Виклад: Собор Паризькоï богоматерi. Штурм собору

У ту мить, коли нещасна пiднiмалася на фатальний вiзок, щоб
вiдправитися у свою останню путь, ïй стало нестямно жаль життя.
Вона пiдняла запаленi, сухi очi до неба, до сонця, до срiблистих хмар,
розiрваним там i тут неправильними чотирикутниками й трикутниками
блакитi; потiм подивилася вниз, навколо себе, на землю, на юрбу, на
вдома… Зненацька в цю хвилину, коли чоловiк у жовтому зв'язував
ïй лiктi за спиною, iз грудей ïï вирвався дикий крик,
крик радостi. На одному з балконiв, там, у куточку площi, вона побачила
його, свого друга, свого володаря, Феба, бачення ïï iншого
життя. Суддя збрехав! Священик збрехав! Це був вiн, вона не могла
помилитися; вiн був там, гарний, живий, у своєму чудовому камзолi,
з пером на капелюсi, зi шпагою встороне.

• - Феб! Мiй Феб! — викликнула вона
• Вона хотiла простягти до нього руки, якi тремтiли вiд любовi й хвилювання, але вони були вже зв'язанi…
• … Жахлива думка раптом мигнула в ïï головi. Вона згадала, що вона засуджена за вбивство Феба де Шетопера. Дотепер циганка все витримувала. Але цей останнiй удар був дуже жорстокий. Вона несвiдомо впала на брукiвку
• - …несiть ïï на вiз, кiнчаємо! — наказав Шармоль…

…Раптом у ту мить, коли помiчники ката збиралися виконати байдужий наказ Шармоля, цей чоловiк перескочив через балюстраду галереï, обхопив мотузку ступнями й колiньми нiг i руками, i всi побачили, як вiн скотився по фасаду Собору, начебто дощова крапля, що стiкає по склу. Вiн зi швидкiстю кота, що падає з даху, пiдбiг до катiв, ударами величезних кулакiв звалив ïх на землю, схопив рукою циганку, як дитина свою ляльку, одним стрибком досяг церкви, пiднявши дiвчину над главою й ревучи громовим голосом: — Притулок!..
… Шармоль, кати й весь ескорт остовпiли на мiсцi. Насправдi, у
стiнах Собору Богоматерi засуджена була недоступна. Собор був надiйним
притулком. Усяке людське правосуддя закiнчувалося на його порозi
Квазiмодо зупинився пiд зводом головного порталу. Його широкi ступнi,
здавалося, уросли в плити Собору, як важкi романськi колони. Бiльша,
патлата голова сидiла глибоко в плечах, начебто голова лева, пiд гривою
якого не видно шиï…
… Заступництво iстоти, такого потворного, як Квазiмодо, за iстоту,
таке нещасне, як засуджена на смерть Эсмеральда , було зворушливим.
Двоє знедолених природою й суспiльством зустрiлися, щоб допомогти
один одному. Через кiлька хвилин Квазiмодо, трiумфуючи, зник у Соборi
разом зi своєю ношею. Юрба, що завжди захоплюється подвигом,
шукала горбаня очами пiд похмурим небом, жалуючи, що предмет загального
захоплення так швидко зник. Раптом усi побачили, що вiн знову з'явився
наприкiнцi галереï королiв Францiï. Як несамовитий, промчав
Квазiмодо по галереï, високо пiднiмаючи на руках свiй видобуток i
викрикуючи:
- Притулок!
Юрба бурхливо захлопала в ладоши. Пробiгши галерею, Квазiмодо знову
зник усерединi Собору. За мить вiн iз циганкою на руках з'явився на
верхнiй площадцi, швидко бiг уперед i всi викрикуючи:
“Притулок!” А юрба плескала. Зрештою, Квазiмодо втретє
з'явився на верхiвцi вежi; звiдси вiн, здавалося, всьому мiсту гордо
показав ту, кого врятував. Громовим голосом, голосом, що люди чули так
рiдко i якого вiн сам не чув нiколи, голосом, що, напевно, доносився аж
до хмар, тричi несамовито прокричав:

• - Притулок! Притулок! Притулок!
• - Слава! Слава! — викликнув у вiдповiдь йому народ, i цей могутнiй заклик уразив на iншому березi юрбу на Гревской площi й самiтницю, що усе прислухалася й не зводила погляду свиселици.