Опис мiста Глупова i його градоначальников
Творчiсть Салтикова-Щедрiна, демократа, для якого самодержавно-
крiпосницький лад, що панує в Росiï, був абсолютно
неприйнятний, мало сатиричну спрямованiсть. Письменника обурювало
росiйське суспiльство рабiв i панiв, бешкетування помiщикiв, покiрнiсть
народу, i у всiх своïх добутках вiн викривав виразки суспiльства,
жорстоко висмiював його пороки й недосконалостi
Так, починаючи писати Iсторiю одного мiста, Салтиков-Щедрiн поставив
перед собою цiль викрити калiцтво, неможливiсть iснування самодержавства
з його суспiльними пороками, законами, вдачами, висмiяти всi його
реалiï
Таким чином, Iсторiя одного мiста — добуток сатиричне, домiнуючим
художнiм засобом у зображеннi iсторiï мiста Глупова, його жителiв i
градоначальников є гротеск, прийом з'єднання фантастичного й
реального, що створює абсурдноï ситуацiï, комiчнi
невiдповiдностi. По сутi, всi подiï, що вiдбуваються в мiстi,
є гротеском. Жителi його, глуповци, ведучi свiй рiд вiд древнього
плем'я головотяпiв, що не вмiли жити в самоврядуваннi й що вирiшили
знайти собi володаря, надзвичайно начальстволюбиви. Испитивающие
несвiдомий страх, нездатнi самостiйно жити, вони почувають себе сиротами
без градоначальников i вважають рятiвною строгiстю бешкетування
Органчика, що мав у головi механiзм i знав тiльки два слова — не
потерплю i розорю. Цiлком звичайнi у Глупове такi градоначальники, як
Прищ iз фаршированою головою або француз Дю-Марио, при ближчому розглядi
оказавшийся дiвицею.
Однак своєï кульмiнацiï абсурднiсть досягає з
появою Похмурий-Бурчеева, пройдисвiта, що задумав охопити весь всесвiт.
Прагнучи реалiзувати свiй систематичне марення, Похмурий-Бурчеев
намагається все в природi зрiвняти, так улаштувати суспiльство,
щоб усе в Глупове жили по придуманому ïм самим плану, щоб весь
пристрiй мiста був створений заново по його проектi, що приводить до
руйнування Глупова його ж жителями, що беззаперечно виконують наказу
пройдисвiта, i далi — до смертi Похмурий-Бурчеева й всiх
глуповцев, отже, зникненню заведених ïм порядкiв, як явища
протиприродного, неприйнятного самоï природою
Так за допомогою використання гротеску Салтиков-Щедрiн створює
логiчну, з одного боку, а з iншого боку — комiчно-безглузду
картину, однак при всiй своïй абсурдностi й фантастичностi Iсторiя
одного мiста — реалiстичний добуток, що зачiпає безлiч
злободенних проблем. Образи мiста Глупова i його градоначальников
алегоричнi, вони символiзують самодержавно-крiпосницьку Росiю, владу, у
нiй що панує, росiйське суспiльство. Тому гротеск,
використовуваний Салтиковим-Щедрiним в оповiданнi, — це ще й
спосiб викрити огиднi для письменника, виродливi реалiï
сучасноï йому життя, а також засiб виявлення авторськоï
позицiï, вiдносини Салтикова-Щедрiна до що вiдбувається
Вроссии. Описуючи фантастично-комiчне життя глуповцев, ïхнiй
постiйний страх, всепрощаючу любов до начальникiв, Салтиков-Щедрiн
виражає своє презирство до народу, апатичному й покiрно-
рабському, як уважає письменник, по своïй при родi.
Єдиний лише раз у добутку глуповци були вiльнi — при
градоначальнике з фаршированою головою. Створюючи цю гротескову
ситуацiю, Салтиков-Щедрiн показує, що при iснуючому суспiльно-
полiтичному ладi народ не може бути вiльний. Абсурднiсть же поводження
сильних (символизирующих реальну владу) миру цього в добутку
втiлює свавiлля й сваволя, чинимий у Росiï високопоставленими
чиновниками. Гротесковий образ Похмурий-Бурчеева, його систематичне
марення (своєрiдна антиутопiя), що градоначальник вирiшив будь-що-
будь втiлити в життя, i фантастичний кiнець правлiння — реалiзацiя
iдеï Салтикова-Щедрiна про нелюдськiсть, протиприроднiсть
абсолютноï влади, що граничить iз самодурством, про неможливiсть
ïï iснування. Письменник втiлює думку про те, що самодержавно-
крiпосницькоï Росiï з ïï потворним укладом життя
рано або пiзно прийде кiнець
Так, обличающий пороки й абсурд, що виявляє безглуздiсть i,
реального життя гротеск передає особливу злу iронiю, гiркий смiх,
характерний для Салтикова-Щедрiна, смiх крiзь презирство й обурення.
Письменник часом здається абсолютно безжалiсним до своïх
героïв, надто критичним i вимогливим до навколишнього свiту. Але,
як говорив Лермонтов, лiки вiд хвороби можуть бути гiрким. Жорстоке
викриття порокiв суспiльства, на думку Салтикова-Щедрiна, —
єдиний дiючий засiб у боротьбi з хворобою Росiï. Осмiяння
недосконалостей робить ïх очевидними, зрозумiлими для всiх. Невiрно
було б говорити, що Салтиков-Щедрiн не любив Росiю, вiн нехтував
недолiки, пороки ïï життя й всю свою творчу дiяльнiсть
присвятив боротьбi сними.
Але й перiоди цивiлiзацiï в iсторiï Глупова нiтрохи не краще.
Законодавча дiяльнiсть градоначальников зводилися до того, щоб
випробовувати, чи досить глуповци твердi в нещастях. У результатi
городяни перестали соромитися, обростили вовною й ссали лабети, а на
питання: Але як ви таким манером жити можете? — вiдповiдали: Так i
живемо, що теперiшнього життя не маємо. Тут не має
принциповоï рiзницi, чи править сентиментальний Грустилов або
солдафон Похмурий-Бурчеев — наслiдки завжди практично однаковi.
Прототипом Грустилова послужив Олександр I, а прототипом Похмурий-
Бурчеева — Микола I. Грустилов, подiбно Олександровi, вiдрiзнявся
нiжнiстю й чутливiстю серця i умер вiд меланхолiï в 1825 роцi. Вiн
мрiє про перетворення, а в пiдсумку тiльки пiдняв данину з
вiдкупу, тобто хабара з вiдкупникiв державних монополiй, до п'яти тисяч
рублiв, та й злакiв на полях не додалося
Iнший градоначальник, Беневоленский, пародiює найближчого
соратника Олександра I, М.М. Сперанского, питавшегося проводити
лiберальнi реформи, за обвинуваченням у зв'язках з Наполеоном засланого
в Сибiр, а пiсля повернення до Петербурга самодержавства, що зробився
прихильником. Беневоленский, згiдно Опису градоначальникам, був мудрий i
робив схильнiсть до законодавства, увiв у вживання, яко кориснi,
гiрчицю, лавровий лист i прованське масло, а також перший обклав даниною
вiдкуп, вiд якого й одержував три тисячi рублiв у рiк. Однак
законотворчiсть градоначальника звелося до постанов про те, що усяка
людина так небезпечно ходить; вiдкупник же так принесе дарунки i що
усякий так пече по святах пiроги, не забороняючи собi таке печение й у
будень. Беневоленский навiть подумував про конституцiю, однак, як i
всякий росiйський володар, спiткнувся в частинi про права населення,
хоча частина, присвячену обов'язкам, усвiдомлював дуже ясно.
Дiяльнiсть градоначальника, засланого за нiбито покликання Наполеона в
Глупов i самостiйне видання законiв, автор пiдсумовує в такий
спосiб: Так закiнчив своє адмiнiстративне поприще градоначальник,
у якому пристрасть до законодавства перебувала в безперервнiй боротьбi
iз пристрастю до пiрог. Виданi ним закони в цей час, втiм, дiï не
мають. Як показує Щедрiн, всi закони в Глупове й у Росiï або
не дiють, або тiльки погiршують положення народу. Начальники ж всiх
рiвнiв пiклуються в першу чергу не про законодавство, а про насичення
власного шлунка
Але самi злi часи для глуповцев наступають iз приходом на пост
градоначальника колишнього полкового ката (пройдисвiта) Похмурий-
Бурчеева. Вiн зруйнував мiсто й перенiс його на нове мiсце. У цього
градоначальника був погляд, свiтлий як сталь, погляд, зовсiм вiльний вiд
думки й тому недоступний нi для вiдтiнкiв, нi для коливань/Гола
рiшучiсть — i нiчого бiльше… Не можна сказати, щоб…
природнi прояви людськоï природи приводили його в обурення: нi, вiн
просто не розумiв ïх. Подiбно своєму прототипу, iмператоровi
Миколi Павловичу, прозваному в народi Миколою Панкиним, Похмурий-Бурчеев
прагне у всьому суспiльствi, як i в армiï, увести кийову
дисциплiну. Вiн перетворив мiсто в пустелю, оскiльки пустеля й
представляє в його очах саме ту обстановку, що зображує
собою iдеал людського гуртожитку. Похмурий-бурчеев уводить у Глупове
своєрiдний казармений комунiзм.
Сам Щедрiн вiдзначав пiзнiше, що даний градоначальник, не називаючи себе
комунiстом, ставив собi, однак ж, за честь i обов'язок бути оним вiд
верхнього кiнця до нижнього. Похмурий-бурчеев — людина вкрай
небезпечний, тому що, як зауважує автор, немає нiчого
небезпечнiше, як уява пройдисвiта, не стримуваного уздою й не
угрожаемого безперервним поданням про можливiсть покарання на тiлi. Один
раз збуджене, воно скидає iз себе всяке ярмо дiйсностi й
починає малювати своєму власниковi пiдприємства самi
грандiознi. Погасити сонце, провертеть у землi дiру, через яку можна
було б спостерiгати за тим, що робиться в пеклi, — от єдинi
цiлi, якi щирий пройдисвiт визнає гiдними своïх зусиль.
Голова його вподiбнюється дикiй пустелi, у всiх завулках якоï
повстають образи самоï вибагливоï демонологiï. Все це
мятется, свистить, гикає й, шумлячи невидимими крильми,
спрямовується кудись у темну, безсвiтанкову далечiнь… Самого
iнфернального iз глуповских градоначальников розлив, що происшли, рiки
наштовхнув на думку отримати власне море: И тому що за цю думку нiхто не
загрожував йому шпiцрутенами, то вiн став розвивати ïï далi й
далi. Є море — виходить, є й флоти: по-перше,
зрозумiло, вiйськовий, потiм торговельний. Вiйськовий флот раз у раз
бомбардує; торговельний — перевозить дорогоцiннi вантажi.
Але тому що Глупов усiм буяє й нiчого, крiм рiзок i
адмiнiстративних заходiв, не споживає, iншi ж краïни, якось:
сiло Недоедово, село Голодаевка й проч., суть зовсiм голоднi й притiм до
надмiрностi жадiбнi, те природно, що торговельний баланс завжди
вiдмiнюється на користь Глупова. Є великий достаток
дзвiнкоï монети, що, однак ж, глуповци нехтують i кидають у гнiй, а
iз гною секретним образом виявляють ïï євреï й
уживають на виклопотання залiзничних концесiй. Однак iз природою Похмурий-
Бурчееву подолати не вдається, i вода раз за разом прориває
возводимую за його наказом греблю. Розчарований градоначальник
розпорядився пiсля цього перенести Глупов на нове мiсце. Тут Салтиков-
Щедрiн пародiює iсторiю миколаïвськоï Росiï,
мiлiтаризованоï й розвиваючу зовнiшню торгiвлю за рахунок
голодуючого населення, але бездарно програла Кримську вiйну, у ходi
якоï був загублений Чорноморський флот. Полiцейська держава,
створювана Миколою I, довело свою неефективнiсть так само, як крахом
закiнчилися пiдприємства Угрюм-Бурчеева.
Автор Iсторiï одного мiста, вiдповiдаючи своïм критикам,
неодноразово повторював, що сам народ творить настiльки непривабливу
iсторiю Росiï, довготерпiнням, покiрнiстю й благодушнiстю
заохочуючи правлячi класи зберiгати в недоторканностi самi виродливi
суспiльнi iнститути й творити сваволю. Письменник пiдкреслював, що, якщо
народ робить Бородавкиних i Похмурий-Бурчеевих, те про спiвчуття не може
бути й мовлення; якщо вiн виявляє прагнення вийти зi стану
несвiдомостi, тодi спiвчуття до нього є цiлком законним, але мiра
цього спiвчуття все-таки обумовлюється мерою зусиль, що робляться
народом на шляху до свiдомостi. На жаль, i сьогоднi багато чого з того,
що Михайло Євграфович говорив про глуповцах, цiлком застосовне до
росiйського народу. А серед росiйських начальникiв не перевелися
Грустилови й Беневоленские, Прищi й Фердищенки, Похмурий-Бурчееви й
Бородавкини.
