Новела Зав'язь розповiдь про перше кохання

Перше кохання . Коли зав'язуються його першi паростки, то людина зовсiм
по-iншому починає сприймати i себе, i цiлий свiт: неначе
розквiтає душа, а з нею i все навколо. У новелi Григора Тютюнника
Зав'язь перед нами розкривається початок цього найнiжнiшого
почуття, яке письменник порiвнює з чудом пробудження зав'язi на
гiлочках на початку весни. Зав'язь це чудовий зразок глибоко
психологiчноï прози, написаноï з чудовою простотою, вражаючою
щирiстю кожного слова, кожного образу. Зав'яззю є народження
першого почуття Миколи до юноï Сонi.
Потужною лiричною хвилею захоплюють нас почуття хлопця йому, молодому та
закоханому, увесь свiт видається прекрасним, юним, чистим. Вiн
збирається на побачення, не прислуховуючись до дiда, котрий
скептично ставиться до предмету закохання: то дiвка з тiєï
куряви, що чорти на дорогах крутять. Во для Миколи, як i для будь-якого
закоханого, кохана дiвчина найкраща, наймилiша. I ось нарештi зустрiч
закоханих. Соня хоче подивитись снiг, що зберiгся у Проваллi, i вони
лiзуть униз. Це є символом бiди, яка може очiкувати закоханих
чорна, холодна прiрва, на противагу щастю, котре уособлене квiтучою
природою. Це перший досвiд почуттiв, i вони не знають, що казати, що
робити. Миколка соромиться, губиться… Хоче поцiлувати дiвчину,
здогадується, що вона хоче того ж, але вагається: А що,
думаю, як я ïï поцiлую, а вона мене в пику? I, навiть, коли
наважується, поцiлунок виходить незграбним. Почуття юнака нiчим не
затьмаренi, вони чистi та цнотливi. Але, чи такi ж почуття має
дiвчина? Соня норовлива, гонориста, вона до певноï мiри
грається почуттями, ÏÏ емоцiï складнi, суперечливi.
То вона покiрна та лагiдна, то сердиться, що парубок не може утримати
ïï, то хоче поцiлунку, то намиста, подiбного до зав'язi. Тобто
сам символ зав'язi має два боки: як символ кохання, що
зароджується, i як символ зародження прагматичного начала. I що
вийде переможцем, залежить вiд молодих палких душ. Чистота першого
кохання може протистояти матерiальностi цього свiту. I ось вони вже
сидять на лавочцi, мрiють, не розплiтаючи обiймiв, про майбутнє ,
i Соня розповiдає хлопцевi, якi гарнi сорочки йому вишиє.
Вони такi юнi, так захопленi прекрасним сьогоденням, прекрасною миттю
побачення, що ïхнi мрiï романтичнi, чистi, нiчим не
затьмаренi.
Уночi дiд загадує розкладати у саду багаття: Ану, лишень, парубче,
помагай окурювати садок, бо пропаде к лихiй годинi зав'язь. Це не лише
слова практичного селянина, у них одвiчна думка-застереження: треба
ретельно попрацювати, щоб зберегти все те добре, що народжується i
в природi, i в душi. Кохання хлопця щедре, воно окриляє, дає
наснагу. I з радiстю працює вiн у саду зi своïм дiдом,
окурює дерева та думає про Соню, прагне зробити хороше i для
неï: розкладає вогонь на межi, щоб димом тягло i до сусiдiв,
щоб збереглась зав'язь, котра ïй так сподобалась: Та не там, ближче
до саду розкладай! сердито гукають дiд. Нiчого, одказую так, як вони
мене вчили, буде в людей буде i в нас… А сам собi думаю: за чим би
його сьогоднi забiгти до сусiдiв, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не
доживу…
Дуже глибоким є образ дiдуся Миколки. Зумiв вiн виховати онука
гарною та доброю людиною. За дражливими словами вiдчувається
безмежна любов до онука, проникливiсть та тривога за недоторканiсть його
душi. Формування душi, моральних цiнностей, усвiдомлення високого сенсу
почуття любовi, вмiння берегти ось про що написана ця новела. I хочеться
вiрити, що свiтлi та чистi почуття героï зможуть пронести через усе
своє життя.