Опис мiста Глупова i його градоначальников

Творчiсть Салтикова-Щедрiна, демократа, для якого самодержавно- крiпосницький лад, що панує в Росiï, був абсолютно неприйнятний, мало сатиричну спрямованiсть. Письменника обурювало росiйське суспiльство рабiв i панiв, бешкетування помiщикiв, покiрнiсть народу, i у всiх своïх добутках вiн викривав виразки суспiльства, жорстоко висмiював його пороки й недосконалостi
Так, починаючи писати Iсторiю одного мiста, Салтиков-Щедрiн поставив перед собою цiль викрити калiцтво, неможливiсть iснування самодержавства з його суспiльними пороками, законами, вдачами, висмiяти всi його реалiï
Таким чином, Iсторiя одного мiста — добуток сатиричне, домiнуючим художнiм засобом у зображеннi iсторiï мiста Глупова, його жителiв i градоначальников є гротеск, прийом з'єднання фантастичного й реального, що створює абсурдноï ситуацiï, комiчнi невiдповiдностi. По сутi, всi подiï, що вiдбуваються в мiстi, є гротеском. Жителi його, глуповци, ведучi свiй рiд вiд древнього плем'я головотяпiв, що не вмiли жити в самоврядуваннi й що вирiшили знайти собi володаря, надзвичайно начальстволюбиви. Испитивающие несвiдомий страх, нездатнi самостiйно жити, вони почувають себе сиротами без градоначальников i вважають рятiвною строгiстю бешкетування Органчика, що мав у головi механiзм i знав тiльки два слова — не потерплю i розорю. Цiлком звичайнi у Глупове такi градоначальники, як Прищ iз фаршированою головою або француз Дю-Марио, при ближчому розглядi оказавшийся дiвицею.
Однак своєï кульмiнацiï абсурднiсть досягає з появою Похмурий-Бурчеева, пройдисвiта, що задумав охопити весь всесвiт. Прагнучи реалiзувати свiй систематичне марення, Похмурий-Бурчеев намагається все в природi зрiвняти, так улаштувати суспiльство, щоб усе в Глупове жили по придуманому ïм самим плану, щоб весь пристрiй мiста був створений заново по його проектi, що приводить до руйнування Глупова його ж жителями, що беззаперечно виконують наказу пройдисвiта, i далi — до смертi Похмурий-Бурчеева й всiх глуповцев, отже, зникненню заведених ïм порядкiв, як явища протиприродного, неприйнятного самоï природою
Так за допомогою використання гротеску Салтиков-Щедрiн створює логiчну, з одного боку, а з iншого боку — комiчно-безглузду картину, однак при всiй своïй абсурдностi й фантастичностi Iсторiя одного мiста — реалiстичний добуток, що зачiпає безлiч злободенних проблем. Образи мiста Глупова i його градоначальников алегоричнi, вони символiзують самодержавно-крiпосницьку Росiю, владу, у нiй що панує, росiйське суспiльство. Тому гротеск, використовуваний Салтиковим-Щедрiним в оповiданнi, — це ще й спосiб викрити огиднi для письменника, виродливi реалiï сучасноï йому життя, а також засiб виявлення авторськоï позицiï, вiдносини Салтикова-Щедрiна до що вiдбувається Вроссии. Описуючи фантастично-комiчне життя глуповцев, ïхнiй постiйний страх, всепрощаючу любов до начальникiв, Салтиков-Щедрiн виражає своє презирство до народу, апатичному й покiрно- рабському, як уважає письменник, по своïй при родi. Єдиний лише раз у добутку глуповци були вiльнi — при градоначальнике з фаршированою головою. Створюючи цю гротескову ситуацiю, Салтиков-Щедрiн показує, що при iснуючому суспiльно- полiтичному ладi народ не може бути вiльний. Абсурднiсть же поводження сильних (символизирующих реальну владу) миру цього в добутку втiлює свавiлля й сваволя, чинимий у Росiï високопоставленими чиновниками. Гротесковий образ Похмурий-Бурчеева, його систематичне марення (своєрiдна антиутопiя), що градоначальник вирiшив будь-що- будь втiлити в життя, i фантастичний кiнець правлiння — реалiзацiя iдеï Салтикова-Щедрiна про нелюдськiсть, протиприроднiсть абсолютноï влади, що граничить iз самодурством, про неможливiсть ïï iснування. Письменник втiлює думку про те, що самодержавно- крiпосницькоï Росiï з ïï потворним укладом життя рано або пiзно прийде кiнець
Так, обличающий пороки й абсурд, що виявляє безглуздiсть i, реального життя гротеск передає особливу злу iронiю, гiркий смiх, характерний для Салтикова-Щедрiна, смiх крiзь презирство й обурення. Письменник часом здається абсолютно безжалiсним до своïх героïв, надто критичним i вимогливим до навколишнього свiту. Але, як говорив Лермонтов, лiки вiд хвороби можуть бути гiрким. Жорстоке викриття порокiв суспiльства, на думку Салтикова-Щедрiна, — єдиний дiючий засiб у боротьбi з хворобою Росiï. Осмiяння недосконалостей робить ïх очевидними, зрозумiлими для всiх. Невiрно було б говорити, що Салтиков-Щедрiн не любив Росiю, вiн нехтував недолiки, пороки ïï життя й всю свою творчу дiяльнiсть присвятив боротьбi сними.
Але й перiоди цивiлiзацiï в iсторiï Глупова нiтрохи не краще. Законодавча дiяльнiсть градоначальников зводилися до того, щоб випробовувати, чи досить глуповци твердi в нещастях. У результатi городяни перестали соромитися, обростили вовною й ссали лабети, а на питання: Але як ви таким манером жити можете? — вiдповiдали: Так i живемо, що теперiшнього життя не маємо. Тут не має принциповоï рiзницi, чи править сентиментальний Грустилов або солдафон Похмурий-Бурчеев — наслiдки завжди практично однаковi. Прототипом Грустилова послужив Олександр I, а прототипом Похмурий- Бурчеева — Микола I. Грустилов, подiбно Олександровi, вiдрiзнявся нiжнiстю й чутливiстю серця i умер вiд меланхолiï в 1825 роцi. Вiн мрiє про перетворення, а в пiдсумку тiльки пiдняв данину з вiдкупу, тобто хабара з вiдкупникiв державних монополiй, до п'яти тисяч рублiв, та й злакiв на полях не додалося
Iнший градоначальник, Беневоленский, пародiює найближчого соратника Олександра I, М.М. Сперанского, питавшегося проводити лiберальнi реформи, за обвинуваченням у зв'язках з Наполеоном засланого в Сибiр, а пiсля повернення до Петербурга самодержавства, що зробився прихильником. Беневоленский, згiдно Опису градоначальникам, був мудрий i робив схильнiсть до законодавства, увiв у вживання, яко кориснi, гiрчицю, лавровий лист i прованське масло, а також перший обклав даниною вiдкуп, вiд якого й одержував три тисячi рублiв у рiк. Однак законотворчiсть градоначальника звелося до постанов про те, що усяка людина так небезпечно ходить; вiдкупник же так принесе дарунки i що усякий так пече по святах пiроги, не забороняючи собi таке печение й у будень. Беневоленский навiть подумував про конституцiю, однак, як i всякий росiйський володар, спiткнувся в частинi про права населення, хоча частина, присвячену обов'язкам, усвiдомлював дуже ясно.
Дiяльнiсть градоначальника, засланого за нiбито покликання Наполеона в Глупов i самостiйне видання законiв, автор пiдсумовує в такий спосiб: Так закiнчив своє адмiнiстративне поприще градоначальник, у якому пристрасть до законодавства перебувала в безперервнiй боротьбi iз пристрастю до пiрог. Виданi ним закони в цей час, втiм, дiï не мають. Як показує Щедрiн, всi закони в Глупове й у Росiï або не дiють, або тiльки погiршують положення народу. Начальники ж всiх рiвнiв пiклуються в першу чергу не про законодавство, а про насичення власного шлунка
Але самi злi часи для глуповцев наступають iз приходом на пост градоначальника колишнього полкового ката (пройдисвiта) Похмурий- Бурчеева. Вiн зруйнував мiсто й перенiс його на нове мiсце. У цього градоначальника був погляд, свiтлий як сталь, погляд, зовсiм вiльний вiд думки й тому недоступний нi для вiдтiнкiв, нi для коливань/Гола рiшучiсть — i нiчого бiльше… Не можна сказати, щоб… природнi прояви людськоï природи приводили його в обурення: нi, вiн просто не розумiв ïх. Подiбно своєму прототипу, iмператоровi Миколi Павловичу, прозваному в народi Миколою Панкиним, Похмурий-Бурчеев прагне у всьому суспiльствi, як i в армiï, увести кийову дисциплiну. Вiн перетворив мiсто в пустелю, оскiльки пустеля й представляє в його очах саме ту обстановку, що зображує собою iдеал людського гуртожитку. Похмурий-бурчеев уводить у Глупове своєрiдний казармений комунiзм.
Сам Щедрiн вiдзначав пiзнiше, що даний градоначальник, не називаючи себе комунiстом, ставив собi, однак ж, за честь i обов'язок бути оним вiд верхнього кiнця до нижнього. Похмурий-бурчеев — людина вкрай небезпечний, тому що, як зауважує автор, немає нiчого небезпечнiше, як уява пройдисвiта, не стримуваного уздою й не угрожаемого безперервним поданням про можливiсть покарання на тiлi. Один раз збуджене, воно скидає iз себе всяке ярмо дiйсностi й починає малювати своєму власниковi пiдприємства самi грандiознi. Погасити сонце, провертеть у землi дiру, через яку можна було б спостерiгати за тим, що робиться в пеклi, — от єдинi цiлi, якi щирий пройдисвiт визнає гiдними своïх зусиль. Голова його вподiбнюється дикiй пустелi, у всiх завулках якоï повстають образи самоï вибагливоï демонологiï. Все це мятется, свистить, гикає й, шумлячи невидимими крильми, спрямовується кудись у темну, безсвiтанкову далечiнь… Самого iнфернального iз глуповских градоначальников розлив, що происшли, рiки наштовхнув на думку отримати власне море: И тому що за цю думку нiхто не загрожував йому шпiцрутенами, то вiн став розвивати ïï далi й далi. Є море — виходить, є й флоти: по-перше, зрозумiло, вiйськовий, потiм торговельний. Вiйськовий флот раз у раз бомбардує; торговельний — перевозить дорогоцiннi вантажi. Але тому що Глупов усiм буяє й нiчого, крiм рiзок i адмiнiстративних заходiв, не споживає, iншi ж краïни, якось: сiло Недоедово, село Голодаевка й проч., суть зовсiм голоднi й притiм до надмiрностi жадiбнi, те природно, що торговельний баланс завжди вiдмiнюється на користь Глупова. Є великий достаток дзвiнкоï монети, що, однак ж, глуповци нехтують i кидають у гнiй, а iз гною секретним образом виявляють ïï євреï й уживають на виклопотання залiзничних концесiй. Однак iз природою Похмурий- Бурчееву подолати не вдається, i вода раз за разом прориває возводимую за його наказом греблю. Розчарований градоначальник розпорядився пiсля цього перенести Глупов на нове мiсце. Тут Салтиков- Щедрiн пародiює iсторiю миколаïвськоï Росiï, мiлiтаризованоï й розвиваючу зовнiшню торгiвлю за рахунок голодуючого населення, але бездарно програла Кримську вiйну, у ходi якоï був загублений Чорноморський флот. Полiцейська держава, створювана Миколою I, довело свою неефективнiсть так само, як крахом закiнчилися пiдприємства Угрюм-Бурчеева.
Автор Iсторiï одного мiста, вiдповiдаючи своïм критикам, неодноразово повторював, що сам народ творить настiльки непривабливу iсторiю Росiï, довготерпiнням, покiрнiстю й благодушнiстю заохочуючи правлячi класи зберiгати в недоторканностi самi виродливi суспiльнi iнститути й творити сваволю. Письменник пiдкреслював, що, якщо народ робить Бородавкиних i Похмурий-Бурчеевих, те про спiвчуття не може бути й мовлення; якщо вiн виявляє прагнення вийти зi стану несвiдомостi, тодi спiвчуття до нього є цiлком законним, але мiра цього спiвчуття все-таки обумовлюється мерою зусиль, що робляться народом на шляху до свiдомостi. На жаль, i сьогоднi багато чого з того, що Михайло Євграфович говорив про глуповцах, цiлком застосовне до росiйського народу. А серед росiйських начальникiв не перевелися Грустилови й Беневоленские, Прищi й Фердищенки, Похмурий-Бурчееви й Бородавкини.