Короткий огляд останнiх романiв Кавальєру

Iншi романи, Клеменция, Лiто в Борносе й Сльози (Lagrimas) значно
уступають Гавиоте; у них ще помiтнiше головний недолiк, властивим всiм
добуткам Фернана Кавальеро, загальна монотоннiсть, нескiнченне
повторення тих самих мотивiв з тим самим незмiнним приспiвом. Може бути,
почасти це залежить вiд того, що саме середовище, дослiджуване автором,
занадто бiдна змiстом i не представляє тiєï
розмаïтостi типiв, якоï буяють англiйське й французьке
суспiльства, що так яскраво вiдбилася в безсмертних створеннях Диккенса
й Бальзака
Але найважливiшою причиною, основою всiх недосконалостей тут є
завзяте упередження проти сучасноï цивiлiзацiï, що
руйнує завiти старовини; воно затемнює весь свiтогляд
цiєï талановитоï письменницi, i, у своєму ревному
стараннi пожвавить самий дух дорогого ïй минулого, вона постiйно
проповiдує смиреннiсть, покiрнiсть долi, зводить розумову
нерухомiсть в основний закон громадського життя, жагуче обурюючись проти
поборникiв науки й прогресу, що дерзають ставити ïх вище слiпий
дитячоï вiри. Захоплена цiєю боротьбою, не зауважуючи
протирiч i нелогiчностi своïх висновкiв, вона є затятою
захисницею самих темних забобонiв i марновiрств, що вкоренилися в
народi, причому, однак, всi ïï симпатiï очевидно тяжiють
на користь привiлейованих класiв, завжди рiзко вiдокремлюваних нею й з
моральноï сторони вiд так званоï чорни
Крiм повiстей i романiв, добутку Фернана Кавальеро дуже не численнi:
кiлька вiршованих п'єс, випаднi дорожнi замiтки o бойовище при
Ватерлоо; опис Ахена; кiлька сцен з життя приморського населення й
досить поверхневий трактат o римськоï й грецькоï
мiфологiï, от i всi, o, чим ще варто згадати. Невiд'ємна
достоïнства автора як художника живописця й тонкого психолога, бiльш-
менш проявляються всюди, становлячи головну силу цього таланта, але так,
же яскраво видаються при цьому i його слабкi сторони, в основi яких
лежить сумний недомисел Користуючись усяким зручним випадком для
своïх запеклих нападок на iдеï волi й прогресу, романiстка з
такою ж чисто-жiночою гарячнiстю звеличує всi традицiï
доброго старого часу: слiпу вiру, непогрiшнiсть католицьких, догматiв i
наймiцнiший оплот усього цього, благодiйну iнквiзицiю. Вона жагуче
ненавидить демократичний дух, a тим часом, якщо, уважно придивитися до
ïï творчостi , то виявиться, що саме там- те воно й
досягає своєï найбiльшоï висоти й художньоï
правди, де вiдтворювати зовнiшнiй i внутрiшнiй мир простолюдинiв, з
усiма характерними рисами навiть самоï ïх мовлення
Близьке вивчення народного середовища позначається саме собою в
бiльшостi добуткiв цiєï письменницi; але, на жаль, не
сприяє правильностi ïï мислення. Вся перейнята
ультрамонтанской теологiєю, не бентежачись нi якими протирiччями
розуму, вона вiдстоює нерiвнiсть мiж людьми, тобто той порядок
речей, при якому бiдняк повинен залишатися у вiчнiй залежностi вiд
багатiя й не може iснувати без його милостинь; a прославляє
благотворительность, що, постiйно є y ïï в тiй вузькiй
формi, що дотепер лише сприяла моральному падiнню знедолених, анiтрошки
не полiпшуючи ïх участи
Створюючи характери своïх головних героïв, вона завжди бере
зразками величнi типи древньоï католицькоï Iспанiï й
зводить ïх в iдеал; a всi, породженою сучасною цивiлiзацiєю,
вiддає осмiянню, або представляє в самiм невигiдному свiтлi
И що ж виходить iз всiх цих зусиль? Нiчого, крiм прямого збитку самiй
творчостi обдарованоï романiстки, значного применшення його
життєвостi. Взагалi, ïй далеко до нашоï Жорж-Занд, i так
незмiрно далеко, що мiж ними немислимо навiть нiяке порiвняння. Дарма
Мериме називає ïï iспанським Стерном, ще з меншою
пiдставою вона сама вподiбнює себе Эмилю Сувестру, на нашу думку,
це скорiше Шатобриан у жiночому родi, з азартом виступаючий на захист
всiх упереджень, всiх забобонiв слабкого, знiженого, ледачого
суспiльства, ворожого працi й руху думки, що завзято зберiгає свiй
ветхий життєвий лад. I як гаряче, з какою смiливiстю ця жiнка
намагається озброïти свiй народ проти всякого нововведення,
проти всякого прогресу, у чому б вiн не проявлявся: залiзницi,
телеграфи, всi винаходи науки ïй ненависнi; проти них спрямованi
самi уïдливi ïï стрiли, a у симпатiï постiйно
вiдмiнюються на користь монастирiв, релiгiйного декоруму, обожнювання
святих подвигiв, по сутi, нiчим не вiдрiзняється вiд язичеського
культу. Словом, — в областi iспанського роману Фернан Кавальеро
є тим же, чим був Бальмес у теологiï, Донозо-Кортес — у
полiтику, тобто представником i затятим захисником минулого