Нещасний випадок. Оповiдання Джойса Дублинци
Мiстер Джеймс Даффи жив у Чепелизоде * тому, що хотiв жити можливо далiвiд мiста, громадянином якого вiн був, i тому, що всi iншi пригороди
Дублiна здавалися йому вульгарними, претензiйними й занадто сучасними.
Вiн жив у похмурому старому будинку, i з вiкон йому виднi були
занедбаний винокурний завод i береги мiлководноï рiчки, на якiй
коштує Дублiн. На пiдлозi його високоï кiмнати не було
килима, а на стiнах не висiло нi однiєï картини
Вiн сам придбав кожний предмет обстановки: чорне залiзне лiжко, залiзний
умивальник, чотири плетених стiльцi, вiшалку, ящик для вугiлля,
коминковi щипцi iз ґратами й квадратний стiл з подвiйним пюпiтром.
Книжкова шафа замiняла нiша з бiлими дерев'яними полками. Лiжко було
застелено бiлим покривалом, у ногах ïï лежали чорний iз
червоним плед. Маленьке ручне дзеркальце висiло над умивальником, i
вдень на камiнi стояла лампа з бiлим абажуром — єдина
прикраса кiмнати. Книги на бiлих дерев'яних полках були розставленi по
росту. На одному кiнцi самоï нижньоï полицi стояло повне
зiбрання творiв Вордсворта, а на протилежному кiнцi верхньоï
— екземпляр Мэйнутского катехiзису ** у коленкоровому плетiннi вiд
записноï книжки. На пюпiтрi завжди лежали письмовi приладдя. У
ящику зберiгалися рукописний переклад п'єси Гауптмана Микаэл
Крамер *** з ремарками, зробленими червоним чорнилом, i невелика стопка
листкiв, сколених бронзовою скрiпкою. На цих листках час вiд часу
з'являлася яка-небудь фраза; у хвилину iронiчного настрою на перший
листок була наклеєна реклама пiгулок вiд печiнки. З-пiд кришки
пюпiтра, якщо неï пiдняти, виходив ледве чутний захiд — не те
нових олiвцiв з кедрового дерева, не те клеячи або переспiлого яблука,
що поклали там i забулися
* По переказi, у Чепелизоде Тристан бачився Сизольдой.
** У г. Мэйнуте розташований католицький центр Iрландiï
*** П'єса нiмецького драматурга, романiста, поета Герхарта
Гауптмана (1862-1946). Центральний конфлiкт Микаэла Крамера —
творча особистiсть i фiлiстерське середовище, нездатна зрозумiти
художника й губящая його.
Мiстер Даффи почував вiдразу до будь-якого прояву фiзичного або
духовного безладдя. Середньовiчний учений сказав би, що вiн народився
пiд знаком Сатурна *. Особа мiстера Даффи, на якому вiддрукувалися
прожитi роки, нагадувало своïми коричневими кольорами дублiнськi
вулицi. Довга, досить велика голова поростила сухими чорними волоссями,
рудуватi вуси ледь приховували неприємне вираження рота.
Виступаючi вилицi також надавали його особi тверде вираження; але
твердостi не було в очах, якi дивилися на мир з-пiд рудуватих брiв з
таким вираженням, точно ïхнiй власник завжди радий зустрiти в iнших
людях що-небудь спокутуючi ïхнi недолiки, але часто
разочаровивается. Вiн дивився на себе з боку, стежачи за власними
вчинками косим, недовiрливим поглядом. У нього була дивна схильнiсть, що
доставляла йому особливе задоволення, час вiд часу складати подумки
короткi фрази пр самому себе, з пiдметом у третiй особi й присудком у
минулому часi. Вiн нiколи не подавав милостинi й ходив твердим кроком,
опираючись на мiцну горiхову тростину
* Середньовiчнi вченi-астрологи вважали важливим розташування свiтил у
момент народження людини: вiд цього залежали його характер i подальша
доля. По ïхнiх поданнях, пiд знаком Сатурна народжувалися
похмурi, недобрi люди
Вiн уже багато рокiв служив касиром у приватному банку на Бэггот-Стрит.
Щоранку вiн приïжджав iз Чепелизода на трамваï. Опiвднi йшов
до Дэну Бэрку снiдати — брав пляшку пива й тарiлочку аррорутового
печива. О четвертiй годинi вiн iшов зi служби. Вiн обiдав у ïдальнi
на Джордж-Стрит, де можна було не побоюватися зустрiчей з дублiнською
золотою молоддю i де годували цiлком пристойно. Вечора вiн проводив або
за пiанiно своєï квартирноï господарки, або бродячи по
околицях мiста. Любов до Моцарту приводила його iнодi в оперу або на
концерт — це було єдиною розвагою в його життя Знайомi,
друзi, фiлософськi системи, вiра — все це було чужо йому. Вiн жив
своïм внутрiшнiм життям, нi з ким не спiлкуючись, вiдвiдуючи
родичiв на рiздво й проводжаючи ïх на цвинтар, коли вони вмирали.
Вiн вiдбував цi двi повинностi на догоду старим традицiям, але не
уступав бiльше нi на йоту тим умовностям, якi керують громадським
життям. Вiн допускав думку, що при вiдомих обставинах мiг би навiть
ограбувати банк, але тому що цi обставини не складалися, життя його
текла розмiрено — повiсть без подiй
Один раз увечерi в Ротондi * вiн виявився поруч iз двома дамами. Тиша йпорожнеча в залi унило передвiщали провал. Дама поруч нього в крiслi
разiв зо два оглянулася на порожнiй зал i помiтила:
* Будинок круглоï форми в Дублiнi на Ратленд-Сквер, у якому були
розташованi театр i концертний зал
Яка жалiсть, що сьогоднi мало публiки! Так неприємно спiвати перед
порожнiм залом
Вiн прийняв цi слова за запрошення до розмови. Його здивувало, що вона
тримається так вiльно. Розмовляючи з нею, вiн намагався
запам'ятати в пам'ятi ïï риси. Довiдавшись, що дiвчина, що
сидить поруч iз нею, — ïï дочка, вiн подумав, що ця
дама, мабуть, на рiк або на два моложе його. Ïï особа, колись,
iмовiрно, гарне, дотепер зберегло жвавiсть. Це була довгаста особа з
рiзко вираженими рисами. Темно-синi очi дивилися пильно. Ïï
погляд спочатку здавався зухвалоï, але раптом зiниця розширювалася
й у ньому переглядала легко ранима душа. Але от зiниця ставала
маленьким, i що здалася було душу ховалася в шкарлупу розсудливостi, i
каракулева жакетка, що облягали досить пишну груди, ще бiльше
пiдкреслювали цей виклик
Через кiлька тижнiв вiн знову зустрiв ïï в концертi на Эрлсфорт-
Террес; коли дочка задивилася на когось, вiн улучив хвилину, щоб
познайомитися ближче. Разiв зо два вона мимохiть згадала про
своєму чоловiку, але в ïï тонi не чулося застереження.
Ïï кликали миссис Синико. Прапрадiд ïï чоловiка
походив з Ливорно. Ïï чоловiк був капiтаном торговельного
судна, що курсувало мiж Дублiном i Голландiєю; у них була тiльки
одна дитина
Коли вiн втретє зустрiв ïï випадково, у нього дiстало
смiливостi призначити побачення. Вона прийшла. Це була перша зустрiч, за
якоï пiшло багато iнших, вони зустрiчалися завжди по вечорах i
вибирали для спiльних прогулянок самi тихi вулицi. Але ця
таємничiсть була противна мiстеровi Даффи, i коли вiн зрозумiв, що
вони можуть бачитися тiльки потихеньку, попросив запросити себе в
будинок. Капiтан Синико заохочував його вiзити, думаючи, що вiн
збирається зробити речення дочки. Вiн зовсiм виключив дружину з
розряду цiкавих жiнок i вважав неможливим, що хто-небудь може нею
зацiкавитися. Чоловiк часто бував у вiд'ïздi, а дочка йшла на уроки
музики, мiстеровi Даффи представлялося багато випадкiв бувати в
суспiльствi миссис Синико. Нi в нього, нi в неï дотепер не було
пригод, i обоє вони не бачили в цьому нiчого дурного. Поступово
вiн став дiлитися з нею своïми думками. Вiн давав ïй книги,
викладав своï iдеï, впустив ïï у свiй мир. Вона була
безмежно рада
Iнодi, у вiдповiдь на його вiдверненi мiркування, вона розповiдала який-
небудь випадок зi свого життя. З майже материнською дбайливiстю вона
спонукувала його розкрити душу: вона стала його сповiдником. Вiн
розповiв ïй, що якийсь час ходив на збори iрландськоï
соцiалiстичноï партiï, де почував себе чужим серед статечних
робiтникiв, у комiрцi, освiтленою тьмяною гасовою лампою. Коли партiя
розкололася на три фракцiï, кожна зi своïм лiдером i у
своïй комiрцi, вiн перестав бувати на зборах. Дискусiï
робiтникiв були, на його погляд, занадто примiтивними, а ïхнiй
iнтерес до питання про заробiтну плату здавався йому надмiрним. Вiн
почував, що це грубi матерiалiсти, вони не вмiли чiтко викладати
своï думки: ця здатнiсть була результатом дозвiлля, ïм
недоступного. Соцiальна революцiя, говорив вiн, навряд чи вiдбудеться в
Дублiнi й через двiстi — триста лiт
Вона запитала, чому вiн не записує своï думки. Навiщо?
— вiдповiв вiн з робленою зневагою. Щоб суперничати з
пустословами, нездатними мислити послiдовно протягом шiстдесяти секунд?
Щоб пiддаватися нападкам тупих мiщан, якi довiряють свою мораль
полiцейському, а мистецтво — антрепренеровi?
Вiн часто бував у ïï маленькому котеджi пiд Дублiном; часто
вони проводили вечори вдвох. У мiру того як мiж ними росла духовна
близькiсть, вони переходили до розмов на бiльше iнтимнi теми .
Ïï суспiльство була як парникова земля для тропiчноï
рослини. Багато разiв вона сидiла з ним до темряви, подовгу не запалюючи
лампи. Темна, тиха кiмната, самота, музика , що усе ще звучала у вухах,
зближали ïх. Це зближення надихало його, згладжувало гострi кути
характеру, збагачувало емоцiями його внутрiшнє життя. Iнодi вiн
ловив себе на тiм, що слухає звуки власного голосу. Вiн думав, що
в ïï очах пiднявся чи ледве не до ангельського чина, i, у мiру
того як вiн усе бiльше й бiльше залучав до себе свою палку по натурi
подругу, дивний, безособовий голос, у якому вiн дiзнавався свiй власний,
усе наполегливiше повторював про незцiленну самiтнiсть душi. Ми не
можемо вiддавати себе, говорив цей голос, ми належимо тiльки собi.
Бесiди цi скiнчилися тим, що один раз увечерi, коли миссис Синико,
зважаючи на все, була в надзвичайному порушеннi, вона жагуче схопила
його руку й пригорнула до своєï щоки
Мiстер Даффи був украй здивований. Таке тлумачення його слiв зруйнувало
всiєï його iлюзiï. Вiн не ходив до неï тиждень,
потiм написав ïй, просячи дозволу зустрiтися. Тому що вiн не бажав,
щоб ïхнє останнє побачення тривожила думка про
зруйновану сповiдальню, вони зустрiлися в маленькiй кондитерськiй у
ворiт Фенiкса-Парку. Стояла холодна осiння погода, але, незважаючи на
холод, вони третя година бродили по дорiжках. Вони вирiшили не
зустрiчатися бiльше: усякий сполучник, сказав вiн, обiцяє горi.
Вийшовши з парку, вони мовчачи пiшли до трамвая; але отут вона початку
сильно тремтiти, i вiн, боячись нового спалаху з ïï боку,
поспiшив откланяться й залишив неï. Через кiлька днiв вiн одержав
пакет зi своïми книгами й нотами
Пройшло чотири роки. Мiстер Даффи повернувся до розмiряного способу
життя. Його кiмната як i ранiше свiдчила про любов до порядку. Новi ноти
з'явилися на пюпiтрi в кiмнатi першого поверху, а на книжкову полицю
встали два томи Ницше: Так говорив Заратустра i Радiсна наука. Тепер вiн
рiдко писав що-небудь на листках, що лежать у ящику. Одна фраза,
написана через два мiсяцi пiсля прощального побачення з миссис Синико,
говорила: Любов мiж чоловiком i чоловiком неможлива тому, що фiзичний
потяг неприпустимо; дружба мiж чоловiком i жiнкою неможлива тому, що
фiзичний потяг неминуче. Вiн перестав ходити на концерти, боячись
зустрiтися з нею. Його батько вмер; молодший компаньйон банку вийшов зi
справи. Але як i ранiше щоранку мiстер Даффи приïжджав у мiсто на
трамваï й щовечора вертався з мiста пiшки, скромно пообiдавши на
Джордж-Стрит i прочитавши на десерт вечiрню газету
Один раз увечерi, коли вiн тiльки що пiднiс до рота шматок солонини з
капустою, рука його завмерла. Його погляд раптом упав на одну iз замiток
у вечiрнiй газетi, що вiн читав, прислоня до графина. Вiн поклав шматок
на тарiлку й уважно прочитав замiтку. Потiм випив склянку води, вiдсунув
тарiлку убiк, розгорнув газету на столi мiж розставленими лiктями й
кiлька разiв перечитав замiтку вiд початку до кiнця. Капуста на тарiлцi
затягнула бiлою плiвкою застиглого жиру. Офiцiантка пiдiйшла до нього
запитати, чи смачний обiд. Вiн сказав, що обiд дуже смачний, i iз працею
проковтнув два-три шматка. Потiм сплатив по рахунку й вийшов
Вiн швидко крокував у листопадових сутiнках, мiцна горiхова тростина
розмiрно постукувала по тротуарi, жовтуватий куточок Мейл визирав з
кишенi вузького двобортного пальто. На безлюднiй дорозi мiж воротами Фенiкса-
Парку й Чепелизодом вiн сповiльнив крок. Його тростина вдаряла об
тротуар уже не так звучно, i його нерiвне, схоже на подих, подих
холонуло в морозному повiтрi. Добравшись до будинку, вiн вiдразу пройшов
у спальню й, вийнявши з кишенi газету, ще раз перечел замiтку у свiтлi,
що слабшає, у вiкна. Вiн читав ïï не вголос, але ворушив
при цьому губами, як священик, що читає особливi молитви
От що було в замiтцi:
СМЕРТЬ ЖIНКИ НА СИДНИ-ПАРЕЙД
НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК
Сьогоднi в дублiнськiй мiськiй лiкарнi заступником коронера * (через
вiдсутнiсть мiстера Леверетта) був зроблений наслiдок iз приводу миссис
Эмили Синико, сорока трьох рокiв, що загинула вчора ввечерi на
станцiï Сидни-Парейд. З показань з'ясувалося, що покiйна,
намагаючись перейти через рейки, була збита з нiг паровозом
десятигодинного пасажирського поïзда, шедшего з Кингзтауна, i
одержала тяжкi ушкодження голови й правого боку, приведшие ксмерти.
* Посадова особа при органах мiсцевого самоврядування графства,
розбирає справи про насильницьку або раптову смерть при
сумнiвних обставинах Машинiст Джеймс Леннен показав, що служить у
залiзничнiй компанiï з п'ятнадцяти рокiв. По свистку кондуктора
вiн вiдправив поïзд i через секунду або двi зупинив його, почувши
голоснi лементи. Поïзд iшов повiльно.
Носiй П. Дэнн показав, що, коли поïзд рушав зi станцiï, вiн
помiтив жiнку, питавшуюся перейти шляхи. Вiн кинувся до неï й
окликнув, але не встиг добiгти, як неï вдарило буфером паровоза, i
вона впала
Присяжний. — Ви бачили, як ця дама впала?
Свiдок. — Так.
Сержант полiцiï Кроули заявив, що, прибувши на мiсце подiï,
вiн знайшов покiйну на перонi, без ознак життя. Вiн розпорядився, щоб
тiло до прибуття санiтарноï карети перенесли в залу чекання.
Констебль, бляха номер п'ятдесят сiм, пiдтвердив сказане
Доктор Холпин, хiрург дублiнськоï мiськоï лiкарнi, показав, що
в покiйноï був виявлений перелом двох нижнiх ребер i серйознi
забитi мiсця правого плеча. Права сторона голови ушкоджена при падiннi.
Однак цi ушкодження не могли викликати смерть у людини в нормальному
станi. Смерть, на його думку, вiдбулася внаслiдок шоку й рiзкого
занепаду серцевоï дiяльностi
Мiстер X. Б. Пэттерсон Финлей вiд iменi залiзничноï компанiï
висловив глибоке спiвчуття iз приводу нещасного випадку. Компанiя завжди
вживала заходiв до того, щоб публiка переходила шляхи тiльки по мосту,
вивiшуючи iз цiєю метою на кожнiй станцiï покажчики, а також
ставлячи в кожного переïзду автоматичнi шлагбауми. Покiйна мала
звичку пiзно ввечерi переходити шляхи, i, беручи до уваги деякi
обставини справи, вона не вважає залiзничних службовцiв винними
Чоловiк покiйноï, капiтан Синико, що проживає в Леовилле, Сидни-
Парейд, також дав показання. Вiн пiдтвердив, що покiйна дiйсно його
дружина. Пiд час подiï його не було в Дублiнi, тому що вiн тiльки
сьогоднi ранком повернувся з Роттердама. Вони були одруженi двадцять два
роки й жили щасливо доти, поки, року двi тому назад, його дружини не
пристрастилася кспиртному.
Мисс Мэри Синико повiдомила, що останнiм часом ïï мати
звичайно виходила по вечорах з будинку купити вино. Свiдок нерiдко
намагався впливати на матiр i вмовляв ïï вступити в
суспiльство тверезостi. Вона повернулася додому тiльки через годину
пiсля подiï
Ґрунтуючись на показаннях лiкаря, присяжнi винесли вирок,
вiдповiдно до якого з Леннена знiмається всяка вiдповiдальнiсть
Заступник коронера заявив, що в його практицi це один з найтрагiчнiших
нещасних випадкiв, i виразив своє найглибше спiвчуття капiтановi
Синико i його дочки. Вiн рекомендував компанiï прийняти самi рiшучi
заходи щоб уникнути подiбних подiй у майбутньому. У цьому випадку винних
не було.
Мiстер Даффи пiдняв очi вiд газети й подивився у вiкно на безрадiсний
вечiрнiй пейзаж. Рiка спокiйно текла повз занедбаний винний завод, i час
вiд часу в якому-небудь iз будинкiв на Дьюкенской дорозi загорялося
свiтло. Який кiнець! Все оповiдання про ïï смертi обурював
його, обурювала думка, що колись вiн говорив з нею про те, що було для
нього самим святим. Його нудило вiд побитих фраз, порожнiх слiв
спiвчуття, обережних слiв репортера, який умовили сховати подробицi
пересiчноï й вульгарноï смертi. Мало того, що вона принизила
себе — вона принизила його. Вiн уявив собi весь ганебний шлях
ïï пороку, огидного й вiдразливого. I це подруга його душi!
Йому пригадувалися нещаснi, якi, похитуючись, бредуть iз порожнiми
пляшками й глечиками до бара. Боже правий, який кiнець! Очевидно, вона
була не пристосована до життя, безхарактерна й безвладна, легко ставала
жертвою звички — одна з тих жертв, на чиïх костях
будується цивiлiзацiя. Але як могла вона впасти так низько? Як мiг
вiн так обмануться в нiй? Вiн згадав ïï порив у той пам'ятний
вечiр i цього разу засудив його набагато рiзкiше. Тепер вiн був зовсiм
переконаний, що вiн надiйшов правильно.
Темнiло, думки його блукали, i раптом йому здалося, що вона доторкнулася
до його руки. Потрясiння, що викликало спочатку нудоту, тепер викликало
тремтiння. Вiн швидко надяг пальто й капелюх i вийшов. Холодний вiтер
обдав його на порозi, забирався в рукави пальто. Дiйшовши до бара в Чепелизод-
Бридж, вiн увiйшов i замовив гарячий пунш
Хазяïн догiдливо прислужував йому, але не зважувався вступити в
розмову. У барi сидiло чоловiк п'ять-шiсть робiтникiв, що сперечалися
про вартiсть якогось маєтку в графствi Килдер. Вони присьорбували
з величезних кухлiв, курили, раз у раз спльовували на пiдлогу й
своï важкi чоботи втирали плювки в ошурки. Мiстер Даффи дивився на
них, нiчого не бачачи й не чуючи. Незабаром вони пiшли, а вiн запитав
другу склянку пуншу. Вiн довго сидiв за ним. У барi було дуже тихо.
Хазяïн притулився до стiйки й, позiхаючи, читав Геральд. Iнодi
чувся шум трамвая на безлюднiй дорозi
Так вiн сидiв, згадуючи днi, проведенi з нею, i ïï, таку
рiзну, тепер вiн твердо знав, що ïï бiльше нi, що вона
перестала iснувати, перетворилася в спогад. Йому стало не по собi. Вiн
запитував себе, чи мiг надiйти iнакше? Вiн не мiг би причинятися довше;
не мiг би жити з нею вiдкрите. Вiн надiйшов так, як йому здавалося
краще. У чому ж його провина? Тепер, коли вона вмерла, вiн зрозумiв, як
самотньо ïй, вiрно, було довгими вечорами в тiй кiмнатi. Його життя
теж буде самотня доти, поки й вiн не вмре, не перестане iснувати, не
перетвориться в спогад — якщо тiльки хто-небудь про нього
згадає Був уже десяту годину, коли вiн вийшов з бара. Нiч була
холодна й похмура. Вiн увiйшов у Фенiкса-Парк через найближчi ворота й
став ходити пiд облетiлими деревами. Вiн бродив по похмурих алеях, де
вони бродили чотири роки тому назад. Вона, здавалося, iде поруч iз ним у
темрявi. Часом йому чувся ïï голос, чудився дотик ïï
руки. Вiн завмер, прислухаючись. Навiщо вiн вiдняв у неï життя?
Навiщо вiн присудив неï до смертi? Його стрункий, правильний мир
валив
Дiйшовши до вершини Мэгезин-Хилл, вiн зупинився й став дивитися на рiку,
що текет до Дублiна, вогнi якого свiтилися тепло й гостинно в холодi
ночi. Вiн подивився вниз i в подножья пагорба, у тiнi огорожi парку,
побачив лежачi темнi фiгури. Ця грiховна й потаєна любов наповнила
його розпачем. Вiн ненавидiв моральнi пiдвалини, вiн почував себе
вигнаним зi свята життя. Одна iстота полюбила його; а вiн вiдмовив
ïй у життi й щастя; вiн присудив неï до ганьби, до
ганебноï смертi. Вiн знав, що простягненi внизу в огорожi iстоти
спостерiгають за ним i хочуть, щоб вiн пiшов. Вiн нiкому не потрiбний:
вiн вигнаний зi свята життя. Вiн перевiв погляд на сiру рiку, що
поблискує, що текла, iзвиваючись, до Дублiна. За рiкою вiн побачив
товарний поïзд, що виповзав зi станцiï Кингз-Бридж, немов
черв'як з вогненною головою, що повзе крiзь тьму завзято й повiльно.
Поïзд повiльно зник, але ще довго стукiт колiс повторював
ïï iм'я
Вiн згорнув на дорогу, по якiй прийшов; мiрний шум поïзда усе ще
лунав у вухах. Вiн почав сумнiватися в реальностi того, про що говорила
йому пам'ять. Вiн зупинився пiд деревом i стояв доти, поки мiрний шум не
завмер. У мороцi вiн уже не почував ïï, i голос ïï
бiльше не тривожив. Вiн почекав кiлька хвилин, прислухаючись. Вiн нiчого
не чув, нiч була зовсiм нiма. Вiн прислухався знову: нiчого. Вiн був
зовсiм один
Переклад з англiйського за редакцiєю И. А. Кашкiна
