Камiнний господар у контекстi свiтовоï теми

Власна самобутня iдейно-художня iнтерпретацiя традицiйноï
свiтовоï теми , до якоï зверталось упродовж столiть багато
класикiв, була здiйснена Лесею Украïнкою у драмi “Камiнний
господар” (1912) творi, який може з повним правом вважатися одним
iз кращих здобуткiв украïнськоï, а також
європейськоï модерноï драми початку XX ст. Драма є
украïнською версiєю свiтового мотиву, визначаючи актуальнi
проблеми своєï доби (екзотичнi образи та мотиви античнi,
бiблiйнi, середньовiчнi тощо письменницi є своєрiдною
метафорою нацiонального життя), будучи при цьому i прозiрливим
застереженням, вносячи у вiдому свiтову фабулу новiтнi iдейнофiлософськi
i психологiчнi акценти.
Незаперечним тут є передусiм i iсторикогенетичний зв'язок з
пушкiнською версiєю, яка стала своєрiдним iмпульсом для
створення поетесою власного шедевру iз самобутнiм трактуванням
(враховуючи досвiд мистецьких поколiнь) вiдомих образiв, з осмисленням
iдейних теорiй свого часу iлюзорних та оманливих. Пушкiнська драма
“Камiнний гiсть” була у руках Лесi Украïнки (поетеса у
цей час лiкувалася у м. Хонi на Кавказi), коли вона працювала над
“Камiнним господарем” твором, у який було вкладено вiдмiнне
вiд росiйського попередника трактування образiв камiнноï
статуï, Дон Жуана та Анни, введенi iншi персонажi (тут дiє ще
живий Командор, зосереджена увага на самовiдданостi й жертовностi,
уособленням яких виступає прекрасна Долорес духовноморальний iдеал
самоï авторки).
Та й звернiмо увагу на назви: адже поняття “гiсть” i
“господар” мають протилежнi значення. Камiнна Статуя у
Пушкiна виступає символом грiховного минулого, яке не
вiдпускає Дон Гуана, стає мiж ним та омрiяним щастям,
знищує героя фiзично на гранi морального переродження. Тут Статуя
гiсть, гiсть фатальний, що несе заслужену покару.
Леся Украïнка у “камiннiсть” закладає iнше
поняття. Воно пов'язане не тiльки з образом Командора, з його статусом i
мiсцем у суспiльствi. Камiнними стають серця i душi людей. А це несе
ïм постать Командора уособлення владного, мертвотного,
бездуховного, врештi, всього того, що знищує особистiсть,
спокушену гординею, себелюбством, прагненням вивищитись над iншими,
здобути свободу для себе цiною переступiв i зрад. Камiнний Мадрiд у
драмi теж набуває метафоричностi.
Саме туди рветься “лицар волi” поетеси, де навiть
“повiтря кам'яне”, для здобуття примарного щастя, тоï
“свободи”, яка “закам'янiє” душу. Власне,
у “Камiнному господарi” Лесi Украïнки порушується
вперше проблема спокуси самого класичного спокусника (характерно, що
фiльм за драмою Лесi Украïнки так i називався “Спокуса Дон
Жуана”). Дон Жуан Лесi Украïнки був спокушений жiнкою,
одержимою iдеєю влади: тут певною мiрою вiдчувається мотив
шекспiрiвськоï героïнi Ледi Макбет як своєрiдного
iмпульсу до вiдступництва.
У драмi поетеси немає i натяку на якесь моральне очищення
“лицаря волi”, як це намагались iнтерпретувати в епоху
романтизму, крiм названих уже авторiв, Мюссе у поемi
“Намуна”, О.Дюма у п'єсi “Дон Жуан де
Маранья”. На початку XX ст. з'явилось чимало модернiзацiй
старовинного сюжету з прообразами класичного героя. Це повiсть
“Новий ДонЖуан” французького письменника Бар'єра (саме
тут першою скрипкою виступає не традицiйний аристократ спокусник,
а його слуга Сганарель, який мiняється з господарем ролями: саме
його, Сганареля, прекрасно зiграв в екраннiй версiï чудовий
акторкомiк Фернандель), роман польського модернiста С.Пшибишевського
“Ното зарiепз”, драма Вернарда Шоу “Людина i
надлюдина” тощо.
Будучи добре обiзнаною з iсторiєю донжуанiвських фабул, Леся
Украïнка осмислила традицiйну тему посвоєму, не вдаючись нi
до яких наслiдувань, нi до осучаснюваних модифiкацiй. Безперечно,
iдеï, втiленi поетесою у неокласичнiй драмi, несуть самобутнiй
фiлософський пiдтекст, спiвзвучнi суспiльнополiтичним i моральноетичним
проблемам доби, звучать застереженнями i прогнозами на майбутнє .
З усiма iншими творами, присвяченими Дон Жуану, драму Лесi Украïнки
пов'язує лише спiльнiсть фабули: в iнтерпретацiï
старовинноï теми поетеса була цiлком незалежною, а пушкiнський
“Камiнний гiсть”, який авторка тримала у руках перед
написанням власноï версiï, був лише iмпульсом до самобутнього,
неадекватного традицiям, художнього осмислення. Лесиного Дон Жуана
вирiзняє насамперед не вмiння пiдкорити жiночi серця, не
пристрасть спокусника. Це передусiм людина, яка кинула виклик усталеним
суспiльним принципам, для якоï воля понад усе.
Герой незалежний вiд рiзних умовностей, традицiйноï моралi, здатний
на вiдчайдушнi вчинки, якi можуть бути i негiдними лицарськоï
честi: для “лицаря волi” властиво добиватись бажаного
будьякою цiною (навiть Командора Жуан вбиває пiдступно, дiє
у поєдинку далеко не полицарськи).
Дон Жуан разом з тим зневажає владу, кар'єру, соцiальнi
блага, оскiльки вони обмежують людську свободу. Однак його зустрiч з
Анною (це пряма протилежнiсть смиреннiй пушкiнськiй героïнi, котра
не змогла протистояти своïм почуттям до вбивцi чоловiка) нареченою,
а потiм дружиною Командора виявилось фатальною: остання любов героя
зробила на цей раз жертвою вже його самого. Апологета свободи
спокушає “камiнна” влада, i провiдником
цiєï спокуси в його життi стає Дона Анна, яка виявилась
значно сильнiшою за поборника “волi i незалежностi”. Горда,
неприступна i владна жiнка, котра виходить за Командора з престижних i
корисливих мiркувань, егоцентрична i себелюбна, зумiла скорити Дон Жуана
“камiнним щастям”, пiдпорядкувати волю особистостi принадам
багатства i влади. Самiй Аннi у досягненнi честолюбноï мети пiсля
смертi чоловiка Дон Жуан став просто необхiдний: тiльки така смiлива
людина, як цей коханець, що мiг переступити будьякi закони неба i землi,
здатна бути опорою у торуваннi шляху до меркантильних i честолюбних
iдеалiв пiдступноï жiнки, цинiчно вiдвертоï тепер у своïх
намiрах. Знаючи, що перстень, який носить Дон Жуан, це спогади про
минулу волю, про людську безкорисливiсть i самовiдданiсть, втiлених в
образi Долорес, Анна вимагає вiдд коханця зняти цю релiквiю
великодушностi i порядностi, останню ознаку лицарськоï гiдностi i
честi.
Переступити через чиєсь життя, через найсвятiше Анна вважає
одвагою, подвигом, який має здiйснити коханець в iм'я влади i
благополуччя “камiнного щастя”. Перемагає тут справдi
“камiнне”, мертвотне. Про свою спокусу iз здивуванням скаже
вчорашнiй “лицар волi”:

• Як чудно… лицар волi переймає
• До рук своïх тяжкий таран камiнний,
• щоб городiв i замкiв добувати.

Попереднi розмови героя про лицарськi чесноти, про свободу особистостi виявились насправдi просто позуванням. Внутрiшнє пiдсвiдоме бажання мати владу i матерiальнi розкошi пiдкоряє Дон Жуана волi властолюбноï i хижоï Анни, яка, добре розумiючи суть “лицарства” свого обранця, дає оцiнку цiй показнiй “волелюбностi”:

• Доволi вже порожнiх слiв, Жуане!
• Що значить: “лицемiрство”? Та ж признайте,
• що ви не все по щиростi чинили,
• а дещо й вам траплялось “удавати”,
• щоб звабити чиï прекраснi очi,
• то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть?
• Чи, може, тут мета вам зависока?.

Мета поєднує обох позiрного, здатного до гучноï фрази “лицаря волi” (виникає своєрiдна асоцiацiя з iншим “поборником свободи” Лицарем з “Осiнньоï казки” Лесi Украïнки) i одвертоï у своïх честолюбних намiрах вдови “камiнного” Командора. Спiльноï мети цi двоє егоцентристiв досягають цiною зради найсвятiшому духовноетичному iдеалу справедливостi.
Загибель Жуана та Анни в “Камiнному господарi” Лесi
Украïнки (на вiдмiну вiд пушкiнського варiанту легенди) є
символiчною: персонажi стають камiнними духовно i морально, гiдними
спадкоємцями владного Командора. Саме вiн, зримий i незримий,
залишається пiсля фiзичноï смертi господарем ïхнiх
сердець.
Поетеса у листi до Агатангела Кримського вiд 6 червня 1912 року так
визначила iдейну суть твору: “…драма (зновтаки драма!)
зветься “Камiнний господар”, бо iдея ïï перемога
камiнного консервативного принципу, втiленого в Командорi, над
роздвоєною душею гордоï, егоïстичноï Донни Анни, а
через неï i над ДонЖуаном, “лицарем волi” (12, 396).
Саме така iдейна колiзiя, втiливши в собi досвiд вiкiв, багато в чому
виявилась i прозiрливим передбаченнямзастереженням.
Суспiльно-полiтичнi реалiï трагiчного XX столiття показали всю
облуднiсть багатьох поборникiв свобод i демократiй, що потiм нищились
своïми ж iдейно збанкрутiлими “провiсниками” носiями
(прикметними є слова М.Горького про те, що революцiï
здiйснюються для знищення (морального i фiзичного самих же
революцiонерiв). Верховинськi i раскольнiкови, виписанi
Ф.Достоєвським, псевдогероï i псевдомесiï з творiв
В.Винниченка з теорiями вседозволеностi й безбожностi виринуть пiзнiше в
iпостасi бiльшовизму i фашизму.
Лесi Украïнцi, якiй, безперечно, iмпонували сильнi, неординарнi
особистостi, був чужий культ “надлюдини”, пропагований
нiцшеанством. Розвiнчання цих людиноненависницьких теорiй лежить в
основi полемiчноï драми поетеси “На полi кровi”. Цi ж
iдеï знайшли логiчне продовження i в украïнському варiантi
свiтовоï теми “Камiнному господарi”. Характерно, що
проблему “надлюдини”, пропагованоï декадентами,
апологетами фiлософiï Нiцше (Л.Андреев, Д.Мережковський,
С.Пшибишевський тощо), порушив англiйський драматург Вернард Шоу у
п'єсi “Людина i надлюдина”(1903), у якiй письменник
подав прообраз осучасненого Дон Жуана Теннера, персонажа парадоксального
в основi. Iронiзуючи через образи Теннера та Енн (модернiзований варiант
Анни) над апологетикою сильноï особистостi, покликаноï
завоювати свiт, Б. Шоу, однак, не зумiв протиставити антилюдяностi
здорове духовноморальне начало. Леся Украïнка, засуджуючи в образах
Дон Жуана та Анни ренегатство i користолюбство, облуднiй моралi
вседозволеностi протиставляє iдеал людськоï жертовностi i
самовiдданостi, втiлених в образi нареченоï “лицаря
волi” Долорес, яка успадкувала кращi
М. Г. Кудрявцев, доктор фiлологiчних наук, професор