Короткий сюжет поеми Боккаччо Фьезоланские нiмфи

У центрi поетичного оповiдання перебуває зворушлива любовна
iсторiя пастуха й мисливця Африко й нiмфи Мензоли. Ми довiдаємося,
що за давнiх лiт у Фьезоле жiнки особливо шанували богиню Дiану, що
захищала цнотливостi. Багато батькiв пiсля народження дiтей, хто по
обiтницi, а хто на подяку, вiддавали ïхнiй Дiанi. Богиня охоче
приймала всiх у своï лiси й гаï. У фьезоланских пагорбiв
утворилася незаймана спiвдружнiсть, всi там тодi прозванням нiмфи
величалися / И с луком i зi стрiлами були.
Богиня часто збирає нiмф у свiтлого струмка або в лiсовiй тiнi й
подовгу розмовляє з ними про священну незайману обiтницю, про
полювання, лов улюблених ïхнiх заняттях. Дiана була мудрою опорою
дiвши, але перебувати поруч iз ними завжди не могла, тому що мала багато
рiзних турбот — для всiєï землi намагалася / Дати вiд
образ чоловiчих вона покрив. Тому, iдучи, вона залишала з нiмфами свою
наместницу, що тi беззаперечно Пiдкорялися
Один раз у травнi богиня приходить радитися серед свого вiйськового
стану. Вона вже в який раз нагадує нiмфам, що поруч iз ними не
повинне бути чоловiкiв i кожна зобов'язана себе дотримувати, та ж, хто
звабиться, / Та життя вiд руки моєï втратиться. Дiвчини
враженi погрозами Дiани, але ще бiльше вражений юнак Африцi, випадковий
свiдок цiєï ради. Його погляд прикутий до однiєï з
нiмф, вiн любується ïï красою й почуває у
своєму серцi вогонь любовi. Але Дiанi пора в шлях, нiмфи
випливають за нею, i ïхнє раптове зникнення прирiкає
закоханого на страждання. Єдине, що вiн устигає довiдатися,
це iм'я своєï коханоï — Мензола. Уночi в снi
юнаковi є Венера й благословляє його на пошуки
прекрасноï нiмфи, обiцяючи йому свою допомогу й пiдтримку.
Пiдбадьорений сновидiнням, закоханий, тiльки-но розвиднюється,
вiдправляється в гори. Але день проходить дарма, Мензоли нi, i
засмучений Африко вертається додому. Батько, догадуючись про
причину суму сина, розповiдає йому сiмейний переказ.
Виявляється, дiд юнака загинув вiд руки Дiани. Богиня-незаймана
застала його на березi рiки з однiєï зi своïх нiмф i,
розлютована, простромила стрiлою серця обох, а кров ïх перетворила
в дивовижне джерело, що зливається з рiкою. Батько
намагається звiльнити Африко вiд чарiв прекрасноï нiмфи, але
вже пiзно: юнак жагуче закоханий i не схильний до вiдступу. Вiн
проводить увесь свiй час у фьезоланских пагорбiв, сподiваючись на
довгоочiкувану зустрiч, i незабаром мрiï його призначено збутися.
Але Мензола сувора: ледь углядiвши юнака, вона метає в нього спис,
що, на щастя, устромлюється в мiцний дуб. Нiмфа ж зненацька
ховається в лiсовiй хащi. Африко безуспiшно намагається
неï вiдшукати. Вiн у стражданнях проводить своï днi, нiщо не
радує його, вiн вiдмовляється вiд ïжi, з гарноï
особи зникає юнацький рум'янець. Один раз сумний Африко пас свою
череду й, схилившись над струмком, розмовляв iз власним вiдбиттям. Вiн
кляв свою долю, i сльози рекою лилися в нього з очей: А я, як хмиз на
вогнi, згоряю, / И немає порятунку менi, немає борошнам
краю. Але раптом юнак згадує про Венеру, що обится допомогти йому,
i вирiшує ушанувати богиню жертвопринесенням, вiрячи в
ïï прихильнiсть. Одну ягничку iз череди вiн дiлить на двi
частини (одну частину за себе, iншу за Мензолу) i покладає на
багаття. Потiм встає на колiна й iз благанням звертається до
богинi любовi — вiн просить, щоб Мензола вiдповiла
взаємнiстю на його почуття. Слова його почутi, тому що вiвця у
вогнi пiднялася i частина одна з iншоï з'єдналася. Побачене
чудо вселяє в юнака надiю, i вiн, що повеселiв i заспокоïвся,
поринає в сон. Венера, знову з'явившись йому в снi, радить Африко
переодягтися в жiноче плаття й шляхом обману проникнути книмфам.
Ранком, згадавши, що в матерi зберiгається гарне вбрання, Африко
переодягається в нього й вiдправляється в шлях. Йому
вдається пiд видом дiвчини ввiйти в довiру до нiмф, вона ласкаво
розмовляє з ними, а потiм вони все разом направляються до струмка.
Нiмфи роздягаються й заходять у воду, Африко ж, пiсля довгих коливань,
теж треба ïхньому прикладу. Лунає розпачливий вереск, i
дiвчини кидаються врозсип. А Африко, трiумфуючи, стискає в обiймах
ридаючу вiд жаху Мензолу. Дiвоцтво ïï проти волi викрадено, i
нещасна призиває смерть, не бажаючи приймати неï вiд руки
Дiани. Африко, не перестаючи утiшати й пестити кохану, розповiдає
ïй про свою любов, обiцяє щасливе життя вдвох i вмовляє
ïï не боятися Дианиного гнiву. Тихо спливає сум iз серця
Мензоли, i на змiну ïй приходить любов. Закоханi домовляються
зустрiчатися в цього ж струмка щовечора, тому що вже не мислять життя
друг без друга. Але нiмфа, тiльки-но залишившись одна, знову
згадує про свою ганьбу й проводить всю нiч у сльозах. Африко з
нетерпiнням чекає ïï ввечерi в струмка, але кохана не
приходить. Уява малює йому рiзнi картини, вiн терзається,
горює й вирiшує почекати до наступного вечора. Але проходять
день, тиждень, мiсяць, а Африко так i не бачить дорогоï особи
улюбленоï. Наступає другий мiсяць, закоханий доведений до
розпачу й, придя на мiсце обiцяноï зустрiчi, звертається до
рiки iз проханням носити вiдтепер його iм'я, i втикає собi в груди
спис. З тих пор люди на згадку про юнака, що загинув вiд любовi, сталi
називати рiку Африко. А що ж Мензола? Вона, умiючи лицемiрити, змогла
переконати подруг, що вбила юнака стрiлою й урятувала свою честь. I з
кожним днем вона ставала усе спокiйнiше й твердiше. Але вiд
премудроï нiмфи Синедеккьи Мензола довiдається, що зачала, i
вирiшує оселитися окремо вiд усiх у печерi, сподiваючись на
пiдтримку Синедеккьи. Меж тим у Фьезоле прибуває Дiана, вона
цiкавиться в нiмф, де ïï улюблениця Мензола, i чує, що
ïï давно вже в горах не видно й, може бути, вона хвора. Богиня
в супроводi трьох нiмф спускається до печери. У Мензоли вже
народився син, i вона грає з ним у рiки. Дiана в гнiвi
перетворює Мензолу в рiку, що нарiкають ïï iм'ям, а сина
дозволяє вiддати батькам Африко. Вони в ньому душi не
сподiваються, ростять дитини з любов'ю й турботою
Проходить вiсiмнадцять рокiв. Прунео (так назвали онука дитини)
стає прекрасним юнаком. У тi часи в Європi з'явився Атлант i
заснував мiсто Фьезоле. Всiх околишнiх жителiв вiн запросив у своє
нове мiсто. Прунео за своï винятковi здатностi й розум вибраний
правителем, народ його полюбив, i вiн весь край, радея постiйно, /З
дикостi до порядку звернув. Атлант знайшов йому наречену, i рiд Африко
продовжився в десятьох синах Прунео. Але в мiсто приходить лихо. Римляне
руйнують фьезоле, його залишають всi жителi за винятком нащадкiв Африко,
якi там же побудували собi будинку й у них укрилися. Незабаром
наступає мир i виникає нове мiсто — Флоренцiя. Рiд
Африко прибув туди й був радо прийнятий мiсцевим населенням. Його
оточили любов'ю, пошаною й повагою, члени роду порiднилися з вiдомими
флорентийцами й перетворилися в корiнних жителiв
Заключнi строфи поеми у формi традицiйного звертання до всесильного
владики Амуру звучали теперiшнiм гiмном любовi, що перетворює
життя й людину,
Н. Б. Виноградова