Тронка
страница №4
..., сумирний, з нахилом до музики, в напливi довiри колись признався, що дуже любить скрипку i дуду i що пiсля переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами вчувалось трембiтання трембiти в горах...Лукiя зацiкавлено оглядає вишку. Справдi — споруда! Цiлу весну хлопцi будують ïï, та нiяк не добудують, останнiм часом робота була й зовсiм припинилась через нестачу матерiалiв, бо все, що тiльки можна було використати з брухту, який валяється бiля майстерень, вже використано, цiлими секцiями Вiталiєва бригада тягла звiдти належно зваренi автогеном iржавi оцi труби та угольники з старих культиваторiв... Вишка височезна: коли розгулявся дужий вiтер, ïï стало аж розхитувати, i була загроза, що впаде й хату бабi розвалить. Збiглися тодi цiкавi сюди подивитись, що буде з вишкою, а хлопцi i пiд той вiтер клепали, рятуючи свою споруду, брали болтами, зв'язували мiцнiше. Тепер, щоб було надiйнiше, вони натягли троси, напнули ïх для вiдтяжки, i вишка стоïть ось уже розiпнута на них, мов щогла корабельна. Всерединi вишки проходить труба довжелезна, i аж там угорi, на кiнцi труби, вiзерунком застигла сама антена.
Вiталик, спустившись з вишки, показує матерi все, що, на його думку, повинно вразити ïï й приголомшити:
— Оце дивись, мамо, лебiдка i трос: треба вище антену — будь ласка! Треба нижче — даємо нижче... Хочеш повернути антену?.. Повертаєш трубу i разом з нею ось так повертаєш антену...
— Повертай та на Яцубу оглядайся, — жартує Осадчий. — Вiн пiдкаже, що можна ловити, що нi...
— А це ось стержнева труба, — нiби не чуючи, пояснює далi Вiталик. — Сталеву добули в буровикiв, бо просту, водопровiдну, вiтер згинає... А сама антена, знаєш, мамо, з чого вона?
— З чого?
— З старого генератора... Мiдь! — вигукує вiн, i почувається, що все це для нього байдуже.
Робота ïхня й справдi Лукiю зацiкавлює — майстри, та й годi! Вона й не уявляла собi, що тут такий розмах... Ще син пояснює ïй, чому ïхня вежа висока: низька тут не прийме, хоч i степ. Буря? Тепер i бурi не страшно, бо вся споруда надiйно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила, вся мiць проти вiтрiв. Чому так багато антен? ïï запитання смiшить Вiталiя.
— Антена, мамо, одна, а то прийомнi рамки! Що бiльше ïх, то вона чистiше приймає.
Лукiя почуває, що Вiталiй просто щасливий з своєï роботи, з своєï вежi.
— Буде як Ейфелева, — каже вiн.
Рада Лукiя за сина та його друзiв, приємно ïй знати, що ця змонтована з рiзного брухту ïхня
Ейфелева вежарозширить свiт для староï Чабанихи, бо ж для того й будується, щоб могла баба вечорами бачити на маленькому екранi тi далекi моря, де плаває ïï син — капiтан далекого плавання. Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi, i ця вежа споруджується — Лукiя знає це — не тiльки з пошани до капiтановоï матерi, але мовби й на його, капiтанову, честь. А де ж баба? Ага, он за хатою вона пасiчникує... За хатою в Дорошенчихи кiлька вуликiв стоïть серед кущiв винограду, i зараз стара вештається там, помiж вуликами, у сiтцi металевiй, що, як паранджа, закриває ïй все обличчя i надає бабi якогось аж зловiсного вигляду.
— Салют космонавту, — каже Вiталик, коли баба вибродить з виноградника в своєму скафандрi й прямує до них. Пiдiйшла до Лукiï, скинула сiтку, стала без неï добра, усмiхнена.
— Все кепкує з баби Вiталик... Вже й баба йому за космонавта... Ну, а ти, Лукiє, не лай його, що вiн все оце тут та тут... Бо хто ж без нього налагодить. Цiлий вечiр сиджу, а воно в тому вiконечку тiльки хвилi та хвилi бiжать...
Лукiï вiдома ця бабина пристрасть — щовечора чатувати перед екраном телевiзора, вона цiлий вечiр може незрушно дивитися на слiпi хвилi свiтла, що течуть, бiжать, мигтять без кiнця — хай бiжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось мiж тими хвилями з'явиться рiдне обличчя ïï сина — капiтана Дорошенка!
З таємничою мiною стара вiдкликає Лукiю вбiк:
— Приïжджає ж... Я оце йому й медку хочу зiбрати...
Лукiя почуває, як буйна гаряча хвиля обдає ïï. Нi з сього нi з того вона навiть шарiється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарiлостi i вiд цього зовсiм нiяковiє, мов дiвчина.
— Коли ж вiн приïжджає?
— Про день ще не написав.
— Що ж, будемо вiтати, — каже Лукiя з удаваним спокоєм i, гукнувши Вiталика обiдати, швидко виходить з двору.
Химерними вiзерунками лягли на шлях тiнi акацiй. Лукiя квапливо ступає по тих вiзерунках, чує, як внутрiшнiй вогонь палить ïй щоки.
Збоку, з гущавини садка, ïï зупиняє сторожкий, стримано власний голос:
— Лукiє!
Спершись лiктями на зубчатий паркан, стоïть Яцуба. Обличчя аскета, витягнуте, закостенiле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова ïжачиться сталево-сiрою сивиною... Погляд глибоко впалих темних очей важкий, свердлючий. Скiльки знає Лукiя Яцубу, є в тих очах щось важке, тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха.
Перечекавши, поки Вiталик вiддалився, Яцуба в суворiй довiрливостi нахиляється до Рясноï:
— Пильнуй сина, Лукiє.
I очi його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, i Лукiï зринає в пам'ятi, що в молодостi, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже вiн був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у вiдставку, знову з'явився в радгоспi з намiром назавжди осiсти тут. Лукiя пригадує, як прийшов ïхнiй фанат у дирекцiю вимагати для себе роботи,
вiдповiдальноïроботи, як пiдкреслив вiн.
Що ж ти вмiєш робити?— запитала вона його тодi, вiн аж образився:
Я вмiю держати людей у руках. I хоч дали йому тодi корисне дiло — пожежню, вiн, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукiïн Вiталик...
— Чимось мiй син провинився?
— По-дружньому тобi раджу, Лукiє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дiвку по степу розкатує...
— А я тобi, Григорiю, раджу: не свавiльничай. Вiд беззаконня пора вiдвикати.
— Це ти про що?
— Никати по хатах, обшуки робити в людей — хто тобi дав право на це? Хто тебе уповноважував?
— Але нiхто й не казав нам забувати про пильнiсть.
— Вiдпильнував ти своє!
— Он як... Виходить, не потрiбен? В тираж Яцубу? Ой, не спiшiть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперiзуються, що й ради не дасте. Боком ще вилiзе вам ця демократiя. — Грiзний баритонистий голос його набирав сили. —.Тодi ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вмiють навести лад!
Прибiгши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сiрий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан i вже стояв, як людина.
Лукiя пiшла, не дослухавши Яцубу.
Покличете... Ось чого вiн жде. Тiльки, видно, тим i живе, — роздратовано думала вона, наближаючись до дому.
Вдома в неï — тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кiмнатах сонячно i майже порожньо, меблiв путнiх тут спробуй купити. В найбiльшiй кiмнатi стiл та канапа i, як завжди, розгардiяш, всюди журнали
Радiо, книжки та Вiталиковi шурупи. На кухнi, правда, чистенько, а обiд не дуже розкiшний: вранцi тiльки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Вiталик)...
— Борщ доварено, — доповiдає син. — А на друге в нас буде... салат! — I вiн бiжить на город за салатом.
— Попробуємо, що тут у тебе вийшло, — сама собi посмiхається Лукiя, насипаючи борщу в тарiлки.
Обiдають вони на верандi. I хоч борщ Вiталикiв зовсiм розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навiть пiдхвалює, так що Вiталiй, збадьорившись, заявляє рiшуче:
— Єй-єй, пiду вчитись на кока! Є таке училище в Сiмферополi... Кок далекого плавання, це ж дiло?
Вона сприймає це тiльки як жарти. Бо справжня його дорога — iти в iнститут, в кораблебудiвний, це вона вирiшила ранiше за нього. Восени Вiталик буде студентом... Син-студент — аж самiй не вiриться. А поки що сидить перед нею через стiл просто хлопчак сiроокий, обличчя пошерхле, i губи дитячi, ще нiким не цiлованi, хоча цього ось вона таки напевне й не знає... Пильнувати? А може, бiльше довiряти — це краще?
Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких iскриться розум; Лукiя почуває, що й сама вона зараз, незважаючи на сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. I душа нiби молодiє... Чи син радує, чи ще й... той приïзд? Хоча подумати, що ïй з того, що капiтан приïздить? Адже є таке в життi, що не вертається. Це тiльки степ ïхнiй навiть пiсля чорноï бурi яскраво зацвiте щовесни дикими тюльпанами, розливається аж за обрiй океаном краси...
Приïздить... Як ото за вранiшнiми туманами проблискує з свiтлiючого неба ранкова зiрка, так проблискує зараз Лукiï з далеких лiт юностi те, що колись єднало ïï з капiтаном. Був вiн тодi, правда, ще не капiтаном, був молодим штурманом Чорноморського флоту, i в один iз його приïздiв зiйшла мiж ними та зiрка, яка ще й досi свiтить i, певне, свiтитиме Лукiï до кiнця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ятає Лукiя, як погукали ïï тодi:
— Приходьте в рай!
А
райу степовика — це коли дитина в хатi народиться, в хатi тодi в людей справдi, як у раю, i вони скликають на радощах гостей. I ось вона прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його штурманськiй формi, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тодi молода, незадовго перед тим тiльки приïхала сюди пiсля агротехнiкуму, i ось уже покликали ïï раювати до тракториста, де син народився...
Раювалось допiзна, а пiсля того Дорошенко проводжав ïï додому, нiч була мiсячна, свiтла, вони зупинились на шкiльному майданi бiля турнiка, i Лукiя, весела, хмiльна, все намагалась дострибнути до металевоï перекладини... Пам'ятає, як вiн допомiг ïй дострибнути, вхопитися за турнiк i вона колихалася та смiялася вiд повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неï i теж смiявсь.
— Ой, падаю... Ой, впаду! — здається, щось таке вона крикнула тодi, i досi пам'ятає, як штурман пiдхопив ïï на руки i нiжно, делiкатно поставив на землю.
Кiлька вечорiв провела вона тодi з Iваном, i то були найщасливiшi днi ïï життя, i нiколи вже пiсля того не було таких ясних, таких безмежно мiсячних ночей! Допiзна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ i повертались додому, коли всi вже в радгоспi спали, i темна гущавiнь радгоспного парку нiчною росою зустрiчала ïх. Хто з них думав тодi, що тi вечори будуть для них i прощанням, що зостануться вони потiм друзями на цiле життя, але вже нiколи вголос навiть не згадуватимуть нi того щасливого турнiка, нi ясних ночей мiсячних, серед яких вони бродили в пiснях та в туманах...
Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв'язаний шлюбом, а в неï життя пiшло теж по-своєму: вiйну Лукiя зустрiла вже замiжньою жiнкою з дитиною на руках, з гарненьким дiвчатком, що потiм в часи лихолiття так у неï на руках, як свiчечка, i згасло пiд вiдкритим моросяним небом евакуацiï на однiй iз заволзьких станцiй. Чоловiк ïï, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронтi, i побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуацiï додому i вiн прибув з госпiталю долiковуватись пiсля поранення. Було це напровеснi, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрiзь нiмецькi танки, повгрузавши в багнюцi по черево, з усього господарства було в радгоспi лише кiлька шолудивих, пiдiбраних пiсля фронту коненят, всюди злиднi та непривiття, i ось в той час прибув з госпiталю ïï чоловiк. До того в них життя якось не клеïлось, вiн був ревнющий, навiть на вiдстанi ревнував ïï до моряка i до чоловiкiв зовсiм випадкових, кожна ïï поïздка в район викликала в нього пiдозру — часом Лукiï здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь вiдродження, може, тому, що й вiн нагорювався, i вона набiдилась без нього, i коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неï тяжчою, нiж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз вiн пiде i не повернеться. Останнiй лист його був десь iз Угорщини, вiн писав, що лежать вони в багнюцi серед осiннiх виноградникiв, i вже вечорiє, туман i мряка навкруги, i видно йому тiльки скирту мадьярськоï соломи серед поля та винокурню, яку ïм треба на ранок взяти... Мадьярськi виноградники, скирта, туман — то був той свiт, що вiн його бачив востаннє. Бiльше листiв не було, а вона народила хлопчика i назвала його Вiталiєм. I ось тепер вiн закiнчує десятий клас. Сином, його майбутнiм тепер наповнене все ïï життя, справжнiм щастям стало для Лукiï бачити його веселу молодiсть, бо власна ïï молодiсть злетiла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой свiтлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без нiг по радгоспу на скреготливих, що аж душу рiжуть, колiщатках...
Пiсля вiйни знов став приïжджати Iван, що вже був капiтаном далекого плавання. I хоч вiн був на цей час одиноким, бо сiм'я його загинула в морi пiд час евакуацiï на Кавказ, але до колишнього Лукiя тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим...
— Нi, Iване, — сказала якось, коли зайшлося про це. — Мою долю на вiйнi вбито.
I бiльше вони до цього не повертались. Проте з кожним приïздом капiтана на неï мовби вiтром молодостi повiє, i син ось уже помiчає
пожежу материних щiк... Щоб уникнути розпитiв, мати першою переходить в наступ:
— Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда?
— Я вчинив великий грiх?
— Грiх не грiх, а пiд час екзаменiв... Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл!
— Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому ïздити, мчати, летiти, давати найвищу швидкiсть... Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само ïде, не ïде — летить! Уявляєш, якби на такому та влетiв куди-небудь... скажiмо, мiж шатра стародавнiх скiфiв. Мiж ïхнi кибитки на дерев'яних колесах! Царi й конi, тарпани й гепарди — все перед тобою врозтiч!
— Що таке — гепарди?
— Це, мамо, дикi навченi кiшки... З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обiдаємо, гепард роздирав свою здобич. I ось новеньким мотоциклом — в той палеолiт... Скiльки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не iнакше!
— Ще був би, мабуть, i культ твоєï особи? — посмiхнулась Лукiя на його вимрiйки.
— О, без цього не обiйшлось би... Ну, я хоч дечого корисного ïх навчив би: оце вам, товаришi скiфи, наука алгебра. А це вам теорiя Ейнштейна. А це наймудрiша наука — не гратися з вогнем, жити на планетi без глобального хулiганства... Ну, звичайно, я ïм радiо вiдкрив би...
— Годi вигадувати, — обiрвала його Лукiя, прибираючи зi столу посуд. — Сiдай за книжки. Зубри!
— Мамо, епоха зубрiнь минула. Я не начотчик.
— Ти ба, як заговорив! — Лукiя пiдiйшла й сiла бiля сина, розглядаючи його аж здивовано. — Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може, i вчитись не хочеш?
— Вчитись хочу, але по-справжньому.
— Як це по-справжньому?
— Не по катехiзисах. Не по-бурсацькому. А так, щоб самому до всього доходити, бiльше власним казанком варити...
— Це, звiсно, добре. Казанок твiй варить, iнших критикувати вже вмiєш, а ось як ти сам житимеш?
— Не знаю. Знаю тiльки., що не в усьому житимем так, як ви.
— Що ж ти хочеш вiд життя?
— Небагато. Просто жити, працювати, як усi... Хочу, щоб брехнi вiд мене не вимагали — дуже не люблю брехнi. Не хочу голодовок, про якi ти розповiдала, вiйни не хочу, арештiв, тюрем... Працювати — це да! Праця — мiй бог, ïï люблю.
— Так от i працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Нiяких вiд сьогоднi мотоциклiв! Чуєш?
— Мамо, ти деспотка!
— Кого ти вчора по степу катав?
— Однокласничку, мамо. Не бiйся, дiвча файне.
— Файна не сiла б в такий час кататись. Добра, видно, вiтровiйка.
— Ти не маєш права, мамо, так обзивати дiвчину!
— Хто ж хоч вона?
Хлопець посмiхнувся спiдлоба, зрозумiвши, що йому просто розставлено сильця.
— Прийде час, дiзнаєшся, — вiдбувся жартиком, а матерi думай тепер. Бо вiн же ще дитина, хлоп'я довiрливе, а якась така пiдвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, i де вже йому тодi думати про iнститут, про науку... Правда, Лукiя трохи догадується, хто мiг його виманити на тi степовi катання, але вона i в думцi навiть не допускає того, щоб сином ïï крутила ота ïхня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате вже вмiє реготи справляти з дорослими хлопцями бiля клубу.
— Викинь це все з голови, чуєш? Рано ще!
— А тс! — застережливо пiдняв Вiталiй палець угору.
Мати прислухалась, але нiчого особливого не почула. Тiльки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв.
—
В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця, кричить... Знаєш, хто це сказав? Товариш Арiстофан. Понад двi тисячi рокiв тому... Двi тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить!
— Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула...
— А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала?
— Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй!
Це був для хлопця удар. Нi слова пiсля цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч бiлий день, а на стовпi забуто блищить електрична лампочка.
Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi. Не за пiдручники вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв у свiй куток, вшнипився в якусь схему, потiм став з брязкотом ритися серед свого радiомотлоху, перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi...
Ось уже й посварились, — думала Лукiя, але цього разу вона помилялась. Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i наклала жорстоку для нього спокуту — заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не мав на неï гнiву, вiн прощав ïй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж хлопець не розумiє, ким вiн є для матерi, хiба вiн не здатен оцiнити ïï самозречну любов? Може, й замiж не вийшла через нього, бо має вона переконанiсть таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим, не замiнив би синовi рiдного батька. В душi вiн пишається своєю матiр'ю, йому втiшно знати, що ïï шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ïï увечерi, поки вона, нагасавшись по степових вiддiлках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, i вiд неï всiєï пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неï вiн просто Вiталик, вона мовби не встигає збагнути, що вiн уже перерiс ïï уявлення, що в нього i знань, i почуттiв бiльше, нiж вона догадується. Iнодi Вiталиковi здається, що вiн розумiє матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в неï нелегке життя з своïми втратами, болями... Вiн знає про тi жертви, на якi вона йшла ради нього...
Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вiкнах пилюку у своïй кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно етажерку з книжками та високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ïх мати рiдко й розруйновує, бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй канапi, а Вiталик надворi, на розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебирає якiсь книжки, Вiталиковi аж хочеться докинути до неï жартом:
То ти, мамцю,— але вiн промовчує, бо вона стоïть в цей час у глибокiй задумi i на долонi в неï... бiлоснiжний уламок кораловоï гiлки!Блокнот агiтаторавдруге перечитуєш?
То — дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було в хатi, коли капiтан привiз якось iз своïх плавань той уламок — уламок бiлоснiжного чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке, наче металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу — ось що вiн ïй подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод...
Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi:
— Є вони рожевi, голубi, а це, бач, бiлий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу — монолiт.
— Яка краса! — тихо вигукнула мати. — I оце воно у водi росте? Бiле ж як снiг! — I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома:
— Тiльки в нас тут курява, вiн швидко в тебе потемнiє... Ну, тодi викинеш, як потемнiє.
— Не потемнiє, — сказала вона, i це було сказано якось особливо, i глянули одне одному в вiчi теж якось особливо.
I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i роки, проходять над степами курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все стоïть у материнiй кiмнатi, бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською хвилею, нiби щойно добутий з океанського дна.
...Бiлiє, цвiте коралова гiлка знову край етажерки, на своєму постiйному мiсцi; матерi вже нема. Поправивши на потилицi кетяг своєï важкоï коси, вона подалася з двору, не буде ïï тепер аж до вечора. Поïздки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках, де вона когось сваритиме, когось миритиме, — таке ïï життя. День у день вiддає себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, ламає голову над чиïмись клопотами, i нема ïй впину, нiколи нема спокою...
Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання робiткому, але й там крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне перед ïï зором образ сина:
Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що ось i увечерi засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без наших буднiв хiба були б людям свята?
А хлопець у цей час вечiрнiй блукає бiля шкiльного виноградника, там, де недавно дiвочi та його руки кущi пiдв'язували, потiм вiн опиняється бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тонi, Клава, саме свариться з своïм шофером, а Тонi нема, Тоня в батькiв, i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиïсь закоханi шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi не лишається, як iти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом i нагадує в мiнiатюрi оте, що майор будував на Пiвночi... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг, i хлопцi з менших класiв, як кажани, лiтають у темрявi вулицi на велосипедах, навмисне лякаючи своïх майбутнiх подруг — дiвчаток-пiдлiткiв, що, побравшись за руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i мовби вбирають уже тi таємничi збудливi поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавiнь садкiв i, здається, напоєне саме це вечiрнє повiтря... Ходять дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона, злегка повитi смутком. Де йдуть, i пiсня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, ïхня пiсня-задума, i чистий раннiй смуток, i цей настрiй ждання чогось незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечiрнiм, i зоряним простором неба, i з настроєм Вiталиковим... Мати сердиться, що вiн не скнiє над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр, коли спiває все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного досi. Як ото пiсля чорноï бурi, коли степ вбереться аж до виднокраïв в дикi тюльпани i наче вся планета цвiте красою, так було зараз на душi у Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув, що вiн має тепер у життi: Тоня!
Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi — он його медаль! В кожного з людей, певне, є своя бiла коралова гiлка, ранiш чи пiзнiш, а кожен знаходить ïï, i ось вiн теж ïï знайшов... Якби тiльки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля вчорашнього катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча на своïм чабанськiм вiдлюддi, а вiн ще й досi чує на собi ïï гарячi руки, що обiймали, тримаючись за нього на мотоциклi, чує смiх ïï срiблястий, розливчастий, досi чує на губах смак ïï рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його там, на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi посмiхається в сутiнi, бачить руку дiвочу смагляву, що так нiжно пiдв'язує листатий кущ чаушу-винограду... Метка така — вiд куща до куща i так кущ за кущем обiймає... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмахує, аж за спину ïх закидає. I хода така пружна, замашиста.
Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав ïï, випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж нього раз у раз знову проблискує дiвоча, трохи лукависта усмiшка. Спати? Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбирає очi, як тодi, коли Тоня галаснула на всю вулицю:
Супутник! Он вiн!I нiхто в радгоспi не спав, в самiй природi було щось незвичайне, з усiх дворiв дивились, як упертий свiтлячок, точнiсiнько в тi години й хвилини, що про них заздалегiдь повiдомляло радiо, з'явився й рухається просто через небо, ритмiчно переблискуючи...
Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться абияк, з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба хапати п'ятiрки? Зате вона цiлий рiк вожатою в третьому
Б, i як малюки ïï люблять, в школi просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, вiн аж туманiє вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить отi смаглявi руки, що ïх нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе, веселе, горiхово-каре, що так довiрливо та ясно зблискувало до нього з-помiж листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про неï, про ïï легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть ïï закохуватись ледве не в кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло б нi на кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись — в цьому вiн певен.
Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома бiля приймача слухаєш музику, це бiльше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замiсть музики сухi директорськi розпорядження, що ïх саме передає на вiддiлки в такий час Сашко Литвиненко з радiовузла? Якби оце хоч шепнути у мiкрофон Тонi що-небудь, саме iм'я ïï, прошелестiти, як отой вiтерець, що у верховiттi яблунi перебiг. Шепнеш, а вона там, на чабанськiй своïй бригадi, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку нiч! I якщо ти маєш хоч сяк-так злiплений, але чесно, своïми руками злiплений передавач, що працює на частотi тiльки тобi вiдомих мегагерц, то...
Вихопившись iз розкладайки, Вiталик в три пiдстриби перескакує подвiр'я i опиняється на верандi. Вже вiн в кiмнатi, вмикає свiтло, кидається в свiй завалений радiомотлохом куток, i через деякий час весь зоряний степовий ефiр приймає схвильованi, нiжнiстю налитi слова:
— Тiй, яка мене чує!.. Тiй, що найкраща в свiтi... Тоню! Слухай мене!
А через деякий час в накурене, надимлене цигарками примiщення робiткому вбiгає задихана семикласниця Нiна Чумак i з порога кидається до Рясноï:
— Тiтко Лукiє, швидше додому!.. Вiталик ваш... за... за... запеленгований!!!
Незабаром Лукiя була вже бiля свого двору. Стоïть чийсь газик, у дворi гомiн, у всiх вiкнах свiтиться, у вiдчинених навстiж дверях кiмнати видно постатi вiйськових i мiж ними стирчить стрижена ïжачком голова Яцуби в сталевiй своïй сивинi.
— Так от, мiлєйший, — чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, i у вiдповiдь йому десь iз кутка дзвенить протестуюче:
— Не називайте мене
мiлєйший!
— А хто ж ти є? — I, помiтивши Лукiю чи, може, вiдчувши полум'я ïï гнiву, яке вона внесла до кiмнати з собою, Яцуба обертається до неï: — Ось, полюбуйся на свого... Справжнiй радiопорушник, хоч i малолiтнiй... Вiн iз своïми штучками в ефiр... Ну, а ми його й запеленгували.
— Не так ви, як ми, — поправив Яцубу офiцер з полiгона i посмiхнувся до .своïх товаришiв, що оточували Вiталика, але, видно, зовсiм не збиралися надiвати на хлопця наручники.
Декого з вiйськових Лукiя знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспi на своєму закуреному газику, а з старшим зустрiчалася на шефських зборах. Тепер всi вони були офiцiйнi, були сповненi усвiдомлення своïх прав, посторонне вдирання в ефiр не могли нiкому дозволити, але ïхнi смаглявi обличчя знову ворухнулись усмiхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Вiталiïв передавач, змонтований iз хаосу шурупiв, примiтивну, кустарну штуку в грубiй коробцi, що, однак, давала змогу господаревi посилати слова привiту та музику в степ отiй недосяжнiй для iнших дiвчинi Тонi!
— Акт складено. А це ми конфiскуємо, — каже Яцуба i обома руками бере зi столу Вiталикiв передавач.
— Постав на мiсце, —перепинила Яцубу Лукiя.
— Нi, вибачай, мiлєйша: конфiскуємо, — з притиском повторив Яцуба, нацiливши на неï чорнi блискучi свердловини очей. — Якщо вже ти недолiтковi дозволяєш любовнi шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собi на побачення, а ефiр засмiчувати постороннiми словами — не смiй... Багато ти своєму недолiтковi дозволяєш! Любовнi шури-мури в ефiрi розводить! Звиняй! Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина:
Це правда?Так, вiн говорить правду, — вiдкритим поглядом вiдповiв ïй син, — я звертався до неï через ефiр, я говорив ïй слова кохання, i цей передатчик ще повен моєю нiжнiстю, моєю любов'ю... Тiльки Яцуба, обтяжений речовим своïм доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
— Дай сюди!
I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у нього з рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу.
Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись вiйськовi. Газик ïхнiй якось аж весело гайнув вiд двору, крутнув бiля контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу.
Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах Лукiï, i довго ще, одначе, пiсля цього — мати з темряви веранди, а син iз своєï розкладайки в садку — чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у кущах той коник, якому двi тисячi лiт.
V
МАМАЙЧУКИ
— Що, мiлєйшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? — каже Гриня Мамайчук, молодий кiномеханiк, з'являючись наступного дня на порозi радiовузла, або
центробреху, як вiн каже. Кпини його зверненi до Лукiïного Вiталiя та Сашка Литвиненка — цих двох приборканих радiоорлiв, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмiрковують вчорашнє своє фiаско. Є ïм чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадiйно потрощений бурею людських пристрастей, був ïхнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник, щоб цi орли, яких роздiляє вiдстань комарина, могли перегукнутись вранцi через дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр — це вже iнша рiч... Завдав ïм поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк пiвжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вмiє вистежувати, ловити, брати за жабри рiзних
людцiв, як вiн каже. I нiхто й не силує його, з власноï iнiцiативи Яцуба накрив цього
дикогокороткохвильовика...
— Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж можна? — скрушно каже Гриня, всiдаючись верхи на стiльцi.
Зараз робоча пора, i Гриня має кудись ïхати (агiтфургон його стоïть бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, вiн спершу повинен висловитись.
— Чи, може, ми й справдi
людцi? Може, з нами iнакше й не можна? Де б не був, всюди почуваєш себе запеленгованим. Сунешся в iнститут — здай назад, браток; в столицю спробуєш — не прописують; здавалось би, хоч небо зостається, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають.
— В ефiрi, до твого вiдома, теж мусить бути лад, — спокiйно вiдсiкає Мамайчуковi Сашко-радист.
— А що таке лад? — задирає, руденьку свою бороду Гриня. — Он у тебе пiд стелею ластiвки гнiздо вилiпили, для безпеки мати волосiнню ластiв'ят обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'ється в тенетах безглуздих iнструкцiй... Ластiвка своïх малят годує, вона ïх береже, доглядає, поки крила ïм вiдростуть, а коли крила є, тодi будь ласка: дарую вам небо, дарую вам простiр, живiть, лiтайте на рiвних зi мною правах!
— Можна подумати, — посмiхається Сашко, — що тебе хтось обмежує.
— О! Ланцем прикутий до землi... Батьки в наш час пiшли такi, що не можуть своïх дiтей до смертi догодувати! В потi чола мушу добувати свiй хлiб, щоденно мушу виборювати той презренний метал, якого менi, братцi, часто бракує, так само, до речi, як i холодильника... Хотiв би бути ваш друг доброчесним, щедрим, великодушним, але при таких пеньонзах, як у Гринi Мамайчука, пiдтримувати чеснiсть цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам незчуєшся, як в агiтфургонi в тебе серед коробок з кiнострiчкою, серед генiальних витворiв людського духу опиняється раптом... корзина з виноградом, який юридичне тобi не належить. Або, скажiмо, лантух кавунiв та динь, цих наших украïнських ананасiв... Ти везеш цi скромнi дари природи додому, щоб присмачити ними не зовсiм солодке життя своïх ближнiх, а, замiсть вдячностi, за твоï ж роздобутки рiдний твiй батя готовий в зашийок гнати свою дитину з двору...
— Твiй батя пiсля цього ще бiльше виростає в моïх очах, — зауважує Вiталiй, гортаючи край столу якийсь журнал.
— Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тiм-то й рiч, що я хочу жити взагалi без наставникiв, — поколихується Гриня разом iз стiльцем. — Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може б, i нi? Домашнiх, скажiмо, я ще можу витримати, але ж, крiм них, ще який-небудь вiдставний суб'єкт лiзе тобi в грудну клiтку своïми лапищами...
— Ти глина, яку треба формувати, — каже Сашко, копирсаючись бiля одного з приймачiв, що ïх йому приносять на ремонт. — Такий принаймнi в Яцуби на тебе погляд.
— Ти вважаєш, що в нього є погляди? А по-моєму, в нього є тiльки зуби, iкла, це звичайний собi динозавр культiвськоï доби, ïжа його невибаглива — вiн споживає тiльки цитати. Зубами трощить камiння готових iстин. Мислити вiн не вмiє, та й нащо це йому. Зате вiн вмiє розвалити церкву — пам'ятку архiтектури, обгородити певну територiю колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонiмку...
— Треба вiддати йому .належне, — каже Вiталiй. — Анонiмки своï вiн розсилає за власним пiдписом.
Я, — каже, — не боюсь, не ховаюсь...
— На диво самовпевнений тип; вiн не має сумнiву, що життя його стовiдсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки, я ось, Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на мить вернулось колишнє, першого мене вiн загнав би туди, де козам роги правлять... А за що? Я працюю. Я не отруюю себе алкоголем. До окозамилювачiв не належу. Крiм того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадiону i пробуджуючи в вас кровожернi iнстинкти. Так в чому ж я неправильний, братцi моï?
— Ти правильний, тiльки
неуправляємий, — пояснює Сашко.
Є на свiтi керованi снаряди, є керованi ракети, але є некерована жива iстота в образi Гринi Мамайчука.
Некерований Мамайчук, — кинув хтось iз приïжджих офiцерiв, i так воно й пiшло гуляти по радгоспу, за прiзвисько Гриня не сердиться, хоча й не вважає себе нiскiльки винуватим, що життя його складається так... Починалося нiби здорово: з нагоди його, Грининоï, появи на свiт колись було влаштовано бучну гулянку-рай, i батько новонародженого — найкращий тодi на всю МТС ударник-механiзатор — був просто на сьомому небi, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з вiйни без нiг, постарiв, осунувся.
На Сапун-горi, на Малаховiм курганi вiдцвiла його молодiсть, — каже iнодi Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не здається: зараз вiн в майстернi газорiзальником. Зцiпивши зуби, день у день рiже залiзо, латає комбайни, вирiзає проiржавiлi болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошукується сутностi життя... Закiнчивши десятирiчку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як вiн каже, бiля життєвих вогнищ. Вступав у кораблебудiвний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потiм на курсах кiномеханiкiв в обласному мiстi, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешнiми нудьгарями i кiнець кiнцем повернувся в радгосп пристойним кiномеханiком з левиною рудою шевелюрою i в розцяцькованiй навипуск сорочцi, в якiй вiн красується й зараз.
— Хай
неуправляємий. Хай некерований... Але яке його вiдставницьке дiло до мене?
— Ти все на вiдставникiв. Це плем'я теж не однакове...
— А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава — i давай ïм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що пiсля вiдставки пiшов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподiвався зайняти Пахомове крiсло, та не вигорiло, довелося за пожежну кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачiв обмiзкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цiкавить. Звiсно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героïв з отих кiнокомедiй, що ïх вожу по кошарах у металевих коробках i остерiгаюся близько пiдпускати до них чабанiв з цигарками, бо моï комедiï дуже горять... Я рядовий життя i не бiльше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка... То первiсна людина мусила з рання й до ночi працювати, щоб чим-небудь набити свiй неандертальський живiт, а для сучасноï людини потрiбен iнший режим, праця ïï — це тiльки пiдвалина для мислi... Йдемо до того, що взагалi двi години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обiд?
— Чуєш, Вiталику? — звертається Сашко до товариша. — Ось що декому сниться... В нашому
Перцiце можна б назвати
Мрiя сучасного лежебоки...
— Колего, я не вважаю, що цей камiнь кинуто в мiй город... Я пiд цю статтю не пiдходжу. Звичайно, я працюю у вiдповiдностi з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажiмо, директор Пахом Хрисантович, — йому, до речi, вчора знову давали уколи... Ви йому про майбутнє, про свiтлу мету, а яка вона йому свiтла, коли в нього хронiчна виразка шлунка, коли йому, бiдоласi, в очах темнiє вiд роботи. Для нього цiле життя — це, братцi, тiльки силос, силос i силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будiвником силосних пiрамiд!
— Ти проти силосу? — з пiдозрою глянув на промовця Сашко.
— Навпаки, — заперечив Мамайчук, — я навiть у дитинствi не применшував значення для нас дрiбно посiченоï зеленоï маси... Хто сьогоднi на силосi вилами орудує — тому шана, бо i в мене — ось на руках вiд
бубликатрудовi мозолi роговiють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цiй грiшнiй планетi намагається виконувати сумлiнно. Екран мiй свiтить вечорами у темряву найдальших кошар. План кiнопрокату даю, куди посилають — ïду. Ось i зараз, друзi моï, мушу покинути вас, ïду згiдно з одержаним нарядом...
— Ïдеш, та все на одному мiсцi, — зиркає Вiталiй на стiлець, що на ньому верхи поколихується Гриня.
— Я цiную, товаришу Рясний, наявне в тобi почуття гумору, — зверхньо вiдзначає Гриня. — Ставитись до всього на свiтi з гуморком — в цьому самозахист i мудрiсть людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозi мудростi... Всесвiт великий i рiзноманiтний: однi тiла перебувають у станi плазми, другi в станi закам'янiлостi, тобi ж подобається бути в станi життя, так?
— Так.
— В твоïй душi саме бродять лiричнi позитивнi заряди... Вгадав?
— Вгадав.
— I зоряний ефiр ночами слухає твою наïвну пiсню кохання?
— Вiдчепись, — сказав Вiталiй сердито, вiдчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тонi. Мамайчук, реготнувши, продекламував:
—
О, змiцнiте мене вином, освiжiть мене яблуками: вiд любовi знемагаю!..Звiдки це?
— З
Пiснi пiсень, — пiдказав Сашко.
—
Ви не дивiтесь, що я смуглява, — се сонце мене осмалило... Я смуглява собi та гарна, мов тi намети Кедарськi, мов килими в Соломона...А це?
— I це звiдти, — притамував усмiшку Вiталiй.
— Вiрно, юначе! Отже, ти стоïш уже на порi молочноï стиглостi... Рiдна школа незабаром випхає тебе в бiлий свiт з атестатом зрiлостi... Пiсля неï — куди, якщо не секрет?
— Видно буде.
— При вступi до iнституту тепер, як вiдомо, вимагається трудовий стаж... Але не думаю, що ти, мов останнiй плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити своï митарства...
— Що ти маєш на увазi? — нахмурився Вiталiй.
— Ти не хмурся... Ти смiйся вiд щастя! Дай менi таку матусю, що й депутатка, що i в областi, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут!
Сашко глянув на нього з-пiд хвилi розтрiпаного чуба:
— Погано ж ти знаєш його матусю.
— Що? — видивився на радиста Мамайчук. — Я за неï голосував! Голос за неï вiддав i притому — щиро. Заступниця сiрих! Борець за мрiю. Все це так. Але ж вона — ще й мати! А ти, — вiн глянув на Вiталика, — улюблений мамин синок.
— Я не мамин.
— А чий?
— Я материн.
— Сутi це не мiняє. Ти, згiдно, з законами природи, найдорожча для неï iстота, тобi мусить бути ясно, що з цього випливає...
— Не ясно, — скривився в недобрiй усмiшцi Вiталiй. — Може, поясниш?
— Без неï ти, хлопче, нуль у всесвiтi. Розшолопав? Круглий нуль — з власного гiркого досвiду свiдчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири костi, проси. Iнакше не бачити тобi не те що кораблебудiвного, а й зачуханого якого-небудь технiкуму... А так буде зовсiм просто: вона ïде до мiста. Твердо стукає в дверi до товариша ректора. Товариш ректор — весь увага до товаришки Рясноï. Слухає. Вислуховує, i, поки точиться бесiда, у списку навпроти твого iменi з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка... Нiби муха наслiдила. I все! Твоя доля тiєю цяточкою вирiшена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вiтаю наперед!
— Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, i свою депутатку, i ïï сина, — знову каже Сашко.
— Ах, я не вгадав? Вiн не визнає протекцiй? Вiн ненавидить блати?.. Вiн хоче по-чесному, хоче самостiйно розв'язувати формули життя з багатьма невiдомими?.. Чи не так, любий наш Архiмедику?
Вiталiй досадливе покушував губу:
— Ти ясновидець.
— Юний мiй друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрiчка подiй розгортатиметься всупереч моïм прогнозам, — каже Гриня i погладжує рукою свiтло-руде пуховиння, яке вiн ото називає бородою.
Той пух — то протест Гринi, протест i недовiра, яку вiн виявляє завiдувачевi робкоопу товаришу Мажарi. Щедрий на обiцянки, Мажара мав необережнiсть публiчно пообiцяти найближчим часом вiдкрити в радгоспi перукарню, i Мамайчук, впiймавши його на словi, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки вiдкрита, i справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерiвним ïхнiм поєдинком, а завiдувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибiгає на поле стадiону, то й Вiталiй, i Сашко, i весь стадiон кричать йому:
— Вiва Куба!
Сашковi милицi так i танцюють тодi в повiтрi вiд захвату та ентузiазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навiть iронiчно...
В коридорi чути швидкi дiвочi кроки, i у вiдхиленi дверi зазирає Неля-секретарка:
— Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досi не поïхав.
— Передай: виходжу на орбiту, — i Мамайчук справдi пiдводиться. — Попутно, може, де-небудь i на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо — примiтив, а яка ïжа! Як на людину впливає! Пiсля тузлука менi завжди боротись хочеться... Ну, честь працi! — кидає вiн хлопцям i неквапом виходить на вулицю до свого фургона.
Цей агiтфургон, бiля якого Мамайчук i швець, i жнець, цiлими днями гасає по вiддiлках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кiнострiчкою чи в якихось iнших справах, бо хоч завдання фургона — передусiм культурно обслуговувати вiддаленi кошари, ферми та вiддiлки, проте господаревi його доводиться виконувати ще й безлiч iнших доручень, бути якраз отим
старшим, куди пошлють. Ось i зараз Гринi дорога стелеться неблизька, треба ïхати в радгосп
Приморський чабан, з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби вiн, виïхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тiльки вилiзши з кабiни фургона i ступивши в бiле куряче царство, вiн уже ошелешує дiвчат-пташниць улюбленим своïм запитанням:
— Для чого ви iснуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сiкатись з цим запитанням до кожного.
— Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?
Дiвчата знизують плечима, пересмiхаються, а маленька дiвчинка — дочка старшоï пташницi — зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчатi, бороду та розцяцьковану сорочку.
— Хай уже Саня, — киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловiк якоï вiдбуває службу на Балтiйському флотi. — В неï затяжна любов, вона тiльки й жде свята, щоб податись в Ленiнград на побачення до свого законного. А ви?
— Тебе б спитати, — весело вiдказує Саня, — для чого ти сам небо коптиш?
— О, це питання складне, над ним я саме роздумую в цi днi. Роздумував нiч, цiлiсiнький ранок i цьому ж присвячу кiлька найближчих рокiв.
— Чи не надто щедро?
— А я, дiвчата, не дрiб'язковий. В запасi у мене вiчнiсть. Куди спiшити, чого? Ну, хай я пiсля певних видозмiн стану якою-небудь iншою молекулою, хай уже не буду Григорiєм Мамайчуком, а буду, скажiмо, кавуном або динею...
— Або будяком, — пирскає одна з дiвчат.
— Або й будяком, яка рiзниця? Головне, що я буду i нiхто не пiдвладний припинити мене у вiчностi, покласти менi край. Так-то, дiвчата.
— Гриню, тобi пора женитись, — каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою.
— Голому женитись — тiльки пiдперезатись, — вiдповiдає Гриня. — А ось вам, дiвчата, котрi незамiжнi, раджу це робити ранiше, щоб потiм встигнути ще вийти замiж i вдруге.
— Оце порадив!
— А то ви ось по десять класiв покiнчали, проте й досi не знаєте, що ранiше з'явилось в природi: курка чи оце яйце? — I Гриня, пiдiбравши бiля коритця загублене куркою свiже яйце, тут же його нахильцi й випиває.
Пiсля цього вiн ïде далi. Загледiвши чабана, що маячить бiля отари на випасах, Гриня не лiнується зробити гак, завертає й до нього i, не вилазячи з кабiни, теж запитує:
— А ви?
— Що я?
— Для чого живете?
— Для того, щоб баранiв стригти.
— Оце нарештi вiдповiдь! — аж зрадiв Гриня. А коли вiн з своïм запитанням звернувся бiля кошари до зоотехнiчки Тамари, яка з чабанами саме вiдбирала в загорожi по бирках плiдникiв для вiдправки в Болгарiю, то реакцiя Тамари була для Гринi зовсiм несподiваною.
— Вшивайся ти звiдси! — викрикнула вона, i Гриня тiльки пiсля цього помiтив, що обличчя в неï було мокре й червоне вiд слiз.
А мiг же вiн i так догадатись, що Тамара в цi днi переживає душевну драму, бо недавно вона вийшла замiж за приïжджого технiка по штучному осiменiнню, а вiн виявився п'яницею, та таким, що п'є без просипу; допився до того, що разом iз спиртом, одержаним для лабораторноï роботи, повидудлював i все iнше з пробiрок, за що й попав до радгоспного
Перця.
Ось чому Тамара так болiсно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гiрко, а тут ще ти в очi лiзеш!.. Зайнятi роботою, i Тамара, й чабани вже...
