Короткий сюжет поеми Боккаччо Фьезоланские нiмфи

У центрi поетичного оповiдання перебуває зворушлива любовна iсторiя пастуха й мисливця Африко й нiмфи Мензоли. Ми довiдаємося, що за давнiх лiт у Фьезоле жiнки особливо шанували богиню Дiану, що захищала цнотливостi. Багато батькiв пiсля народження дiтей, хто по обiтницi, а хто на подяку, вiддавали ïхнiй Дiанi. Богиня охоче приймала всiх у своï лiси й гаï. У фьезоланских пагорбiв утворилася незаймана спiвдружнiсть, всi там тодi прозванням нiмфи величалися / И с луком i зi стрiлами були.
Богиня часто збирає нiмф у свiтлого струмка або в лiсовiй тiнi й подовгу розмовляє з ними про священну незайману обiтницю, про полювання, лов улюблених ïхнiх заняттях. Дiана була мудрою опорою дiвши, але перебувати поруч iз ними завжди не могла, тому що мала багато рiзних турбот — для всiєï землi намагалася / Дати вiд образ чоловiчих вона покрив. Тому, iдучи, вона залишала з нiмфами свою наместницу, що тi беззаперечно Пiдкорялися
Один раз у травнi богиня приходить радитися серед свого вiйськового стану. Вона вже в який раз нагадує нiмфам, що поруч iз ними не повинне бути чоловiкiв i кожна зобов'язана себе дотримувати, та ж, хто звабиться, / Та життя вiд руки моєï втратиться. Дiвчини враженi погрозами Дiани, але ще бiльше вражений юнак Африцi, випадковий свiдок цiєï ради. Його погляд прикутий до однiєï з нiмф, вiн любується ïï красою й почуває у своєму серцi вогонь любовi. Але Дiанi пора в шлях, нiмфи випливають за нею, i ïхнє раптове зникнення прирiкає закоханого на страждання. Єдине, що вiн устигає довiдатися, це iм'я своєï коханоï — Мензола. Уночi в снi юнаковi є Венера й благословляє його на пошуки прекрасноï нiмфи, обiцяючи йому свою допомогу й пiдтримку. Пiдбадьорений сновидiнням, закоханий, тiльки-но розвиднюється, вiдправляється в гори. Але день проходить дарма, Мензоли нi, i засмучений Африко вертається додому. Батько, догадуючись про причину суму сина, розповiдає йому сiмейний переказ. Виявляється, дiд юнака загинув вiд руки Дiани. Богиня-незаймана застала його на березi рiки з однiєï зi своïх нiмф i, розлютована, простромила стрiлою серця обох, а кров ïх перетворила в дивовижне джерело, що зливається з рiкою. Батько намагається звiльнити Африко вiд чарiв прекрасноï нiмфи, але вже пiзно: юнак жагуче закоханий i не схильний до вiдступу. Вiн проводить увесь свiй час у фьезоланских пагорбiв, сподiваючись на довгоочiкувану зустрiч, i незабаром мрiï його призначено збутися. Але Мензола сувора: ледь углядiвши юнака, вона метає в нього спис, що, на щастя, устромлюється в мiцний дуб. Нiмфа ж зненацька ховається в лiсовiй хащi. Африко безуспiшно намагається неï вiдшукати. Вiн у стражданнях проводить своï днi, нiщо не радує його, вiн вiдмовляється вiд ïжi, з гарноï особи зникає юнацький рум'янець. Один раз сумний Африко пас свою череду й, схилившись над струмком, розмовляв iз власним вiдбиттям. Вiн кляв свою долю, i сльози рекою лилися в нього з очей: А я, як хмиз на вогнi, згоряю, / И немає порятунку менi, немає борошнам краю. Але раптом юнак згадує про Венеру, що обится допомогти йому, i вирiшує ушанувати богиню жертвопринесенням, вiрячи в ïï прихильнiсть. Одну ягничку iз череди вiн дiлить на двi частини (одну частину за себе, iншу за Мензолу) i покладає на багаття. Потiм встає на колiна й iз благанням звертається до богинi любовi — вiн просить, щоб Мензола вiдповiла взаємнiстю на його почуття. Слова його почутi, тому що вiвця у вогнi пiднялася i частина одна з iншоï з'єдналася. Побачене чудо вселяє в юнака надiю, i вiн, що повеселiв i заспокоïвся, поринає в сон. Венера, знову з'явившись йому в снi, радить Африко переодягтися в жiноче плаття й шляхом обману проникнути книмфам.
Ранком, згадавши, що в матерi зберiгається гарне вбрання, Африко переодягається в нього й вiдправляється в шлях. Йому вдається пiд видом дiвчини ввiйти в довiру до нiмф, вона ласкаво розмовляє з ними, а потiм вони все разом направляються до струмка. Нiмфи роздягаються й заходять у воду, Африко ж, пiсля довгих коливань, теж треба ïхньому прикладу. Лунає розпачливий вереск, i дiвчини кидаються врозсип. А Африко, трiумфуючи, стискає в обiймах ридаючу вiд жаху Мензолу. Дiвоцтво ïï проти волi викрадено, i нещасна призиває смерть, не бажаючи приймати неï вiд руки Дiани. Африко, не перестаючи утiшати й пестити кохану, розповiдає ïй про свою любов, обiцяє щасливе життя вдвох i вмовляє ïï не боятися Дианиного гнiву. Тихо спливає сум iз серця Мензоли, i на змiну ïй приходить любов. Закоханi домовляються зустрiчатися в цього ж струмка щовечора, тому що вже не мислять життя друг без друга. Але нiмфа, тiльки-но залишившись одна, знову згадує про свою ганьбу й проводить всю нiч у сльозах. Африко з нетерпiнням чекає ïï ввечерi в струмка, але кохана не приходить. Уява малює йому рiзнi картини, вiн терзається, горює й вирiшує почекати до наступного вечора. Але проходять день, тиждень, мiсяць, а Африко так i не бачить дорогоï особи улюбленоï. Наступає другий мiсяць, закоханий доведений до розпачу й, придя на мiсце обiцяноï зустрiчi, звертається до рiки iз проханням носити вiдтепер його iм'я, i втикає собi в груди спис. З тих пор люди на згадку про юнака, що загинув вiд любовi, сталi називати рiку Африко. А що ж Мензола? Вона, умiючи лицемiрити, змогла переконати подруг, що вбила юнака стрiлою й урятувала свою честь. I з кожним днем вона ставала усе спокiйнiше й твердiше. Але вiд премудроï нiмфи Синедеккьи Мензола довiдається, що зачала, i вирiшує оселитися окремо вiд усiх у печерi, сподiваючись на пiдтримку Синедеккьи. Меж тим у Фьезоле прибуває Дiана, вона цiкавиться в нiмф, де ïï улюблениця Мензола, i чує, що ïï давно вже в горах не видно й, може бути, вона хвора. Богиня в супроводi трьох нiмф спускається до печери. У Мензоли вже народився син, i вона грає з ним у рiки. Дiана в гнiвi перетворює Мензолу в рiку, що нарiкають ïï iм'ям, а сина дозволяє вiддати батькам Африко. Вони в ньому душi не сподiваються, ростять дитини з любов'ю й турботою
Проходить вiсiмнадцять рокiв. Прунео (так назвали онука дитини) стає прекрасним юнаком. У тi часи в Європi з'явився Атлант i заснував мiсто Фьезоле. Всiх околишнiх жителiв вiн запросив у своє нове мiсто. Прунео за своï винятковi здатностi й розум вибраний правителем, народ його полюбив, i вiн весь край, радея постiйно, /З дикостi до порядку звернув. Атлант знайшов йому наречену, i рiд Африко продовжився в десятьох синах Прунео. Але в мiсто приходить лихо. Римляне руйнують фьезоле, його залишають всi жителi за винятком нащадкiв Африко, якi там же побудували собi будинку й у них укрилися. Незабаром наступає мир i виникає нове мiсто — Флоренцiя. Рiд Африко прибув туди й був радо прийнятий мiсцевим населенням. Його оточили любов'ю, пошаною й повагою, члени роду порiднилися з вiдомими флорентийцами й перетворилися в корiнних жителiв
Заключнi строфи поеми у формi традицiйного звертання до всесильного владики Амуру звучали теперiшнiм гiмном любовi, що перетворює життя й людину,
Н. Б. Виноградова