Новий смак у лiтературi — “gusto picaresco”

Я думаю, що в нас уже досить з'ясувався основний характер iспанських
нацiй. Повна ентузiазму, з гарячою вiрою, з нескоримою спрагою швидкого
збагачення, з непомiрним честолюбством i прагненням до переваги, вона,
заодно зi своïми першими государями з австрiйського будинку,
— Карлом V i Пилипом II, — ринулася в полiтику пригод.
Спочатку ïï зусилля увiнчалися повним успiхом: iспанська
пiхота довго не знала собi суперникiв у Європi, a великi
полководцi, митецькi дипломати, чудовi державнi люди, що виходили з
Мадрида, усталювали панування Iспанiï в Нiдерландах, Неаполе,
Сицилiï, Португалiï й у вiце-королiвствах американського
континенту. Поки ця полiтика боротьби, перемоги, випадкiв, залишалася
торжествуючоï, значення Мадрида природно зростало, у нього iз всiх
кiнцiв стiкалися величезнi багатства, придбанi, втiм, бiльше хижацтвом,
чим шляхом комерцiйноï, або промисловоï дiяльностi. Але
кастильские громадяни, упоєнi успiхом, бачили перед собою одну
тiльки блискучу сторону. Майбутнє здавалося ïм повним
такоï слави, такого благоденства, що вони вже не вважали потрiбним
виховувати своïх дiтей у колишнiй суворiй школi працi, знаходячи це
принизливим, з'явилися новi потреби, новi смаки, новi погляди на життя,
a разом з тим i в самому характерi народу вiдбулася сумна змiна: вигiдна
посада в який-небудь iз завойованих європейських краïн,
одержання права на володiння землею або рабами в Америцi, по милостi якого-
небудь вiце-короля, — от що ставало метою всiх честолюбних
прагнень гордих iспанських гiдальго
Тому, коли, наприкiнцi царювання Пилипа II, перiод успiхiв i процвiтання
змiнився перiодом занепаду й збiднiння, коли безгрiшшя давало себе
почувати навiть у королiвськiй скарбницi, виснаженоï величезними
витратами на озброєння, iспанська нацiï раптом опинилася у
фальшивому положеннi багатiя, що промотався, що хапається вже за
всякий засiб, аби тiльки повернути свiй добробут. Ця характерна риса
суспiльства не сповiльнила, звичайно, вiдбитися й у лiтературi, створити
в нiй той новий рiд, що вiдомо за назвою picaresco (вiд слова picaro
— шахрай, шахрай).
При тiм сумному соцiальному станi, коли доводилося всiма шляхами
знаходити засоби до життя, — спритнiсть, спритнiсть, iнтрига,
— починають грати переважнi ролi. З однiєï сторони
є авантюристи вищого польоту, яким, за допомогою вельможних
родичiв i заступникiв, удалося, так чи iнакше, досягти мети своïх
честолюбних прагнень: з iншого боку — молодi гiдальго, —
спритнi, блискучi, зарозумiлi, що винятково покладають всi своï
надiï на прихильну посмiшку якоï-небудь впливовоï дами,
або на влучний удар своєï шпаги. A навколо всiх цих
випадкових удалих людей кишить незлiченний рiй стряпчих, писарiв,
маклерiв, акторок, цiлий мир дiлкiв i всiляких пройдисвiтiв, що шукають
тiльки випадку поживиться за рахунок порокiв i страстей багатих
сеньйорiв, або швидко збагачених ними дам. Ще нижче — на самому
останньому щаблi суспiльних сходiв утвориться густий шар альгвазилов,
злиденних, розбiйникiв, злодiïв, i всякого наброду гулящих ледарiв,
але тямущих, спритних i в теж час повних найнижчих страстей. Вiдiрванi
вiд працi тiєю же гарячкою швидкоï наживи, вони усе глибше й
глибше поринають тепер у вир порокiв i злочинiв
Протягом цiлого столiття ця дiя, що розтлiває, ажiотажу не
перестає проникати в усi шари суспiльства, a тому що одночасно
Iспанiï доводиться заносити у своï лiтописи однi тiльки
невдачi так втрати, то положення краïни погiршується з кожним
новим царюванням. Починаючи вiд Пилипа III ( 1598-1621), iм'ям якого
керував марновiрний кардинал де Лерма, i наступного за ним Пилипа IV (
1621-1665), що не виходило з-пiд впливу своïх фаворитiв i
наложниць, Iспанiя постiйно хилиться до прiрви, a при царюваннi Карла II
( 1665-1698) зло приймає вже дивнi розмiри
Багато iсторикiв називали Iспанiю XVII столiття страною надзвичайних
багатств. Це глибока омана. Набагато вiрнiше було б називати
ïï страною голоду
Вiд 1600 до 1700 року вбогiсть невiдступно панує в нижчих шарах
iспанського населення, i ця вбогiсть настiльки сильна й всевладна, що
затьмарює навiть суспiльну совiсть. Народ заздрить багатствам,
достатку промислових голландцiв i англiйцiв, вони збуджують у ньому
жадiбнiсть, але y переможеного воïна вже вiднята можливiсть
видобутку. Що ж йому залишається робити? На жаль, iншого
результату нi, крiм грабежу, розбою, обману, шахрайства От якими умовами
створився роман picaresco. Вiн виник iз самого життя iспанського
суспiльства в ту пору, коли нацiональний дух авантюризму досягав у ньому
свого апогею пiд впливом зневаги, що складалося цiлими столiттями, до
здоровоï працi. Добуток Лесажа ” Жиль-Блаз де
Сантилльяна” так само вiрно вiдбило цей дух, як вiдбивається
нашими сучасними романiстами ажiотаж, що охопив французьке суспiльство з
30-х рокiв сьогодення сторiччя
Дошукуючись, кому належать першi досвiди в цьому родi iспанськоï
лiтератури, ми повиннi зупинитися на однiй з видатних осiб XVI столiття,
на Уртадо де Мендоза, авторi Iсторiï Гранадской вiйни. У роки
своєï молодостi, Мендоза вирiшив написати невелику книжку пiд
заголовком Пригоди Лазарильо Тормесского. Тут головний герой, спочатку
ватажок слiпого жебрака, послiдовно переходить у служiння до рiзних
хазяïв: до священика, дворяниновi, ченцевi, продавцевi iндульгенцiй
i прочим. Так, виводячи на сцену характернi образи з тих паразитiв
суспiльства, що винятково промишляли iнтригою, шахрайством,
лицемiрством, обманом, — автор оголює багато тлетворних
виразок, що вже починали в той час розкладати суспiльний органiзм. Ця
книга, напевно, була б конфiскована iнквiзицiєю, якби Мендоза сам
не належав до числа сильних миру; але, завдяки знатностi його iм'я, вона
минула першу перешкоду, a потiм вiдразу досягла величезного успiху,
проклала шлях для нового напрямку лiтератури, що прийняв i Сервантес,
написавши чарiвну новелу Rinconete y Cortadillo, повну фiлософського
змiсту
Пiсля такого початку, Матео Алеман прямо вже ставить собi завданням
вiдтворити всi класи iспанського суспiльства в царювання Пилипа III. У
своєму романi Гусман Альфарачский виводить на сцену всiх
авантюристiв Мадрида й Севiльï: офiцерiв, нахально-чванливих, але
вiчно страждаючим безгрiшшям, Алкальских студентiв з тим вульгарним
мiщанським середовищем, де вони проживають як нахлiбникiв, усякого роду
посадових осiб, що зловживають суспiльною довiрою, спритних аферистiв,
що створюють собi кредит, без можливостi, навiть без найменшого намiру
заплатити. Ця книга мала теж величезний успiх i в продовження шести
рокiв витримала двадцять сiм видань
На рядi з Лазарильо Тормесским i Гусманом Альфарачским можуть бути
поставленi: Дон Маркос Обрегонский Висенте еспинеля, Iсторiя життя
великого шахрая Паоло Сеговийского дона Франциско де Квеведо, i
Кульгавий Бiс Люиса Велеса де Гевара. От цi-те добутку й послужили
Лесажу матерiалом для його виняткового роману Жиль-Блаз, що так вiрно
вiдбив у собi картину падiння iспанських нацiй XVII столiття, усе глибше
й глибше грузне у вирi пороку
Багато було толков i дебатiв o тiм, чи самостiйне цей добуток Лесажа,
або тiльки вдалий переклад з якого-небудь iспанського рукопису? Ми смiло
можемо вiдповiсти ствердно на перше питання: вiдомо, що Лесаж, якщо й не
жив сам в Iспанiï, те, завдяки Лионскому абатовi, мав o ïй
самi точнi вiдомостi й мiг дiяльно стежити за ïï лiтературою.
Всi названi добутки, мабуть, були добре йому вiдомi, так що навiть можна
прямо вказати, з яких саме джерел вiн черпав основнi iдеï,
подробицi, обриси осiб. Тому Жиль-Блаз, залишаючись цiлком самостiйним
письменником, все-таки повинен бути вiднесений скорiше до iспанського,
чим до французькоï лiтератури. Це один iз совершеннейших i найбiльш
закiнчених зразкiв того особливого нравоописательного роду, що одержав,
як ми згадували, назва picaresco.
Iз числа видатних представникiв цього жанру, попередникiв Лесажа, ми
назвали дона Франциско де Квеведо, зупинимося ж на ньому трохи далi, як
на великому явищi в iспанськiй лiтературi
Протягом свого довгого життя ( 1580-1645) Квеведо був страждаючим
свiдком швидкого падiння рiдних нацiй, що дрiбнiла з кожним днем усе
бiльше й бiльше. Учений фiлолог, вiдважний воïн, чудовий поет,
глибокий полiтик i державна людина, вона по своïх традицiях i
якостям належав ще до тоï великоï епохи, коли кастильская
молодь була гiдна переваги, до якого так гаряче прагнула, але чим далi,
тим для нього яснiшало, що всi цi затихлоï доблестi сталi вже
анахронiзмом для його сучасникiв. Тодi, за допомогою гiркоï сатири
й тонкоï iронiï, вiн намагався присоромити суспiльну совiсть i
повернути ïï до колишнього бiльше чистiй i пiднесенiй
атмосферi. Але це було даремним зусиллям: його сатири, послання,
епiграми тiльки смiшили публiку, не роблячи на неï нi найменшого
впливу. Вона занадто глибоко загрузла в тину пороку й вульгарностi, щоб
помишлять про полiпшення своïх вдач, саме слово реформа було вже
ненависно iспанським сеньйорам, i всяке згадування o iснуючому
неподобствi дратувало ïх. Тому Квеведо, як i многим iншим подiбним
йому дiячам, довелося багато страждати за свою проповiдь. Чотири роки
вiн геройски виносив жахливе ув'язнення в пiдвалi — бiля
стiчноï ями, i це оточило його iм'я незгладимим свiтлим ореолом.
Щодо добуткiв Квеведо, ми можемо тiльки сказати, що вони йому доставили
менше популярностi й слави, чим саме його життя. Це були по великiй
частинi полемiчнi статi у формi сонетiв, од, послань i сатир, для
потомства ж сутужнiше всього дати вiрну оцiнку таким уривчастим
розумовим роботам, що викликаються тим або iншому скороминущому
враженню, роздратованим почуттям, минущоï злобою дня. Все це
є в теперiшнiм свiтлi тiльки за умови повного, всебiчного знання
того середовища, тих людей, для яких створювалося, — a хто ж може
так ясно бачити на вiдстанi столiть?