Урок етики для сучасникiв i нащадкiв

Добуток за романом Iвана Нечуя-Левицького Князь Веремiй Вишневецкий
Iсторiя Украïни для Нечуя-Левицького залишалася невичерпним
джерелом роздумiв i творчих пошукiв, воно вважав конче необхiдним
розвивати нацiональну самосвiдомiсть, був переконаний, що саме художнi
твори на тему iсторичного минулого здатнi викликати живу зацiкавленiсть
широких шарiв украïнського народу до свого минулого
Однак, зображуючи образи iсторичних осiб, письменник не схильний до
ïхньоï iдеалiзацiï: авторська думка прагне осмислити
спiввiднесенiсть конкретних учинкiв героïв з ïхнiм значенням
для iнших людей. Ця позицiя дуже виразно простежується в
iсторичному романi Князь Веремiй Вишневецкий. I Нечуй-Левицький,
створюючи образ головного героя, серцем i розумом вiдчував нiкчемну
сутнiсть iснування цiєï людини, що, не сприйнявши культурних
i духових традицiй власного народу, до самоï смертi був його катом,
безсердечним ïм учителем Украïни. На мою думку, саме на
почуттi вiдповiдальностi перед своïми спiввiтчизниками робить
основний наголос письменник
У центрi добутку — iсторичнi подiï середини XVII сторiччя,
коли дотепер могутня Сiч Посполитая, поширюючи соцiальний i нацiонально-
релiгiйний гнiт на схiдних окраïнах, насамперед на Украïнi,
служила причиною там рiшучого опору народних мас. На тлi цих iсторичних
подiй ми бачимо поступове входження онука знаменитого Байди-
Вишневецького у великосвiтське коло й далi безпосередню його вiйну з
сиромою i козацькими повстанцями, що сприймається ïм як
можливiсть затвердити себе на поважних ролях у Польськiй державi Уже на
перших сторiнках добутку юний Веремiй виникає егоïстичною,
честолюбною й корисливою людиною: Моя гетьманська булава — це
землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько… Увесь час
вiдчувається його зневага до простого народу, до козацьких
законiв: Украïна з гетьманством, з козаками менi не доводиться по
душi… Навiть у виборi майбутньоï дружини Гризельди Замойской
Вишневецкий керується думкою, наскiльки такий шлюб буде сприяти
його славi
Але, прагнучи до неподiльноï влади над людьми, постiйно доводячи
право на це збагачення деспотiєю, герой повести не одержав
очiкуваноï слави й не мiг стати душевно щедрим або хоча б душевно
спокiйним: його життя й талант, його величезна енергiя були присвяченi
фальшивiй iдеï. Так Нечуй-Левицький пiдводить нас до розумiння
внутрiшньоï драми Вишневецкого. Для самого Веремiя ця драма
полягає в тому, що вiн став, як мрiялося, королем
Я ж убачаю трагедiю Вишневецкого в зневазi знаменитих традицiй батькiв,
що зробило з нього людини без моральних принципiв, без почуття
патрiотизму, цинiчного й нахабного. Починаєш розумiти, як це
страшно, коли така людина має, крiм багатства, ще й влада!.. Вся
подальша iсторiя доводила нам це не один раз
Зневага й презирство викликає цей жалюгiднiй, нiкчемнiй i
неспроможний у своïй злостi людоненависник, коли затурбувався,
довiдавшись, що вiйсько Богдана Хмельницького й Максима Кривоноса взяло
перевагу, народ устав проти своïх гнобителiв: Що ж тепер
вiдбудеться з Польщею, з Украïною? Невже пропала Вишневетчина?
Невже пропаде й панщина й холопи будуть вiльнi? Шляхту потоптали в
болото, у драговину! I хто потоптав? Моï закатованi вороги, козаки
й моï панщанники- холопи. Яка ганьба!...
У цьому монолозi — суть єства Вишневецкого. Менi
здається, це саме виразне мiсце в повiстi, тому що в ньому —
i самохарактеристика. А ще — дiйсно сором. Тiльки цей сором, що
визрiв у моïй душi, — iншоï якостi. Хоча я й розумiю, що
iсторiю не переписати, у нiй були сторiнки низького морального опущення
з боку украïнцiв, але нащадок оспiваного народом знаменитого Байди
й митрополита Петра Могили не мав права дозволити собi зрадницьке життя.
Тому вiн i не має права називатися сином Украïни, тому що
нiчого, крiм презирства й сорому, по собi в пам'ятi не залишає. I
в цьому — безцiнний урок моральностi, що дає нам у
своєму романi И. С. Нечуй-Левицький