Образ лiричного героя, його емоцiйне почуття у творчостi Богдана-Iгоря Антонича

Який чарiвний мир навколо нас! Вiн озивається до кожного
сотнями, тисячами звукiв. Тонкi нiжнi листочки шелестять на вiтрi,
дзюрчить чисте джерело, лунко падають на землю бiльшi краплi дощу.
Природа також дарує нам розмаïтiсть квiтiв. Це вона
огортає землю нiжною бiлизною снiгу, то обсипає яскравими
фарбами весняних i пiзнiх квiтiв, то обдаровує ïï
осiннiм червоним золотом. Щодня приносить щось нове в мир, що нас
оточує. Щаслива та людина, що вмiє зауважувати цi змiни,
передавати художнiм словом романтиковi природи, вiдчувати себе
ïï часточкою. У своïх вiршах Весна, Назустрiч Б.-И.
Антонич пише: Росте Антонич i росте трава, росте хлоп'я, начебто кущ
калини. Дiйсно, iснує подiбнiсть у тiм, як ростуть молодi травинки
або кустик малини й дитина. Спочатку вони маленьк i нiжнi, бояться
холоду й сильного вiтру, життєвих незгод, але потiм мiцнiють i
стають сильними. У кожному з вiршiв поета наявна людина, що є
часточкою природи. Ми розумiємо, що це вiн сам росте iз травою, з
кущем малини, запрягає сонце, аби тiльки виïхати назустрiч
веснi, iде неуважний i босий iз сонцем на плечах. Та й сама природа у
вiршах Б. -И. Антонича теж схожа на людину, повторює його
дiï. Ластiвки не просто лiтають, а записують початок дня. Це не дощ
iде, а хтось стовк на друзки синє небо й обсипає ними мир.
Ранок у поета перетворюється в прудке циганча, що стрiмко
вискакує з води. Ранковий зблiдлий мiсяць стає схожим на
затертий часом старий грiш. Так кожний рядок поезий перетворюється
в невелику нiжну акварельну картину. А ще вiршi Б.-И. Антонича звучать.
У них варто нахилитися до землi, щоб почути самi таємнi слова. Тут
дзенькають на шляхах пiдкови, змiяста рiка має спiвуче дно, шлях
дзенькає, начебто мiдь, вiтри хвилясто хлищут. Чарiвний мир
природи, змальований, у поетичних добутках Б.-И. Антонича,
примушує по-iншому подивитися на все, що нас оточує.
Виникає потреба задуматися: як я сприймаю природу, серед якоï
живу? Адже навiть звичайнi дерева, квiти, птахи, виявляється,
можуть розповiсти дуже багато.
Треба лише придивитися уважнiше. I тодi квiтучий кущ ромашок у саду
перетворюється в зграйку дiвчинок у вiночках. Стара крислата
тополя в дороги стає задуманою бабусею, що обернулася бiльшою
зеленою хусткою, а хмари в небi перетворюються в химернi фортецi, замки,
на дивовижних тварин i птахiв. Варто лише частiше дивитися на все, що
оточує нас на землi й на небi. Найкраще сонце свiтить у рiднiй
сторонi.