Виклад сюжету повести Обелiск — глава Каïн

Може, це й справдi не просто, якщо дотримуватися якихось там правил
юриспруденцiï. Тiльки нiмцi в таких випадках чхали на
юриспруденцiю. Каïн i iншi мiркували iнакше. Якщо де виявлялася
шкода нiмцям, вони прикидали по ймовiрностi: хто мiг його зробити.
Виходило: той або цей. Тодi й вистачали того й этого разом з ïхнiми
свояками й приятелями. Мол, одна зграя. I знаєш, рiдко помилялися,
гади. Так i було. I якщо й помилялися, то не переiнакшували, назад не
вiдпускали. Карали всiх скопою — i винуватих i невинних
Дотепер невiдомо в точностi, як це Лавчене вдалося попередити Мороза.
Напевно, вони там спершу не планували вистачати вчителя, а зробили це
импровизированно, по ходу справи. Напевно, Каïн допетрил, що де
хлопцi, там i вчитель. I от Лавченя, якого ми вважали подлюгой, улучив
момент, буквально якихось десять хвилин, i забiг, попередив. Урятував
Мороза. От як воно вийшло. А в табiр на iнший день приïхав
Селезньов. Привезли пари ящикiв вiдвологлих гранат. Удача невелика,
хлопцi утомилися, командир злоï. Я розповiв про Мороза: так i так,
що будемо робити? Треба, напевно, забирати вчителi в загiн, не пропадати
ж людинi. Говорю так, а Селезньов мовчить
Звичайно, боєць iз учителя не дуже завидний, але нiчого не
поробиш. Подумав майор i наказав видати Морозовi гвинтiвку iз чорним
прикладом, без мушки (нiхто неï брати не хотiв, браковану) i
зарахувати його у взвод Прокопенко бiйцем. Сказали про це Морозовi, той
вислухав без усякого ентузiазму, але гвинтiвку взяв. А сам — немов
у воду опущений. I гвинтiвка нiяк не подiяла. Бувало, вручаєш кому
зброя, так стiльки радостi, майже дитячого захвату. Особливо в молодих
хлопцiв, для яких вручення зброï — найбiльший у життi свято.
А отут нiчого подiбного. Два днi проходив iз цiєю гвинтiвкою й
навiть ремiнцем не прив'язав, усе носив у руках. Як цiпок малу. Так
пройшло ще два або три днi
Пам'ятаю, хлопцi копали третю землянку на краю нашого стiйбища, пiд
ельничком. Народу по веснi додалося, у двох стало затiсно. Я сиджу собi
над ямою, розмовляємо. I отут прибiгає партизанiв, що був
днювальним по таборi, говорить: Командир кличе. — А що
таке? — запитую. Говорить: Уляна прийшла. А Уляна ця
зв'язна наша з лiсового кордону. Гарна була дiвка, смiливий, бойова,
язичок не дай боже, що бритва. Скiльки хлопцi до неï не
пiдкочувалися — нiкому нiякого потурання, будь-якого отбреет,
тiльки тримайся. Потiм, улiтку сорок другого, з Марiєю Козухиной
ледве комендатуру в мiстечку не пiдiрвали, уже й заряд пiдклали, так
якась подлюга помiтила, донесла. Заряд хмар же знешкодили, а неï
наздогнали верхами, схопили й розстрiляли. А Козухина якось урятувалася,
у блокаду поранена була, так пересидiла в болотi. Тепер у Гродно
працюється
Недавно весiлля справляла, сина женила. I я був запрошений, а як
же… Отож, прибiгла, виходить, Уляна. Я як почув про це, вiдразу
змiркував: справу погано. Погано, тому що Улянi було категорично
заборонене з'являтися в таборi. Що треба було, передавала через
зв'язкових разiв зо два на тижнi. А самоï дозволялося прибiгти
тiльки в самому крайньому випадку. Отож, напевно, це й був той самий
крайнiй випадок. Iнакше б не прийшла. Я, виходить, до командирськоï
землянки й уже на сходах чую — розмову серйозний. Точнiше, голосна
розмова. Селезньов криє матом. Уляна теж не вiдстає. Менi
сказали, а я що, мовчати буду? — У вiвторок передала б.
— Ага, до вiвторка ïм усiм голови пооткручивают.
— А я що зроблю? Я ïм голови поприставляю? —
Думай, ти командир. — Я командир, але не бог. А ти от
менi табiр демаскуєш. Тепер назад тебе не пущу. — И
не пускай, чорт iз тобою. Менi отут гiрше не буде. Заходжу,
обоє змовкають. Сидять, один на одного не дивляться. Запитую як
можна ласковее: Що трапилося, Ульянка? — Що трапилося
— вимагають Мороза. Iнакше, сказали, хлопцiв повiсять. Мороз
ïм потрiбний. — Ти чуєш? — кричить
командир. — I вона iз цим примчалася в табiр. Так ïм Мороз i
побiжить. Знайшли дурня! Уляна мовчить Вона вже накричалася й,
напевно, бiльше не хоче. Сидить, поправляє бiлу хустку пiд
пiдборiддям. Я коштую приголомшений. Бедний Мороз! Пам'ятаю як зараз,
саме так подумав. Ще один камiнь на його душу. Вiрнiше, шiсть каменiв
— буде вiд чого почорнiти. Звичайно, нiхто з нас тодi й у думках
не мав посилати Мороза в село . Сдурели ми, чи що. Ясно, що й мальцов не
вiдпустять, i його цокнуть. Знаємо ми цi штучки. Дев'ятий мiсяць
пiд нiмцями живемо. Надивилися. А Уляна розповiдає: Я хiба
залiзна? Прибiгають уночi тiтка Тетяна й тiтка Груша — волосся на
собi рвуть. Ще б, матерi. Просять Христом-богом:Ульяночка,
родненькая, допоможи. Ти знаєш як. Я ïм тлумачу:Нiчого
не знаю: куди я пiду? А вони:Сходь, ти знаєш, де Алесь
Iванович, нехай рятує мальцов. Вiн же розумний, вiн ïхнiй
учитель.
Я своє повторюю:Звiдки менi знати, де той Алесь Iванович.
Може, утiк куди, де я його шукати буду? —Нi, золотко, не
вiдмовляйся, ти з партизанами знаєшся. А те завтра поведуть у
мiстечко, i ми ïх бiльше не побачимо. Ну що менi залишалося
робити? Так. От така визрiла ситуацiя. Невесела, прямо скажу,
ситуацiя. А Селезньов погарячився, накричав i мовчить. I я мовчу. А що
зробиш? Пропали, видно, хлопцi. Це так. Але яке матерям? Ïм адже ще
жити треба. I Морозовi теж. Ми мовчимо, що пнi, а Уляна встає:
Вирiшуйте, як хочете, а я пiшла. I нехай проводить хто-небудь. А те
бiля кладок ледве не застрелив якийсь ваш дурень. Звичайно, треба
проводити. Уляна виходить, а я слiдом. Вилажу iз землянки й вiдразу вiч-на-
вiч — з Морозом. Коштує у входу, тримає свою гвинтiвку
без мушки, а на самому обличчя немає. Глянув на нього й вiдразу
зрозумiв: усе чув. Зайди, — говорю, — до командира,
справа є.
Вiн полiз у землянку, а я повiв Уляну. Поки знайшов, кого ïй
визначити в провiдники, поки ставив йому завдання, поки прощався,
пройшло хвилин двадцять, не бiльше. Вертаюся в землянку, там командир,
як тигр, бiгає з кута в кут, гiмнастерка розстебнута, ока горять.
Кричить на Мороза: Ти з розуму зiйшов, ти дурень, псих, iдiот! А
Мороз коштує у дверей i понуро так дивиться в землю.
Здається, вiн навiть i не чує командирського лементу. Я
сiдаю на нари, чекаю, поки вони менi пояснять, у чому справа. А вони на
мене нуль уваги. Селезньов усе яриться, загрожує Мороза до ялинки
поставити. Ну, думаю, якщо вже до ялинки дiйшло, то справа серйозне. А
справа й впрямь таке, що далi нiкуди. Командир викричал своє й до
мене: Чув, хоче в село йти? — Навiщо? — А
це ти в нього запитай. Дивлюся на Мороза, а той тiльки зiтхає.
Отут уже i я почав злитися. Треба бути круглим iдiотом, щоб повiрити
нiмцям, начебто вони випустять хлопцiв. Виходить, iти туди саме
безрозсудне самогубство
Так i сказав Морозовi, як думав. Той вислухав i раптом дуже спокiйно так
вiдповiдає: Це вiрно. I все-таки треба йти. Отут ми
обоє розлютували: що за навiженство? Командир говорить: Якщо
так, я тебе посаджу в землянку. Пiд варту. Я теж говорю: Ти
подумай спершу, що говориш. А Мороз мовчить. Сидить, опустивши
голову, i не ворушиться. Бачимо, така справа, треба, напевно, нам удвох
з командирами порадитися, що з ним робити. I тодi Селезньов утомилося
так говорить: Добре, iди подумай. Через годину продовжимо
розмову. Ну, Мороз встає й, накульгуючи, виходить iз землянки.
Ми залишилися вдвох. Селезньов сидить у кутi злий, бачу, на мене зуб
має: мол, твiй кадр. Кадр дiйсно мiй, але, почуваю, я отут нi при
чому. Отут у нього своï якiсь принципи, у цього Мороза. Хоча я й
комiсар, а вiн мене не глупее. Що я можу з ним зробити? Посидiли так,
Селезньов i говорить зi строгiстю в голосi, до якоï я усе ще не
змiг до кiнця звикнути; Поговори з ним. Щоб вiн цю примху з голови
викинув. А нi, пожену на Щару. Поплюхается в крижанiй водi, либонь
поумнеет. Думаю, добре.
Треба якось поговорити з ним, уламати вiдмовитися вiд цiєï
дурноï витiвки. Звичайно, я розумiв: жаль хлопцiв, жаль матерiв.
Але ми допомогти не могли. Загiн ще не набрав сили, зброï було
мало, з боєприпасами справа зовсiм аховое, а навколо в кожному
селi гарнiзон — нiмцi й полiцiя. Спробуй сунься. Так, я чесно
збирався поговорити з ним i переконати його кинути й помишлять про явку
в Сельцо. Але от не поговорив. Забарився. Може, утомився або просто не
зiбрався з духом зробити це вiдразу ж пiсля розмови в землянцi. А потiм
трапилося таке, що стало не до Мороза. Сидимо, мовчимо, думаємо й
раптом чуємо голосу неподалiк, бiля першоï землянки. Хтось
пробiг повз нашого оконца. Прислухався — голос Броневича. А
Броневич тiльки ранком вiдправився на один хутiр iз сержантом Пекушевим
— було завдання щодо зв'язку з мiстечком. Пiшли туди на три днi, i
от увечерi вони вже отут.
Першим, учуяв недобре, вискочив командир, я слiдом. I що ж ми бачимо?
Сидить перед землянкою Броневич, а поруч на землi лежить Пекушев. Глянув
i вiдразу зрозумiв: мертвий. А Броневич, знiвечений весь, пiтний, мокрий
по пояс, iз закривавленими руками, заïкаючись, розповiдає.
Виявляється, дрянь справа. Бiля одного хутора нарвалися на
полiцаïв, тi обстрiляли й от убили сержанта. А славний був хлопець
цей Пекушев, iз прикордонникiв. Добре ще, Броневич якось викрутився й
притяг тiло. У самого тiлогрiйка на плечi прострелена. Пам'ятаю, це була
наша перша втрата в таборi. Переживали не приведи бог. Просто в зневiру
впали все. I кадровi й мiсцевi. I правда, гарний був хлопець: тихий,
смiливий, старанний. Всi довоєннi листи вiд матерi перечитував
— десь пiд Москвою жила
А вiн у неï єдиний син. I от треба ж… Що поробиш,
почали готуватися до похоронiв. Недалеко вiд табору, над обривом бiля
струмка, викопали могилу. Пiд сосною, у песочке. Труни, щоправда, але
було, могилку вислали лапником. Поки хлопцi там управлялися, я потiв над
мовленням. Це адже було моє перше мовлення перед вiйськом.
Назавтра побудували загiн, шiстдесят два чоловiки. У могили поклали
Пекушева. Обрядили його в чиюсь нову гiмнастерку, синi штани. Навiть
треугольнички на петлицi зiбрали, по трьох на кожну, щоб всi як
покладено в армiï. Потiм виступали. Я, командир, хтось iз його друзiв-
прикордонникiв. Деякi розплакалися навiть. Словом, це були першi й,
мабуть, останнi зворушливi такi похорони. Потiм ховали частiше, i навiть
не по одному. Бувало, по десятьох в одну яму закопували. А те й без ями
— листям або иглицей присиплеш, i добре. У блокаду, наприклад. Та
й самого командира поховали просто — яму по колiно викопали, i всi
Не переживали й десятоï частки того, що по цьому Пекушеву. Звикли.
Так, виходить, поховали Пекушева. Мовлення моя вдалася, iз
цiєï сторони я був задоволений. Навiть Селезньов якось по-
дружньому, без своєï вiчноï строгостi поговорив, поки
йшли поруч до нашоï землянки. Намiрилися вже спуститися туди, як
пiдлiтає Прокопенко: так i так, немає Мороза. З ночi
немає. Як з ночi? — здiйнявся Селезньов. — Чому не
доповiли вiдразу? А Прокопенко тiльки знизує плечима: мол,
думали, вiдшукається. Думали, до комiсара пiшов. Або на струмок.
Усе бiля струмка останнiм часом любив сидiти. На самотi. Отут уже,
знаєш, нам погано стало. Селезньов накинувся на Прокопенко,
ушановував його як тiльки вмiв. А вiн^-те вмiв
А потiм визверился на мене. Обiзвав останнiми словами. Я мовчав. Що ж,
напевно, заслужив. Спустилися в землянку, Селезньов наказав покликати
начальника штабу — був такий тихий, виконавчий лейтенант
Кузнєцов, з кадрових — i командирiв взводiв. Усе зiбралися,
уже знають, у чому справа, i мовчать, чекають, що скаже майор. А майор
думав, думав i говорить: Мiняти табiр. А те пригорнуть цього
кульгавого iдiота, сам того не бажаючи, видасть усiх. Перестрiляють, як
курiпок. Бачу, хлопцi носи повiсили. Нiкому не хочеться мiняти
табiр, дуже вуж пiдходяще мiсце: тихе, осторонь вiд дорiг. I щасливе. За
всю зиму жодноï несподiванки на цей рахунок. А отут через якогось
кульгавого iдiота… Воно й зрозумiло, им-то хто цей Мороз? Пiсля
всього, що трапилося, — зрозумiло, кульгавий iдiот, не бiльше.
Але адже той^-те-я-те, як нiхто отут, знаю цей кульгавого. Себе
погубить, це вуж точно, але нiкого не зрадить. Не може видати вiн табiр.
Не знаю, як довести це, але почуваю твердо: не видасть. I коли вже всi
готовi були погодитися з майором, я й говорю: Не треба мiняти
табiр. Селезньов на мене як на другого iдiота накинувся: Як це не
треба? Де гарантiя? — Є, — говорю, —
гарантiя. Не треба. Стало тихо, усi мовчать, один Селезньов сопе так
на мене з-пiд широких брiв поглядає. А що я можу ïм сказати?
Хiба що почати розповiдати iз самого початку, хто цей кульгавий учитель?
Почуваю, не можу зараз багато говорити, та й не треба цього