Дон Хосе Соррилья поема Хрест i Мiсяць
Ознайомити читача не iспанця з манерою цього поета майже неможливо, томущо, по сутi, вiн набагато бiльше дiє на слух, чим на розум i
серце. Всi зусилля його спрямованi лише до того, щоб викликати з
iсторiï минулого вся яскрава, ефектна, збудлива уява, разом з тим
уразити достатком картин, потоком гучних слiв
Однак ми все-таки спробуємо перевести кiлька строф з початку його
великоï поеми Хрест i Мiсяць. Це мальовниче зображення
Андалузiï у всiй розмаïтостi ея природи, автор є тут у
найбiльш вигiдному для себе свiтлi, i стає почасти зрозумiлим,
чому, маючи так мало iстотних достоïнств, йому вдалося досягти
такоï голосноï популярностi
Картини минулого вiдкрию я перед вами, Картини похмурi далекоï
старовини, Коли бiгла кров широкими струмками По нивах i лугам
рiдноï сторони. Зрозумiєте ви тодi, що це изобилье Дерев i
плодiв, богатих красою., Виникло на землi, що страждала вiд насилья,
Слiзьми гiркими й кров'ю политоï.
Панувала розкiш там нi погляди чарувала. Здавалося, що воскрес чарiвний
Вавилон: Зелене листя всюди оточувало З мармуру палаци й довгий ряд
колон. Висячi сади деревами, квiтами Майорiли на верху штучних терас;
Там пальма струнка схилилася галузями, Тут похмура сосна високо
пiднялася.
Перед вами воскрешу войовниче плем'я, Народ, що населяв ту землю за
старих часiв. Вiн орач, трудiвник, готовий у той же час, Мечем
озброюючись, прагнути на вiйну. Щасливо скiнчивши бiй з вiдважними
ворогами I з ними договiр взаємний уклавши, До звичайноï
працi поспiшав вiн за волами I знову борознив поверхню гладких нив.
Там височiли палаци, якi служили Оплотами вiд стрiл i вiд мечiв ворогiв;
Ïхнi зводи за старих часiв свiдками були Турнiрiв лицарських,
веселощiв i бенкетiв. Вiзерунком золотим iшли напису рядами, Спускаючись
зверху вниз по мармурових стiнах; У них iм'я Божие сiяло з iменами
Володарок доль, вродою дам, що панували.
Слiди минулi зберiгаються там столiттями, З великим мале
зустрiчається у всьому: От пташка легка летить пiд небесами, По
повiтрю ширяючи й плаваючи з орлом. Над мiсцем, де росте гвоздика
польова, Поник зелений мирт широкою листям I, тiнь прохолодну навкруги
квiтки кидаючи, Пестить i свежит його в палючу спеку.
Розкiшнi квiти, всi вiдразу розпускаючись, Ллють дивовижний аромат серед
зеленi садiв; I птаха всiх порiд, у лiсовiй глухоманi ховаючись, У той
самий строк в'ють гнiзда для пташенят. Природа вся повна рясними
плодами, Дерева до землi вiдмiнюються вiд них; A у глибинах
ïï, увiнчаних лiсами, Таяться поклади металiв дорогих.
Тут, в Андалузiï, сини степiв араби Едем свiй знайшли далекий i
святий: На свiтi немає краïни, що могла б Пишатися, як вона,
тiєю жiночою красою, Що, блиском чорних очей ваблячи вас i
чаруючи, Обiцяє вам цiлий рай в обiймах любовi, У знемозi
сладостной, i в млостi поцiлунку, I в страстi вогневий, бурхливоï в
кровi. Але це виняткове занурення за старих часiв, пiсля тих надiй, якi
збудив Соррилья при першому вступi своєму на лiтературне поприще,
не могло не зробити деякого розчарування в суспiльствi, що не
сповiльнило вiдбитися й на самому поетi, принаймнi, подiбно Ларре, вiн
незабаром вiдчув якусь вiдразу до Мадрида. Чи було отут одне тiльки
ображене самолюбство, або внутрiшнє невдоволення собою, мимовiльна
свiдомiсть, що вiн занадто легко вiдрiкся вiд сучасного життя своïх
спiввiтчизникiв i, оспiвуючи велич минулого, мiшенню став осторонь вiд
ïхнiх теперiшнiх нещасть? Як би те не було, але не задовго до 1848
р. Соррилья покинув Iспанiю й оселився в Парижi. Там вiн написав свою
знамениту епiчну поему, i на честь ïï негайно ж загримiли всi
труби слави, у яких нiколи не буває недолiку на Пиренейском
пiвостровi
Згодом вся Європа набридла Соррилье, i вiн переселився на новий
континент у Мексику. Тут, залишаючись всi також байдужим до полiтичних
подiй, вiн занадто легковажно поставився до нацiонального почуття
народу, що прийняв його у своє середовище, навiть образив це
почуття, погодившись надiйти на посаду придворного читця при особi
iмператора Максимiлiана. Судячи з тому, як мало написав вiн за цей час,
можна припустити, що Америка не дуже сприяла його поетичному натхненню.
Самим популярним i безперечно самим великим iз всiх добуткiв Соррильиє його релiгiйно фантастична драма Дон Хуан Тенорио, i ця
популярнiсть, на нашу думку, головним чином пояснюється тим, що
отут особливо. яскраво виступає та сумiш моральноï
розгнузданостi й боягузливого мiстицизму, що за всiх часiв так сумно
характеризувала iспанця католика. Автор очевидно спiвчуває
своєму героєвi й незрiвнянно з бiльшою любов'ю
зупиняється на його бурхливому життi, повноï скандальних
пригод i зухвалих витiвок, чим на його каяттi й борошнах совiстi в
останнi хвилини. Зрозумiло, що такi описи всього сильнiше дiють на юрбу,
збуджуючи ïï низиннi страстi. A у цiй драмi, що
складається iз двох частин, всi чотири акти першоï суцiльно
наповненi воннственно-любовними пригодами героя.
Незадовго до здiйснення двох останнiх злочинiв, за яких наступає
вже вiдплата, дон Хуан Тенорие похваляється в тавернi, перед
своïм суперником Люисом де Мехиа, тою життям, яку вiн вiв протягом
року. Нарештi вони обоє пiдводять пiдсумки своïм ганебним
успiхам, щоб збори собутильников могли вирiшити, хто з них виграв парi,
тобто y кого бiльше налiчується жертв убивства й спокуси. Дон Хуан
починає перший, i от що говорить вiн o собi:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . Так, бiльше велика арена Потрiбна була для подвигiв
моïх; Менi стало тiсно тут, i я задумав Направити шлях в Iталiю,
у краïну, Де сонця жар запалює кров, Де храм собi спорудило
наслажденье, Де бог вiйни з богинею любовi Панують издревле, уклавши
сполучник. Там був у той час сам Наполеон; Вiн вiв боротьбу,
поневолюючи разом I свiй народ, i палких iталiйцiв. Вiйськовий дух
осягнув всi населенье, Розпалив всi страстi в ньому й збудив Похилiсть
до звад, до викликiв, до дуелей, До всякого азарту. Де ж краще Могло
бути для мене? I я залишився У тiєï спорiдненiй менi, давно
бажанiй сферi; A разом з тим негайно виконав I головна умова парi:
На дверi мого житла в Римi З'явилася в той же день такий напис:
“Тут дон Хуан Тенорие, готовий Вiдгукнутися завжди, на всякий
заклик I друга, i ворога”. Потiм настала Те життя кипуча, де щодня
Давав результат i страстi, i вiдвазi. Не стану обчислювати всього, що
було. O тiм надовго збережеться пам'ять, I довго буде голосна поголоска
Хвалити й проклинати моï деянья.
Отут допомагало все: i сама вдача Прекрасних римлянок гарячий, жагучий;
I той вогонь, та сила обаянья, Що менi данi природою самоï. Я
щасливий був у ту пору повного життя, Трiумфував, без лiку скоряючи I
розбиваючи жiночi серця.
Але, пiсля багатьох подвигiв вiдважних, Довелося покинути Рим, покинути
таємно, У нiчну пору, у бедном одеянье, Верхи на шкапi. Так я
обдурив Своïх ворогiв i щасливо уник Ганебноï петлi, що
загрожували.
Потiм примкнув я до армiï iспанськоï; Але в тiм середовищi
синiв моєï вiтчизни, Тих, що зiбралися для битви на чужинi,
Жила ворожнеча лише до загального ворога. Iз працею влаштувавши п'ять
иль шiсть дуелей, Я зволiв шукати iншоï арени.
Неаполь кликав мене, мрiя тягла У той чудовий сад, де жiноча врода Цвiте
роскошно, як сама природа, Де й любов, як сонце, гаряча. Там оселився я,
i знову на дверi Написаний був для всiх мiй гордий виклик: ,.3десь дон
Хуан Тенорие. Кому Пiд силу з ним боротьба? Який смiливець Наважиться
йому суперечити, Иль стати перешкодою його шляху? Суперника немає
рiвного Хуану, Нi жiнки, здатноï встояти Перед обаяньем
лицарськоï вiдваги, Иль силою золота. Володiючи ними, Вiн скорить
на вибiр кожну: Принцесу ль горду в ïï палаццо, Рибачку чи в
убогому човнику; I всякого супротивника подужає На бойовище й у
грi азартноï, У розгулi буйному, у сладостной любовi”.
Шiсть мiсяцiв у Неаполе я прожив I щодня доводив дiлом, Що виклик мiй
була не пiдвалина погрозою: Був я призвiдником скандалiв, Героєм
всiх вiдважних пiдприємств, Трiумфував у незлiченних дуелях, Всi
усуваючи, усяку перешкоду I життя чоловiкiв, i чеснота дружин! Вiд
правосуддя мене рятувала Моя вiдвага, иль сама доля; Смiючись над ним, я
спритно уникав Його пасток хитрiстю, обманом; Не пiдкоряючись нiяким
законам, Не визнаючи нiчого святого, Iшов напролом до всякоï мети.
Розум Не в силах був стримати моïх поривiв, I смiло я входив те в
палац, Те в хатину, то в монастир святий, Заперечував i вiднiмав y Бога
Його старанних, але не стiйких жриць.
ПРО, так! Чимало сумних слiдiв Залишилося на моєму шляху. Не мало
Сердець розбитих, життiв затьмарених I передчасних смертей!
Потiм оповiдає o своïх подвигах Люис де Мехиа; iз
цiєï одиссеи видно, що задерикуватою зухвалiстю й гордою
зневагою всiх моральних законiв вiн дорiвнює своєму
суперниковi, але число його жертв значно менше. Мехиа може заявити
тiльки o двадцяти трьох убивствах так o п'ятдесяти шести спокушених,
тодi як у переможному списку дона Тенорие значиться тридцять два трупи й
сiмдесят двi жiнки, зганьблена й покинута iм. Перемога, звичайно,
залишається на його сторонi, але тому що в зборах виникає
деякий сумнiв у дiйсностi таких надзвичайних подвигiв, те, щоб
пiдтримати свою честь, вiн викликається в ту саму нiч вiдбити y
свого суперника його наречену й викрасти з монастиря свою власну, котру
батько змушений був розлучити з Тенорие у видi його скандального
поводження
Пiсля такоï пiкантноï зав'язки, Соррилья в продовження всього
другого й третього актiв дає нам безперервне видовище самих дивних
пригод, з яких Дон Хуан постiйно виходить переможцем, тому що не
перебирати засобiв i всюди зустрiчає людей, готових сприяти йому
за грошi. Отже, обидвi мети досягнутi: за допомогою хитрого обману вiн
опановує нареченою свого суперника й у той же час знову
захоплює довiрливе серце Инэси, юноï черницi, зарученоï
йому колись. Цi подвиги, звичайно, не могли залишитися безкарними: Люис
де Мехиа й Командор батько доньï Инэси — неодмiнно стали б
переслiдувати спокусника, щоб змити нанесену ïм кревну образу. I
от, бажаючи позбутися вiд заслуженоï помсти, Тенорие вбиває
ïх обох
У другiй частинi, що складається iз трьох актiв, картина
змiнюється: чаша беззаконь переповнена; божественне правосуддя не
може долее залишати безкарноï таку масу злодiянь, i вiдплата
наступає. Дон Хуан оглядає могильний пантеон своïх
предкiв, де мiж iншими надгробними пам'ятниками коштують три
статуï, спорудяться на честь його трьох останнiх жертв: доньï
Инэси, Командора й Люиса де Мехиа. У цю хвилину вiн ще не дiйшов до
каяття, i в мовленнях його звучить усе те ж гордовите, зухвале
глузування:
Розкiшнi гробницi!… Так, не даром Витратив тут поважний мiй батько
Спадщина моє. Сказати по правдi, Вiн надiйшов подвiйно розсудливо:
Мене позбавив тим вiд искушенья Поставити все на карту, a убитих
Винагородив почесним погребеньем За благо життя, вiдняте iнший…
Однак, помалу ïм починають опановувати iншi думки: задумливо
наближається Тенорие до статуï доньï Инэси, i в серце
його виникає на мить дiйсно нiжне почуття принаймнi вiн говорить
ïй, що прийшов сюди для неï, що дума o ïй не залишала
його в усi час розлуки, що вiн прагнув побачити ïï знову й
безперестану мучився цим бажанням. Тодi, як би у вiдповiдь, перед ним
з'являється тiнь його нареченоï повiдомляє, що Бог
прийняв ïï непорочну душу в спокуту злочинноï душi Хуана
й визначив ïм або врятуватися або загинути разом. Одна хвилина
щирого покаяння в цю останню для нього, передсмертну нiч, i душi ïх
з'єднаються навiки.
Спочатку дон Хуан пiддається чарiвностi милого голосу, але раптом
перед ним встає примара Командора й разом змiнює цей
настрiй. Вiн уже соромиться своєï скороминущоï слабостi
й, щоб довести, як далекий йому страх, кидає гордий виклик убитому
ворогу, запрошуючи його до себе в будинок. Примара приймає
запрошення й обiцяє з'явитися на бенкет, що Тенорие дає
своïм друзям на честь свого повернення
На сценi вiдбувається бенкет, i отут на кiлька митей
з'являється статуя командора, видима, втiм, одним тiльки доном
Хуаном, тому що перед ïï появою всi гостi раптом поринули в
глибокий сон. Примара врочисто повiдомляє, що є iнше життя,
вiчна, i що Хуану залишається лише один день для покаяння у
своïх лиходiйствах на землi. На закiнчення статуя запрошує
його ксебе. Дон Тенорие обiцяє прийти й залишається вiрний
даному слову. Убивши попередньо ще двох зi своïх близьких друзiв за
те, що вони засумнiвалися в правдивостi його оповiдання o явищi
командора, вiн у призначену годину вiдправляється в склеп, але
тепер його колишнi почуття змiнилися, це вже iнша людина:
ПРО, що iз мною?!… Всi вiдразу помрачилось У моïх очах. Душа
обiйнята страхом Перед чимсь грiзним, фатальним, могутнiм У розумi хаос,
нi сили нi, нi волi, I немов бурхливий вихор мене несе У невiдому
далечiнь, бути може, у безодню. ПРО, де ж всi, чим жив я, чим пишався,
Що усвiдомлював у собi незламним?… Чи давно так твердо було
убежденье. Що й душу, як тiло, умирає З останнiм подихом, i кiнець
всьому, A життя iнша — вимисел порожнiй? Не те тепер, недарма
близькiсть смертi Наводить страх лиховiсний. . . . . . . . . . . . .
Щоб остаточно розсiяти всякий сумнiв у своєму героï, автор
знову прибiгає до сверхеетественному: y Командора теж
приготовлений бенкет, але гостi на ньому кiстяки, a страви попiл i
порох. Полум'я з усiх бокiв оточує нещасного Хуана, уже близького
до смертi, але не воно страшить його, a грiзний Божий гнiв:
Так це, правда!… Є iнше життя, Таємничий i страшний
мир за труною Божевiльний!… Я не вiрив, знущався Над цiєю
правдою, нехтував неï. I от вона вiдкрилася менi тепер, У хвилину
загибелi невiдворотноï!… Каламутиться розум, i в серце холоне
кров.
Однак, незважаючи на весь жах свого положення, вiн усе ще не
кається в глибинi душi, хоча й знає, що виключено вже з миру
живих. От йому чується похоронний спiв; це його отпевают, уважаючи
мертвим, убитим у той самий вечiр y ворiт свого палацу одним з гостей,
запрошених на бенкет. Вiн усвiдомить, що є присутнiм на власному
похованнi, i в пам'ятi його довгою низкою проходять всi доконанi ïм
злодiяння; надiï на порятунок немає. От уже до нього
доторкнулася холодна рука Командора й тягне в пекло. Тодi тiльки, що
цiлком упокорився, переможений, вiн викликує в поривi щирого
каяття:
ПРО, Всемогутнiй!… Грiшний я безмiрно, Але немає межi
доброти Твоєï. Я вiрю, Ти простиш, Ти не вiдкинеш
Моєï душi, обмитоï покаяньем. Великий Бог! Урятуй мене,
помилуй!
Отут вiдбувається миттєва змiна обстановки: є дена
Инэса; вона велить всiм iншим примарам вийти у своï могили, a сама
бере дона Хуана, за руку й сходить iз ним на небо. Любов рятує
грiшника на самому краï прiрви. Звiдси й iнший висновок: Бог дона
Хуана Тенорие милосердий, всепрощаючий Бог.
Таке змiст цього знаменитого добутку, що сполучає в собi мiстичний
дух Кальдерона з таким же нацiональним духом Тирсо де Молина, тобто
духом беззавiтноï вiдваги, що не знає не удержу, нi меж. Дон
Хуан Тенорие тому саме й популярний, що в ньому вiдбивається
корiнний характер нацiй, властивий бiльш-менш кожному iспанцевi; заслуга
ж автора полягає лише в тiм, що вiн вiрно вiдтворив цей тип у
лiтературнiй формi, прикрасивши свою драму жвавими дiалогами й сильним,
витонченим вiршем
