Щиросердечна мудрiсть Ахматовоï

Iстотну новизну в цьому зв'язку знаходить звучання основний ахматовской
теми — любовноï. Щиросердечна мудрiсть уже раннiй Ахматовiй
полягала в тiм, що всякий недобрий початок своïх переживань вона
вмiла нейтралiзувати, зрiвноважити життєстверджуючими образами
самоï поезiï. Звiдси притягальна ущiльненiсть ахматовской
одиницi переживання, що знаходить своє вираження в ахматовской же
оксюморонi: И вона (туга) стукає, як кров, Як подих тепла, Як
щаслива любов, Розважлива й зла. Тому можна говорити про печалеунорной
ахматовской рядок. Безвихiднiсть життєвих, психологiчних ситуацiй
завжди народжувала в Ахматовоï поетичний опiр, що йде все з тих же
невичерпних глибин безмiрно ранимоï й безмiрно стiйкоï
людськоï душi. Однак у пiсляреволюцiйнiй лiрицi
життєстверджуючий початок у ïï дiалектичному
щиросердечному балансi починає явно превалювати над, сумним. Таким
з'явився цiлком мажорний рух образiв уже у вiршi Просипатися на
свiтанку… (1917). Надалi намечается змiна й самий любовний
конфлiкт. Поет як би пробує глянути на мир життєрадiснiше й
простiше. Камерна тональнiсть ïï колишнiх мiнiатюр всi частiше
поступається мiсцем узагальненому голосу народноï поголоски,
символiцi й навiть синтаксису народноï пiснi:

Горi душить, не задушить, Вiльний вiтер сльози сушить, А веселощi, ледве погладить, Вiдразу з бiдним серцем злагодить.

Ця змiна була по достоïнству оцiнена сучасницею А. Ахматовiй: Вишукана петербуржанка, вихованка колись модного акмеизма, така модна й сама, — вона таïть пiд цiєï личиною пречудову, найпростiшу, простонародну лiрику, воiстину простонародну й вiчну саме в цьому, нев'янучому, пiдґрунтовому ïï єствi. Про внутрiшню еволюцiю ахматовского вiрша цей же автор висловлювався: Ритм, казавшийся зламаним, виявляв найглибшу спорiдненiсть iз русскою народною пiснею. Образи, простота яких у ту пору (мається на увазi рання лiрика Ахматовiй) здавалася вишуканою…, нинi воiстину стають простотою, малюнком вiрним i вiчним по своïй абсолютнiй правдi. Подальша еволюцiя поета при цьому прогнозувався як шлях до недосяжноï простоти, що властива народнiй поезiï й генiальним поетам. Мандельштам висловлювався в цей час про Ахматову як про лiтературну росiйську даму двадцятого столiття, у якiй угадується баба й селянка.
У вiдмовi вiд забуття свого минулого при одночасному мужнiм прийняттi
сьогодення виявилися незвичайнi духовнi сили поета, стан подальших
поетичних втiлень