяких краïн переломна епоха у розвитку суспiльного
життя. Це перiод важливих досягнень у художньому пiзнаннi дiйсностi.
У XVII ст. загострюються суперечностi феодального суспiльства. Цей
процес у рiзних краïнах набуває рiзних форм. Феодальна
реакцiя, наприклад, отримує перемогу в Iспанiï, Iталiï.
А нiмецькi феодали за допомогою iноземних вiйськ нав'язують краïнi
довготривалу Тридцятирiчну вiйну. XVII ст. час народних рухiв, якi
виникають у багатьох краïнах i набувають характеру селянських вiйн.
В Англiï вiдбувається перша в Європi буржуазна
революцiя.
Характерною рисою XVII ст. стає i бурхливий розвиток науки та
технiки. Наука вiдокремлюється вiд iнших сфер духовноï
дiяльностi людини, зокрема, i вiд художньоï творчостi . Щоб уявити
досягнення в рiзних галузях тогочасноï науки, досить пригадати такi
iмена, як Галiлей, Ньютон, Декарт, Кеплер. Разом iз тим, XVII ст., це
час подальшого активного поширення свiтових релiгiй, зокрема
християнства.
У лiтературi XVII ст. не тiльки вiдбилися суперечностi цього бурхливого
часу, але й була зроблена спроба художньо ïх осмислити i
запропонувати програми подолання цих суперечностей. На змiну Ренесансу в
європейськiй культурi приходить бароко i класицизм. Цi художнi
напрями тiсно пов'язанi з мистецтвом Вiдродження i могли виникнути
тiльки на його ґрунтi, але були i наслiдком розчарування в
iсторичному оптимiзмi ренесансних гуманiстiв. Лiтература XVII ст.
насамперед втрачає характерну для Вiдродження гармонiйнiсть
свiтосприйняття, уявлення про цiлiснiсть людськоï натури, про
нерозривнiсть особистого й суспiльного в людинi. Спроба осмислити
сутнiсть конфлiктiв мiж особистiстю й суспiльством риса, властива у XVII
ст. лiтературi рiзних напрямiв. На перший план висувається
зображення внутрiшнiх протирiч людини, конфлiкту мiж високими iдеалами й
дiйснiстю, мiж почуттям i обов'язком людини. Мiльтон в Англiï,
Кальдерон в Iспанiï, Корнель, Расiн, Мольєр у Францiï
представляли рiзнi лiтературнi стилi, але у ïхнiй творчостi
виявлялася спiльна риса: спроба вiднайти певнi закономiрностi, якi
керують долею людини. Лiтература бароко (вiд iталiйського Ьагоссо
дивний, химерний) прагнула втiлити у художнi образи суперечливiсть життя
людини, вiдсутнiсть гармонiï у ïï внутрiшньому свiтi й у
стосунках iз навколишнiм свiтом. Письменники цього напряму не вважали
Найвищим завданням мистецтва пробудження спокiйного релiгiйного чи
естетичного почуття; значно важливiше було збентежити, справити сильне
враження. Тому в лiтературi бароко виникають образи, якi важко тлумачити
однозначно. Багатозначнiсть образiв вiдбиває суперечливiсть i
самоï людини, i ïï життя. У стилi бароко часто
використовуються метафори, побудованi на порiвняннi i наближеннi
несхожих предметiв, i це наближення iнодi має парадоксальний
вигляд. Лiтература бароко передає почуття мiнливостi життя, яке
сприймається як iлюзiя, сон. Герой бароковоï лiтератури усе
пiддає сумнiву, а свiт у його уявленнi схожий на театральну
виставу або сон, де треба вмiти розгадувати символи й алегорiï. .
Одним iз найяскравiших виразникiв фiлософських та естетичних принципiв
бароко в жанрi драми став iспанський драматург Педро Кальдерон де ла
Барка, а у назвi його трагедiï Життя це сон вiдбилися основнi
свiтогляднi принципи письменника. Провiдний мотив трагедiï
трагiчний хаос життя, неможливiсть протидiяти долi, але й небажання
миритися з цим. Iдея Життя це сон. символ гiркого розчарування.
Класицизм намагався подолати вiдчуття хаосу життя упорядкованим
зображенням його в мистецтвi. У нормах i правилах художньоï
творчостi класицисти вбачали засiб подолання суперечностей дiйсностi.
Класицизм проголосив принцип правдоподiбностi мистецтва. Цей принцип
полягав не в тому, щоб копiювати-життя i правдиво його зображувати, а в
тому, щоб вiдтворити приховану або втрачену в ньому гармонiю. На думку
класицистiв, найбiльш гармонiйним був перiод античностi, абсолютнiсть i
незмiннiсть iдеалу прекрасного стало нарiжним де були створенi
неперевершенi зразки мистецтва. Учення про каменем класицизму. На
вiдмiну вiд бароко, для класицизму XVII ст. характерним є свiдоме
прагнення точно, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку, яка
втiлюється у просту., прозору будову твору. Складнi явища
дiйсностi наче розкладаються на бiльш простi: трагiчне й комiчне, високе
i низьке в життi i в людинi не поєднуються, як в бароко, в одному
суперечливому образi, а стають предметами зображення рiзних жанрiв.
Система жанрiв була чiтко розроблена. Деякi сторони життя
рекомендувалося вiдтворювати лише у серйозних, високих жанрах: трагедiя,
епопея, роман, ода, елегiя , iдилiя; iншi у низьких жанрах: травестiйна
поема, комедiя, байка, епiграма. Для кожного жанру були визначенi певнi
художнi засоби, образи, епохи (для високих жанрiв це переважно доба
античностi, сюжети з Старого Заповiту, персонажi боги, царi, знать; у
низьких жанрах можна було звертатися i до тем сучасних, змальовувати i
побутовi сцени, i простолюд, навiть копiюючи його мову). Найвиразнiшi
зразки класицизму як утiлення художньоï системи належать
французькiй лiтературi. Тут склалася i теорiя класицизму. Керуючись цим
ученням, теоретики класицизму встановили суворi правила, якi, на
ïхню думку, були покликанi допомогти новим майстрам наблизитися до
зразкiв прекрасного, створених у попереднi епохи, зокрема, в добу
античностi. При написаннi драматичного твору треба було обов'язково
враховувати сформульований теоретиком класицизму Н. Буало закон
єдностi часу, мiсця i дiï.
Проте художня спадщина майстрiв слова XVII ст. доводить, що лiтературне
життя важко пiдкорити певнiй схемi, бо складнiсть i суперечливiсть
самоï епохи позначилася на творчостi, виявившись у розмаïттi
iндивiдуальних авторських пошукiв.