КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/viklad_syjetu_povesti_obelisk_glava_kain.dhtml

	Виклад сюжету повести ОбелIск — глава КаÏн Може, це й справдi не просто, якщо дотримуватися якихось там правил юриспруденцiï. Тiльки нiмцi в таких випадках чхали на юриспруденцiю. Каïн i iншi мiркували iнакше. Якщо де виявлялася шкода нiмцям, вони прикидали по ймовiрностi: хто мiг його зробити. Виходило: той або цей. Тодi й вистачали того й этого разом з ïхнiми свояками й приятелями. Мол, одна зграя. I знаєш, рiдко помилялися, гади. Так i було. I якщо й помилялися, то не переiнакшували, назад не вiдпускали. Карали всiх скопою — i винуватих i невинних
 Дотепер невiдомо в точностi, як це Лавчене вдалося попередити Мороза. Напевно, вони там спершу не планували вистачати вчителя, а зробили це импровизированно, по ходу справи. Напевно, Каïн допетрил, що де хлопцi, там i вчитель. I от Лавченя, якого ми вважали подлюгой, улучив момент, буквально якихось десять хвилин, i забiг, попередив. Урятував Мороза. От як воно вийшло. А в табiр на iнший день приïхав Селезньов. Привезли пари ящикiв вiдвологлих гранат. Удача невелика, хлопцi утомилися, командир злоï. Я розповiв про Мороза: так i так, що будемо робити? Треба, напевно, забирати вчителi в загiн, не пропадати ж людинi. Говорю так, а Селезньов мовчить
 Звичайно, боєць iз учителя не дуже завидний, але нiчого не поробиш. Подумав майор i наказав видати Морозовi гвинтiвку iз чорним прикладом, без мушки (нiхто неï брати не хотiв, браковану) i зарахувати його у взвод Прокопенко бiйцем. Сказали про це Морозовi, той вислухав без усякого ентузiазму, але гвинтiвку взяв. А сам — немов у воду опущений. I гвинтiвка нiяк не подiяла. Бувало, вручаєш кому зброя, так стiльки радостi, майже дитячого захвату. Особливо в молодих хлопцiв, для яких вручення зброï — найбiльший у життi свято. А отут нiчого подiбного. Два днi проходив iз цiєю гвинтiвкою й навiть ремiнцем не прив'язав, усе носив у руках. Як цiпок малу. Так пройшло ще два або три днi
 Пам'ятаю, хлопцi копали третю землянку на краю нашого стiйбища, пiд ельничком. Народу по веснi додалося, у двох стало затiсно. Я сиджу собi над ямою, розмовляємо. I отут прибiгає партизанiв, що був днювальним по таборi, говорить: Командир кличе. — А що таке? — запитую. Говорить: Уляна прийшла. А Уляна ця зв'язна наша з лiсового кордону. Гарна була дiвка, смiливий, бойова, язичок не дай боже, що бритва. Скiльки хлопцi до неï не пiдкочувалися — нiкому нiякого потурання, будь-якого отбреет, тiльки тримайся. Потiм, улiтку сорок другого, з Марiєю Козухиной ледве комендатуру в мiстечку не пiдiрвали, уже й заряд пiдклали, так якась подлюга помiтила, донесла. Заряд хмар же знешкодили, а неï наздогнали верхами, схопили й розстрiляли. А Козухина якось урятувалася, у блокаду поранена була, так пересидiла в болотi. Тепер у Гродно працюється
 Недавно весiлля справляла, сина женила. I я був запрошений, а як же… Отож, прибiгла, виходить, Уляна. Я як почув про це, вiдразу змiркував: справу погано. Погано, тому що Улянi було категорично заборонене з'являтися в таборi. Що треба було, передавала через зв'язкових разiв зо два на тижнi. А самоï дозволялося прибiгти тiльки в самому крайньому випадку. Отож, напевно, це й був той самий крайнiй випадок. Iнакше б не прийшла. Я, виходить, до командирськоï землянки й уже на сходах чую — розмову серйозний. Точнiше, голосна розмова. Селезньов криє матом. Уляна теж не вiдстає. Менi сказали, а я що, мовчати буду? — У вiвторок передала б. — Ага, до вiвторка ïм усiм голови пооткручивают. — А я що зроблю? Я ïм голови поприставляю? — Думай, ти командир. — Я командир, але не бог. А ти от менi табiр демаскуєш. Тепер назад тебе не пущу. — И не пускай, чорт iз тобою. Менi отут гiрше не буде. Заходжу, обоє змовкають. Сидять, один на одного не дивляться. Запитую як можна ласковее: Що трапилося, Ульянка? — Що трапилося — вимагають Мороза. Iнакше, сказали, хлопцiв повiсять. Мороз ïм потрiбний. — Ти чуєш? — кричить командир. — I вона iз цим примчалася в табiр. Так ïм Мороз i побiжить. Знайшли дурня! Уляна мовчить Вона вже накричалася й, напевно, бiльше не хоче. Сидить, поправляє бiлу хустку пiд пiдборiддям. Я коштую приголомшений. Бедний Мороз! Пам'ятаю як зараз, саме так подумав. Ще один камiнь на його душу. Вiрнiше, шiсть каменiв — буде вiд чого почорнiти. Звичайно, нiхто з нас тодi й у думках не мав посилати Мороза в село . Сдурели ми, чи що. Ясно, що й мальцов не вiдпустять, i його цокнуть. Знаємо ми цi штучки. Дев'ятий мiсяць пiд нiмцями живемо. Надивилися. А Уляна розповiдає: Я хiба залiзна? Прибiгають уночi тiтка Тетяна й тiтка Груша — волосся на собi рвуть. Ще б, матерi. Просять Христом-богом:Ульяночка, родненькая, допоможи. Ти знаєш як. Я ïм тлумачу:Нiчого не знаю: куди я пiду? А вони:Сходь, ти знаєш, де Алесь Iванович, нехай рятує мальцов. Вiн же розумний, вiн ïхнiй учитель.
 Я своє повторюю:Звiдки менi знати, де той Алесь Iванович. Може, утiк куди, де я його шукати буду? —Нi, золотко, не вiдмовляйся, ти з партизанами знаєшся. А те завтра поведуть у мiстечко, i ми ïх бiльше не побачимо. Ну що менi залишалося робити? Так. От така визрiла ситуацiя. Невесела, прямо скажу, ситуацiя. А Селезньов погарячився, накричав i мовчить. I я мовчу. А що зробиш? Пропали, видно, хлопцi. Це так. Але яке матерям? Ïм адже ще жити треба. I Морозовi теж. Ми мовчимо, що пнi, а Уляна встає: Вирiшуйте, як хочете, а я пiшла. I нехай проводить хто-небудь. А те бiля кладок ледве не застрелив якийсь ваш дурень. Звичайно, треба проводити. Уляна виходить, а я слiдом. Вилажу iз землянки й вiдразу вiч-на- вiч — з Морозом. Коштує у входу, тримає свою гвинтiвку без мушки, а на самому обличчя немає. Глянув на нього й вiдразу зрозумiв: усе чув. Зайди, — говорю, — до командира, справа є.
 Вiн полiз у землянку, а я повiв Уляну. Поки знайшов, кого ïй визначити в провiдники, поки ставив йому завдання, поки прощався, пройшло хвилин двадцять, не бiльше. Вертаюся в землянку, там командир, як тигр, бiгає з кута в кут, гiмнастерка розстебнута, ока горять. Кричить на Мороза: Ти з розуму зiйшов, ти дурень, псих, iдiот! А Мороз коштує у дверей i понуро так дивиться в землю. Здається, вiн навiть i не чує командирського лементу. Я сiдаю на нари, чекаю, поки вони менi пояснять, у чому справа. А вони на мене нуль уваги. Селезньов усе яриться, загрожує Мороза до ялинки поставити. Ну, думаю, якщо вже до ялинки дiйшло, то справа серйозне. А справа й впрямь таке, що далi нiкуди. Командир викричал своє й до мене: Чув, хоче в село йти? — Навiщо? — А це ти в нього запитай. Дивлюся на Мороза, а той тiльки зiтхає. Отут уже i я почав злитися. Треба бути круглим iдiотом, щоб повiрити нiмцям, начебто вони випустять хлопцiв. Виходить, iти туди саме безрозсудне самогубство
 Так i сказав Морозовi, як думав. Той вислухав i раптом дуже спокiйно так вiдповiдає: Це вiрно. I все-таки треба йти. Отут ми обоє розлютували: що за навiженство? Командир говорить: Якщо так, я тебе посаджу в землянку. Пiд варту. Я теж говорю: Ти подумай спершу, що говориш. А Мороз мовчить. Сидить, опустивши голову, i не ворушиться. Бачимо, така справа, треба, напевно, нам удвох з командирами порадитися, що з ним робити. I тодi Селезньов утомилося так говорить: Добре, iди подумай. Через годину продовжимо розмову. Ну, Мороз встає й, накульгуючи, виходить iз землянки. Ми залишилися вдвох. Селезньов сидить у кутi злий, бачу, на мене зуб має: мол, твiй кадр. Кадр дiйсно мiй, але, почуваю, я отут нi при чому. Отут у нього своï якiсь принципи, у цього Мороза. Хоча я й комiсар, а вiн мене не глупее. Що я можу з ним зробити? Посидiли так, Селезньов i говорить зi строгiстю в голосi, до якоï я усе ще не змiг до кiнця звикнути; Поговори з ним. Щоб вiн цю примху з голови викинув. А нi, пожену на Щару. Поплюхается в крижанiй водi, либонь поумнеет. Думаю, добре.
 Треба якось поговорити з ним, уламати вiдмовитися вiд цiєï дурноï витiвки. Звичайно, я розумiв: жаль хлопцiв, жаль матерiв. Але ми допомогти не могли. Загiн ще не набрав сили, зброï було мало, з боєприпасами справа зовсiм аховое, а навколо в кожному селi гарнiзон — нiмцi й полiцiя. Спробуй сунься. Так, я чесно збирався поговорити з ним i переконати його кинути й помишлять про явку в Сельцо. Але от не поговорив. Забарився. Може, утомився або просто не зiбрався з духом зробити це вiдразу ж пiсля розмови в землянцi. А потiм трапилося таке, що стало не до Мороза. Сидимо, мовчимо, думаємо й раптом чуємо голосу неподалiк, бiля першоï землянки. Хтось пробiг повз нашого оконца. Прислухався — голос Броневича. А Броневич тiльки ранком вiдправився на один хутiр iз сержантом Пекушевим — було завдання щодо зв'язку з мiстечком. Пiшли туди на три днi, i от увечерi вони вже отут.
 Першим, учуяв недобре, вискочив командир, я слiдом. I що ж ми бачимо? Сидить перед землянкою Броневич, а поруч на землi лежить Пекушев. Глянув i вiдразу зрозумiв: мертвий. А Броневич, знiвечений весь, пiтний, мокрий по пояс, iз закривавленими руками, заïкаючись, розповiдає. Виявляється, дрянь справа. Бiля одного хутора нарвалися на полiцаïв, тi обстрiляли й от убили сержанта. А славний був хлопець цей Пекушев, iз прикордонникiв. Добре ще, Броневич якось викрутився й притяг тiло. У самого тiлогрiйка на плечi прострелена. Пам'ятаю, це була наша перша втрата в таборi. Переживали не приведи бог. Просто в зневiру впали все. I кадровi й мiсцевi. I правда, гарний був хлопець: тихий, смiливий, старанний. Всi довоєннi листи вiд матерi перечитував — десь пiд Москвою жила
 А вiн у неï єдиний син. I от треба ж… Що поробиш, почали готуватися до похоронiв. Недалеко вiд табору, над обривом бiля струмка, викопали могилу. Пiд сосною, у песочке. Труни, щоправда, але було, могилку вислали лапником. Поки хлопцi там управлялися, я потiв над мовленням. Це адже було моє перше мовлення перед вiйськом. Назавтра побудували загiн, шiстдесят два чоловiки. У могили поклали Пекушева. Обрядили його в чиюсь нову гiмнастерку, синi штани. Навiть треугольнички на петлицi зiбрали, по трьох на кожну, щоб всi як покладено в армiï. Потiм виступали. Я, командир, хтось iз його друзiв- прикордонникiв. Деякi розплакалися навiть. Словом, це були першi й, мабуть, останнi зворушливi такi похорони. Потiм ховали частiше, i навiть не по одному. Бувало, по десятьох в одну яму закопували. А те й без ями — листям або иглицей присиплеш, i добре. У блокаду, наприклад. Та й самого командира поховали просто — яму по колiно викопали, i всi Не переживали й десятоï частки того, що по цьому Пекушеву. Звикли. Так, виходить, поховали Пекушева. Мовлення моя вдалася, iз цiєï сторони я був задоволений. Навiть Селезньов якось по- дружньому, без своєï вiчноï строгостi поговорив, поки йшли поруч до нашоï землянки. Намiрилися вже спуститися туди, як пiдлiтає Прокопенко: так i так, немає Мороза. З ночi немає. Як з ночi? — здiйнявся Селезньов. — Чому не доповiли вiдразу? А Прокопенко тiльки знизує плечима: мол, думали, вiдшукається. Думали, до комiсара пiшов. Або на струмок. Усе бiля струмка останнiм часом любив сидiти. На самотi. Отут уже, знаєш, нам погано стало. Селезньов накинувся на Прокопенко, ушановував його як тiльки вмiв. А вiн^-те вмiв
 А потiм визверился на мене. Обiзвав останнiми словами. Я мовчав. Що ж, напевно, заслужив. Спустилися в землянку, Селезньов наказав покликати начальника штабу — був такий тихий, виконавчий лейтенант Кузнєцов, з кадрових — i командирiв взводiв. Усе зiбралися, уже знають, у чому справа, i мовчать, чекають, що скаже майор. А майор думав, думав i говорить: Мiняти табiр. А те пригорнуть цього кульгавого iдiота, сам того не бажаючи, видасть усiх. Перестрiляють, як курiпок. Бачу, хлопцi носи повiсили. Нiкому не хочеться мiняти табiр, дуже вуж пiдходяще мiсце: тихе, осторонь вiд дорiг. I щасливе. За всю зиму жодноï несподiванки на цей рахунок. А отут через якогось кульгавого iдiота… Воно й зрозумiло, им-то хто цей Мороз? Пiсля всього, що трапилося, — зрозумiло, кульгавий iдiот, не бiльше.
 Але адже той^-те-я-те, як нiхто отут, знаю цей кульгавого. Себе погубить, це вуж точно, але нiкого не зрадить. Не може видати вiн табiр. Не знаю, як довести це, але почуваю твердо: не видасть. I коли вже всi готовi були погодитися з майором, я й говорю: Не треба мiняти табiр. Селезньов на мене як на другого iдiота накинувся: Як це не треба? Де гарантiя? — Є, — говорю, — гарантiя. Не треба. Стало тихо, усi мовчать, один Селезньов сопе так на мене з-пiд широких брiв поглядає. А що я можу ïм сказати? Хiба що почати розповiдати iз самого початку, хто цей кульгавий учитель? Почуваю, не можу зараз багато говорити, та й не треба цього


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/viklad_syjetu_povesti_obelisk_glava_kain.dhtml