Образ лiсовика у фольклорi

У європейських i азiатських народiв iснує повiр'я про рiзних
мiфiчних iстот, що водяться в лiсах, — “лiсовикiв”, як
вони називаються в слов'янськiй мiфологiï. Вiдомо, що пiд
“лiсовиком” мається на увазi якась мiфiчна iстота, що
живе в лiсi, що має вид людини, але волохате (тобто покрите
вовною), набагато бiльше росле й сильне, з потужними руками, iз
блискаючими очами… Бiльшу частину часу лiсовики проводять на
деревах; гойдатися й “дурiє” для них — саме
улюблене заняття. При наближеннi людини вони регочуть, б'ють у ладоши, а
якщо побачать жiнку, то норовлять затягти ïï до себе…
Якщо ми спробуємо додати цим мiфiчним iстотам бiльше конкретний
образ, то нам не важко буде прийти до припущення, що в переказах про
лiсовикiв зберiгся якийсь неясний спогад про бiльших антропологiчних
мавп, з якими людинi, може бути, доводилося вести нiколи боротьбу за
своє iснування
У чуваського лiсовика двi головних назви. Одне —
“арсури”, що значить “напiвлюдина”, iнше —
“упате”, що означає “мавпа”.
На питання про природу лiсовикiв ми маємо три вiдповiдi. Перший,
широко прийнятий сучасною наукою, говорить: цi iстоти суть
“iрреальнi персонажi”, “розумовi конструкти”,
простiше говорячи, плiд уяви марновiрних людей. Питання про
“зв'язок” нечистоï сили з мавпою, як i багато iнших
законних питань, при цьому просто замовчують. Друга вiдповiдь дана
Д.Н.Анучиним i В.А.Ендеровим, вiдповiдно до якого в образах лiсовикiв
збереглася пам'ять народу про реальнi бiологiчнi об'єкти, про
людиноподiбних iстот, з якими зiштовхувалися нашi предки i якi вимерли в
давнiй давнинi. Третя вiдповiдь такий: лiсовики iснують наяву й у наш
час. Професор К.К.Платонов у книзi “Психологiя релiгiï”
(1967р.) пише: “Менi доводилося розмовляти зi старим
забайкальським мисливцем, що говорив: “Не знаю, є чи на
свiтi мавпи, може, ïх i видумали, а от лiсовика я своïми очами
бачив, i не один раз”. Знову поруч iз лiсовиком мавпа, хоч i в
протиставленнi. Адже не сказав же мисливець: “Не знаю, є чи
на свiтi жирафи й бегемоти…” Наяву вiн напевно ïх не
бачив, як i мавп. Але досить iмовiрно, що вiн бачив мавп на картинцi, i
це нагадало йому того, кого вiн “своïми очами бачив, i не
один раз”.
У давньоєврейському оригiналi росiянином “лiсовиком”
вiдповiдає слово “сеирим” (буквально
“кошлатi”), — “мається на увазi рiд демона
або надприродноï iстоти”, що, вiдповiдно до
давньоєврейського фольклору, живе в пустельних мiсцях. Як же
росiйськi перекладачi посмiтили назвати бiблiйних
“кошлатих”, що живуть у пустелi, росiянином словом
“лiсовики”?
У старослов'янському текстi “Старого завiту”
давньоєврейським “кошлатим” i росiянином
“лiсовиком” вiдповiдає слово “бiси”, а в
латинському текстi Бiблiï й у текстах цiлого ряду
захiдноєвропейських мов для передачi того ж поняття
використовується слово “сатири”. Сатири, вони ж
“лесняки кошлатi” — подiбнi до людей, але “не
суть человеки”.
Отже, у росiйських перекладачiв Бiблiï були настiльки ж вагомi
пiдстави помiстити лiсовикiв у пустелю, як у латинських помiстити там
сатирiв. Лiсовики, бiси, сатири, фавни, диви, насноси, кошлатi демони
гiрських перевалiв — все це, у загальному-те, одна компанiя. З
одного боку, це начебто б злi парфуми й надприроднi iстоти, а з
iншоï, вони ж — “особливий рiд людини, якого ставили в
серединi мiж людським i звiриним родом”, iстоти, яких Бог створив
у поспiху й не довiли так кондицiï людини У Вологдi ходить легенда:
селянський син запитав батька: “Тятьк! Што це таке — диявол,
блазень, чорт, лiсовик, домовик, окаянний? Яке розходження мiж
ними?” — “Розходження майже меж ними немає
нiякого, а тiльки назви разни”, вiдповiв батько й повiдав синовi
легенду, що я привожу тут у ïï вологодському варiантi: Був на
землi тiльки Бог i диявол. Бог створив людину, i диявол спробував
створити, але створив не людину, а риса, i як вiн не намагався, не
трудився, все-таки не мiг створити людину, усе в нього виходили чорти.
Бог побачив, що диявол уже створив декiлькох чортiв, розсердився на
нього й велiв Архангеловi Гаврилу скинути сатану й всi нечисту силу з
неба. Гаврило скинув. Хто впав у лiс — став лiсовик, хто у воду
— водяник, хто додому — домовик. “От чому ïх
кличуть по-рiзному. А вони всi бiси однаковi”.
З фольклорних джерел треба, що лiсовики ходять, бродять, бiгають i
скакають по землi на двох ногах. Далечiнь приводить росiйське свiдчення:
“Лiсовик живе гостроголовий, волохатий”, “З
гостроголовим (чортом) не жартуй: перетягне”.
“Остроголовость” демонiв залишають без пояснення й навiть
без питання. А рахунок кошлатостi говориться: щоб жити в нашiм клiматi,
усякому приматовi потрiбна або шуба, або власна кошлатiсть. Звiриний
волосяний покрив на тiлi — одне з основних вiдмiнностей лiсовика й
всiєï його рiднi вiд людини. Це властивiсть нечистоï
сили закрiплене за нею в прiзвисько “волосатик” у
застосуваннi до чорта, лiсовиковi й водяниковi, у назвi
“волосатка”, “косматка”, “лохматка”
у застосуваннi до червтовкам, лешачихам, русалкам. Абхазький
“лiсова людина” — абинуави (вiн же абнаое) —
“високого зросту, весь покритий вовною. На особi його вовна
утворить подоба бороди. I навiть вуха заросли його, тiльки долонi рук
голi”. У коми-зирянском фольклорi лiсовика звичайно називають
“мохнатоухим”, а людини “голоухим”. Але не все
тiло демона покрите волоссями, подекуди “зауважуються голi
мiсця”, а, виходить, i колiр шкiри в цих мiсцях. Про росiйських
лiсовикiв повiдомляється, що “на людей вони схожi, тiльки
почернее будуть”. Подекуди на Пiвночi лiсовика кличуть просто
“лiсом”. “На вид лiс схожий на людину, тiльки кров у
нього темна, а не свiтла, як у людей, тому його й кличуть
синеобразним”.
“У лiсi нiчноï порию й дикий звiр, i люта людина, i лiсовик
бродить…”. Фольклор наполегливо радить мисливцям не ставити
хатинок i не лягати спати на тропi, по якiй ходить лiсовик. Слiди чорта-
лiсовика не поплутати, нi з якими iншими, у тому числi й ведмежими. У
росiйськiй казцi мужик не хотiв пiти в лiс нарубати дров, говорячи
дружинi: у мене взути-те печиво”. Дружина порадила: да ужо взуй
решота!” Мужик взув решета, взяв сокиру й пiшов у лiс. У тiм мiсцi
проïжджав на трiйцi пiп, побачив слiди й зачудувався: кто це
пришоу? Чорт не рис, лiсовик не лiсовик, ведмiдь не ведмiдь!”
На росiйськiй Пiвночi вiдзначене вираження леший ступав” про те,
що погано зроблено: “Ну й напрацьовано в тебе, дiвка, лiсовик
ступав”. Якщо трапиться кому занедужати, вiдвертаючи з лiсу, то
передбачається, що вiн, слiд лiсовика перейшов”.
Широкi стопи ногайской албасти згадує Р..Х.Керейтов. Гондатти
описує театралiзоване подання на ведмежому святi мансi, де
виступають два мисливцi, “якi раптом побачили слiд, схожий на
людський, але тiльки набагато бiльше”. Мисливцi “злякалися,
побiгли назад, але за ними пролунав свист, тупiт, а потiм раптом на
дорогу прямо проти них з'явився менкв (лiсовик), що загородив ïм
шлях”.
На Талише. Провiдник К.А.Сатунина. Мiрза, розповiвши про свою зустрiч на
полюваннi з биабан-ґулi, додав, що вiн привiв людей до мiсця
зустрiчi. “А там слiди — от якi: двi чвертi й чотири пальцi!
Усi бачили й усi мiряли. От — двi чвертi й чотири пальцi (ики
кариш, дерт бармак!), знову повторив оповiдач, вiдкладаючи зазначену
мiру на пiдлогу)'”. На Памiрi “поширенi оповiдання про
слiди, залишених нiбито гульбиябаиом на вологому пiску, глинi або на
снiгу, що свежевипали, “.
Як тiльки бiси залишають слiди на землi, для нас не повинне бути
одкровенням i згадування слiду, що залишається ними в
“атмосферi”. Згiдно А.З.Розенфельд. “Вiд гульбиябана
виходить рiзкий, нестерпний захiд, що вiдчувається на значнiй
вiдстанi”.