Твiр-Мiркування про вiйну: День Перемоги

Iнодi говорять, що нам не варто пишатися перемогою у Великiй Вiтчизнянiй
вiйнi. Мов, вона була несправедливоï не тiльки з боку Нiмеччини,
але й Радянського Союзу. Що ж, iмовiрно, у цьому iсторики правi. Але
коли задумаєшся: А яка вона взагалi, справедлива вiйна?, —
вагаєшся з вiдповiддю. Убивство й насильство завжди залишаються
вбивством i насильством, навiть якщо викликанi шляхетними намiрами. А з
iншого боку, хiба народ i уряд завжди те саме? Виходить, не всi так
просто й виразно.
Яснiше зрозумiти проблему менi допомогли думки Л.Н. Толстого про
Вiтчизняну вiйну 1812 року. Вона постiйно засуджує саму вiйну, будь-
яку вiйну як безглузде вбивство. Але нi це, нi зусилля
європейськоï реакцiï в результатi перемоги над
Наполеоном не змушують письменника засумнiватися у величi подвигу свого
народу. Романiста захоплює почуття патрiотизму росiйських людей,
якi не мiркуючи про правила, нi про причини й наслiдки вiйни, просто
усiм миром налягли на француза.
Якi почуття ними володiли? Згадаємо слова Андрiя Болконского перед
Бородiнською битвою: Французи розорили мiй будинок i йдуть розорити
Москву, i образили й ображають мене всяку секунду. Вони вороги моï,
вони злочинцi всi, по моïх поняттях… Треба ïх стратити.
А чи могли радянськi люди, у своïй бiльшостi малограмотнi й
недосвiдченi в полiтику, замислюватися про характер вiйни? Вони любили
свою краïну, а ворог бомбив i палив ïï, рвав танками,
тисячами вбивав солдатiв i мирних жителiв! Народне почуття було обурено,
як i сто тридцять рокiв тому, i не розбирало тонкостей фiлософiï.
Як древнiй князь, люди сказали: Хто до нас iз мечем прийде, той вiд меча
й загине!

• Так, були люди в наш час,
• Могутнє, лихе плем'я, Богатирi — не ви
• Погана ïм дiсталася частка,
• Деякi повернулися з поля…
• М.Ю. Лермонтов

Тому-Те менi здається, що перемогою пишатися треба. Не тим, звичайно, що поставили пiд свiй контроль пiв^-європи, i не тим, що використовували неï для змiцнення влади Сталiна. А тим, що в наших громадянах виявилися дивнi сили, стiйкiсть, мужнiсть, вiдвага, патрiотизм Вiйну як явище засуджують усе. Але, напевно, i через сотнi рокiв наших нащадкiв будуть захоплювати легендарнi подвиги Гастелло, Талалихiна, Мересьева, Паникахи, Матросова, багатьох iнших. Адже й ми сьогоднi не можемо без хвилювання читати про неймовiрну мужнiсть древнього римлялина Муция Сцеволи, що, щоб показати ворогам силу духу свого народу, спалив без стогону свою руку. А хiба не гiднi пам'ятi триста спартанцiв на чолi iз царем Леонiдом, що встали на смерть проти перських полчищ у Фермопильском проходi?
Звичайно, воюють не однi тiльки героï. У Великiй Вiтчизнянiй вiйнi
взяли участь не тисячi, багато мiльйонiв людей. Серед них було чимало й
тих, хто смалодушничал, не витримав, розгубився. Але адже й було отчого!
Влада ïх зрадила, кинула в пекло, прирекла на ганьбу й смерть. Цих
людей, без вини винних, менi по-людськи шкода. Жорстокий уряд, на жаль,
оголосило ïх трусами й панiкерами, ворогами народу, зрадниками,
звалило на них своï прорахунки й помилки. Говорять, що вiйну ми
виграли за допомогою репресiй i загороджувальних загонiв, якi стояли з
кулеметами за лiнiєю фронту. Так, з пiснi слова не викинеш…
Минулого й штрафбати, i розстрiли, i заградотряди, i багато чого iншого.
Але не будь масового героïзму, патрiотизму, самопожертви,
непохитноï мужностi й готовностi все перетерпiти заради перемоги
мiльйонiв бiйцiв i робiтникiв — нiякi суворi заходи не допомогли
би.
Сьогоднi ветеранiв залишилося дуже мало. I ïм важко, тому що про
ïх, старих, слабко пiклуються. Але все-таки про ïх пам'ятають,
нагороджують, ушановують. Зате зовсiм уже мало згадують мертвих,
чиï костi розкиданi по безкрайнiх просторах. Багато хто так i не
мають могили. Iншi закопанi в нiкому не вiдомому мiсцi. Мiй дiд
похований у братськiй могилi десь у Литвi. Батьки все збиралися
поïхати, пошукати ïï. Так тепер уже, напевно, не зумiють.
Закордон… Може бути, я, коли стану дорослим… Треба б вiддати
людський борг всiм тим, хто склав свою голову у Велику Вiтчизняну…
Вiйна завжди несправедлива, особливо до тих, хто загинув. Але подвиг
ïх пам'ятати треба. Згадаємо всiх поiменно, серцем
згадаємо своïм. Це потрiбно не мертвим. Це треба живим…