Переказ повести Пiти й не повернутися — глава Зрадництво
Зоська й не помiтила, як задрiмала, скорчившись на холоднiй пiдлозi.Вона почувала тривогу, не розумiючи ïï причини. У снi перед
нею розстелялося весняне зелене поле з бiлою дзвiницею костьолу. Вона не
вiдчувала себе фiзично, але знала, що iснує, хтось добрий повинен
був от-от з'явитися перед нею. Зоська знала, з ним треба триматися
шанобливо. Навкруги були люди, вони теж чекали його. Раптом Зоська
побачила, що вона легко й вiльно ширяє над юрбою, потiм обважнiла
й стала рiзко знижуватися. Люди бiгли за нею, намагаючись схопити
ïï довгими ухватистими руками, вона, намагаючись увернутися,
замахала руками, що поступово перетворилися в чорнi крила птаха. I сама
Зоська перетворилася вптицу.
Але крила не допомогли ïй злетiти, вона виявилася на землi, у
величезному заметi серед снiжного поля. Потiм вона начебто б вiддiлилася
вiд птаха й побачила неï з боку, розпластаноï на снiгу. Птах
умирав, i разом з нею в безпросвiтнiй нудьзi, здавалося, умирала Зоська.
Але нi, вона не вмерла, прокинулася зi свiдомiстю, що ситуацiя
змiнилася. Антон вiдкрив вхiднi дверi, у яку ввалився хазяïн i за
ним ще троє збройних людей. Сержант наказав одному iз що прийшли
обшукати Антона. Голубин злякано виправдувався, що вiн свiй, iз
Суворiвського…. Що Ввiйшли обернулися на Зоську. Вона зрозумiла,
що вони з Липичанской бригади. Антон сказав, що вона теж iз
Суворiвського, а зв'язав ïï тому, що Зоська хотiла
перекинутися до нiмцiв. Брешеш, — здригнувшись, закричала дiвчина.
Один iз що прийшли довiдався неï, навiть назвав iм'я. Зоська
заперечила, що це Антон хотiв зрадити, хазяïн може пiдтвердити. Але
хазяïн мало що зрозумiв у лайцi Зоськи з Антоном i не знав, хто
говорить правду. Зоську розв'язали. Тепер зв'язали руки Антоновi,
накинули кожушок i повели з хутора. Зоську теж взяли iз собою. Вона
вiдговорювалася завданням, але ïï не вiдпустили, а пригрозили
шльопнути. Ïй нiчого не залишалося робити, покiрно йти по снiжному
полю: ïï несподiванi рятiвники кудись квапилися
Сержант кiлька разiв наказував: Салей, ширше крок! Зоська зрозумiла, що
вони вiддаляються вiд Скиделя убiк Нiману, але що вона могла зробити,
ïï вели як арештовану, навiть не пояснюючи — куди. На
ïï сторонi була правда, i, здається, з'явився заступник,
от цей моторний толстячок Паша, що ïï десь бачив i знав по
iменi. А тим часом зовсiм розвиднiло. Антон запитав про положення на
фронтi. Йому вiдповiли, що Сталiнград дав нiмцям у зуби, поперли нiмцiв
пiд Сталiнградом. Антон зачудувався, виходить, нiмцi брехали, що взяли
Сталiнград. Сержант вiдповiв, що подавилися нiмцi Сталiнградом, на
шiстдесят кiлометрiв ïх вiдкинули. Фронт прорваний, i росiяни
наступають. Зоська мовчала, ïï душу радiла вiд цих звiсток.
Сержант наказав зупинитися в чагарнику, вiдправивши Салея в розвiдку.
Сержант i Паша стали ïсти. Зоську не цiкавила ïжа, вона
думала, як вирватися з-пiд опiки цих людей
Антон був приголомшений почутим
Може бути, вiн повинен дякувати Зоську за ïï рятiвну
впертiсть, спробувати помиритися з нею. Новий поворот у вiйнi змушував
Антона переглянути своï колишнi рiшення, перешикуватися вiдповiдно
до нових обставин. Треба було якось умовити партизан розв'язати йому
руки. Його могла виручити тiльки Зоська. Салей усе не вертався. Сержант
пiднявся з яру наверх i покликав до себе iнших. На серединi схилу Антон
поскользнулся й упав. Пiднiматися зi зв'язаними руками було майже
неможливо, все-таки вiн абияк вибрався, залишаючи на снiгу кривавий
слiд. Зоська пiдiйшла й обтерла кров з пiдборiддя Антона, але зробила це
так байдуже, як обтяжний обов'язок
Повернувся Салей, доповiв, що Сiрого взяли, через березнячок не пройти
— там облава. Полем теж не можна — iз села побачать, можна
спробувати пройти уздовж чавунцi, якщо поповзом, через насип не
побачать. Партизани про щось почали тихенько радитися, здається,
вони хотiли розстрiляти Антона, що представляло для них певну небезпеку.
Голу-бин злякався, став пояснювати, що вiсiм мiсяцiв воює проти
нiмцiв, вiн свiй: вони не мають права влаштовувати самосуд. Сержант
заперечив, не тягти ж Антона на собi. Голубин сам у станi повзти, тiльки
йому варто розв'язати руки. Вiн звернувся по допомогу до Зоське: Скажи
ïм: я не ворог! Ти ж знаєш, я чесно воював i чесно воювати
буду. Мало що мiж нами трапилося! При чому ж отут вони? Скажи, Зося!
Зоська мовчала, а Антон принижено просив ïï заступитися, аджейого хочуть розстрiляти. Зоська промовила, що вiн свiй, його не треба
вбивати. Я зi зла! Антона розв'язали, але зброï не дали. Зоська
знову зробила спробу отпроситься в Скидель, але й цього разу ïй
вiдмовили Вона пристрахала, що партизани зривають ïï завдання.
Сержант рiшуче заперечив: Ви самi зiрвали своє завдання, — i
рушив уперед. Вiн iшов першим, за ним — Паша, Антон, Зося, що
замикає був Салей. Сержант наказав йому стрiляти в Антона, якщо
той спробує втекти
Зоська ледь придушувала в собi роздратування: доводилося йти невiдомо
куди, ïï охоплювала тривога за невиконане завдання. Вона давно
упустила всi строки, порушила всякий порядок, наплутала й усе ускладнила
до крайностi. Вона каялася, що заступилася за Антона, iмовiрно, без
нього було б легше, вiн заслужив, щоб його розстрiляли. Але в суддi йому
вона не годилася, вона взагалi нiкому не годилася в суддi, тому що
багато в чому сама була винувата. Вона вирiшила не втручатися в
малоприємну справу Голубина. От прийдуть у загiн i нехай тодi його
судять. На це є люди поумнее й рiшучiше ïï.
Тим часом група рухалася досить швидко, iти було легко, але лiс
незабаром скiнчився. Треба було пробiгти вiдкритим полем до насипу
чавунцi. Пробiгши вiдкритий простiр, вони залягли в насипу, потiм
приблизно кiлометр перебороли пригинаючись i короткими перебiжками.
Насип ставала усе нижче й нижче, майже урiвень iз землею. Далi довелося
повзти. Зоська швидко промокла, але не вiдчувала холоду, тiльки-но
поспiвати за мигтючими спереду чоботями Антона
Раптом пiшла команда: Швидко! Уперед! Зоська намагалася не вiдставати
вiд Антона й все-таки вiдставала. Ïï перегнав Пашка. Вона
очiкувала, що зараз обжене й Салей, але вiн завзято тримався позаду.
Зоська розумiла, треба повзти швидше, але не могла
Лiворуч здалося кiлька саней iз сiдоками, що ïдуть наперерiз
залозцi i повзучоï. Поки вони не бачили партизанiв, але незабаром
побачать. Зоська завмерла, поки не почула окрик Салея: Бягом! Бягом, ти
не бачиш?! Вона кинулася за, що йдуть до соснику сержантом, Пашкой i
Антоном. Тепер найстрашнiше для неï було вiдстати вiд iнших.
Почулися пострiли. Вона впала, але вiдразу пiдхопилася й кинулася
вперед. Потiм усе знову залягли в канавi. Нiмцi бiгли до лiсу,
намагаючись вiдрiзати партизанам рятiвний шлях
Сержант скомандував: Уперед! — i всi побiгли, через якийсь час
знову залягли, отстреливаясь вiд нiмцiв, що насiдали, i полiцаïв.
Тепер необхiдно було перескочити рейки й бiгти до рятiвного гаю. Зоська
майже добiгла до соснячка, збираючись перескочити канаву, як
ïï голову зачепила куля. Зоська не впала, а продовжувала
в'януло бiгти далi. Позаду хтось стрiляв. Вона оглянулася й побачила
Антона, що бiжить iз гвинтiвкою. Пробiгши крокiв двадцять, Голубин знову
оглянувся й вистрiлив. Зоська жахнулася: ïх наганяли полiцаï.
Сержант iз Пашей кудись зникли; Антон перегнав Зоську й зник у соснику.
Вона кинулася туди ж. Тепер Зоська сподiвалася на Антона. Полiцаï,
здається, вiдстали. Вона брела слiдами Голубина, щоб вiн неï
перев'язав. Сама вона зробити цього не могла. Незабаром вiн окликнув
Зоську.
Антон почекав Зоську — а що йому залишалося робити, не бiгти ж
навздогiн за цим баламутом — сержантом. Тепер Антоновi нiхто не
був потрiбний. Вiн добув гвинтiвку вбитого Салея, але, побачивши
вишедшую на опушку поранену Зоську, зглянувся над нею. Позаду почулися
голоси переслiдувачiв. Антон захопив Зоську далi. Вони добiгли до
окраïни гаю
Бинта в Антона не було, вiн вiдiрвав смужку вiд своєï
натiльноï сорочки й перев'язав рану Зоськи, випробовуючи почуття
жалостi й майже непереборноï бридливостi. Полiцаï той^-те-нарештi-
те вiдстали. Антон допомiг Зоське встати, з короткими зупинками вони
перейшли поле й поглибилися в наступний гай. Зоське було важко, але вона
завзято йшла вперед. Антон давно не дiзнавався мiсцевостi, iдучи
навмання. Спереду в поле маячило самотнє дерево, обрисами
напоминающее стiжок… Крiзь снiгопад спереду замаячiло село .
Пiдiйшовши до дерева, Антон зупинився. Це була грушi-дички, що роскошно
розкинула крону майже до землi. Вiдразу були наваленi каменi, зiбранi з
поля. За ними можна було вкритися вiд вiтру.
Геть село, бачиш?
— кивнув вiн Зоське, коли вона припхалася до дерева. Зоська
вiдповiла, що це Княжеводци, тут вона була влiтку в подруги. Антон
зрадiв, буде де сховатися. Поки ж випливало перечекати до темряви. Вiн
вивернув величезний камiнь, i Зоська села. Антон запитав, що вони будуть
робити далi, але вона промовчала
Голубин гнiвався на себе, що поквапився, вижди вiн ще два днi, довiдався
б про перемогу пiд Сталiнградом. Вiн знову подумав, може бути, Зоська
врятувала його вiд необачного кроку, запитав дiвчину, де живе
ïï подруга? Якщо iз цього кiнця, можна спробувати пройти
зараз, не чекаючи вечора. Зоська поцiкавилася, хiба вiн не в Скидель
збирається? Антон вiдповiв, що йому треба вертатися в загiн.
Зоська зачудувалася змiнi планiв Антона. Вiн пояснив, що у зв'язку з
перемогою пiд Сталiнградом хiд вiйни мiняється. Антон
вертається до звичного для нього життя. От тiльки треба помиритися
iз Зоськой. Вiн просив ïï не гнiватися. Пообiцяв, що вони ще
поладять. Але Зоська категорично вiдповiв: Немає вуж, ми не
поладимо. Антон попросив Зоську написати командировi, як вiн допомагав
ïй, прикрив групу, що переходить залозку. Зоська зачудувалася,
навiщо писати, хiба вiн неï ховає? Вона ще сподiвається
повернутися в загiн. Антон заперечив, що, поки вона повернеться, його
можуть…
Стало темнiти. Вiн допомiг Зоське пiднятися, направляючись до села. Але
вона його зупинила: вона пiде одна. А вiн нехай вiдправляється за
Нiман. Антон зло запитав: Не довiряєш? — Не довiряю. Антон
був скривджений. Вiн ïй допомагав у шляху, урятував на залозцi, не
кинув поранену, а вона так враж — дебно настроєна до нього.
Придя в загiн, вона все там викладе про його розмови, i йому
несдобровать. Антон попросив Зоську не розповiдати, що вiн хотiв з нею в
Скидель. Але вона заперечила: А що я замiсце скажу? Що проспала з тобою
вночi в оборi, що не дiйшла до Скиделя, тому що заночувала на хуторi? Що
провалила це завдання, доверясь тобi? Що кругла дурка, iдiотка й
злочинниця, що тiльки пiд суд? Так, перспектива вiдкривалася перед
Антоном, треба сказати, незавидна
Вiн образився, вона хоче вигородити себе, потопивши його. Зоська
заперечила, ïï погубила власна доброта. Антон сказав, що вiн
же не ворог. Зоська впевнена, бувають своï гiрше ворогiв. Антон вiд
цих слiв затрясся в гнiвi. Вiн пам'ятав вчинене ïм добро, за яке
вона намагалася вiдплатити злом. Вiн вилаяв неï. Зоська iз працею
пiднялася й пiшла до села. Вiн з ненавистю дивився ïй вслiд.
Закинувши рушницю за спину, зiбрався крокувати за Нiман. Вiдтепер шляхи
ïх розходилися. Вiн пройшов десяток крокiв вiд грушi й у
розгубленостi зупинився, уражений новою думкою: а раптом ïй повезе?
Вона розшукає в селi знайому й розповiсть про всiм що происшли.
Рано або пiзно про це стане вiдомо в загонi… Немає. Вiн
этого не може допустити. Антон окликнув Зоську, але вона не зупинилася.
Вiн скинув гвинтiвку, прицiлився й плавно спустив курок. Зоська впала й
темною плямою лежала на снiгу. Вiн перезарядив гвинтiвку, але другого
пострiлу, напевно, не було потрiбно. До того ж останнiй патрон мiг ще
придатися. Антон вирiшив, що так буде краще.
Зоське було дуже погано, болiло в боцi й важко дихати. Вона не могла
зрозумiти, що з нею трапилося, лише вiдчула, що вмирає, i вся
стрепенулася виспуге.
Головне було зроблено, вона зрозумiла небезпека, що загрожує
ïй, i набралася рiшучостi протистояти ïй. Вона дуже боялася
смертi й хотiла жити. Зоська зрозумiла, що лежить на снiгу й
умирає, ïï засипає снiг i незабаром всю засипле,
тому вона рушила одночасно руками й ногами й знепритомнiла. При
наступному проблиску свiдомостi Зоська згадала, що йшла в село , а Антон
вистрiлив вслiд. Вона не хотiла плакати, але сльози самi лилися з очей
Вона зiбрала залишки сил i повiльно поповзла вперед. Повзла довго,
здавалося, целую вiчнiсть, непритомнiла й знову приходила в себе.
Ïï сильно мучала бiль у боцi. Зоська прагнула доповзти, щоб
розповiсти людям про цьому перевертише — Антоновi Голубине. Iнакше
вiн повернеться в загiн, утреться в довiру й знову зрадить у зручний для
нього момент. Зрадити, обдурити, поглумитися йому нiчого не
коштує, тому що для нього не iснує моральних заборон, вiн
завжди буде таким, якоï його поверненийi обставини. А обставини на
вiйнi — рiч мiнлива, такий же мiнливi-мiнливу-мiнливе-мiнлива-слизький-
мiнливий стосовно людей буде Голубин. Зоська не була впевнена, що
вистачить сил добратися до людей, але тiльки вони могли допомогти
ïй. Було б жахливо стосовно себе, матерi, до товаришiв, що послали
ïï з лiсу, пiти й не повернутися, як не повернувся iз завдання
ïхнiй колишнiй командир Кузнєцов, не повернулася група
Суровца, не повернеться вбитий на залозцi Салей, та й чи мало ще хто.
Нi, вона повинна зiбрати всi сили, не пiддатися смертi й повернутися до
своïм. Зоська злякалася, раптом повернеться Антон, щоб добити
неï. Чому вiн не прикiнчив ïï вiдразу, або порахував
убитоï? Або квапився пiти? Вона нарештi добралася до огорожi,
намагаючись неï перебороти, виламала жердина й стала нею стукати,
десь загавкав собака. Зоська зрадiла, ïï можуть почути, i
втратила свiдомiсть Назавжди розставшись iз Зоськой, Антон вiдчув
полегшення, немов звалив iз плечей величезну турботу. Тепер не було
свiдкiв його слабостi, вiн знову чистий, чесний, безгрiшний у вiдношеннi
до Батькiвщини, людям i своïм товаришам. Убивши Зоську, вiн не
почував каяттiв совiстi: сама винувата, загинула через свiй дурний
характер. Антон iшов по лiсi, тiльки-но продираючись крiзь колючi
сушники. Цю глухомань випливало обiйти, вiн повернув назад, але всюди
натрапляв на непрохiднi заростi, потiм ледь продерся на опушку. Iдучи по
полю, Антон придумав, як пояснить свою триденну отлучку: ходив у села,
намагався розжитися обувкой: чоботи зовсiм розвалилися. Вiн не раз
попереджав командира взводу, але той не реагував. А який з нього
партизан узимку без обувки? Не доповiв же начальству, тому що його б не
вiдпустили. Либонь не розстрiляють.
Зупинившись вiддихатися, Антон побачив, що вiн уже проходив тут iз
Зоськой, спереду виднiлася знайома груша. Якщо йти швидким кроком,
дорога займе хвилин двадцять. Вiн не розумiв, навiщо йому треба було йти
туди, стало майже необхiдно ще раз побувати на тiм мiсцi, глянути на
мертве тiло Зоськи й з полегшеною душею рушити за Нiман. Антон обежал
усе поле, але дiвчини не було. Вiн наткнувся на ледь помiтний слiд, вона
уползла. Вiн зрозумiв, що не вбив, а тiльки ранив Зоську, розсердився на
себе за те, що пошкодував патрон i погубив своє життя. Куди ж йому
йти? Шлях у загiн йому замовлений. За тридцять рокiв життя Антон не звик
визнавати себе винуватим, завжди готовий був обвинуватити iнших. У цьому
випадку поперек його життя фатальним образом устала партизанська
розвiдниця Зося Нарейко — винуватниця всiх його лих
Майже машинально Антон брiв на той польський хутiр, де так невдало
провiв останню нiч iз Зоськой. Вiн урахує свiй досвiд i не
випустить нiкого з хутора, поки сам не пiде. Вiн ослабнув i почував, що
засипає на ходу, крiм цього ще й збився зi шляхи. Потiм оглянувся
й зрозумiв, що перебуває бiля обори, де напередоднi переночував iз
Зоськой. Навколо не було видно людських слiдiв, вiн увiйшов у темряву й
прилiг на солому: добре б хоч небагато подрiмати, двадцяти хвилин йому б
вистачило, щоб зняти отупiння
Антон подумав, як усе змiнилося за двоє дiб. Ще недавно була поруч
Зоська, з нею вiн зв'язував своï, нехай примарнi, але надiï на
майбутнє . Потiм вони розiйшлися ворогами. Жити на цiй землi разом
iз Зоськой зробилося неможливим. Вiн нiяк не мiг зрозумiти, чому
потрапив у залежнiсть вiд цiєï соплячки? Хiба вона сильнiше,
розумнiше або бiльше пристосована до цiєï вiйни? Адже пiсля
свого поранення вона вже дихала на ладан, однiєю ногою стояла в
могилi, i вiн лише тихенько штовхнув ïï. I проте вона вижила,
десь укрилася, i як i ранiше влада над його долею перебуває в
ïï руках. Потiм вiн задрiмав, здавалося, на п'ять хвилин
Його розбудила незлобива лайка й понукання коня. Антон вискочив з
кубовоï й у прорiзi ворiт побачив сани, що направляються в Скидель.
У них на колiнах стояв мужик, пiдганяючи руду, з облiзлими боками кiнь
Антон окликнув мужика й, пiдкликавши до себе, запитав хлiби. Мужик
негативно мотнув головою. Вiн ïде в Скидель за доктором, сам iз Княже-
водцев, де немає нi полiцаïв, нi партизан. Антон поцiкавився,
для кого мужик повезе доктора? Для дочки Алi… — вiдповiв
той. Антон, не даючи старому отямитися, запитав: не для Зоськи чи
Нарейко зi Скиделя? Мужик був так наляканий, що не мiг нiчого
вiдповiсти. Антон зрозумiв, що доля дає йому ще один шанс. Вiн
закричав, щоб мужик термiново вiз його в Скидель. Головна справа зараз
для Антона — встигнути
Зоська повнiстю поклалася на людей, що прийшли ïй рятуйте!
Ïï перев'язали, запитали, хто неï ранив, але не було сил
вiдповiсти. Ïй дали молока. Зоська в мареннi представляла себе
маленькоï, воно болiла, мати так само доглядала за нею, напувала
молоком. Зоська не може вмерти, адже вона не залишить свою маму одну.
Мама — головна радiсть ïï життя, так само як i вона для
мами. Люди говорили, що особою й характером Зоська вся в матiр. Потiм
дiвчина почула розмову й слово доктор, знову накотилися спогади
дитинства: святковий стiл, вона живе у вiдчуттi швидкоï радостi
Опам'ятавшись, Зоська бачить над собою небо й розумiє, що
ïï везуть на санях. Той же голос, що пропонував молока,
заспокоює Зоську: Нiчого, девчатка, усе буде добре. Перепряжемо
тебе в гарне мiсце, як-небудь очуняешь. Молода ще, жити будеш, дитинок
народиш. Не столiття ж цiй проклятiй вiйнi тривати, — як свiже
джерельце в лiтнiй полудень, обнадеживающе звучить поруч, i Зоська
милостиво заспокоюється пiд теплим кожушком. Либонь, справдi
правда: страшне за, i вона як-небудь видереться зi свого лиха
З вулицi почувся голос, що пiдганяє коня. Антон рiзко пiдхопився,
мiркуючи, що вiдбувається. Вiн взув чоботи й вийшов за дверi.
Зоська квапливо натягала висохлi чоботи, щосекунди очiкуючи команди
бiгти. Незабаром вернувся Антон з наганом у руцi. Вiн сказав, що це
проïхали полiцаï. Зоська нiяк не могла зрозумiти змiни, що
происшли з Антоном. Вiн сидiв зл i подавлений, безвольно опустивши руки
Поки Зоська взувалася в каморi, Антон перебiг обору й через розкритi
ворота побачив двоє саней, що нешвидко тягли сiдокiв у чорних
шинелях: полiцаïв. Переляк пройшов, полiцаï не обертали уваги
на обору
До Антона долiтали обривки фраз: Сталiнград, дали, або, може бути,
взяли, напружившись, вiн почув настання i подумав, що нiмцi почали нове
настання на Волзi. Фактiв у нього не було, але Антон вирiшив поспiшати:
треба кiнчати з партизанщиною, подбати про власну голову, поки вона ще
на плечах, i впроваджуватися в нову, на нiмецький лад, життя…, раз
нiчого не вийшло з радянськоï. Вiн повiдомив Зоське, що нiмцi взяли
Сталiнград, вона не повiрила. Це звiстка не збентежила ïï.
Вона всi так само збиралася виконувати завдання. Антон став пояснювати:
iмовiрно, незабаром кiнець вiйнi, якщо нiмцi змiцнилися на Волзi. Поки
Зоська бiгала до вiтру, Антон роздумував, як почати розмова й переконати
неï перейти кнемцам.
Зненацька з'явилася Зоська з побiлiлою особою: вона виявила вбитого Суровца-
подривника з ïхнього загону, поруч ще було тiло партизана, Антон
забув його прiзвище, вони вбитi в спину — полiцейська робота
В Антона почуття, начебто вiн потрапив у пастку, як звiдси вийти, у поле
його побачать за п'ять кiлометрiв. Антон став пояснювати Зоське, раз
нiмцi взяли Сталiнград, виходить, незабаром кiнець вiйнi, i нема чого
чекати, поки ïх у лiсi не потруять собаками й не заморять голодом.
Отож, маля! У тебе в Скиделе мати, а в мене там, я говорив тобi,
начальником полiцiï Копицкий, мiй землячок з Борисова. Вiн повинен
допомогти. Давай зупинимося в тебе. Будемо жити, як люди, як чоловiк i
дружина. Я ж полюбив тебе, Зоська, — закiнчив Антон. Вона
подумала, що Голубин жартує, але вiн пiдтвердив, що говорить дуже
серйозно. Зоська вважає це пiдлiстю. Так, вона зовсiм ще не жила,
ïй хочеться зберегти життя собi й матерi. Але йти до фашистiв
— це гiрше смертi. Отут треба втратити останню совiсть. Вони ж
чуму двадцятого столiття… З ними жити неможливо, вони ж звiрi.
Антон заперечив, якщо з ними по^-гарному… Зоська проти.
Антон почав гнiватися. Вiн упевнений: нiмцi — сволоти, але вони
перемагають, i ми змушенi з ними вважатися. Зоська не вiрить, що нiмцi
перемогли, ще не взятi Москва, Урал, Сибiр… Ми — люди. I ми
нiколи ïх не приймемо, навiть якщо вони й переможуть. Ти говориш:
немає вибору. Вибiр є: або ми, або вони. От у чому наш
вибiр. Антон зачудувався, як дiвчину на^-пропагували. Але Зоська
заперечила, пропаганда отут нi при чому; у неï є очi й вуха,
воно впевнено у своïй правотi, запропонувала забути цей
неприємний для обох розмова. Антон вiдповiв, що розмов-те забути
можна, а суть залишається. Вiн^-те думав, що Зоська його любить.
Дiвчина вiдповiла: У той^-те всi й справа. Iнакше була би iнша розмова.
Вона знову стала вiдсилати Антона в загiн, обiцяючи, повернувшись,
мовчати про це розмовi
Голубин вiдповiв, вистачить, вiн чесно воював вiсiм мiсяцiв, бiльше не
хоче i ïй не дозволить. Вiн упевнений: iз Зоськой треба дiяти
рiшуче, менше слухати ïï заперечення
Решта дня вони промовчали, коштуючи в притолки ворiт i не зводячи око з
пустельноï дороги. Зоська сплакнула, ïï пригнiчувала
близькiсть до вбитого й ця безглуздiсть, задумана Антоном. Ïй
хотiлося жити, але спосiб порятунку, пропонований Антоном, ïй
зовсiм не пiдходив. Зоська гарячково мiркувала, що ж робити. Iти з
Антоном далi не хотiлося, та й не можна: вона провалить завдання,
погубить людей, тому стала вмовляти Антона повернутися в загiн, але вiн
не йшов, зiрко стежачи, щоб вона не вiдставала. Зоська побачила хутiр i
вмовила Антона зайти туди, вiн вiдговорювався — до Скиде-ля
залишалося кiлометрiв п'ять Вони пiдiйшли до хутора й, обiйшовши його,
опинилися перед хазяïном. Вiн сказав, що стороннiх у хатi
немає. Антон попросився обiгрiтися, хазяïн запросив увiйти. У
хатi панував пiвморок. Бiля розтопленоï печi возилася господарка,
за столом хлопча-пiдлiток читав книгу. Антон сказав, що вони ввiйшли
передохнути. Зоська розговорилася iз хлопчиком про книгу, у якiй не
вистачало кiлька сторiнок наприкiнцi. Зоська читала колись
Таємничий острiв i переказала Вацеку вiдсутнi сторiнки. Господарка
нагодувала Антона й Зоську, похвасталася, що син — вiдмiнник,
навiть показала грамоту. Зоська хотiла подольше потягнути час, але Антон
зазбирався в дорогу. Дiвчина категорично вiдмовлялася йти далi з
Антоном, вона зрозумiла: має бути бiй, але твердо вирiшила не
уступати. Як тiльки молодi люди заспорили, господарка послала сина в
iншу свiтлицю
Антон був здивований. Вiн почував себе обдуреним. Хазяïв вiн не
побоювався — упорається з ними за допомогою зброï, але
Зоська потрiбна йому живий, а з нею ще стояло помучитися, вiн це
почував. Антон став говорити хазяям, що женка затялася, але Зоська рiзко
вiдповiла: Я тобi не женка!.. Брешеш! Ти нiколи не був менi чоловiком!
Антон гнiвався на дiвчину, доведшую ситуацiю до скандалу, що доводиться
влагоджувати при стороннiх. Антон не мiг iти в Скидень один — його
могли прийняти за шпигуна, потрiбна була така заручниця, як Зоська. Як
всi дiловi люди, нiмцi обожнювали гарантiï. Але от вiзьми
ïï, цю гарантiю, що скам'янiла у своïй дикiй упертостi на
лавi за столом. Антон перепробував всi способи, вiн боявся й зовсiм
залишитися з носом. Зажадавши в хазяïна мотузку, млоïв руки
Зоське за спину й зв'язав ïх, ноги теж зв'язав. Потiм зажадав у
хазяïна кiнь, не тягти ж ïï п'ять кiлометрiв на собi. Але
на хуторi коня не виявилося. Антон не повiрив, пiшов з хазяïном
перевiряти комори
Господарку iз сином вiн закрив у сусiднiй свiтлицi. Поки Антон i
хазяïн були вiдсутнi, Вацек вiдкрив дверi, розв'язав Зоську й
указав ïй чорний хiд за грубкою. Зоська вискочила в нiч i збиралася
бiгти до лiсу, але потiм подумала, що станеться з хазяями хутора. Взявши
в руки сокира, вона причаïлася за рогом. Ïй потрiбно було
зупинити Голубина. Увидя тiнь, що метнулася, Зоськи, Антон отпрянул
убiк. Сокира лише розсiкла кожушок на плечi хлопця. Вiн недовго, але
жорстоко бив Зоську, вона сподiвалася, що вiн неï вб'є. Але
вона потрiбна була йому живий: iнакше як з'явитися в полiцiï
Скиделя. Зоська вирiшила, що треба вмерти ранiше, нiж вiн притягне
ïï в Скидель. Вона вихопить через пазуху Антона наган i
вб'є його й себе. Потiм подумала, навiщо ж убивати себе —
краще його.
Антон з'ясував у хазяïв, де можна взяти коня. Найближчий хутiр за
два кiлометри. Антон послав туди хазяïна, пригрозивши: А будеш
хитрити, не приведеш коня, — спалю хутiр. Зрозумiв? Антон дав
хазяïновi година оська зрозумiла, ця година часу стала мiрою
ïï можливостей. За цю годину треба щось почати, потiм,
iмовiрно, буде пiзно.
Антон вiддав господарцi зашити прорубаний Зоськой кожушок, а сам
>пчане. Наган вiн заштовхав у кишеню, вiдтiля Зоське його вже не
дiстати — весь задум ïï пiшла порохом. Зоська спробувала
поворухнутися, привалитися до стiни, Антон заборонив, знову перев'язав
ïï. Вона назвала Антона зрадником
Вiн заперечив: хто його змусив на це? Вiн не збирався неï
вiддавати. Я хотiв з тобою жити. Як покладається, по-людському. А
ти зрадника з мене робиш. Зоська вiдповiла, нехай вiддає. Не
перший, один уже подавився тридцятьма срiбниками. Але Антона, здавалося,
не торкали древнi аналогiï
Вiн лаяв Зоську за невдячнiсть. Вона хотiла його вбити, а вiн ïй
два днi допомагав, без нього вона б пропала. Антон був почасти прав, але
адже вона не просила його допомоги. Тепер Антон сподiвався цiною
ïï життя купити свою. Зоська гiрко подумала, що краще б
ïй тихо потонути на Щаре, чим випробувати стiльки переживань i ще
майбутнiх мучень
Антон зрiдка поглядав на Зоську, думаючи, нехай пропадає, якщо
така дурка. Чи багато найшлося б у загонi чоловiкiв, якi заради такий
соплячки зтали б ризикувати головою, рятувати ïï вiд вiйни. А
от вiн зважився, пiшов iз загону, провiв ïï крiзь осинi
полiцейськi гнiзда, оберiгав, зiгрiвав. А вона? Чим за все це
вiдплатила? Ïï так i так би схопили нiмцi й витрусили б всi
потрiбнi ïм вiдомостi. Так нехай же вона послужить йому,
урятує тепер його життя. Звичайно, совiсть його мучала, але вiн
постарався не прислухатися до своïх думок: Якщо прислухатися до
совiстi, незабаром вiдкинеш копита.
Хазяïна все не було, Антон запитав у господарки: Твiй куркуль не
втiк? Та вiдповiла, що не втече, а приведе коня
