Образ Софiï Киïвськоï як iсторичноï пам'ятки та художнього символу

У всi часи людина жадала дива. I чим, як не дивом, є Софiя
Киïвська, втiлення духовноï величi нашого народу. Стоïть
вона, належачи як XI столiттю, такою ж мiрою i XXI надзвичайне, вiчне
диво, символ мудростi й сили, таланту й слави. Величний образ собору,
цього надзвичайного дива, що нiколи не кiнчається i не
переводиться, став центром роману Павла Загребельного Диво, у якому
вдалося показати нерозривнiсть часiв, показати, що великий культурний
спадок, залишений нам iсторiєю, iснує не самодостатньо.
Серед iнших визначних пам'яток iсторiï Софiя вирiзняється
тим, що стала першим символом духовного надбання нашого народу. Велика
руська держава потребувала великого храму. У муках народжувалася
християнська Киïвська Русь, i задумав князь Ярослав звести величний
собор. Але, маючи задум пiдняти Киïв гiдним суперником
Константинополю, вiн наполягав на копiюваннi всього вiзантiйського. Та
слов'янська земля мала багато i своïх справжнiх митцiв.
За романом, одним з них був Сивоок хлопчина з пущi, який за 30 рокiв
поневiрянь на чужинi став досвiдченим зодчим. Вiн має своє
бачення храму, бо не приймає повторення, слiпого наслiдування
чужих канонiв. Саме його переконлива наполегливiсть (створений з воску
макет церкви майстер показує князю) призводить до того, що Ярослав
призначає його вiдповiдальним за будiвництво. Сивоок мав
величезний талант, який вирiс iз народних коренiв. Його, сироту, який не
пам'ятав батькiв, виховував дiд Родим, який займався гончарством та
виготовляв язичницьких богiв. У майстринi Звенислави Сивоок вчився
малювати. Взагалi, вiн багато мандрує у своєму життi. Що
є мистецтво? роздумував Сивоок. Це голос народу, що лунає з
уст вибраних умiльцiв. Поставив майстер собор, дав йому отi дивнi барви;
тi велетенськi мозаïчнi постатi, оту невпиннiсть руху, гру свiтла,
немеркнуче сяяння. I ця Софiя стала поєднанням i завершенням мрiй
Ярослава Мудрого, сподiвань i розчарувань князя, коли виводив вiн Русь
на широкi простори свiту. Але не для князя цей собор, а для рiдноï
землi, для слави майбутнiх поколiнь. Як актуально, по-сучасному звучить
це саме сьогоднi, коли триває розбудова незалежноï,
самостiйноï Украïни! I де той Сивоок-зодчий, що зведе храм
Украïни, вiдкриє для неï простiр, у якому вона займе
достойне мiсце? Стираються надписи, зникають iмена князiв, а iм'я народу
вiчне.
Образ Софiï Киïвськоï зображено як символ духовноï
незламностi та нескореностi всього народу. Доля собору є долею
народу, з давньоруськими епiзодами чергуються подiï 1941-1942 та
1965-1966 рокiв: вистояла Софiя i перед варварами XX столiття, якi
нищили Європу, бо стали на захист тисячi таких, як Гордiй Отава,
що сприймав ïï як коштовнiсть, цiнну тим, що це лише своя,
неповторна i єдина святиня, без якоï неможливо уявити нацiю.
У романi перегукуються епохи: Сивоок вiддає своє життя на
зведення собору, Гордiй Отава, створивши власний фронт проти фашизму,
перешкоджає професору Шнурре вивезти найкращi фрески до Нiмеччини
цiною свого життя.
Ми не знаємо, як насправдi звучало iм'я автора Киïвського
дива. Не розгадана ця таємниця вченими, та й, скорiш за все, не
буде розгадана. Але iмена губляться, а справа зостається. Тiльки
дiлами можна себе возвеличити або зганьбити. Софiя Киïвська не лише
мистецька споруда, вона оплот духовного надбання нашого народу. Вiчно
стоятиме вона пiд небом iсторiï символом твердинi людського духу та
прославлятиме народ слов'янський.