Героï трагедiï У. Шекспiра Ромео й Джульетта

Героï трагедiï У. Шекспiра Ромео й Джульетта (1595), що стали
назавжди символом прекрасноï, але трагiчноï любовi двох юних
iстот, роздiлених непоправно одвiчний ворожнечею сiмейних кланiв, до
яких вони належать: Монтекки (Ромео) i Капу-летти (Джульетта). Цi iмена
згадуються ще в Божественнiй комедiï Данте. Згодом сюжет про два
закоханих багаторазово розроблявся в iталiйськiй лiтературi епохи
Вiдродження; iмена Ромео й Джульетти вперше виникають в Iсторiï
двох шляхетних коханцiв Луиджи да Порто (ок. 1524), де дiя
вiдбувається саме Ввероне.
Вiд да Порто сюжет перейшов до iнших письменникiв, зокрема до Маттео
Банделло (1554), чия новела послужила основою для поеми Артура Брука
Ромео й Джульетта (1562), що, у свою чергу, i стала головним, якщо не
єдиним, джерелом шекспiрiвськоï трагедiï. Однак, як i
завжди, у старi хутра Шекспiр влив нове вино. Брук, зображуючи
своïх закоханих героïв не без спiвчуття, схильний все-таки до
тягучого моралiзування й проповiдi покiрностi, помiрностi й смиренностi
перед ворожими обставинами
Для нього любов Ромео й Джульетти якщо й не грiх, то у всякому разi
якась надмiрнiсть i омана, за якiсь ïх осягає заслужена кара.
Зовсiм iнакше пiдiйшов до цiєï iсторiï Шекспiр. Його ренес-
сансний iдеал великоï любовi, що виявляється вище сiмейних
забобонiв, вище вiковоï ненавистi, здавалося б непереборно
подiляючих двох юних нащадкiв ворогуючих кланiв, — i сьогоднi
сприймається абсолютно сучасно, без знижок на тi чотири сторiччя,
що вiдокремлюють нас вiд моменту створення п'єси. Дiя
шекспiрiвськоï трагедiï покладено в п'ять днiв, за якi
вiдбуваються всi подiï п'єси: вiд початковоï — i
фатальний! — зустрiчi Ромео й Джульетти на балi в будинку
Капулетти до ïхньоï сумноï загибелi у фамiльному склепi
Капулетти. Шекспiрiвськi героï дуже юнi, однак глибина ïхнього
почуття, що вразило, робить ïх не по роках дорослими
Втiм, у цьому змiстi вони досить рiзнi. Ромео на початку п'єси
наïвний, вiн томно томиться вiд закоханостi в якусь Розалинду. (На
вiдмiну вiд Брука, що робить ïï активною дiючою особою й
вишиковує навколо ïï й Ромео тривала дiя, Шекспiр не
виводить ïï на сцену зовсiм.) Навколо Ромео цiла компанiя
таких же, як i вiн, юнакiв (Меркуцио, Бенволио), i вiн проводить свiй
час так, як покладено в його роки: праздно валандаючись, томно зiтхаючи
й нiчого не роблячи. Джульетта ж iз самого початку, з першого свого
явища вражає не тiльки чистотою й зачаруванням розквiтаючоï
юностi, але й недитячою глибиною, трагiчним вiдчуттям буття. Вона
дорослiше Ромео. Вiн же, полюбивши Джульетту, поступово
усвiдомлює, як все, що вiдбувається мiж ними серйозно й
непросто й скiльки перешкод на ïхньому шляху, i як би
доростає до ïï, перетворюючись iз пересiчного юного
ловеласа в жагуче люблячого й готового на все заради цiєï
любовi не хлопчика, але чоловiка. Любов Ромео й Джульетти не просте
порушення сiмейних заборон — це вiдкритий виклик, кинутий ними
вiковоï традицiï ненавистi — тiєï ненавистi,
з якоï протягом багатьох поколiнь народжувалися й умирали численнi
Монтекки й Капулетти, на якiй ґрунтувалися чи ледве не державнi
пiдвалини Верони. Тому так страшить всiх безогляднiсть i глибина Ромео,
що охопив, i Джульетту почуття, тому так намагаються ïх розлучити.
Тому що ïхня любов, ïхнiй сполучник пiдриває основи,
порушує те, чого порушувати нельзя.
Незважаючи на свою юнiсть i безтурботнiсть, незважаючи на всю хлоп'ячу
хвацькiсть Ромео й девчоночью безпосереднiсть Джульетти, вони практично
iз самого початку знають визначенiсть фiналу. Душу миючи повна
передчуттiв похмурих! — говорить Джульетта, дивлячись вслiд Ромео,
що йде у вигнання. Мiць i заграничнiсть ïхнi страстi,
окончательность прийнятого ними рiшення й безоглядна рiшучiсть на всi, у
тому числi й на смерть, потрясають навiть того, хто, здавалося б,
ïх розумiє й не тiльки ïм спiвчуває, але й усiляко
сприяє, — батька Лоренцо:
Таких страстей кiнець буває страшний,
И смерть ïх чекає в розпалi торжества.