Короткий сюжет роману Уайлдера Мiст короля Людовика Святого

Двадцятого липня 1714 р. звалився найкрасивiший мiст у Перу, скинувши в
прiрву п'ятьох подорожан. Катастрофа надзвичайно вразила перуанцiв: мiст
короля Людовика Святого здавався чимсь непорушним, iснуючим вiчно. Але
хоча враженi були всi, тiльки одна людина, брат Юнипер, рудий монах-
францисканець, випадково оказавшийся свiдком катастрофи, доглянув у цiй
трагедiï якийсь Задум. Чому саме цi п'ятеро? — задався вiн
питанням. Або наше життя випадкове й тодi випадкова наша смерть, або й у
життi, i в смертi наший закладений План. I брат Юнипер прийняв рiшення:
проникнути в таємницю життiв цих п'ятьох i розгадати причини
ïх загибелi
Єдиною пристрастю однiєï з жертв — маркiзи де
Монтемайор (особу вигадане) — була ïï дочка, дена
Клараа, що маркiза любила до самозабуття. Але дочка не успадкувала
палкостi матерi: вона була холодна й iнтелектуальна, нав'язливе
обожнювання маркiзи стомлювало неï. Iз всiх претендентiв на
ïï руку дена Клара вибрала того, з ким стояло виïхати
Виспанию.
Залишившись одна, маркiза усе бiльше замикалася в собi, ведучи
нескiнченнi дiалоги з обожненою дочкою. Єдиною вiдрадою для
неï стали листа, якi вона щомiсяця, iз черговою оказiєю,
вiдправляла в Iспанiю. Щоб бути цiкавоï для дочки, маркiза
вправляла своє око в спостережливостi й спiлкувалася iз самими
блискучими спiврозмовниками, вигострюючи стиль. Дочка ж тiльки мигцем
переглядала листа матерi, i збереженням ïх, що стали згодом
пам'ятниками iспанськоï лiтератури того часу й хрестоматiйних
текстiв для школярiв, людство зобов'язане зятевi маркiзи
Iнодi маркiзi спадало на думку, що вона грiшна й що ïï
величезна любов затьмарена тиранством, — адже вона любить дочку не
заради ïï, а заради себе. Але спокуса завжди перемагала: вона
хотiла, щоб дочка належала тiльки ïй, хотiла почути вiд
ïï слова: Ти краща з матерiв. Занурена цiлком у себе, маркiза
навiть не помiтила, як один раз у театрi при великому скупченнi народу
популярна акторка Перикола проспiвала куплети, у яких вiдверто знущалася
з неï. Написавши ж черговий лист дочки, маркiза на кiлька днiв
забувалася в алкогольному сп'янiннi
Постiйним свiдком цих важких годин маркiзи була ïï юна
компаньйонка Пепита — ще одна жертва трагедiï на мосту. Цю
чисту душею сироту, що виховувався при монастирi, iгуменя мати Марiя
дель Пилар вiдправила в служiння до маркiзи, щоб та осягла закони вищого
свiтла. Цю дiвчинку iгуменя виховувала особливо ретельно, готовлячи собi
замiну. Сама мати Марiя цiлком вiддавала себе служiнню iншим i, бачачи в
дiвчинцi неабияку волю й силу характеру, радувалася, що ïсти кому
передати свiй життєвий i духовний досвiд. Але навiть
вихованоï в бездоганному пiдпорядкуваннi, Пепите було важко жити в
палацi маркiзи, що, поглинена цiлком думками про дочку, не бачила нi
користi слуг, нi вiдкритого ïхнього злодiйства. На Пепиту маркiза
майже не обертала уваги
Звiстка про те, що дочка незабаром стане матiр'ю, повалило маркiзовi в
неймовiрне хвилювання. Вона робить паломництво до однiєï iз
християнських святинь у Перу, взявши iз собою Пепиту. Там, истово
помолившись у церкви, маркiза вертається на постоялий двiр, де
випадково читає лист, написаний Пепитой до iгуменi. Дiвчинка
розповiдає в ньому, як ïй важко в палацi, як хочеться хоч на
день повернутися в монастир i побить зi своєю дорогою наставницею
Простота думок i почуттiв дiвчинки викликає сум'яття в душi
маркiзи. Ïй раптом вiдкрилося, що вона нiколи не була з дочкою
самоï собою — ïй завжди хотiлося подобатися. Маркiза
негайно сiдає писати свiй перший теперiшнiй лист дочки, не думаючи
про те, щоб зробити враження, i не пiклуючись про вишуканiсть зворотiв
мовлення, — перший корявий досвiд мужностi. А потiм, пiднявшись
через стiл, вимовляє: Дозволь менi тепер жити. Дозволь почати всi
спочатку. Коли ж вони рушили в дорогу назад, ïх осягло вже вiдоме
нещастя Третiй загиблий, Эстебан, був вихованцем усе тiєï ж
Марiï дель Пилар; його разом iз братом-близнюком Мануэлем у раннiм
дитинствi пiдкинули до ворiт монастиря. Коли брати виросли, то оселилися
в мiстi, однак у мiру необхiдностi виконували в монастирi рiзнi роботи.
Крiм того, вони опанували ремеслом переписувачiв. Брати практично не
розставалися, кожний знав думки й бажання iншого. Символом
ïхньоï повноï тотожностi був винайдений ними мова , на
якому вони висловлювалися мiж собою
Першою тiнню, що затьмарила ïхнiй сполучник, стала любов Мануэля до
жiнки. Брати часто переписували ролi для акторiв театру, i якось раз
Перикола звернулася до Мануэлю iз проханням написати пiд ïï
диктування лист. Воно виявилося любовним, i згодом Перикола неодноразово
прибiгала до послуг юнака, причому адресати, як правило, були рiзними.
Хоча про взаємнiсть i помишлять було нема чого, Мануэль закохався
в акторку без пам'ятi. Однак, побачивши, як страждає Эстебан, що
вважає, що йому знайшли замiну, Мануэль вирiшує припинити
всi вiдносини з акторкою й постаратися викинути ïï з пам'ятi
Через деякий час Мануэль ушкоджує ногу. Бездарний лiкар не
зауважує зараження, що почалося, кровi, i, промучившись кiлька
днiв, юнак умирає. Перед смертю в гарячцi вiн багато говорить про
свою любов до Периколе й проклинає Эстебана за те, що той устав
мiж ним i його любов'ю
Пiсля смертi брата Эстебан видає себе за Мануэля — нiкому,
навiть найближчому на свiтi людинi — матерi-iгуменi, не
вiдкриває вiн правди. Мати Марiя дель Пилар подовгу молить Бога,
щоб той ниспослал спокiй душi юнака, що пiсля похорону скитается на
околицях мiста з божевiльними, палаючими як вугiлля очами. Нарештi
неï осiняє думка звернутися до капiтана Альварадо, шляхетному
мандрiвниковi, до якого брати завжди харчували глибоку повагу
Эстебан погоджується пiти в плавання при однiй умовi: капiтан
повинен виплатити йому все платня вперед, щоб вiн мiг купити на цi грошi
подарунок матерi-iгуменi й вiд себе й вiд покiйного брата. Капiтан
згодний, i вони вiдправляються в Лiму. У моста Людовика Святого капiтан
спускається вниз доглянути за переправлянням товарiв, а Эстебан
iде по пiшохiдному мосту й падає разом з ним впропасть.
Загиблий хлопчик, дон Хаиме, був сином акторки Периколи, прижитим нею
вiд зв'язку з вiце-королем Перу, а його дядько, що супроводжував, Пио
— ïï давнiм iншому, майже батьком. Дядько Пио —
усi називали його саме так — походив з гарноï кастильской
сiм'ï, але рано втiк з будинку, тому що мав характер авантюриста.
За своє життя вiн перемiнив десятки професiй, завжди переслiдуючи,
однак, три мети — у будь-якiй ситуацiï залишатися незалежним,
перебувати бiля прекрасних жiнок (сам дядько Пио був дурний собою) i
бути ближче до людей мистецтва
Периколу дядько Пио пiдiбрав у буквальному значеннi слова на вулицi, де
та розспiвувала пiснi в суспiльствi бродячих акторiв. Тодi в головi
дядька Пио зародилася думка стати для голосистого дiвчиська Пигмалионом.
Вiн возився з нею, як теперiшнiй батько: навчив гарних манер,
дикцiï; читав з нею книги, водив у театр. Перикола (тодi
ïï ще кликали Камилой) всiм серцем прив'язалася до наставника
й просто боготворила його.
Згодом довгорукий, голенастий пiдлiток перетворився в незвичайну
красуню, i це потрясло дядька Пио, як потрясли його i ïï
успiхи як акторки. Вiн почував точнiсть i велич гри Периколи й, подовгу
займаючись iз нею, аналiзував вiдтiнки ïï виконання, iнодi
дозволяючи собi навiть критиковi. I Перикола слухала його з увагою, тому
що так само, як i вiн, прагнула ксовершенству.
В акторки було багато шанувальникiв i романiв, а вiд вiце-короля, з яким
у неï був тривалий зв'язок, вона прижила трьох дiтей. До жаху
дядька Пио, iнтерес Периколи до театру починає потроху вгасати.
Ïй раптом схотiлося стати респектабельною дамою, вона навiть
домоглася узаконення своïх дiтей. Хаиме успадкував вiд батька
схильнiсть судорогам — цьому синовi Перикола придiляла увагу
бiльше, нiж iншим
Раптово по Лiмi рознеслася новина: Перикола хвора вiспою. Колишня
акторка видужала, але збиток красi був нанесений непоправний. Незважаючи
на те що Перикола усамiтнилася й нiкого не приймала, дядько Пио хитрiстю
проникає до неï, намагаючись переконати, що його почуття нiяк
не пов'язанi з ïï красою, — вiн любить у нiй
особистiсть, i тому змiни в ïï зовнiшностi не хвилюють його.
Дядько Пио просить про одну лише милiсть — взяти до себе на рiк
дона Хаиме: хлопчик зовсiм занедбаний, а в нього гарнi задатки, з ним
треба займатися латинню, музикою. Перикола iз працею вiдпускає вiд
себе сина, а незабаром одержує страшну звiстку: при переходi через
мiст обоє найближчих ïй людини звалилися в прiрву…
Брат Юнипер так i не дошукався до причин загибелi саме цих п'ятьох. Вiн
побачив, як йому здавалося, в однiй катастрофi злих — покараних
загибеллю — i добрих — рано покликаних на небо. Всi
своï спостереження, мiркування й висновки вiн занiс у книгу, але
сам залишився незадоволеним. Книга попалася на очi суддям i була
оголошена єретичноï, а ïï автора прилюдно спалили
на площi А мати Марiя, мiркуючи про те, що трапилося,, думає, що
вже тепер мало хто пам'ятає Эстебана й Пепиту, крiм ïï.
Незабаром всi свiдки цiєï трагедiï вмруть, i пам'ять про
цих п'ятеро зiтреться з особи землi. Але ïх любили — i того
досить. Маленькi струмочки любовi знову увiллються в любов, що ïх
породила
В. И. Бернацкая
Джерело: Всi шедеври свiтовоï лiтератури в короткому викладi.
Сюжети й характери. Закордонна лiтература XX столiття. М.: Олiмп; ТОВ
Видавництво ACT.