Василь Стефаник — Городчик до бога ридав

Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!
Бiла рожа пiдiймила квiт та й запросила сонечка.
Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвiту понад жовте листя.
Каже вона:
Ще-м на цiм свiтi не набулася. Я ще бiла, як снiг, бiленька, та й вже
усихати?! Краями квiт мiй застиває. Мороз в душу лiзе, у середнiй
листочок найменший, що ще жовтавий.
В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене вiд смертi. Не
приходи вже. Най зiвяну разом з найменшим листочком жовтавим.
Бо зорi вночi з мене насмiхаються. Мигають очима, як царiвни на просту
дiвчину.
Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвiтуся. Я зорi
перейду i людей вiтати буду бiлою рожею.
Сонечко схилило з полудня, i рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрiмголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!