Князювання Володимира в Повiстi минулих лiт

Князювання Володимира було овiяно героïкою народних сказань уже
наприкiнцi Х — початку ХI в. Духом народного героïчного епосу
перейняте сказання про перемогу росiйського юнака Кожемяки над
печенежским велетнем. Як i в народному епосi, сказання пiдкреслює
перевага людини мирноï працi, простого ремiсника над професiоналом-
воïном — печенежским богатирем. Образи сказання також
будуються за принципом контрастного зiставлення й широкого узагальнення.
Росiйський юнак, на перший погляд, звичайний, нiчим не примiтна людина,
але в ньому втiлена та величезна, велетенська сила, який володiє
народ росiянин, що прикрашає своєю працею землю й, що
захищає ïï на поле бранi вiд зовнiшнiх ворогiв.
Печенежский воïн своïми гiгантськими розмiрами наганяє
жах на навколишнiх
Хвалькуватому й зарозумiлому вороговi протиставляється скромний
росiйський юнак, молодший син шкiряника. Вiн робить подвиг без
зарозумiлостi й хвастощiв. При цьому сказання пристосовується до
топонiмiчноï легенди про походження мiста Переяславля —
“зане перея славу отроко ть”, але це явний анахронiзм,
оскiльки Переяславль уже не раз згадувався в лiтописi до цiєï
подiï. З народним епосом зв'язане також сказання про Бiлгородський
кисiль. У цьому сказаннi прославляється розум, спритнiсть i
кмiтливiсть росiйськоï людини. I сказання про Кожемяке, i сказання
про Бiлгородський кисiль — закiнченi сюжетнi оповiдання, що
будуються на протиставленнi внутрiшньоï сили трудiвника хвастощам
страшного тiльки на вид ворога, мудростi старця — легковiр'ю
печенiгiв. Кульмiнацiєю сюжетiв обох сказань є двобоï:
у першому — єдиноборство фiзичне, у другому —
єдиноборство розуму й спритностi з легковiр'ям, дурiстю
Сюжет сказання про Кожемяке типологически близький сюжетам
героïчних народних билин, а сказання про Бiлгородський кисiль
— народним казкам. Фольклорна основа явно вiдчувається й у
церковнiй легендi про вiдвiдування Росiйськоï землi апостолом
Андрiєм. Помiщаючи цю легенду, лiтописець прагнув
“iсторично” обґрунтувати релiгiйну незалежнiсть Русi
вiд Вiзантiï.Iдеальний правитель виступає живим втiленням
любовi до рiдноï землi, ïï честi й слави, уособленням
ïï могутностi й достоïнства. Всi його вчинки, вся його
дiяльнiсть визначаються благом батькiвщини й народу. Тому князь у
поданнi лiтописця не може належати самому собi. Вiн у першу чергу
iсторичний дiяч, що з'являється завжди в офiцiйнiй обстановцi,
надiлений всiма атрибутами князiвськоï влади. Д. С. Лихачов
вiдзначає, що князь у лiтописi завжди офiцiйний, вiн як би
звернений до глядача й представлений у найбiльш значних своïх
учинках
Чесноти князя є свого роду парадним одягом; при цьому однi чесноти
чисто механiчно приєднуються до iншим, завдяки чому стало можливо
сполучення iдеалiв свiтських i церковних. Безстрашнiсть, хоробрiсть,
вiйськова доблесть сполучаються зi смиреннiстю, лагiднiстю й iншими
християнськими чеснотами. Якщо дiяльнiсть князя спрямована на благо
батькiвщини, лiтописець усiляко прославляє його, надiляючи всiма
якостями наперед заданого iдеалу. Якщо дiяльнiсть князя йде врозрiз iз
iнтересами держави, лiтописець не жалує чорноï фарби й
приписує негативному персонажу всi смертнi грiхи: гордiсть,
заздрiсть, честолюбство, користолюбство й т.п. Принципи середньовiчного
iсторизму одержують яскраве втiлення в повiстях “Про убьеньи
Борисове” (1015 р.) i про ослiплення Волошки Теребовльского, якi
можуть бути вiднесенi до жанру iсторичних повiстей про князiвськi
злочини. Однак по своєму стилi це зовсiм рiзнi добутки. Повiсть
“Про убьеньи Борисове” викладає iсторичнi факти
вбивства Святополком братiв Бориса й Глiба iз широким використанням
елементiв агиографического стилю. Вона будується на контрастi
iдеальних князiв-мученикiв i iдеального лиходiя —
“окаянного” Святополка. Завершується повiсть похвалою,
що прославляє “христолюбивих страстотерпцев”,
“сяючих свiтильникiв”, “свiтлих зiрок” —
“заступникiв Руской землi”. У ïï кiнцiвцi звучить
молитовний заклик до мученикiв — скорити поганих “пiд нозе
князем нашими й позбавити ïх “вiд усобния ратi”, щоб
перебували вони у свiтi i єднаннi.У ïï кiнцiвцi звучить
молитовний заклик до мученикiв — скорити поганих “пiд нозе
князем нашими й позбавити ïх “вiд усобния ратi”, щоб
перебували вони у свiтi i єднаннi. Так, в агиографической формi,
виражена загальна для всього лiтопису патрiотична iдея У той же час
повiсть “Про убьеньи Борисове” цiкава поруч
“документальних” подробиць, “реалiстичних
деталей”. Написана попом Василем i помiщена в лiтописi пiд 1097
р., “Повiсть про ослiплення Волошки Теребовльского”
витримана в стилi iсторико^-документальному. Експозицiєю сюжету
є повiдомлення про з'ïзд князiв “на устроенье
миру” у Любече. Єднiсть тих, що зiбралися виражено
мовленням, сказаноï нiбито всiма князями: “Почто губимо
Руськую землю, самi на ся котору деюще? А половци землю нашю несуть
розно, i заради суть, оже межю нами ратi. Так ноне отселе имемся в
єдине серце, i дотримуємо Руские землi; кождо так держить
отчину свою…”. Установлюваний новий феодальний порядок
взаємин (”кождо так тримають отчину свою”) князi
скрiплюють клятвою — крестоцелованием. Вони дають один одному
слово не допускати звад, усобиц.
Таке рiшення зустрiчає схвалення народу: “i заради биша
людье вси”. Однак досягнута єднiсть виявилася тимчасова й
немiцним, i повiсть на конкретному, страшному прикладi ослiплення
Волошки двоюрiдними братами показує, до чого приводить порушення
князями взятих на себе зобов'язань. Мотивування зав'язки сюжету повести
традицiйна, провиденциалистическая: засмучений “любов'ю”,
згодою князiв диявол “влезе” у серце “деяким
чоловiком”; вони говорять “брехливi словеса” Давидовi
про те, що Володимир Мономах нiбито зговорився з Волошкою про спiльнi
дiï проти Святополка Киïвського й Давида. Що це за
“деякi чоловiки” — невiдомо, що в дiйсностi спонукало
ïх повiдомити своï “брехливi словеса” Давидовi
— неясно. Потiм провиденциалистская мотивування переростає в
чисто психологiчну
Повiривши “чоловiкам”, Давид сiяє сумнiви в душi
Святополка.Повiривши “чоловiкам”, Давид сiяє сумнiви в
душi Святополка. Останнiй, “смятеся розумом”,
коливається, йому не вiриться в справедливiсть цих тверджень.
Зрештою, Святополк погоджується з Давидом у необхiдностi захопити
Волошки. Коли Василько прийшов у Видубицький монастир, Святополк
посилає до нього гiнця iз проханням затриматися в Києвi до
своïх iменин. Василько вiдмовляється, побоюючись, що в його
вiдсутнiсть будинку не трапилася б “ратi”. Явившийся потiм
до Волошки посланий Давида вже вимагає, щоб Василько залишився й
тим самим не “ослухався брата найстаршого”. Таким чином,
Давид порушує питання про необхiднiсть дотримання Волошкою свого
боргу васала стосовно сюзерена. Помiтимо, що Борис i Глiб гинуть в iм'я
дотримання цього боргу. Вiдмова Волошки тiльки переконує Давида,
що Василько має намiр захопити мiста Святополка. Давид
наполягає, щоб Святополк негайно вiддав Волошки йому
Знову йде посланець Святополка до Волошки й вiд iменi великого
киïвського князя просить його прийти, привiтатися й посидiти з
Давидом. Василько сiдає на коня й з малою дружиною ïде до
Святополка. Характерно, що тут оповiдання будується за законами
епiчного сюжету: Василько вирiшує поïхати до брата тiльки
пiсля третього запрошення. Про пiдступний задум брата Волошки
попереджає дружинник, але князь не може повiрити: “Како мя
хотять ятi? оногди (коли недавно) цiлували хрести. Василько не
допускає думки про можливiсть порушення князями взятих на себе
зобов'язань. Драматичний i глибоко психологiчне оповiдання про зустрiч
Волошки зi Святополком i Давидом. Увiвши гостюючи у свiтлицю, Святополк
ще намагається зав'язати з ним розмова, просить його залишитися до
святок, а “Давид же седяше, аки ньому”, i ця деталь яскраво
характеризує психологiчний стан останнього. Натягнутоï
атмосфери не витримує Святополк i йде зi свiтлицi пiд прийменником
необхiдностi розпорядитися про снiданок для гостя. Василько
залишається наодинцi з Давидом, вiн намагається почати з ним
розмова, “i не бе в Давидi гласу, нi послушаньявасилько
залишається наодинцi з Давидом, вiн намагається почати з ним
розмова, “i не бе в Давидi гласу, нi послушанья”. I тiльки
тепер Василько починає прозрiвати: вiн “ужаслься”, вiн
зрозумiв обман. А Давид, небагато посидiвши, iде. Волошки ж, окувавши в
“двою окови”, замикають у свiтлицi, приставивши на нiч
сторожiв. Пiдкреслюючи нерiшучiсть, коливання Святополка, автор
розповiдає про те, що той не вирiшується сам прийняти
остаточного рiшення про долю Волошки
Святополк скликає ранком “бояр i киян” i
викладає ïм тi обвинувачення, якi пред'являє Волошцi
Давид. Але й бояри, i “кияне” не беруть на себе
моральноï вiдповiдальностi. Змушений сам приймати рiшення,
Святополк коливається. Iгумени благають його вiдпустити Волошки, а
Давид “поущает” на ослiплення. Святополк уже хоче вiдпустити
Волошки, але чашу ваг переважують слова Давида: “…аще чи
цього (ослiплення) не створишь, а пустиш й, те нi тобе княжити, не
мнемо. Рiшення князем прийнято, i Волошки перевозять на вiзку з
Києва в Бєлгород, де саджають в “истобку малу”.
Розвиток сюжету досягає своєï кульмiнацiï, i вона
дана з бiльшою художньою майстернiстю
Таким чином, “Повiсть про ослiплення Волошки Теребовльского”
рiзко засуджує порушення князями своïх договiрних
зобов'язань, що приводять до страшних кривавих злочинiв, що приносять
зло всiй Росiянцi землi. Опису подiй, пов'язаних з вiйськовими походами
князiв, здобувають характер iсторичного документального сказання, що
свiдчить про формування жанру вiйськовоï повiстi.Опису подiй,
пов'язаних з вiйськовими походами князiв, здобувають характер
iсторичного документального сказання, що свiдчить про формування жанру
вiйськовоï повiстi. Елементи цього жанру присутнi в сказаннi про
помсту Ярослава Окаянному Святополку 1015 — 1016 р. Зав'язкою
сюжету є звiстка Ярославовi з Києва вiд сестри Предслави про
смерть батька й загибелi Бориса; Ярослав починає готуватися до
походу, збирає вiйська i йде на Святополка. У свою чергу
Святополк, “пристрои бе-щисла виття, Русi й печенiг”, iде
назустрiч Клюбечу. Противнi сторони зупиняються у водноï перешкоди
— на берегах Днiпра. Три мiсяцi коштують вони друг проти друга, не
вирiшуючись напасти. I тiльки глузування й докори, киданi воєводою
Святополка на адресу Ярослава й новгородцев, змушують останнiх на рiшучi
дiï: “…аще хто не поидеть iз нами, самi потнем
його”. На свiтанку Ярослав зi своïми вiйськами
переправляється через Днiпро й, вiдiпхнувши тури, воïни
спрямовуються в бiй. Опис битви — кульмiнацiя сюжету:
“…i сступишася на мiсцi. Бисть сiча зла, i не бе лзе озером
печенiгом помагати, i притиснуша Святополка iз дружиною до озера, i
вьступиша на лiд i обломися з ними лiд, i одалати нача Ярослав, видев же
Святололк i побеже, i одоле Ярослав”. За допомогою постiйноï
стилiстичноï формули “бисть сiча зла” дана оцiнка битви
Перемога Ярослава й втеча Святополка — розв'язка сюжету. Таким
чином, у даному лiтописному сказаннi вже є в наявностi основнi сюжетно-
композицiйнi елементи вiйськовоï повiстi: збiр вiйськ, виступ у
похiд, пiдготовка до бою, бiй i розв'язка його. Аналогiчно побудованi
сказання про битву Ярослава зi Святополком i польським королем
Болеславом в 1018 — 1019 р., про мiжусобну боротьбу Ярослава iз
Мстиславом в 1024 г.