Лiтература в Iспанiï iз часу революцiï 1808 року до смертi Фердинанда
Безмежна вiдданiсть католицизму, при тiм особливому характерi розумiнняйого, який був здавна засвоєний iспанцями, привела нацiï до
самих сумних результатiв, — до придушення в нiй усякоï
живоï, самостiйноï думки. Ми вже бачили, що навiть найбiльшi
письменники цiєï краïни прагнуть дiяти не на розум, a
винятково на почуття й уяву своïх читачiв. Думка протягом багатьох
столiть завзято вiдхиляється вiд усякоï прогресивноï
дiяльностi, вона не бере участь у рiшеннi великих питань, висунутих
епохою вiдродження, релiгiйнi бури, що пронелись по захiднiй
Європi, тiльки дратують iспанця й викликають у ньому глибока
вiдраза до всякого нововведення. За таких умов просвiтительськi
iдеï кiнця XVIII столiття не тiльки не могли розбудити енергiï
в iспанському суспiльствi, але навiть i проникнути в нього. Правда,
завдяки сприянню друзiв Карла III, утвору Вольтера, Ж. Ж. Руссо й наших
енциклопедистiв ще знаходять собi прозелiтiв серед аристократiв,
сановникiв i взагалi людей забезпечених, що мали можливiсть побувати
закордоном i звiльнитися вiд своïх вiкових забобонiв. Але вплив цих
деяких було так обмежене, що зовсiм губилося в загальнiй масi неуцтва й
обскурантизму
До того ж страх перед iнквiзицiєю не дозволяв i сам передовим
вiдкрито сповiдати своï новi принципи, або змiнювати свiй спосiб
життя й своï традицiйнi звички, тому вони мiркували, як фiлософи-
вiльнодумцi, але сповiдалися й причащалися, як щирi католики, i жоден з
них не дерзнув би всенародно повстати проти того дивовижного
iдолопоклонства, що й нинi ще в повнiй силi панує в Iспанiï.
Вiльнi переконання простого чесного громадянина, що керується лише
вимогами розуму й вищоï справедливостi, тiльки ледь-ледь
переглядають в утворах Моратина й Ховельяноса, народнi ж маси без
усякого протесту цiлком пiдкоряються ярму неуцтва, накладеного на них
всевладною клерикальною силою.
Тiльки пiсля руху 2-го травня 1808 року, майже одночасно зi сходженням
на престол Фердинанда VII, новi плини вперше вириваються назовнi й
швидко поширюються потiм по всьому Пиренейскому пiвостровi. З тоï
пори в iспанських нацiях розуми пробудилися, i життя, повне одушевления,
забила в нiй ключем.
Якби умови дiйсностi не були так безвихiдно важкi, a всi помисли народу
так винятково поглиненi запеклою боротьбою за незалежнiсть, —
Iспанiя напевно ознаменувала б цей перiод якими-небудь великими
створеннями в галузi науки, мистецтва й лiтератури, але, на жаль, всi
кращi молодi сили повиннi були насамперед присвятити себе порятунку
краïни, i в нацiï, захопленоï врасплох, не встигло
дозрiти жодного з тих потужних створiнь, що створюють епоху в
iсторичному життi народiв.
И що всього гiрше, що шкiдливiше всього вiдбилося на наступних
поколiннях i зробило рух 2-го травня майже марним, це ненормальнiсть
самоï боротьби: Iспанiя змушена була вiдстоювати свою волю проти
краïни, що служила доти провiсницею волi. Звiдси реакцiя, повна
ненавистi до всього французького: Вайонская конституцiя й чеснi
реформацiйнi спроби Йосипа Бонапарта не тiльки енергiйно вiдкидаються,
але не вдостоюються навiть обговорення, у теж час добутку Мелендеса й
Моратина разом втрачають усяку цiну й залишаються в зневазi, тому
тiльки, що в них бачать наслiдування нашим великим класикам. Прихильники
Фердинанда VII не сповiльнили скористатися цим новим напрямком нацiй,
виставляючи всiма ненавидимого Годоя головним винуватцем введення
французьких вдач; вони раптом воспилали пристрастю до нацiональних
добуткiв золотого столiття, i якби цей реакцiйний дух не зустрiв
сильноï вiдсiчi, iспанська лiтература легко могла б зробити
добровiльне самогубство.
Але в той час, як вона думала себе вiльноï вiд наслiдування,
скидаючи зi своïх добуткiв застарiле ярмо наших абатiв петиметрiв i
розгнузданих версальцев, — фiлософськi iдеï, розповсюдженi
нашими мислителями ХVIII столiття, самi собою проникали в кращi розуми,
створюючи в них цiлий мир нових принципiв, якi рано або пiзно повиннi
були вiдродити Iспанiю до нового життя. Глибоке потрясiння, викликане
навалою Наполеона, мало, принаймнi, ту гарну сторону, що воно дало
можливiсть кращим людям опанувати суспiльною думкою й змусити себе
вислухати, не побоюючись протидiï клерикалiв.
Проте, важке завдання стояло цим людям: потрiбно були створювати целуюнову школу, примиряти й зливати воєдино фiлософськi iдеï
XVIII столiття зi споконвiчними традицiями й прагненнями iспанського
народу, — з його нацiональною гордiстю, любов'ю до слави, глибоким
почуттям незалежностi, з його лицарськими переказами, з потребою
вiрування й постiйною похилiстю до самого неприборканого ентузiазму.
Поки справа була тiльки в пробудженнi патрiотизму, у повстаннi проти
загального ворога, — iспанськi поети знаходили в собi непереборну
силу; ïхнi полум'янi мовлення, немов звуки бойовоï
закличноï труби, з'єднували нащадкiв Пелайо навколо
загального прапора. Ода на 2-е травня Никазио Галлего залишиться вiчним
пам'ятником i самим рельєфним вираженням того обурення, яке тiльки
може випробовувати вiльний народ, ображений у своïй нацiональнiй
гордостi грубою спробою поневолення за допомогою зрадництва й
вiроломства.
Але пройшла мiнута першого спалаху, нацiональнi струни, напруженi до
крайнього ступеня, почали слабшати, наступала пора дiяльностi розуму, a
не почуття. Щоб новi соцiальнi iдеï могли проникнути в життя й
одержати конкретне iснування, треба було погодити ïх зi старими
традицiями народу, i отут-те iспанськi письменники виявилися далеко не
на висотi свого покликання; вони не зумiли вчасно порвати з вiджилими
iдеалами й, захищаючи ïх, самi ставили себе поза європейською
цивiлiзацiєю. Занадто ревна охорона переваги своєï
раси, острах iз втратою Америки втратитися джерел своïх багатств,
якась млява нерiшучiсть у боротьбi з укорiненими забобонами, — все
це разом змушує ïх укладає угоду з багатьма
безглуздостями. Безумовне вихваляння минулоï величi Iспанiï
пiд ярмом католицизму повинне було збуджувати в народi ще бiльшу
прихильнiсть до колишнiх порядкiв, з'єднуючи в його поняттi iдею
нацiональностi з фанатичним вiруванням. Стежачи уважно за всiм, що
говорилося й писалося головними ватажками суспiльноï думки в перiод
вiд 1808 до 1814 року, мимоволi дивуєшся тим фальшивим становищем,
у яке вони ставили себе перед своïми сучасниками: фанатики по
релiгiйнiй нетерпимостi, вони перебували в постiйному протирiччi не
тiльки з навколишньоï, але й iз самими собою в них вiдбувався той
моральний розлад, що й понинi тяжiє над Iспанiєю, що усе ще
очiкує якого-небудь результату. A як було знайти його в той час,
коли бiльшiсть самих освiчених людей не переступало границь
своєï батькiвщини й не могло навiть мати поняття про тi
смертельнi удари, якi давно вже наносяться позитивними науками
середньовiчноï теологiï й мисленню. Безсумнiвно, що бажання
цих передових дiячiв були чеснi, що вони всi були перейнятi гарячим
патрiотизмом, щирим прагненням до волi й прогресу, але як тiльки
невблаганна логiка доводить ïх до необхiдностi пожертвувати
своïми споконвiчними вiруваннями, отрешиться вiд мрiï o
всесвiтнiй перевазi, вiд пристрастi до завоювань i замiнити все це
царством миру й працi, — y ïх не вистачає рiшучостi,
вони коливаються, вiдступають перед заключними висновками й по
колишньому надають своï нацiï на волю страстей. З усiх
найбiльш впливових письменникiв тоï епохи жоден так близько не
пiдiйшов до мети й не придбав такоï блискучоï слави, як
Квинтана, цей вернейший вiдгомiн думок i почуттiв своïх сучасникiв.
Вiн змiцнював ïхню енергiю в боротьбi проти загального гнобителя,
трiумфував разом з ними пiсля кожного успiху, страждав пiсля невдач, i в
теж час перед його натхненним поглядом незмiнно рисувався улюблений
образ iспанського лицаря-гiдальго, вiрного своєму Боговi й
своєму королевi. Очевидно, вiн бажав примирити це дороге його
серцю велич iз новими вiяннями, з iдеями справедливостi, рiвностi й
братерства, царство яких провидiв у майбутньому. У своïй хвалебнiй
одi Вальмису поет звеличує поширення вiспощеплення в Америцi,
глибоко обурюється на жорстокiсть ïï колишнiх
завойовникiв, але в теж час намагається виправдати ïх i не
приходить до свiдомостi необхiдностi скасування рабства й дарування волi
новому континенту.
Я не виню тебе, рiдна сторона,
У твоïй жорстокостi, у насилье проти брата:
Нi, час лише одне в тiм було винувато, —
Воно джерело зла, у всiм його провина.
Тiльки набагато пiзнiше, пiсля багатьох розчарувань, понесених
iспанськими революцiонерами, Квинтана вирiшується нарештi на
гарячий протест проти папства. От як вiн називає Капитолий у
своïй одi на друкарство:
Вертеп чудовиська, що панує над миром
И безкарно в ньому розсiває зло.
Iспанiя так довго й так ретельно звеличувала перед самою собою своя
велич в епоху царювання католицьких королiв — Карла V i Пилипа II,
— що тепер y ïï не перебувало iншого iдеалу державного
ладу, крiм того, який давав ïй нiколи мiшурне благоденство. Люди,
подiбнi Квинтане, добре знайомi з iсторiєю своєï
батькiвщини, здавалося, повиннi б розрiзняти в цiй блискучiй картинi
минулого багато темних, непривабливих плям: поголовну вбогiсть так
званоï чорни, ïï неуцтво й пагубнi наслiдки неправедно
придбаних багатств, що вiдбилися на всiй краïнi. Але це зовсiм не
входило в ïхнє завдання: прагнучи подвигнуть народ на
посилену боротьбу з Наполеоном, вони беруть знаряддям для пробудження
ентузiазму спогад o славнiм минулому й цiлком досягають своєï
мети. Прекрасний дифiрамб Квинтани на честь староï Iспанiï нi
що iнше, як вiйськовий клич, заклик до зброï й боротьбi:
Ви чи помнете блиск i славу тих часiв,
Коли Iспанiя, вiтчизна дорога,
Народи пiд свою державу скоряючи,
Ïм властною рукою давала свiй закон?
Коли юрби ïï войовничих синiв
Неслися по хвилях у невiдомi краïни, —
Не страшнi були ïм морськi урагани,
Безмовнiсть савани й незайманi лiси.
Америку в ïï дрiмотi вiковоï.
Пустелi Африки й Азiï долини, —
Полмира взяли в полон гiдальго-велетнi
И вiддали у владу Iспанiï рiдний.
И суши, i моря скарбу своï,
Що в темних глибинах таïлися столiттями,
Вiдкрили для того, щоб цими дарунками
Привiтати ïï — володарку землi.
Але роки протекли, i грiзна доля
Ïй свiтле чоло ганьбою затьмарила:
Дивиться вона вперед задумливо, унило,
И чекає собi оковiв, як жалюгiдна раба (*).
(* Que era, decidme, la naci?n que un dia
Reina del mundo proclamo el destino, La que ? todas las zonas extend?a
Su cetro de oro y su blason divino?
Volabase ? Ocidente,
Y el vasto mar Atl?ntico sembrado
Se hallaba de su gloria y fortuna.
Do quiera Espa?a; en el preciado seno
De America, en el Asia, en los confines
Del ?frica, alli Espa?a. El soberano
Vuelo de la atrevida fantas?a
Para abarcar la se cansaba en vano;
La tierra sus min?ros le rendi?,
Sus perlas y coral el Oc?ano;
Y donde quier que revolver sus olas
El intentas?, ? quebrantar su furia
Siempre encontraba costas Espa?olas.
Ora en el ci?no del oprobrio hundida,
Abandonada a la insolencia agena,
Como esclava en el mercado, ya aguardaba
La ruda argolla y la servil cadena.)
И подивитеся, як нацiï вiдповiдає своïм поетам, як добре
розумiє ïхня думка, вона не тiльки плеще ïм, але прямо
йде на заклик, повна захопленого героïзму.
Лiтературне життя iспанцiв у перiод вiйни залишають своï звичайнi
центри, ïï немає нi в Мадридi, нi в iнших мiстах,
зайнятих французами. У Севiльï, Гранаде й Валенсiï жерцi науки
й лiтератури змовкли на час, не вирiшуючись висловлювати своïх
думок, що не впадають у тон хвилинного суспiльного настрою, багато хто з
них, далекi страстей, що хвилювали народ, терпляче очiкували затишку
пiсля бури, коли можна буде знову пiдняти голос. Севильская академiя
припинила своï блискучi збори, ще недавно такi шумнi, жвавi;
колишнiй саламанкский лiтературний центр, що мав у своєму
середовищi не мало талановитих людей, розсiявся сам собою за вiдсутнiстю
головних членiв i вже не вiдроджувався бiльше.
Все нацiональне життя зосереджувалося тепер у Кадиксе —
вiйськовому таборi; краща молодь стiкалася туди iз всiх кiнцiв
Iспанiï, поповнюючи ряди урядових вiйськ i надихаючи ïх
своïм патрiотичним ентузiазмом. Одним з таких волонтерiв був
молодий Анжело Сааведра, що одержав голосну популярнiсть пiд iм'ям
герцога де Ривас. Ставши пiд прапор Кастаньоса на iнший же день пiсля
2-го травня, вiн брав участь у битвах пiд Туделе, Уклесе й Окання. Iншi,
почуваючи себе досить дозрiлими для полiтичноï iнiцiативи, теж
прагнули в Кадикс, щоб вступити спочатку в Хунту, потiм у Кортеси. Тут-
Те Аргуеллес i Торенно вперше пiднiмають свiй голос на новiй трибунi,
виявляючи кастильской расi зразки парламентського красномовства й
намагаючись вселити ïй поняття про iншу велич, далекiй руйнiвного
духу завоювання. Гнучка, гарна й звучна iспанська мова , що так легко
пiддається вираженню жагучих поривiв, здатний бiльш, нiж усякий
iншоï, робити збудливу дiю на маси, був могутнiм знаряддям не
тiльки для великих ораторiв, але й для спритних балакунiв, так що
публiка стiкалася слухати цi дебати, як кращу музику. Гармонiйнiсть
звукiв, стрункiсть перiодiв, нарештi сама новизна задоволення — на
початку настiльки захоплювали народ, що вiн навiть не зауважував i
порожнечi змiсту, увiнчуючи найменуванням божественного якого-небудь
пересiчного оратора за його мрячнi, часто неудобопонятние мовлення.
Але не одна тiльки честь виникнення нацiональноï трибуни
випадає на частку Кадикса, у стiнах його вперше зароджується
iспанська преса з ïï могутнiм полiтичним впливом. Гальяно,
двадцятилiтнiй юнак, змушує боятися свого рiзкого, уïдливого
пера й регентiв, i всiх членiв великоï Хунти, a Бартоломiй Гальярдо
своïми ïдкими сатирами збуджує до себе ненависть
всiєï партiï раболiпних.
Сильний пiдйом патрiотичного духу й горда впевненiсть у своïй
перевазi давали iспанцям можливiсть не тiльки протистояти вороговi, але
й ставитися до нього з явним презирством. Так, коли французька армiя
обклала прекрасне мiсто Гадитану, — Срiбну чашу, як називають його
андалузци, — обложенi жителi з подвоєною енергiєю
вiддаються естетическим задоволенням. Театри переповняються глядачами,
хоча нерiдко подання повиннi перериватися вiд несподiваного вторгнення
ворожого ядра. Саме в той час Мартинес де ля Роза викликав рукоплескания
своïми першими п'єсами й тим чимало сприяв реакцiï проти
французького смаку
