У чому змив життя у фамусовском свiтi?

Насамперед помiтимо, що це не простi патрiархальнi дворяни типу Ростових
Л. Н. Толстого або Ларiних А. С. Пушкiна: перед нами ще й люди служивого
стану, державнi чиновники, а ïхнiй побут — той самий
державний побут, що вирiшили перевернути хоробрi декабристи прапорщики.
Що є предметом жаданих мрiянь Молчалина? — И награжденья
брати, i весело пожити. А Скалозуба? — Менi тiльки б дiсталося в
генерали. Чим привабливий Скалозуб для Фамусова?
Вiдома людина, солiдний,
И знакiв тьму отличья нахапав,
Не по лiтам i чин завидний,
Не нинi завтра генерал
У фамусовском свiтi люди повсякденно пiклуються про те, що вороже душi,
а тому це люди, що втратили себе, що живуть не собою, а химерами чина,
багатства, знатностi, зовнiшнiми формами життя, нескiнченно далекими вiд
ïï щироï сутi. Справа, наприклад, для них не iстотно, а
важливiше видимiсть Справи. Фамусов так i говорить:
А в мене, що справа, що не справа,
Звичай мiй такий:
Пiдписано, так iз плечей геть.
Вони бiльше стурбованi не тим, що є насправдi, а тим, Як вони
виглядають в очах iнших людей. Тому чиношанування в самих принизливих
формах представляється ïм нормою людського iснування.
Фамусов, наприклад, iз замилуванням розповiдає про принизливе
блазенство Максима Петровича й ставить його в приклад Чацкому: Училися
б, на старших дивлячись. Молчалин з переконанiстю заявляє: Адже
потрiбно ж залежати вiд iнших.- Навiщо ж потрiбно? — У чинах ми не
бiльших.
Для всiх цих людей, що не мають нiяких моральних цiнностей, позбавлених
почуття власного достоïнства, єдиним iдеалом, якому вони
служать i в полонi в якого перебувають, є поголоска, чужа думка
про себе. Лiза так i говорить: Грiх не лихо, поголоска негарна. У
суспiльствi, позбавленому моральних святинь, духовну близькiсть
замiщає саме ця тварина, стадне почуття, в основi якого лежить
зловтiха, задоволення вiд приниження ближнього. Грибоєдов
показує, як з iскри, кинутою Софiєю,- легенi натяку на
божевiлля Чацкого,- розпалюється цiла пожежа, i в результатi
складається загальна думка, поголоска. Розумна Софiя знає,
як це трапляється в Москвi, i з бажання помститися Чацкому
кидає зерно плiтки якомусь пановi той — пановi Д., цей
— Загорецкому.
Загорецкий додає в плiтку галас неправди. I от уже все свiтське
суспiльство слiпо пiдкоряється ïм же породженому кумиру. Не
без гiркоти жартував iз цього приводу Пушкiн:
И от суспiльне мненье! Пружина честi, наш кумир, И от на чому вертиться
мир!
Примiтно, що комедiя Грибоєдова й закiнчується нарiканнями
Фамусова:
Ах! Боже мiй! що стане говорити
Княгиня Марья Алексевна! Розмовляючи зi спiврозмовником, Репетилов
чує тiльки себе, вiн навiть часом не зауважує появи й
вiдходу спiврозмовника. Вiн iнодi вимовляє фiлософськi фрази, якi,
iмовiрно, почув в Англiйському клубi: Так розумна людина не може бути не
шахраєм… Але, говорячи всю правду, вiн не йде проти
фамусовского суспiльства. Коли вiн довiдається, що Чацкий
божевiльно, те спочатку не вiрить, але потiм вимовляє: Простите, я
не знав, що це занадто гласно. Так, якщо спочатку, завдяки почутим у
клубi фразам, Репетилов може здатися не таким, як всi, те потiм читач
яснiше бачить його щиру особу.
Цiкава також подружня пара Горичей, ïхня манера спiлкування один з
одним, ïхнi розмови. Наталя Дмитрiвна постiйно називає
чоловiка ангелом, життям, безцiнним, душечкой, i вiдразу ремарка
Грибоєдова: Цiлує чоловiка в чоло. А Платон Михайлович: Наташа-
Матiнка. Тобi в угодность, пускаюся по командi в танок. А пiсля
ïï вiдходу говорить: Так хто женитися нас неволить! От приклад
чоловiка-хлопчика, слуга^-слуги-чоловiка-слуги. Грибоєдов
висмiює цю пару, показуючи високий iдеал московських всiх
чоловiкiв. Не менш цiкавий образ Антона Антоновича Загорецкого. Вiн
вiдразу передає всi плiтки, бiгає, бовтає з усiма без
зупинки. Грибоєдов осмiює тип таких людей, що було високо
оцiнене А. С. Пушкiним. Загорецкий — щирий представник
фамусовского суспiльства. Вiн точно так само, як, наприклад, Фамусов i
Скалозуб, ненавидить освiту, побоюється байок:
Байки — смерть моя!
Глузування вiчнi над левами! над орлами!
Хто що не говори:
Хоча тварини, а все-таки царi
Все прекрасно розумiють, що це за людина: Брехунець вiн, картяр, злодiй
Але незважаючи на це, вiн вхожий в усi пристойнi будинки Москви…
Горич зауважує iз цього приводу:
У нас скрiзь лають, а всюди приймають
Цих людей Грибоєдов висмiює й засуджує за дурнi
висловлення, лицемiрне поводження, неосвiченiсть, бездушшя. Усiм ïм
автор протиставляє Чацкого. Ця людина утворена й вiдкритий. Усе,
що в нього на душi, вiн висловлює людинi прямо в особу, нiчого не
приховуючи. Але саме тому Пушкiн вiдмовив йому в розумi, сказавши, що
розумна людина не буде метати бiсер перед Репетиловими й тому подiбними.
Так що про розум Чацкого (а вiрнiше, про його прояви в обставинах
п'єси) можна посперечатися, але в освiченостi вiдмовити йому не
можна. Йому неприємно бачити лицемiрство й неправда, якi панують у
фамусовском суспiльствi, тому що вiн людина столiття нинiшнього. Це нова
людина з новими принципами й поглядами на життя. Лiза говорить про
нього:
Хто так чутливий, i весел, i гострий,
Як Олександр Андреич Чацкий!
Необхiдно вiдзначити, що збiрний образ дворянського суспiльства в
комедiï був би недостатньо повним без внесценических персонажiв,
яких ми не бачимо, але про якi часто згадують дiючi обличчя
комедiï. Хто ж вони? Це й Максим Петрович, i хтось Нестiр
негiдникiв знатних, i Тетяна Юрiïвна, про яку настiльки лестно
озивається Молчалин, i княгиня Марья Олексiïвна, думки
якоï так боïться Фамусов. Цi героï дозволили розширити
рамки добутку, показати все росiйське суспiльство початку XIX столiття
Комедiя жива до наших днiв, тому що в суспiльствi завжди є
Молчалини, Фамусови, Загорецкие й Чацкие. Пушкiна сказав про комедiю:
Про вiршi я не говорю: половина з них увiйде в прислiв'я. Це пророцтво
збулося. У нашi днi багато хто користуються фразами з комедiï, якi
вже встигли стати афоризмами. Найпоширенiшi з них:
Щасливi годин не спостерiгають…
Ба! Знайомi всi особи…
Будинку новi, але забобони старi…