Тронка
страница №9
...ь у водi, тiльки вона вже стала маленькою i дедалi стає ще меншою, втрачає свою червоно-степову масть... Вiталiй дивиться вперед, не спускає ока з далекого, ледь мрiючого судна, щоб тримати курс просто на нього. Вiн уже обливається потом, тернеться щокою об плече i знов гребе, Тоню аж жаль бере, що вiн так старається, а його ще й ченчики жалять, i вона пробує вiдганяти ïх, бо цi ченчики та сiрi степовi мухи з чабанських кошар теж пливуть разом з ними, зi степiв — у блакитнiючу безвiсть.— Може, тебе змiнити, Вiталику?
— Сиди, — вiдказує вiн. — Я вгощаю.
Тоню захоплює оця таємничiсть, оця, сказати б, поезiя таємничостi, в яку вони поринають. Велика вода, суцiльна голубiнь вже оточує ïх. Нiжно-блакитна шовковiсть небес i густо насичена синню, аж чорна просторiнь, моря — такий ïхнiй свiт, серед якого ïм чути тiльки хлюпання хвилi та ритмiчне поскрипування кочетiв.
Море, що спершу прозоро просвiчувало аж до дна i зверху було веселим, синiм, щодалi мовби темнiшає, важчає, воно стає i справдi чорним, можна зрозумiти, чому його так назвали. I хвилi, всюди хвилi, хвилi... Бiля берега ïх майже не було, а тут ними все море вилискує, перевертається, i лише де-не-де над ïхньою темною синню чайка слiпуче зблисне в повiтрi або з'явиться з-помiж хвиль самотнiй нирок, виткнеться чорною голiвкою i пiрне знов, зникне, як i не було його. Берег вiддаляється. Уже ледь бiлiє черепицею рибальська хата, ïхнiй береговий орiєнтир. Хата нiби вгрузла в землю — ïï черепиця тепер лежить просто на самiй поверхнi моря, на самiй смузi обрiю. Аж трохи страшнувато стає Тонi, що ïх уже вiддаляє вiд берега така вiдстань. А судно нiби й не наближається. Важка його непорушнiсть, як i ранiш, далеко темнiє серед густоï сапфiрноï синяви.
— Моторкою ми до нього швидко добирались, — каже Вiталiй, нiби виправдуючись.
Зрушився вiтерець. Вiталiй склав весла, взяв на днi човна шмат якоïсь замазученоï брезентини, розiпнув, i та брезентина... враз стала вiтрильцем!
— Дми, дмухай, товаришу бриз! — примовляє Вiталiй, направляючи парус куди слiд.
Певне, i йому трохи не по собi, що вони так далеко зайшли в море, але вiн старається нiчим не виявляти цього, i його самовладання заспокоює Тоню.
— З берега здавалось, нiби зовсiм близько, — каже вона, — а тут ось пливемо, мабуть, бiльше години, а судно ще де.
Хлопець киває на вiтрильце:
— З цим ми швидко до нього добiжимо. Солом'яна чуприна спадає хлопцевi на лоба, а очi з-пiд неï зiрко примруженi весь час вперед, щоб не збитися з курсу, не вiдхилитись вiд судна вбiк.
Степ уже ледве мрiє. Вiтрильце ïхнє таке маленьке, що навiть якби хто й був у цей час на узбережжi, то навряд чи помiтив би ïх звiдти.
— Назад нам, Вiталику, доведеться проти вiтру?
— За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе!
Вiн жартує, але без посмiшки. Невже i йому трiшки-трiшки лячно, тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихiя стелеться навкруги. Мабуть небо в космосi отаке ж темне, непривiтне i має в собi щось затаено-грiзне. Темна морська просторiнь навкруг, i тiльки сонце високе, зенiтове смажить ïх i тут, ллється на плечi дiвчинi, на голi Вiталиковi реберця, на густу темно-синю гладiнь.
Судно, однак, таки ближче. Сiре залiзне громаддя його низько, розлого сидить на водi, осiвши майже по ватерлiнiю. В небi мережкою щогла прозорчата, похилена набiк, наче пiсля урагану. З висоти щогли спадає якийсь обiрваний трос, телiпається в повiтрi.
Вже й Вiталiй, i Тоня не зводять з судна очей. Для Тонi воно повне таємничостi. Все воно — недоступнiсть i заборона. Ось на борту на брудно-сiрому тлi виднiє бiлий знак, якiсь лiтери i цифра 18... I це як шифр, як таємниця нерозгадана, вiдома небагатьом. Вже пiдпливши майже до борту, вони зненацька почули шум крил, птаха звiдкись сполохнули. Гава! Самотня чорна Ґава замахала в повiтрi крильми, кiлька разiв крикнула голосом бюрократа, кружляючи над своïм залiзним гнiздовищем. I де вона взялася тут?
Вiталiй i Тоня, поодягавшись, примовклi, внутрiшньо напруженi, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконностi, незадоволеностi свого вчинку весь час не покидало ïх. Все грiзне, похмуре, вiд усього вiє запустiнням.
Облуплена, облущена фарба бортiв. Iржа... Iлюмiнатори заснованi павутинням.
В одному мiсцi Вiталiй, впритул приставши до борту i взявши це махинище на абордаж, звелiв Тонi хапатися й лiзти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потiм мiцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем iлюмiнатор, — цей теж був заснований павутинням! — а далi допомогло ïй якесь iржаве, нестерпно розпечене скоб'я, i не встиг Вiталик дати ïй пораду, як вона була вже на палубi.
Залiзо палуби вогнем опекло ïй босi ноги — вона мусила аж пританцьовувати.
— Пече, ой пече! — гукнула вона вниз Вiталiєвi, що вовтузився там, складаючи парус i примуцьовуючи човна. — Кинь менi босонiжки! Ой, мерщiй! Бо я тут як на сковородi!
У вiдповiдь на ïï слова полетiв на палубу один босонiжок, потiм другий, а невдовзi з'явилася iз-за борту i солома Вiталiевого чубчика та худенькi плечi в самiй майцi, — з. його появою Тонi стало веселiше. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило ïï. Хотiлось смiятись, кричати, галасувати так, щоб всi почули! Ïхнiй крейсер. Двоє ïх, двоє закоханих, на великому вiйськовому суднi. Нiколи, звичайно ж, не було на цьому вiйськовому суднi закоханоï пари, щоб отак — вiн i вона. Лунали тут суворi команди, накази, радiопозивнi, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер ïм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевiй аренi могутнiх рудо-iржавих палуб владарює смiх, ïхня любов!
— Подумати тiльки, куди ми з тобою забрались, — сказала Тоня радiсно-тремтячим голосом. — На справжньому крейсерi!
— Навiть якщо на есмiнець, — посмiхнувся Вiта-лик, — то й тодi ти не повинна розчаровуватися... Таки гора. Залiзний Арарат серед моря.
Вода була десь далеко внизу, i човник ïхнiй там поколихувався, такий малюсiнький, а судно здiймається над морем справдi мов залiзна гора, сталева скеля, ïхнiй сталевий острiв.
— Яке ж велике!
Тоня сама не своя вiд хвилювання, ïï охоплює лихоманкове збудження, проймає дрож, трепет, що це вони з Вiталиком аж куди добулися, однi-однiсiнькi опинились на цьому острiвку, як робiнзони, де ïх оточує химерне залiзне бескеття... I Вiталик теж помiтно схвильований, голос його аж трохи зривається, коли вiн що-небудь пояснює Тонi.
Трiщить пiд ногами серед iржi щось бiле, блискуче.
— Дивись, Вiталику, — кидається на блискiтки Тоня, — скляна вовна якась!
— Не вовна це.
— А що?
— Скловата. Iзоляцiйний матерiал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить.
— Яке ж бiле та гарне.
Вона бере пучок цього дивного матерiалу в руки, але Вiталик застерiгає:
— Не бери!
— Чому?
— Руки потiм довго щемiтимуть... Воно в тiло в'ïдається. А зате iзоляцiя з нього... Скловата ця i в огнi не горить.
— Нi, трошки я обов'язково вiзьму, в таборi моïм дiтлахам покажу, — i Тоня, як пiр'я з подушки, жваво висмикує iз розпоротоï обшивки скловати зовсiм чистоï, бiлоï, як перший снiг,
Де-не-де палуба повидималась якимись пухлинами, видно на нiй якiсь пробоïни, рванi дiрки, люки, зяючi в прiрву... Бiлiє розсипане вапно, крихти цементу...
— Що це за дiрка, Вiталику?
— Та це так...
Вiн чогось мнеться, щось не доказує. Бере крихту цементу й нюхає навiщось. Потiм каже жартома:
— Полiгоном пахне.
Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоïни, в моторошну глибiнь темних трюмiв, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою.
— А рейки для чого тут?
— Мабуть, по них пiдвозили торпеди на вагонетках. Бачиш, он рами на кормi? Не iнакше — торпеди з них запускали... Ну, це ось лебiдка... Брашпиль... А це ось круг для гармати. — Вони, все ще тримаючись за руки, розглядають круг масивний, металевий. — Гармата, видно, могла повертатись в гнiздi на триста шiстдесят градусiв, в усi кiнцi неба, —пояснює Вiталик, i вони мимоволi обоє глянули в небо, де вже Ґава не каркає, а тiльки яснiє чиста голубiнь зенiту та слiпуче палає якесь незвичайне, майже космiчне сонце.
Йдуть, неквапом оглядають кубрики, цi гарячi металевi клiтки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах. Залiзо й залiзо. Покарьоженi труби, обрiзанi проводи, залiзний хаос. Вiталiй пускається в цей хаос попереду, де по трапах, а де й без трапiв перелазить дедалi вище з однiєï палуби на другу, а Тоня невiдлучно пробирається за ним, стараючись, мов слухняна альпiнiстка, точно повторювати кожен його рух. Хлопець час вiд часу застерiгає, бо тут обачнiсть понад усе, тут легко зiрватись...
— Як ми вже високо! — Голос дiвчини аж трепеще. — Глянь, де вода!
— Ого-го! Далеченько.
Рубка радиста: де були жмуття проводiв — однi корiнцi стирчать, хтось пообрiзував чепурно.
— Це i я тут поживився, — всмiхається Вiталiй.
Тоня вже студить на руки, вони справдi починають щемiти вiд цього iзоляцiйного скла, що й тут по палубi всюди валяється купами, а в салонi аж за шию сиплеться блискучими скалками iз прорваноï обшивки. Це ж тут, в салонi, сидiли командири, бесiдували, щось вирiшували... Все порвано, порубано, обдерто.
Тоня й досi не може як слiд збагнути, що сталося з цим судном, чому воно, власне, тут? Сiло на мiлину? Але ж тут глибiнь! Привели моряки його, кинули в затоцi й пiшли собi, розпаливши апетити степових шукачiв пригод. Не тiльки такi, як Вiталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйознi дядьки — голови колгоспiв—брали участь в роздяганнi цього сталевого велетня, тягли звiдси рiзне обладнання, труби, а декому нiбито дiстались навiть цiлком справнi електромотори... Зараз тягти вже нiчого, дух запустiлостi панує всюди, павуки переснували все судно — i де ïх стiльки набралось, як залетiли вони з степiв аж сюди на тонких своïх павутинках?
Судновi, здається, не буде краю. Не з берега, тiльки тут, зблизька, можна впевнитись, яке це воно величезне. Iдеш крiзь його залiзнi буреломи, спускаєшся то нижче, то вище (
то знову гарматнi вiдсiки... а то шлюп-балки!), потрапляєш у якiсь глухi закутки, залiзнi закапелки, в напiвтемряву, то знову перед тобою грає сонцем iржава сталева стiна, який-небудь камбуз, або клюз, або вiдсiк, серед яких Вiталик тiльки й може зорiєнтуватись. Тут треба оглядатись добре, щоб не оступитись та не зiрватися сторч головою вниз, в оте залiзне провалля, де в глибинi безодня, в плямах нафти чи солярки мертво лиснiє застояна брудна вода. Залiзнi колодязi — мертвi, непорушнi, а за бортом море мерехтить неспокiйно хвилями, хлюп та хлюп... Знов лабiринт якийсь, рвана бляха (видно, вирiзав хтось лист алюмiнiю), i раптом з напiвтемряви напис:
...з а т о п л е н и е о т к р ьi в а т ь т о л ь к о п р и ф а к т и ч е с к о м п о ж а р е. Що це означає? Як це розумiти? Таємниче, мов iєроглiфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато... А це що таке:
Б о е в о й ч е т ы р е...Вся вона, ця iржава сталева гора, повна загадок, таємниць, умовних знакiв, яких навiть Вiталиковi не розгадати.
— Чи буде кiнець йому коли-небудь? — питає Тоня, натрапляючи знов на неводи павутиння, обминаючи в пiвтемрявi якесь залiзяччя.
— А ми ще ж i половини не пройшли, — каже Вiталiй i виводить Тоню з темного закутка на свiтло, показує вгору на щоглу: — Оце антенкаï Оця б ловила, еге ж?
Самим своïм виглядом ця корабельна щогла здатна викликати в душi хвилювання. Приковує зiр, надить простором океанiв, гуде бурями далеких широт... З щогли звисають обривки тросiв, проводiв, що ïх, видно, нiхто не мiг дiстати, а ще вище...
— Вiталику, то що за шпакiвня, аж-аж там угорi?
— Там стояв сигналiст. Впередсмотрящий...
— Це ж забратись туди... просто не уявляю.
— А ти уяви...
Не встигла Тоня схаменутись, як Вiталiй уже чiпко подряпався вгору i вгору по стрiмкiй щоглi, по обламках трапа на нiй. В Тонi аж серце холонуло, щоб вiн не зiрвався, а вiн, по-мавпячому деручкий, забирався дедалi вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглi, на тiй недосяжнiй для Тонi височинi — десь аж у небi! Вiтер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усмiхнений — усмiхався звiдти Тонi: ось, мовляв, де я, твiй Впередсмотрящий...
I раптом Вiталiй застиг, закам'янiв, задивлений кудись у море, i Тонi здалося, що вiн зблiд, що на обличчi йому вiдбився жах. Тоня теж глянула в той бiк i серед темряви непокiйливих хвиль побачила... маленький чорний каючок!.. Хтось пливе! Хтось пiдпливає до них! Вона навiть хотiла гукнути Вiталиковi:
Хто то пливе до нас?— але в каюку не було нiкого, вiн був... порожнiй!!! Мов у недоброму снi,, якимось навiть недоречним видався вiн — без нiкого! без живоï душi! — серед безмежжя хвиль!.. Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою... Вже помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що ïï в першу мить Тоня й не впiзнала без вiтрильця, то ж ïхнiй був човник, ïхнiй баркасик, що його тепер вiтер тихо, ледь помiтно, але безповоротно вiдгонив у море. Далi й далi вiд них — у вiдкрите море!..
Звечорiло, зiрки проступили на небi, а десь у степу теж, мов зiрки, спалахнули крiзь iмлу вогники: то ïхня Центральна, що вдень ïï звiдси було майже зовсiм не видно, зазорiла вечiрнiми вогнями. Тепер стало ще вiдчутнiше, як далеко вони вiд степу, яка непереходима далеч води й темряви вiддiляє ïх вiд берега, вiд усього попереднього життя. Ледь-ледь блискотять iз iмли степовi ïхнi зорi...
А вони сидять, мов сироти, позiщулювались в затишку бойовоï рубки, ïм холодно — залiзо судна пiсля денноï спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилась Вiталиковi головою на колiна i, здається, заснула, змучена переживаннями, а Вiталiй не зводить очей з берега, намагається розiбратись в усьому, що сталось. Вiн, вiн винен в усьому! I нема тобi виправдань, не шукай ïх. Пiдбив, заманив Тоню, яка з своєю любов'ю так довiрливо пiшла за тобою, а ти... Куди ти ïï завiв? В пастку, в смертельну пастку завiв, не сказавши дiвчинi всiєï правди, не застерiгши, що ïï тут жде. А жде ïï тут не тiльки голод i спрага. Звичайно, вiн готовий ради Тонi на подвиг, на самопожертву, але за цих обставин навiть це не потрiбно — кому потрiбна твоя самопожертва? Твоя провина перед нею безмежна, i хоч Тоня це розумiє, але з уст ïï не зiрвалося жодного слова докору, i вона й зараз тулиться до тебе в довiрi з своєю любов'ю, сльозами, нiжнiстю. А ти, який мусив би бути дужчим за неï, виявити ось тепер мужнiсть та винахiдливiсть, нiчого не спроможний зробити. Може, таки треба було плигати за борт i кинутись вплав за човном уздогiн? А коли вiн, мало не зiрвавшись, в одну мить скотився зi щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:
— Не смiй! Не доженеш! Утонеш! I таки ж правда: тут i майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалiбно запитала:
— Як же це ти, Вiталику? Чому ж ти не прив'язав?
Вiн щось белькотiв ïй, що нiби ж прив'язував, нiби ж накинув кiнець вiрьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тонi лише того, що, коли проробляв це, увагу його вiдволiкли саме ïï босонiжки, що ïх треба було кинути на палубу...
Рятiвний каючок, власноруч просмолений з допомогою паяльноï лампи, пiшов i пiшов тепер на морськi простори, гуляє десь, як просмолена запорiзька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу твою байду, переймуть, а вона порожня, в нiй нiкого, тiльки хлоп'яча сорочка чиясь та авоська з недоïдками бутербродiв, загорнутих у райгазету
Вiльний степ...
Дивно, але в нього таке враження, нiби якась зла фатальна сила штовхала його сюди i нiби все його попереднє життя було тiльки готуванням до того, щоб зробити цей жахливий крок... Буває ж так, що людину тягне, настiйливо тягне кудись, — ось так i його тягнуло з тоï митi, як тiльки вiн побачив iз степу це бойове судно, що, мов сама його мрiя, силуетне застигло на обрiï... Кажуть, що є люди, яким важко перебороти в собi бажання кинутись з висоти — безодня ïх втягує, заманює, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати нiколи не пробуваного... I хто знає, чи не зринає часом подiбний потяг, подiбний порух свiдомостi в того, хто має доступ до тiєï найстрашнiшоï кнопки, про яку має звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослiдив той хаос пiдсвiдомостi, тi первiсно-темнi глибочезнi надра, де, можливо, якраз i зароджуються вулкани людських вчинкiв? Чи так уже далекий вiд iстини той же Гриня, який твердить, що вади людськоï природи вiчнi, що ми справдi грiховнi вiд народження й несемо печать грiха на собi? Колись, на свiтанку життя, грiховна спокуса нiбито погубила легендарних Адама i Єву; хай це вигадка, хай Вiталiй у все це не вiрить, але знову ж таки — хiба тiльки пустощами, легковажним /своïм хлоп'яцтвом пояснить вiн i свiй сьогоднiшнiй вчинок? Хiба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сiла б iз ним в каючок, якби i ïï не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання торкнутися чогось заборонного, звiдати незвiданого? Чи, може, в цьому якраз i є сила людини, ïï дар, може, без цього не знала б вона отого виходу в океан i нiколи нiчого не вiдкрила б?
Тоня здригається нервово в дрiмотi, нiби ïï ще й зараз стрiпує внутрiшнiй невиплаканий плач.
Поменшало вогнiв на Центральнiй, — певне, спати вже потроху вкладається радгоспна столиця, бо рано почне завтра свiй трудовий день.
Майнуло над степом вiяло свiтляне, перемiщаючись у просторi, — чи кiнопересувка помчала з вiддiлка пiсля сеансу, чи, може, з
Чабанапiсля перевiрки соцзмагання повертається мати з робiтниками додому? При самiй згадцi про матiр душа Вiталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, i завтра не буде, i, може, не буде й нiколи! Як вiн непрощенне завинив перед нею! Виплаче очi за сином. Уява малює ïï розбитою горем, зiстареною, самотньою... Ось як вчинив з нею вiн, ïï надiя, ïï опора. Будуть розшуки, буде тривога, але хто догадається шукати ïх тут, на цьому iржавому обдертому суднi, що бовванiє серед моря уже тiльки як льотчицька мiшень!
Нiч зоряна, видна, в такi ночi спiває степ. Десь i зараз далеко з берега нiби чується пiсня — нi, тiльки вчувається. Коники сюркочуть — нi, тiльки обман слуху... Тiнь вiд судна темнiє на водi, а море темним полиском мерехтить безкрайньо, як мерехтiло воно колись Магеллановi i Васко да Гамi... Простори океанiв вiдкривались i тобi, але твоє судно нiколи звiдси не попливе, на мертвому якорi воно! А океан, живий, вiчний океан, хлюпає в борти, б'є в пiднiжжя цiєï сталевоï безжиттєвоï скелi, наганяє думи про владу слiпих сил, про неминучiсть удару, про неможливiсть вiдвернути його... Нi, так можна дiйти до божевiлля! Невже все? Отак безглуздо? Свiтлий, чистий океан життя стелився перед ними, а тепер що: океан тьми i хаосу? Кiнець? Всьому кiнець? Оце повне життя, молодостi, повне краси й любовi дiвоче тiло буде повiльно зсушене голодом-спрагою? Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихiд. Треба боротись. Боротись — цього вчила його мати, вчили в школi, це чув вiн безлiч разiв, про це стiльки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям самого становища, самого випадку? Коли батько боровся на фронтi, вiн знав, що йому треба вбити ворога, — з ним борись... А тут хто твiй ворог? Море? Небо? Ота зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що є, що вчора ще було радiстю, красою, життям, зараз мовби готує тобi муку i смерть.
Двигуни! Може, десь там в глибинi судна збереглись двигуни? Може, ïх якось можна запустити, зрушити ними всю цю махину з мiсця? Вдень вiн спуститься й туди, в машинне вiддiлення, все обстежить, обнишпорить. А поки що тiльки й б'ються на цьому сталевому гiгантi оцi ïхнi двоє невтомних, стукотливих у грудях сердець...
Було свого часу й тут, на цьому суднi, життя, ходив на ньому по морю цiлий колектив людей, цiлий свiт пристрастей, думок, мрiй носило по хвилях це судно, одягнуте у важку непробiйну сталь. Вдень i вночi вистоювали вахту молодi хлопцi по своïх мiсцях, чергували бiля гармат бойовi обслуги, а вечорами, може, якраз тут, на баковi, лунала гармошка, задумливi лилися матроськi пiснi. Багато таких суден тепер списують, рiжуть, вантажать на платформи й вiдправляють на металургiйнi заводи, щоб з цього металу народилися трактори, комбайни, рiзнi розумнi й гарнi машини... Деякi радiодрiбнички ще й вiн, Вiталiй, встиг добути з корабельноï радiорубки, i вони йому були дуже до речi, коли збирав свiй любительський передавач. Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тодi розлетiвся, запоганений Яцубою... Пiзнiше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу, запропонував зареєструватись в гуртку радiоаматорiв, бо тобою, каже, i в областi зацiкавились пiсля того, як ми тебе запеленгували... Десь там, по той бiк рокованоï межi, зостались його запеленгованi пустощi, улюблена робота, коли вiн, уже повноправно надiвши на радiовузлi навушники радиста, поринав у гомiн ефiру, зосталась i спрагла материна любов, i чиста Сашкова дружба... Одним необдуманим кроком вiн вiддiлив себе вiд усього того, саме щастя своє поставив пiд такий удар... День починався смiхом, летом, поцiлунками, все попереду вiщувало тiльки удачу, обом заваблювали душу свiтлi простори, сонце, синє роздолля...
А лихо сталось. Мовби змужнiлим поглядом Вiталiй оглядає зараз себе, обдумує знову i знову, як це скоïлось i як закiнчиться. Невже це i все, що вiн встиг у життi? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залiзним саркофагом для них? По сутi, нiчого ще не зроблено в життi, хiба що примус кому полагодив та керогаз, а всi отi будованi 1 незбудованi твоï кораблi, вони всi попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе, а ти, хлопче, куди ти звiдси помандруєш? Помандруєте, помандруєте, — нiби нашiптував йому злий якийсь голос, — i ти, й твоя Тоня, i нiколи не вiдродитесь, не повернетесь до ваших степiв сонячних, до магiстральних каналiв, що ïх там будують, до виноградникiв, що там зеленiють... Будуть атомнi ери, мiжпланетнi польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землi, але то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гiгант. I хiба ж не так? Володiтиме небом, матиме владу над грозами, над стихiями, все небо буде ïй пiдвладне, — з блискавицями, з дощами, з нуртуванням хмар! Всi могутнi сили природи будуть послушнi людськiй волi, руховi людськоï руки. А ти ось тут не можеш зрушити з мiсця купу залiзного брухту, не можеш викресати iскру вогню, не владен вiдвести вiд своєï Тонi удар... Вiн чує, як вона дихає, як поворухнулася.
— Зоряно як. — Тоня пiдвелася, сiла, пiдiбгавши ноги. — Я довго спала? Мабуть, уже пiзно? А руки як щемлять вiд того скла... Чого ти мовчиш?
— Пiсля того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидiти.
— Що ти вигадуєш? — Тоня взяла його руку. — За що? Це я дурна, що тебе не втримала, сама пiддалась... Тобi холодно?
Вiдчувши, що хлопець дрижить у своïй майцi, вона притулилась до нього, пригорнула, щоб зiгрiти:
— Тулись до мене, тулись.
— Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь
кон-тiкi, — глухо сказав Вiталiй. — Але ж нiякого дерева тут, сама сталь.
— Якби хоч вода була, — мовила Тоня згодом. — А то й нiч холодна, а пити... просто сушить всерединi. Це правда, Вiталику, що людина довше може витримати без ïжi, нiж без води?
— Ми питимемо морську.
— Ïï не можна ж. Нашi тато, як розвеселяться, все люблять про того чумака розказувати, що вперше бiля моря опинився та хотiв воли напоïти. Води багато, розпрiг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють.
Он ти яке! — вигукнув чумак до моря. — Тому тебе багато й є, що тебе нiхто не п'є!
— А ми питимем. Один французький лiкар довiв, що й морську можна.
— Ну, в них, кажуть, i жабенят можна ковтати, — мовила на це Тоня. —А пригадуєш, Вiталику, яку ми воду в Каховцi пили? З кубинцями бiля джерела?
Вiталик тiльки зiтхнув. Ще б пак, не пригадати тi ключi-джерельця на березi Днiпра, де було колись село Ключове i де ïх ще й зараз сотнi б'є з вiдкритого берега, з-пiд корiння верб та платанiв. Села Ключового нема вже, є натомiсть мiсто Нова Каховка, а ключi зосталися, живуть, виструмовують всюди: чи з трiщин берега, чи з-пiд кореня, а то й просто — тiльки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пiсок, явориться водичка! Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осiдає, i вже ти п'єш воду таку свiжу, прозору та чисту, що недаром про неï кажуть: як сльоза. Височать тут платани могутнi, що кора на них — неначе атлас, i з-пiд корiння ïхнього теж пробиваються джерельця, а один струмiнчик витiкає просто з дупла староï верби при землi i весело дзюркоче по камiнчиках у Днiпро... З нього, з цього струмочка, вони й пили разом з молодими кубинцями — студентами Каховського технiкуму механiзацiï сiльського господарства... Хлопцi вiку майже Вiталикового, вони жили i вчились у Каховцi, правда, спершу незвичнi були до нашого клiмату, все мерзли, а потiм звикли, тiльки в Днiпрi мало хто з них купався — Днiпро для них був i влiтку холодний. В той день вони вже прийшли були прощатися з Днiпром перед поверненням на батькiвщину. Тоня не втерпiла, зачепила ïхнє товариство :
— Украïна подобається?
— О! — Вигук захоплення був ïй у вiдповiдь. Це вже вони поïхали додому, повезли аж на Кубу добуту науку i спомин про Днiпро, про вiковi платани каховськi, з-пiд яких десь там i зараз всюди б'ють, яворяться джерела i стiкають прозоро в Днiпро...
Немовби то було десь на iншiй планетi — i випускний вечiр з врученням атестатiв, i кримська подорож, i квiтуюча рожами дорога на Каховку. Був той свiт широкий, розливистий, повен надiй, повен життя, а тепер ось кинуло ïх на цей острiв смутку й розпуки, нiби на галеру прикувало, залiзну, непорушну. А могло ж все бути iнакше, могло ïх i не занести сюди, та й саме це судно-брухт давно могло бути розпиляне на шматки десь у Кримськiй бухтi. Бачили ж вони там пiд час екскурсiï величезний крейсер, що його газорiзальники краяли на окремi брили, на великi, а тодi ще на меншi, на такi, щоб ïх можна було вкинути в домну. Податливо, мов шматок мила, краялась на ïхнiх очах грубезна корабельна сталь. Потужнi крани пiдхоплювали багатотонний, щойно вiдбатований брухт, перекидали його на берег, там була його вже цiла заваль, а газорiзальники в захисних окулярах всюди висiли по бортах та робили своє, струменi свiтла вiд них так i бризкали, i борти переставали бути бортами, i ватерлiнiя горiла пiд струменями палаючого кисню!...
— Ляж, Вiтальчику, та поспи, — з ласкою в голосi мовила Тоня, пригрiваючи свого невдаху морехода. — Може, хоч увi снi що-небудь надумаєш.
Таке в нiй нiжне, голубляче почуття з'явилось до нього, як буває, мабуть, у матерi до дитини, бо такий вiн був зараз маленький, беззахисний, у самiй майцi. Скрутився клубочком, зiщулився, схилився ïй на руки, i ласка до нього росте, i це почуття до нього грiє i ïï саму. Якби ж можна отак, щоб приколихати його, а прокинеться — вже ночi нема, i залiза цього нема, i замiсть моря, що оточує ïх, вже степ навкруги, сповнений краси i вiльготи... Шукатимуть ïх — це напевне, на весь радгосп здiймуть веремiю, але шукатимуть де завгодно, тiльки не тут. А може, хто й догадається? Ох, перепаде ïй ҐирлиҐи вiд батька — вiн ïï висвятить, як найде! Батiг би йому зараз такий, щоб аж звiдти дiстав баламутну свою доню по жижках! Тато, мабуть, зараз з вiвцями в степу, десь веде отару попаски, може, навiть i поглядає в цей бiк на окутане зоряною темрявою море, але й не догадується, куди занесло його дзиҐу, баламутку, його куйовдю. Закричати, заволати б оце звiдси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадцi про батька, про його запальнiсть та гостру, гоноровиту вдачу. Який вiн безстрашний та веселий стає, коли вип'є чарку, як усiх критикує, не супереч тодi йому, все викаже пiсля довгоï чабанськоï мовчанки... А в душi його є щось поетичне. Згадуються ïй i пiснi його напiдпитку, i посадженi зiркою тополi, i ота його чудернацька звичка надiвати Петрикiв льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цiлу нiч бiля отари.
Тiло зсихається, а дух бунтує, — так сказала якось Демидиха про нього, i такий вiн i є, ïï тато. Невже вона бiльше нi з ним не побачиться, нi з мамою, нi з братом та сестрою? Невже не бути ïй бiльше бiля вогника в пiонертаборi, де вона залишила стiльки розваг i веселощiв? Через море брела, спiшила, забейкана прибiгла в садок на побачення, i, виходить, спiшила на своє безголiв'я... Уявляє, як Лукiя Назарiвна, ця сувора й справедлива жiнка, примчить до них на кошару, накинеться на батька:
Де дочка? Це вона мого сина занапастила!А вiн теж розкричиться у вiдповiдь, бо вiн не з тих, щоб терпiти, коли посягають на його чи доччину честь.
Буде, буде й там горя... Поïхали купатись i втонули — ось що про них подумають у радгоспi. Згадалось Тонi, як позаторiк на Свято врожаю поïхали колективно з Центральноï до моря купатись, — на Третiй вiддiлок поïхали, там найкращий пляж, i один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув. Шукали його до ночi, так i не знайшли. Через кiлька днiв труп його вже у вiдкритому морi прикордонницький катер пiдiбрав — обличчя нема, очей нема — чайки повикльовували, тiльки по татуюванню на руцi i впiзнали.
Шурко, — було витатуйовано там...
А Вiталик спить пiсля втоми та виснаги, спить в неï на колiнах. Хай вiдпочине, тодi вiн, може, й справдi що-небудь придумає, вона в нього вiрить i зараз не менше, як тодi, коли сiдала в каючок. Мабуть, з цiєï вiри в нього, в його здiбностi й зародилось ще в школi ïï почуття до Вiталика. Для неï, яка з трiйок не вилазила, було просто дивовижно, як вiн швидко все схоплював, який розум у нього чiпкий та бистрий, в труднi хвилини на виручку цiлому класовi приходила його догадливiсть, блиск його думки, його тямущiсть. Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж iз таких скромняг виростають тi, що стають потiм вiдомими, роблять великi вiдкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цiй скрутi вiн став ще дорожчий для неï, нiжнiсть до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душi через край... Як вона хотiла б зберегти його для днiв завтрашнiх, для всього того, що вiн мiг би здiйснити, винайти, вiдкрити! В своïх мрiях бачила вона його то в далеких океанах, то в отих зоряних космiчних просторах, де Вiталик у скафандрi вже прокладав дороги до iнших планет...
Тоня не може пробачити собi, що так мучила його рiзними витiвками, комизливiстю, вдачею джинджуристою... Ревнощi отi, що спалювали хлопця не раз, — диму ж без вогню не буває!.. Сержант з полiгона таки двiчi проводжав ïï додому i навiть трiшки подобався ïй. Смiшний! Прощаючись, вiн щоразу весело казав:
— Iду служити!
I вчитель фiзкультури теж ïй подобався трiшки, i льотчик Сiробаба, особливо його чорнi розкiшнi вуса... Але ж тiльки трiшки, зовсiм не так вони ïй подобались, як Вiталик. Мабуть, з часом i вiн сам це зрозумiв, бо говорив про сержанта без злостi i насмiшкувато, радив Тонi, щоб вона нарвала своєму колишньому кавалеровi стручкiв iз сафори-дерева в парку, — тими стручками хай тiльки терне, мовляв, по чоботях, то вони аж горiтимуть, нiяка сукнина такого блиску не дасть...
Котра зараз година? Чи скоро почне свiтати? Зоряний степ розкинувся угорi. Великий Вiз повернувся, завис. Гроном Волосожар стоïть незвично високо i незвично блискучий — чи то йому нiч степова яскравостi додає? А через усе небо, просто над судном, пролiг зоряний Чумацький Шлях. Все бачив, що було, i все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще одна зiрка, навiть не схожа на зiрку, така яскрава. Нiколи Тоня не бачила зiрки такоï величини... Може, то Сiрiус? Чи планета Венера? Чи iнша яка планета? Десь у захiднiй частинi неба, здається, лiтак гуде. Тоня прислухалась: так, справдi гуде. Видно, йде на дуже великiй висотi, бо ледь чути його десь аж мiж зiрками Чумацького Шляху... Дужче та дужче стугонить небо, i вся нiч, i море мовби прислухаються до того далекого стугонiння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та дружна компанiя його друзiв льотчикiв, з якими вiн заïздив, спливають на думку Тонi: може, то якраз вони йдуть кудись по своєму завданню, упевнено, дужо, стугонливе йдуть на великих, пiдзоряних висотах...
Розбуджений гуркотом лiтака, схопився на ноги Вiталiй i, ще не прочманiвши зi сну, шарпнув Тоню:
— Ховайсь!
Вiн штовхнув ïï в якусь будку, в залiзну темряву, звiдки тiльки й видно було круглий зоряний клаптик неба в iлюмiнатор... Тоня не розумiла, що його так наполохало спросоння.
— Чого ти, Вiталику?
Вiн мовчав. Чути було, як вiн схвильовано дихає в темрявi. Тоня подумала, що це йому стало нiяково за свiй переполох, а Вiталiй не почував нiяковостi, вiн був зараз сповнений тривоги, бо знав бiльше, нiж Тоня, припавши до iлюмiнатора, напружено дослухався до неба, а в голову стукала й стукала думка:
Ми — цiль! Ми — мiшень! Нас летять бомбити! Нас бомбитимуть!
Небо — все небо стугонить рiвно, владно, величаво. Пiднявшись десь iз далеких аеродромiв, на рiвнi зiрок iдуть могутнi машини, гiганти стратегiчноï авiацiï.
Можливо, на полiгон, а можливо, скинути свiй вантаж якраз над затокою, бо й сама ця затока є тiльки часткою полiгона, його водяною дiльницею, а судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому влучати. Вже бомбили, i ще бомбитимуть — бомбитимуть, доки не розбомблять, доки не буде виконана вся вiйськова програма!..
— Де ж вiн?
Тоня, притулившись до Вiталика, теж визирає в iлюмiнатор. Стугонiння-гуркiт даленiє, тане у високостi. Тихе стає небо.
Наелектризованi обоє, вони вибираються iз своєï схованки i знову бачать над собою вгорi величезний зоряний степ. Вже ледве чутно бринить ïм той невидимий лiтак чи цiла армада лiтакiв, що пiшли й пiшли, даленiючи в зорянiй курявi Чумацького Шляху.
Через деякий час почули гуркiт над полiгоном. I ще гуркiт. I ще. Потiм все вщухло, виповнилась тишею нiч.
Але хлопець уже не мiг тепер не дослухатись до неба, до його зоряних глибин. Час вiд часу вчувалось йому, що небо iз заходу починає загрозливо стугонiти.
I це так триватиме весь час? Це ми весь час так житимем тут, на цьому iржавому ковчезi?— з тривогою думав вiн, поглядаючи на Тоню, теж присмучену якимись догадками. А Тонi чомусь згадалися в цей час братовi слова про те, що важко бомбити море в зоряну нiч... Та ще згадалась розповiдь Петрового друга про вiйну, про те, як гинули льотчики фронтовi: полетять — i нема, не вертаються, i наче й досi вони десь там, у зоряних висотах, живуть...
Решта ночi минула спокiйно.
Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над свiтом поступово виднiшає, зiрки тануть в попелястому небi. Це був той раннiй час, коли в степу так гарно, коли чабани випускають овець iз кошар i зорюють, тобто ведуть ïх попаски степом ще при свiтлi зорi; це найкращий час для чабана — вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах i слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвонює тронка... Так лунко-лунко навкруги, за цiлi кiлометри чути, як десь проторохтить гарба iз ферми в степ i як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сiно в гарбу. Там спокiй, лад, ще один трудовий день починається. Чабани, зiйшовшись, спокiйно будуть перемовлятись про нiчну роботу льотчикiв, що мов громовержцi гуркотiли над полiгоном.
Схiд розжеврюється, море свiтлiшає, ось-ось сонце зiйде... Серед вiчно живих мерехтливих хвиль моря тiльки судно ïхнє з покривленими щоглами стигне в непорушностi. В глибинi степу, десь аж пiд небосхилом, ледь темнiє цяткою Центральна. Нi парку, нi фронтону школи, нi вiтродвигуна за його пропелером, нi павутинок телевiзiйних антен — нiчого не розрiзниш, усе так злилось, як у маревi, так далеко.
— Вiталику, скiльки, по-твоєму, буде туди?
— Та стiльки ж, як i вчора було...
Вiн усмiхається скупо, краєм рота, а глянувши на неï, аж трохи нiяковiє i одразу якось гарнiшає з лиця. Ще в школi дiвчата помiчали, що вiн гарнiшає, коли дивиться на Тоню.
В задумi вже схилився хлопець на поруччя борту, i йому снуються в головi рiзнi проекти, згадується капiтан Дорошенко — як би вiн в такiй ситуацiï повiвся? Є ж люди, що не занепадають духом, не втрачають самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати, боротись — в цьому тепер ти весь. Полiзе шукати двигунiв, спробує викресати вогню, добуде для Тонi забортовоï води...
— Глянь, Вiталику, птиця якась сiла на воду.
— То галагас.
Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а вiн, сiвши оддалiк мiж хвилями, вiльно i нiби аж з насолодою погойдується на водi. Вода i птах мовби заспокоювали. Не хотiлося думати в цi хвилини про жахiття невiдомостi, нi про свою безвихiдь, нi про те нiчне стугонiння неба, бо зараз навкруги така тиша, такий простiр, така краса.
Вiд довгого стояння, вiд того, що сонце, пригрiваючи вже, ïх п'янило, здалося ïм, що судно пливе. Але то тiльки хвилi плили, обтiкали, омиваючи його борти, i котились далi, а судно стояло на мiсцi. Рухалась планета, рухалось сонце в небi, рухались води своïми вiчними валами, а воно стояло мiж хвиль iржаво, тупо, непорушне.
Так уявно пливтиме це судно цiлий день, коли сонце ще дужче п'янитиме ïх, i палуба знов розпечеться, i вся ця залiзна гора пашiтиме на них своïм iржавим вогнем. Потiм знову зайде нiч, десь за тисячi верст льотчики надiватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до своïх бомбардувальникiв, i розмов буде мiж ними про те, що зоряне море бомбити важко... А цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на своєму залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов останнi дiти землi, мов сироти людства.
Х
ТУТ БАГАТО НЕБА
— Здорово ж тобi таланить, Миколо, — хлюпаючись бiля умивальника, каже Брага-бульдозерист до Миколи Єгипти, що, голий до пояса, теж клацає тут краником, щедро розбризкуючи воду в усi боки.
— В чому ж це менi таланить, Левку Iвановичу?
— Ось тебе, брата мого по труду, виконроб товариш Красуля посилає сьогоднi iз скрепером на другий об'єкт, аж у Тарасiвку...
— Ну й що?
— Поïдеш i поïдеш собi спiваючи, а опiсля виявиться, що твiй скрепер якраз потрiбен нам тут. I ти повертаєшся. Прогулянка на пiвста кiлометрiв у буднiй день. Не кожному ж випадає такий дурняк.
— А менi що! — блискає Єгипта молодими бiлими зубами. — Перегiн упорожнi? Начальству виднiше. Я й вiтер ганятиму, менi аби платили.
— Це вiдомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс...
— Маєте на увазi
налiво? — регоче Єгипта.
— Ох ти ж i догадливий, ох i циганськоï ж ти вдачi хлопець! Глину маю на увазi, ту, що ïï дехто з каналу тiткам возить у Мар'янiвку, вони ж саме хати мажуть...
— Глиною торгувати — цього я ще не пробував. Це може бути цiкаво, — смачно примовляє Єгипта. — Тiльки ж чи самi ви потiм не вiзьмете мене за душу як голова товариського суду?
Брага його мовби не чує, дораджує далi:
— Не проторгуйся лише, прав достойну цiну. Бо соромно ж менi буде, що мiй брат по труду за нiщо нашу глину вiддає. А це ж неабиякi, а первороднi кiмерiйськi глини, навiть геологи можуть посвiдчити...
— Я цього й не знав!
— Одначе ж i тiток не обдурюй, набирай повнiшi ковшi, глини на планетi вистачить...
— Чи на глинi, чи на земельцi, а дiло проверну, — шахраювате осмiхається Єгипта. — i постараюся не впiйматись нi обехеесiвцям, нi рiдному своєму начальству. Бо самi ж ви тодi влаштуєте над Єгиптою товариське судилище пiд гаслом:
Ганьба лiваку!А хiба ж я винен, що я з природи лiвак?
— Ти не лiвак.
— А хто: гвинтик?
— Колись були гвинтики...
— Ну, не гвинтик, а, скажiмо, карданний вал...
— Ми з тобою будiвники, Єгипто...
— Що ж — ми вiд цього кращi?
— Кращi не кращi, а тiльки протиприродне, щоб людина, яка будує велике, поводилася, як пiгмей.
— Сильно сказано!
— Вiдступись, дай он дiвчинi мiсце, — каже Брага, кивнувши на Лiну, що з рушником через плече терпляче зупинилась на вiдстанi за спиною в Єгипти.
— О, i ти вже встала! — вигукнув Єгипта i, наче вмившись своєю злодiйкуватою усмiшкою, справдi вiдступився, дав дiвчинi мiсце бiля умивальника. — Бiдненька! У папи-мами ще б спала, в постельцi винiжувалась, а тут ще й сонце не зiйшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами.
— А чому ви варвари? — питає Лiна, беручись чистити зуби.
— Ну, як чого... Без тонкощiв там усяких, без церемонiй. Часом i вилаєшся по-простому, по-робочому.
— А ви не лайтесь. I чому це лаятись — означає по-робочому? Це просто брак елементарноï культури. Он Левко Iванович нiколи не лається, я нi разу не чула.
— Лають. Та ще як... Тiльки бiльше в душi, — буркнув Брага i, натягнувши пiсля вмивання свою засмальцьовану гiмнастерку, рушив до бульдозера.
А Єгипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохiдь дiвчину за реберце, i хоч вона й вiдмахнулася вiд нього з гнiвом, одначе цей гнiв був явно перебiльшений.
Справдi, вдома ще спала б, а тут встає до схiд сонця. Тут саме життя пiдiймає, бо рано починається трудовий день тих, хто споруджує канал. Роботи ведуться в глибинi степу, мiж пiкетами, що ïх i Лiна розставляла теж.
Не можна сказати, щоб так уже подобалось Лiнi тут цiлоденне ковтати пiдняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вiтрах своє бiле личко: не так уже приємно дiвчинi, спозарання вискочивши з вагончика, поспiшати мерщiй до умивальника, де вже до тебе нальопано, пiниться мило, а до краника не дотовпишся за голими чоловiчими спинами та жилавими темними потилицями; не така вже насолода, напiкшись на сонцi, зголоднiвши на роботi, застоювати чергу пiд час обiдньоï перерви бiля вiконечка
котлопункту(i слiвце ж яке вигадали управлiнськi книгогризи: котлопункт!); дадуть тобi на алюмiнiєву тацю миску жирного перебовтаного борщу або горохового супу, сядеш пiд навiсом за один iз грубо тесаних саморобних столiв, i, доки обiдатимеш, над твоïм обiдом весь час роïтимуться голоднi степовi мухи. Багато чого тут нема iз звичного комфорту, можеш тiльки мрiяти зараз про душ, споруджений вдома батьком на принципi використання сонячноï енергiï, нема i ще дечого, що мусило б бути... Ось уже й вода кiнчається, ледве цярпае з краника, все механiзатори вихлюпали на себе...
I все ж саме тут, серед цих незлагод будiвничих, Лiна вперше по-справжньому вiдчула свою потрiбнiсть людям, кожним нервом вiдчула, що починає жити повноцiнним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю в неï свiй погляд. Не така вона наïвна, щоб думати: ще одна споруда, канал оцей — i всi стануть щасливi. Не в тiм рiч. Але людина ïй нагадує парус, якому неодмiнно потрiбен i простiр, i вiтер. На бездiллi опав, нема... А тут вiн повен—з випнутими грудьми летить крiзь життя! I хай смагне, облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невiддiльна вiд тих, кому трудно, i хоч робота твоя нескладна — розмiряти з Василинкою та з майстром-гiдротехнiком стометровi вiдтинки траси, розставляти пiкети, але й ця проста робота кимось змусить бути зроблена, — без твоïх пiкетiв дiло не пiде.
Сонце вилiзло iа-за обрiю, червоне, нежарке, заблищало на металевих боках механiзмiв, що безладною чередою вбилися коло штабного вагончика: знову там за чимось затримка... Механiзатори, замiсть ранковоï гiмнастики, сваряться з виконробом, банiтують механiка, навiть Брага Левко Iванович, людина мирноï вдачi, зараз не дуже добирає слова, картаючи начальницьку нерозпорядливiсть. Як завжди в таких випадках, механiк вигадав собi дiло i зник, помчав у Брилiвку, i весь шквал обурення за простiй приймає на себе виконроб товариш Красуля. Вiн тут не ночував, ïздив до своєï молодоï дружини, i тепер, почуваючи провину, що не подбав своєчасно про доставку пального та змащувальний матерiалiв, метушиться мiж людьми i, втягнувши голову в щуплявi плечi, винувато огризається, а собi, мабуть, думає: хай вам бiс! Коли я вже зрину звiдси на якусь тихiшу будову або майну в мiсто разом iз своєю Нiночкою-лаборанткою (обоє вони вчаться заочно в iнститутi). Левко Iванович, видно, бачить його наскрiзь i цi думки його розгадує, бо креше просто в вiчi Красулi:
— Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фiрмi, а мусиш вкладати душу! Красуля вiдгиркується:
— Не настачиш душi.
— Ну да ж, коли маленька!
Лiна, озброïвшись своєю рябою рейкою, пiдходить до гурту, i механiзатори, на мить припинивши сварку, пiд'юджують i ïï:
— Ану по плечах його, Лiно, рейкою за простiй. Вiн у Нiночки гостював, а ми скiльки людино-годин втрачаємо!
— Лiнi хвилюватись нема чого, в неï ставка, — кидає Єгипта, що вже рихтує свого скрепера в дорогу.
Лiна промовчала на це, проте почуває, що безладь та нерозпорядливiсть i в нiй пiднiмає дражливе почуття, так i хочеться крикнути разом iз Брагою виконробовi в вiчi: де ж твоя совiсть? Чому ж ти не подбав? Як же це виходить, що рядовi механiзатори уболiвають за дiло бiльше, нiж ти?
Єгипта, скинувши кепку, привiтно махає нею з кабiни Лiнi на прощання, щоб не забувала i що вiн ïй iз Тарасiвки привезе повен кiвш абрикос... Чудний цей Єгипта. Щось є легковажно-розбiйницьке в ньому, безшабашне, про нього на будовi кажуть:
Кинь у море Єгипту—випiрне з рибою в зубах!Кiвш абрикос привезе...Жартує, звичайно, а взагалi-то вiн такий, що чого завгодно добуде, всюди в нього знайомi, приятелi, друзi, з усiма офiцiантками по степових чайних вiн женихається, хоч вiдомо, що вже платить якiйсь алiменти на Пiвнiчнiм Дiнцевi, де ранiш працював... Вiрний своïм звичкам, Єгипта не промине найменшоï нагоди закалимити взяти лiве замовлення i не боïться нi виконроба, нi механiка, якi, здається, й самi потурають йому. Кого Єгипта побоюється, так це товариського суду, що його з волi механiзаторiв очолює Левко Iванович Брага. Левко Iванович постiйно тримає Єгипту на прицiлi i за одну його недавню iсторiю, не зовсiм красиву, при всiх попередив:
— Хоч ти, Єгипте, й механiзатор широкого профiлю, на всiх машинах богом почуваєш себе, — але шануйся: ще один лiвак — i вилетиш аж за космос.
Поïхав, погуркотiв скрепером Єгипта, i хоч не за космос вiн вiддаляється, а тiльки в Тарасiвку, де будується мережа господарського каналу, проте Лiна почуває, що вiдтепер ïй бракуватиме Єгиптиних злодiйкуватих усмiшок, грубуватих жартiв i отих маленьких сутичок з ним, коли вiн дає волю рукам, а ïй доводиться вiд нього вiдбиватись.
Нарештi привезли пальне i змащувальнi матерiали, виконроб повеселiшав, i всi механiзатори пожвавiли, Брага, заправивши свого робота пальним, вже з просвiтленим обличчям випробовує, чи добре працюють його залiзнi м'язи...
Гуркотом машин повниться степ, один за одним механiзатори рушають до мiсця робiт. I Лiна та Василинка теж квапляться на своï мiсця, бо й вони не останнi спицi в цьому величезному трудовому колесi, хiба ж не ïхнi вiшки дають простiр для роботи механiзмiв, дають правильне спрямування каналовi... Вiд залiзобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого в землю ще кимось до тебе, береш вiсь каналу, ведеш i ведеш вперед i через кожнi сто метрiв виставляєш свою рябеньку вiху. Стерня пiд ногами чи трава тонконiг, виноградник чи полиневi та кураєвi заростi, а ти крок за кроком, починаючи вiд реперного стовпчика, вiдмiряєш цю землю, i, де проходиш сьогоднi ти, завтра вже буде бушовйще земляних робiт. Брага — бригадир бульдозеристiв — перекриватиме з своєю бригадою норми, а ще трохи пiзнiше в свiжовиритому руслi блакитнiтиме днiпровська вода. На початкових дiльницях каналу вона вже наповнила русло, вже пiдведена до якогось там кiлометра, i туди ïздять у свята колгоспники iз степових районiв дивитись на неï, як на диво, на звичайнiсiньку, ще скаламучену глиною воду!
Ось так iдеш i йдеш пiкетажисткою по сухому степу, мовби ведучи за собою майбутню, ще невидиму воду, роздряпуєш литки колючими кураями i печешся на сонцi, i нiяких тобi подiй, хiба що майстер, дражливий, але добрий душею дiдуник Анатолiй Петрович, дозволить глянути в окуляр нiвелiра, щоб привчалася, а потiм сам i вiдштовхне, вивiр...
