Короткий виклад повести Боккаччо Фьяметта

Це iсторiя любовi, розказана героïнею по iменi Фьяметта, звернена в
першу чергу до закоханих жiнок, у яких молода дама шукає спiвчуття
й розумiння
Прекрасна Фьяметта, краса якоï зачаровувала всiх, проводила в
безперервному святi життя; люблячий чоловiк, багатство, пошана й повага
— все це даровала ïй доля. Один раз, напередоднi великого
торжества, Фьяметте приснився страшний сон, начебто вона гуляє в
погожий сонячний день по лузi, плете вiнки, i раптом отрутна змiя жалить
ïï пiд лiвi груди; вiдразу мерхне свiтло, лунає грiм
— i наступає пробудження. У жаху наша героïня
хапається за укушенное мiсце, але, знайшовши його непошкодженим,
заспокоюється. У цей день у храмi пiд час святковоï служби
Фьяметта вперше по-справжньому закохується, i ïï
обранець Панфило вiдповiдає взаємнiстю на ïï
раптово спаленiле почуття. Наступає пора блаженства й насолоди.
Незабаром увесь свiт став менi дарма, здавалося, що головою я досягаю
пiднебiння, — зiзнається Фьяметта.
Iдилiю порушує несподiвану звiстку, отримана вiд батька Панфило.
Вдовий старець просить сина приïхати до нього у Флоренцiю й стать
опорою й розрадою наприкiнцi життя, тому що всi брати Панфило вмерли й
нещасний батько залишився один. Фьяметта, безутiшна у своєму горi,
намагається удержати коханого, волаючи до його жалостi: Невже,
вiддавши перевагу жалостi до старого батька законноï жалостi до
мене, ти будеш причиною моєï смертi? Але юнак не хоче
викликати на себе жорстокi докори й безчестя, тому вiн
вiдправляється в шлях, обiцяючи повернутися мiсяця через три-
чотири. При прощаннi Фьяметта втрачає почуттiв, i ïï,
напiвживу вiд горя, намагається утiшити служниця своïм
оповiданням про те, як Панфило ридав i зi слiзьми цiлував особу панi й
благав допомогти своïх коханих
Фьяметта, сама вiрна iз закоханих жiнок, чекає повернення
улюбленого з покорнейшей вiрою, але разом з тим у ïï серцi
закрадаються ревнощi. Вiдомо, що Флоренцiя славиться чарiвними жiнками,
що вмiють затягати у своï мережi. Що, якщо Панфило вже попався в
них? Фьяметта, страждаючи, жене вiд себе цi думки. Щоранку вона
пiднiмається на вишку будинку й вiдтiля спостерiгає за
сонцем, i чим воно вище, тим ближче здається ïй строк
повернення Панфило. Фьяметта постiйно подумки розмовляє з коханим,
перечитує його листа, перебирає приналежнi йому речi, а
iнодi кличе служницю й розмовляє з нею про нього. На змiну денним
розрадам приходять нiчнi. Хто б повiрив, що любов може навчити
астрологiï? По змiнi положення мiсяця Фьяметта виразно могла
сказати, яка частина ночi пройшла, i незрозумiло, що було втiшнiше:
спостерiгати, як тече час, або, будучи зайнятий iншою справою, побачити,
що воно вже пройшло. Коли наблизився строк обiцяного Панфило повернення,
закохана вирiшила, що ïй варто небагато повеселитися, щоб
повернулася трохи стерта скорботою краса. Приготовлено розкiшнi вбрання
й дорогоцiннi прикраси — так лицаря до майбутньоï битви
готовить потрiбнi йому збруя
Але улюбленого всi немає. Фьяметта придумує виправдання:
може бути, батько впросив його залишитися подольше. Або щось трапилося в
шляху. Але найбiльше Фьяметту терзала ревнощi. Жодне мирське явище не
вiчно. Нове завжди бiльше подобається, нiж бачене, i завжди людина
сильнiше бажає того, чого не має, чим того, чим
володiє. Так у надiï й у розпачi пройшов мiсяць. Один раз,
пiд час зустрiчi iз черницями, Фьяметта познайомилася iз флорентiйським
купцем. Одна iз черниць, молодого, гарна, шляхетного походження,
запитала купця, чи не знає вiн Панфило. Одержавши позитивну
вiдповiдь, вона стала розпитувати докладнiше, i отут Фьяметта
довiдалася, що Панфило женився. Причому черниця при цьому звiстцi
почервонiла, опустила ока, i видно було, що вона ледь стримує
сльози. Вражена Фьяметта все-таки не втрачає надiï, вона хоче
вiрити, що це батько змусив женитися Панфило, але вiн продовжує
любити ïï одну. Але дивитися на небо ïй бiльше не
хочеться, тому що вона вже не впевнена в поверненнi улюбленого. У поривi
гнiву спаленi листи й зiпсованi багато хто його речi. Нiколи прекрасна
особа Фьяметти сполотнiло, чудова краса померкла, i це наводить зневiру
на весь будинок, дає привiд для рiзним толкам.
Чоловiк, iз тривогою наблюдавший за змiнами, що вiдбуваються з
Фьяметтой, пропонує ïй поïздку на води, що зцiляють вiд
усiляких недуг. Крiм того, тi мiсця славляться веселим времяпровождением
i вишуканим суспiльством. Фьяметта готова виконати волю чоловiка, i вони
вiдправляються в шлях. Але порятунку вiд любовноï лихоманки не
iснує, тим бiльше що саме в цих мiсцях Фьяметта не раз бувала з
Панфило, що тому нахлинули спогади лише роз'ятрюють рану. Фьяметта бере
участь у рiзних звеселяннях, з удаваним розчуленням спостерiгає за
закоханими парами, але це служить лише джерелом нових борошн. Доктори й
чоловiк, бачачи ïï блiдiсть, порахували недугу незцiленним i
рекомендували ïй повернутися в мiсто, що вона й зробилася Нашiй
героïнi трапляється сидiти в колi жiнок, що ведуть бесiди про
любов, i, жадiбно прислухаючись до цих оповiдань, вона розумiє, що
не було й немає настiльки полум'яноï, настiльки
потайливоï, настiльки сумноï любовi, як у неï. Вона
звертається до Долi iз благаннями й проханнями допомогти ïй,
захистити вiд ударiв: Жорстока, зглянься надi ною;
дивися, я до того дiйшла, що стала притчею в язицех там, де колись
славили мою вроду.
Пройшов рiк з тiєï пори, як Панфило покинув Фьяметту.
Зненацька iз Флоренцiï вертається слуга Фьяметти, що
розповiдає, що женився зовсiм не Панфило, а його батько, Панфило ж
закохався в одну iз флорентiйських красунь. Фьяметта, будучи не в
силах перенести зраду, намагається покiнчити iз собою. На щастя,
стара годувальниця вгадує намiр своєï вихованки й
вчасно зупиняє ïï при спробi кинутися з вежi. Вiд
безмiрного горя Фьяметта важко занедужує. Чоловiковi пояснюють, що
розпач дружини викликаний смертю любого брата
У якийсь момент з'являється проблиск надiï: годувальниця
повiдомляє, що зустрiла на набережнiй флорентiйського юнака, що
нiбито знає Панфило й запевняє, що той повинен от-от
повернутися. Надiя воскрешає Фьяметту, але радiсть даремна.
Незабаром з'ясовується, що вiдомостi помилковi, годувальниця
помилилася. Фьяметта впадає в колишню тугу. Порию вона
намагається знайти розрада в зiставленнi своïх любовних
борошн iз борошнами знаменитих ревнивиць стародавностi, як Федра,
Гекуба, Клеопатра, Иокаста й iншi, але знаходить, що ïï
борошна в сто крат горше.
Н. Б. Виноградова