Тронка
страница №12
...ух, призвичаïтесь до овечих медикаментiв, i ҐирлиҐа не смертельно уже вас лякатиме, i перш нiж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на Тонi, ви задумаєтесь, звiдки беруться отi шарфики та моднi штанцi, якi ви носите, i дiзнаєтесь, що не з повiтря з'явились вони, що здобуто ïх невсипущою працею чабанською ось тут, у степах.— Товкмач ïх, Тоню, товкмач, — гукне деколи до неï Демид або Корнiй, заганяючи овець у рiв, i дiвчинi здається, що й чабани думають те, що й вона.
— А знаєш, колись один раз уже була мода на вузькi штани, — гомонить мiж роботою Демид до свого напарника. — Я сам, можна сказати, в стилягах ходив...
— Важко й пiзнати в тобi стилягу, — каже Корнiй, спiдлоба глянувши на пiдперезаного мотузком, зальопаного свого напарника, — дуже перевиховався...
— Ще як парубкував, запалився був думкою такi штани добути, щоб на цiлий вiк ïх вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкiрянi, з линтваря. Добреннi вийшли, на завидки всiм. Дощ iде, а я собi в них, не промокають моï штани. А тiльки влiтку суша як вдарила, чую, що штани моï нiби меншають. Та так, скажу тобi, меншають, що вже й не зiгнутись, ходжу, як на парадi, гусячим кроком, а потiм цурка як придавила живiт — просто хоч кричи!
Вони ще довго обидва з серйозними мiнами розмiрковують про тi легендарнi штани, поки Корнiй, нiби змагаючись iз Демидом, заводить своєï:
— А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобi, Демиде, такий кожух, що по всiй Таврiï пошукати! Незгiрше твоïх штанiв. Сiм'я велика, одiвачки путньоï чортма, кожух тiльки й виручає: стрижемо, було, його щозими, рукавиць з вовни понаплiтаємо i валянкiв наб'ємо. Скiльки не стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як була...
Поведiнку того дивного кожуха чабани теж обмiрковують, докладно, серйозно, без тiнi усмiшки.
— Отим би такий кожух, — нарештi каже Демид, поглядаючи в бiк овечатника, де в цей час кiлька жiнок лiнькувато мiсять глину в замiсi, щоб дiрки в стiнах потiм нею обвальковувати. — А то як працюють, так завжди мерзнуть, тiльки й нагрiються, як ïдять...
— Сказано ж: тунеядки!
Опоряджають на зиму овечатник справдi жiнки-
тунеядки, що, згiдно з законом, дiстали покарання по суду i надiсланi з мiста вiдбувати цей термiн в радгоспi. Iншi радгоспи вiд них вiдмовились, не хотiв i Пахом Хрисантович, який пiсля хвороби хоч i з третиною шлунка, але з не меншою енергiєю приступив до виконання своïх обов'язкiв.
— Не нав'язуйте менi цiєï публiки! — уперто вiдмагався вiн. — Чому до мене? Чому не в
Приморський? Хiба в мене господарство найгiрше?
Проте Лукiя Назарiвна була тоï думки, що хтось же, мовляв, повинен перевиховувати й цю публiку, i ось
тунеядок, взятих iз рук правосуддя, привезли до радгоспу — привезли пiд конвоєм, а тут розконвоювали: працюйте на волi. Були серед привезених то спекулянтки, пiйманi на гарячому, то злiснi сектантки, то виловленi на курортних пляжах жiнки легкоï поведiнки i серед них одна алкоголiчка, що вважала себе жiнкою замiжньою, тiльки плутала чоловiкiв, сьогоднi називала себе дружиною льотчика, а завтра — моряка-пiдводника. Ця остання, по iменi Варя-алкоголiчка, з трьома мовчазними сектантками при розподiлi попала якраз на Горпищенкову кошару.
Що й казати, була тут пожива для чабанських жартiв. Без внутрiшнього посмiху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи пiдводниця, високо пiдiбравши спiдницю, ходить тепер з своïми товаришками, як журавлиха, по колу, мiсить i мiсить пiсля гарячих пляжних пiскiв холодну в замiсi глину, вальками якоï потiм затикатиме дiрки в стiнах кошари, щоб вiтер взимку не задимав на овечат. Буває, що Тоня дозволяє ïй уже й пасти отару. До цього дiла Варя охоча. Виряджена в своє найкраще, йде до отари, красується бiля неï з мiською сумочкою в руцi, з нiгтями, на яких ще й лак не злиняв, з залишками накручених баранцiв на головi гнiдоï, чи то пак каштановоï мастi... Походить, попасе, дiстане з сумочки люстерко, пiдфарбує губи i знову пасе.
Подобається менi ота, що все губи лиже, — каже Корнiй, коли хоче подратувати дружину. Обличчя у Варi пом'яте, пропите, голос хрипкий, i хоч, може, пiд час своïх пиятик десь там вона була зовсiм iнакша, а тут в нiй зосталася тiльки покiрнiсть, з'явилось щось жалюгiдне, вона готова була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тонi. Дiвчинi ставало аж шкода ïï.
До чого може опуститись людина, — думала Тоня про неï, i ïй хотiлося щиро вiрити, що ця
тунеядказ часом перестане бути ледащом, хотiлось вiрити i в правдивiсть ïï слiв, коли вона з якоюсь невмiлою запобiгливiстю розповiдала Тонi про свого льотчика, а на другий день про пiдводника, що нiбито був ïï законним чоловiком, i що найбiльша ïï помилка в тому, що вона не потурбувалася своєчасно зареєструвати з ним шлюб.
— Вiн як дiзнається, обов'язково мене розшукає, знiме судимiсть, i ми тодi по-новому заживем, — казала вона, причепурюючись перед люстерком, а Тоня дивилась на нещасну цю жiнку з жалем i спiвчуттям.
Корнiй та Демид хоч не були до таких жалiсливi, але й вони через деякий час з приємним подивом стали помiчати, що дамочка ця понятлива до роботи, не байдуже виконує, що ïй скажуть, i особливо чомусь ïй припало до вподоби оте покручене калiчкувате ярча, що й досi було при ïхнiй отарi. Вона за ним ходила, як нянька, i коли воно мекало, вiдставши, то вона мерщiй кидалась до нього, i ïй аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться, силкуючись зiп'ястись на ноги. I що далi Варя втягувалась в роботу, то бiльше й до неï самоï змiнювалось ставлення з боку чабанiв, особливо Тоня чомусь вiрила в свою педагогiчну поему, та й чабани вогонь своïх посмiшок частiше переносили тепер на сектанток, якi були дуже впертi i до роботи не одразу наломились, на чабанськi ж дошкуляння вiдповiдали мовчанкою або похмурими цитатами з бiблiï. Тоню цiкавило, що вони думають про любов, а вони на це ще дужче насуплювались:
— Любов? Хiба є на свiтi любов? Є зло, ненависть, вино, блуд!
Працюють i сектантки, це Тоня своєю бригадирською владою заставила ïх чепурити для овець кошару: там пiдмажте, там повимiтайте, там пiдстелiть... Дивлячись на цiлоденну чабанську роботу, вони й самi заохотились, працюють, як вiльнi, троє мiсять, а одна уже валькує, хто глянув би збоку, навiть i не подумав би, що перед ним засудженi люди, якi лише вiдбувають свiй строк.
Пiсля обiду
тунеядкий зовсiм повеселiшали, особливо каштанова Варя, якiй добросерда Корнiєва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого Корнiя вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не сектантки, а Варя хрипким своïм голосом цитувала ïм бiблiю.
— Марнота над марнотами, i все марнота! Страшний суд, атомний суд — ну й що? Крiм дружинникiв, нiкого не боюсь!
Ïй було весело, було весело й чабанам, що дивились з цiкавiстю, як вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на виднотi у всiх пiдфарбовується i знов лиже губи.
Невеселою бралась за овечу купiль тiльки Тоня, вона з дому вернулась чимось присмучена, навiть заплакана. Вiд погляду Варi-тунеядки це не приховалось: вона, здається, першою помiтила горьовитий настрiй дiвчини.
— Що сталося, Тоню? — запитала вона стишеним голосом перед тим, як рушити вiд чабанiв, а Тоня тiльки вiдмахнулась: iдiть, мовляв, валькуйте!
А сама заходилась якось аж злiсно орудувати своïм рогачем над пiнявою овечою ванною.
Було над чим задуматись Тонi. Завтра в радгоспi стане менше ще на одного випускника ïхнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, i цим одним буде ïï Вiталик. Вже кiлька днiв вона знала про це, знала, що розлука неминуче насувається, i готувала себе до цього, а зараз, коли з переданоï школярами записки дiзналася, що день вiд'ïзду призначено на завтра, не могла стримати слiз. При дiтях, при школярах так i бризнула цими рясними слiзьми, а вони, двiйко хлопчикiв з четвертого
Б, дивились аж злякано на неï, на колишню свою вожату, i щось белькотали Тонi про шкiльний iсторичний музей, просили вiд iменi вчителя i гуртка юних iсторикiв дати якi-небудь старовиннi чабанськi речi для цього музею. Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмiрковувати, що б ïм справдi дати, бо до свого шкiльного музею вона була не байдужа. Гирлигу? Батькова розцяцькована мiддю ҐирлиҐа висiла на гвiздку пiд хатою, i ïï розколихував вiтер, i хлоп'ята-iсторики дивились на неï в захватi, вона була блискуча, обшмульгана травами, вiдполiрована, як слонова кiстка. Але цiєï речi Тоня не мала права вiддати, ҐирлиҐа ще служитиме й батьковi, i ïй. Не могла вона дати ïм i оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час купання отари, лежала зараз пiд хатою, — в юних iсторикiв аж очi розгорiлись, коли вони набачили ïï.
— Якби дзвоник отой... тронку, — несмiливо просили вони. — Це ж справжнiй чабанський експонат...
— Нi, тронки не дам, — вiдмовила Тоня. — Без неï вночi нам нiяк не можна.
Кiнець кiнцем передала для музею чабанськi дерев'янi ваганцi, що з них чабани тузлук колись ïли. Тепер тузлук давно вже ïдять iз мисок, а ваганцi до того ж розсохлись.
Дiти охоче забрали ваганцi, i Тоня прикидала в умi, де вони ïх поставлять в шкiльнiй музейнiй кiмнатi. У створеннi тоï кiмнати була частка i ïï ентузiазму. Кiмната вийшла на славу. В нiй вiдвiдувач бачить звичайнiсiнькi речi, якi, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними, стають експонатами. Серед експонатiв вже є ҐирлиҐи. I постоли чабанськi. I качалка та рубель дерев'яний. На стiнах яскравi рушнички та напiвзотлiлi вишивки з материнських сорочок, добутi в тутешнiх матерiв i в переселенок iз Захiдноï. Є в тому музейчику також рiзнi подарунки, надiсланi колишнiми вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по свiтах. Один прислав марки в'єтнамськi, другий — камiнцi з Уралу. Вiд капiтана Дорошенка — ляльки японськi. Та найцiкавiшим експонатом музею був рiдкiсний любительський знiмок, на якому можна було впiзнати першого радянського космонавта одразу пiсля його приземлення. Це був дарунок рiднiй школi вiд того з ïï вихованцiв, чия теперiшня служба дозволяла бачити космонавта ранiше i ближче, нiж бачили iншi. Космонавт його був зарослий i ще нiби змучений польотом, не схожий на того, що смiєтьбя в газетах... Перед цим знiмком Тоня часто зупиняється, i Вiталик аж трохи ревнував.
Школярики виявились досить-таки канючливими, напосiлись, щоб Тоня дала для музею i свою фотографiйку: — Бо ви ж тепер чабанка, гордiсть школи, так про вас учитель сказав...
Тоня вiдмовила навiдрiз, рано, мовляв, а Демидова жiнка, зачувши ïхню розмову, гукнула вiд своєï задимленоï лiтньоï кухнi:
— Може, вам i кабичку оцю передати в музей? Бо в iнших радгоспах чабанам уже газовi плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! I вiкна он побитi, зима йде, а шибки повставляє хто? — I вона залементувала до дiтей, як до дорослих, як до винуватцiв усiх ïï незлагод, запаси критики були в неï невичерпнi, а паща виявилась такою, що дiти, вiддаляючись iз своïми трофеями в степ, ще довго на неï здивовано озирались.
...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно i якось аж сердито, наче хоче ïх своïм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Вiталика. Завтра вдосвiта, як вона вижене пасти отару, вiн уже поïде, поïде невiдомо куди i на скiльки. Капiтан Дорошенко забирає його з собою. Подейкували про капiтана, що вiн променевоï хвороби захопив в океанi, а вiн ось одужав, ïде на кораблебудiвний приймати новозбудоване судно, екiпаж новий набиратиме, i першим до складу майбутнього екiпажу бере Вiталика корабельним радистом. Вiталик був на сьомому небi, коли капiтан, одержавши радiограму, запропонував йому це. Примчав вiн до Тонi того ж дня радiсно-розквiтлий i трохи розгублений:
— Чи ти як? Може, ти проти?
Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, своєï любовi, але Тоня не зробила цього, бо хiба може вона прикувати його до себе, коли перед ним вiдкривається океан! Сама ж пiдохотила, сама ж разом з ним радiла, мрiяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослiзнiсть. Вiталик заïде сьогоднi прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так i пiсля перерви вийшла працювати в своïй чабанськiй одежi, хай бачить ïï такою, як вона є, в цiй ватянцi i в чоботях, забризканих над овечою купiллю... Не бачив вiн ïï ще такою — так хай бачить. Хай знає, що всю зиму цi чоботи мiситимуть тут багнюку, обличчя червонiтиме на стужi та на дощах, що руки ïï грубiтимуть та трiскатимуться в роботi, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарi холодно i ïх треба зiгрiти своïм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що Тоня, тiльки вирядивши Вiталика, на другий день побiжить до клубу на танцi i до неï можна буде залицятись, — ох, дуже той ризикує! Так злящить, що луна пiде на всю Центральну! I святковi блузки та плаття поховає, i черевики на тонкому каблуцi пiдуть на схов — до повернення Вiталика ходитиме в гумi, у ватянцi, у дрантi! Вона покаже вам, калiки XX вiку, що й зараз люди вмiють кохати i з вiрнiстю ждати коханих!
Вiталiй приïхав, примчав мотоциклом уже надвечiр, при заходi сонця, i, заставши все чабанство ще за роботою, пiшов просто до Тонi, всмiхаючись ïй. Його нiскiльки не здивувала ïï чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навiть зацiкавив хлопця, вiн попросив у Тонi той рогачик:
— Ану, дай i я попробую.
I хоч хлопець одягнутий уже як для мiста — в тужурочцi чистенькiй i в нових черевиках, — проте, ставши край рову i весело орудуючи рогачиком, вiн став товкмачити овечат, щоб аж пiрнали у той пiдiгрiтий каламутний розчин.
Хлопець ще був тут, бiля кошари, стояв над зацементованим ровом, звiдки розносився запах креолiну, ще був вiн сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радiорубцi, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхнi палуби, бризками стрiляють в iлюмiнатор... В бурянi далекi рейси пiде вiн, а мiг би бути невiдлучно тут, коло неï. Може, сказати: не ïдь? Ще не пiзно. Нi, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов отi збур'ïвськi .жiнки, що по пiвроку ждуть своïх китобоïв!
На час купання знято з овечоï шиï тронку, i дiти чабанськi тепер бавляться нею. I Вiталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мiдна снарядна гiльза сплющена, зiгнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таïла в собi, а стала нiжним степовим дзвiночком... Вiн знов подзеленчав нею.
— Звук нашого шкiльного дзвоника нагадує, еге ж?
Тоня, звеселiвши, розповiла, як юнi iсторики просили сьогоднi цю тронку для шкiльного музею, а вона не дала.
— I вiрно. Чого ïй там пилюкою припадати. Тронка простiр любить.
— Це ж i ти ïм щось для музею привезеш? — запитала Тоня Вiталика.
— Я меч-рибу ïм привезу або золоту макрель... Нi, кита голубого!
— Ночовки чабанськi я ïм подарувала, — всмiхнувшись, сказала Тоня i додала з невластивою ïй соромливiстю та нiяковiнням: — Ще й фотографiйку мою просили, нащо вона ïм? Де вони мене там притулять?
— Як де? А там, де й космонавт.
— Таке й скажеш... Степ — он мiй космос, — кивнула Тоня у вiдкритий бурий степ, i в голосi ïï прохопився смуток.
Вiталiй дивився на неï, присмучену, трохи втомлену, в одязi робочому, згадав, якою безтурботною була тодi в степу, коли чайок напували... Не та вже смiхотуха десятикласниця, — iншою стала, серйознiшою, новi обов'язки мовби наклали на неï свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоïть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово замiняє батька, а може, й не тимчасово.
— Всiх перекупала?
— Всiх.
— А тепер?
— Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вiтрiв, туманiв та мряк осiннiх. Днiв коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дiвоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих нiжних сiктимуть холоднi дощi.
Тобi океанськi дороги стеляться, ïй жити тут, на мiсцi, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкiй працi рано старiють, зате довго живуть i викохують дiтей по багато.
— Я тобi радiограми посилатиму. Часто. Звiдусiль!
— Добре, — вiдказує дiвчина.
Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомитi веселощами, смуток таïться в ïï горiхово-карих, але як вiн любить ïï й таку, любить навiть ще дужче! дужче! дужче!
Нiде нiколи тебе я не забуду! Знай, що нiхто так не жде своïх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зi мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всi тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобi моя клятва, хай буде вона ось така!...
Хлопець хапає Тоню й при всiх цiлує, цiлує самозабутньо, i мовчки дивляться на ïхнє прощання чабани та чабанки вiд хати, i сектантки повитрiщалися вiд кошари, i гнiда тунеядка-пiдводниця хустиною витирає очi, розчулена на чужу любов.
Це, власне, й було ïхнє розставання. Був пiсля цього тiльки даленiючий стрекiт мотоцикла в степу, та червона купiль палаючого сонця по смузi обрiю, та скупана отара мериносiв на його тлi.
— Хелло, кептен!
Це Гриня Мамайчук гукає вiд машини в Дорошенкiв двiр. Вiн вiдвозитиме радгоспiвським газиком капiтана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тiльки вiдспiвали пiвнi, в небi ще не вигасли зорi. Юнга вже тут, щулиться бiля машини, вислуховуючи останнi напучення матерi, з затаєним щемiнням душi поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приïде хлопець у вiдпустку, то виноград i по нiй, по його вежi, пов'ється, полiзе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих...
— Юначе, ти вступаєш до всесвiтнього племенi матросiв, — плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований. — Ти будеш пiд Пiвденним Хрестом. Тобi свiтитимуть iншi, вартi уваги сузiр'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай... Сузiр'я нiчим не гiрше за iншi.
Блiднуть сузiр'я, попелiє небо.
А капiтан, виявляється, не тiльки останнiм покидає палубу корабля, вiн останнiм покидає й домiвку. Ось вiн, нарештi, сходить з веранди, виринає з сутiнi двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.
— Ти ж там бережи себе, сину, — чути голос староï. — Бо все можна купити, а здоров'я не купиш.
— Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цiлком здоровим, — чути капiтанiв голос. — Травки вашi своє дiло зробили...
— Не смiйся, сину, над моïми травками... Є в них сила. А до того ж — сонце наше цiлюще, повiтря степове...
— А я не смiюсь. Почуваю, що будь-яку медкомiсiю зараз пройду.
В голосi i в ходi капiтана справдi була бадьорiсть, почувалось нуртування сил мiцних, вiдмолодiлих.
— Вручаю ж тобi, Iване, своє найдорожче, — каже йому Лукiя бiля машини, i вся трепеще, i голос ïï клекоче хвилюванням.
— Не турбуйся, Лукiє. Все буде о'кей, — каже вiн усмiхнене i, розцiлувавшись з матiр'ю та Лукiєю, сiдає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк i не дихає його майбутнiй корабельний радист.
Гриня дає газ, машина рушає в свiтанкову сутiнь, залишаючи обох жiнок бiля двору, бiля вкопаноï скiфськоï баби...
Степ ще безмовний, передсвiтанковий, тiльки вiтер свище понад шляхом, що пролiг на Лиманське.
— Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук. — Дозвольте запитання...
— Прошу.
— Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академiï наук?
— А чому це вас так цiкавить, молодий чоловiче?
— Та, бачите, — помулився Гриня, — дуже цiкавлюсь, що там у нас усерединi... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергiй? I якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крiзь земну кору, щоб крiзь твердь базальтiв до самого серця планети дiйти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!
— Але ж ви, юначе, наскiльки менi вiдомо, в духовну академiю брали курс?
— Ха-ха! Тричi ха-ха! — Мамайчук голосно регоче. — Ви теж повiрили? Та це ж було звичайнiсiньке розiгрування, розраховане на майора Яцубу, i не бiльш. Щоб до бороди моєï не чiплявся, щоб розвивав у собi хоч запiзнiле почуття гумору... Йти в попи — це ж архаïчне, товаришу капiтан. Ви теж повiрили? Планету бурити — це iнша рiч!.. Та й навколосвiтня подорож — це теж дiло. I запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрi з ваших морячкiв!
— Не личить мужчинi поширювати плiтки.
— Чого плiтки? Коли я ще був у мiстi, в мене в самого були друзi, славнi такi модерняги з матросiв. Купують вони килим, скажiмо, де-небудь у Швецiï, а приïдуть додому, — заходять в ресторан, килим на стiл, i за вечiр тим килимом розплатились.
— З такими настроями на моє судно краще не потикатись.
— Ну, з цього погляду ваш юнга-радист нiякоï небезпеки не становить. — Мамайчук вимовив це так, наче Вiталiя в нього за спиною зовсiм не було, наче безлюдною була темрява брезентовоï халабуди. — То такий моряк, що скорiше власних штанiв збудеться, нiж закордонним килимом збагатить рiдний порт. За це будьте спокiйнi. Ось тiльки як вiн щодо хитавицi та морськоï хвороби? Боюсь, що, тiльки судно колихне, вже вiн вам i SOS закричить!
— В нього в радiорубцi буде про цей випадок окремий передавач, аварiйний, — серйозно пояснив капiтан. — В обов'язковiм порядку встановлюємо його, згiдно з мiжнародною конвенцiєю. Та штука включається автоматично... Будемо, однак, сподiватись, що потреби в цьому не виникне.
— Скажiть, чи рикшi на свiтi ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капiтан мимоволi усмiхнувся: так i кидає цього Гриню-некерованого вiд земного ядра до рикш...
— Чого це вас рикшi цiкавлять?
— Просто не вiриться, що десь люди ще ïздять на людях. Один двоногий везе на собi iншого. I не iнвалiда, а якого-небудь паршивого колонiзатора...
— Бечак — зветься такий велосипед, — сказав Дорошенко. — 3 вигляду невинний собi триколiсний велосипед з коляскою... Але наш моряк нiколи не сяде в ту коляску, — докiнчив капiтан, i обличчя йому спохмурнiло. Можливо, згадались йому чужi портовi мiста, де худi запаленi рикшi з лементом кидаються до пасажирiв, до морякiв, навперебiй пропонуючи своï послуги...
— Це, звичайно, гидко, — згодився Мамайчук. — Я б теж не сiв на те мiсце, де ще вчора чи позавчора сидiв який-небудь тип зi стеком в руцi. Ïздити на людинi — це не в моïй натурi! Але ж побачите ви там щось i веселiше?
— Побачимо ще малолiтнiх вантажникiв, що тягають на собi важкi корзини з вугiллям в порту. I безробiтних, що риються на смiтниках. I дiтей, що, пiдстеливши газету, сплять на асфальтах вечiрнiх мiст...
— Це вже агiтацiя, кептен.
— Розумiй як хочеш.
— Може, там зате хоч бюрократiв менше?
— Не лiчив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому свiтi. Доки на ногах — доти є. А впадеш — переступлять, i наче тебе й не було.
— Дух колективiзму — це я визнаю, — буркнув Мамайчук. — Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океанi, то не тiльки ваша мати-старушка бiгала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звiсток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що ïм старе списане судно видалось було за Ноïв ковчег... Всi племена таврiв пiднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зiлля? — Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неï вогником запальнички. На правiй руцi в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нiбито вже заручився з Тамарою-зоотехнiчкою, яка нарештi таки прогнала свого п'яндигу i живе тепер сама.
— Одружуєшся? — запитав Дорошенко.
— Звичайно, — вiдповiв Гриня, — якщо тiльки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасноï, душевно досконалоï женщини. Як по-вашому, чи не грiх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-iнвалiд схлипує та скрегоче зубами ввi снi?
— Веди, — сказав капiтан i примовк.
А Гриня невдовзi пiсля цього вже перекинувся думкою на тi нiколи не баченi ним архiпелаги, де буцiмто й нинi люди живуть за первiсними законами, не знаючи зiпсутостей цивiлiзацiï, i хоч не мають холодильникiв, зате ж не вмiють i брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло.
— До них, до них треба йти людству по науку життя, — розмiрковував Мамайчук. — Туди, де пiд звуки тамтамiв наïвнi дiти землi смiються та веселяться i не знають, що iснує на свiтi стронцiй...
— Ану, стоп!
Це Вiталiй нахилився до водiя, торкнув його за плече.
I коли Гринь без заперечень пригальмував, Вiталiй висунувся з машини, став наслухати.
— Що ти слухаєш?
— Чуєте... Тронка десь дзеленчить...
Гриня був iншоï думки:
— То вiтер травою свище...
— Нi, тронка.
— Нi, вiтер.
— Тронка!
Так, не дiйшовши згоди, вони рушили далi. А капiтан, глянувши в той бiк, куди хлопець наслухав, виразно помiтив у глибинi степу, на тлi обрiю, далеку постать чабанську i рельєфно-чiткий пласт отари бiля ïï нiг.
Вже зовсiм розвиднiлось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились бiля причалу, i тут при свiтлi дня Гриня постав начисто виголеним, вiд бороди його й слiду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравiє на Гринi нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майоровi Яцубi тiльки ще доведеться розпочати баталiï.
Сходило сонце, i вони дивились на нього.
— Чого ж примовк, Гриню? — Вiталiй по-дружньому обiйняв Мамайчука. — Розкритикуй його, оте свiтило.
— Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне свiтило i кажу йому: свiти! Моя критика тебе нiколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе — небесне й земне — розкритикував, озирнувся: нiчого йому не лишається.
— Скучно стало? — всмiхнувся Дорошенко.
— Таки скучно. Озирнувся — те не так, те не так, а що ж так? На сонцi плями, на землi негаразди. Що ж робити, що любити? I повернувся вiн iз пустель свого маловiр'я в степовий чабанський радгосп — опори шукати для душi...
— I знайшов?
— Коли навколо тебе всi трудяться, щось творять, то вiдповiднi бiотоки й на тебе йдуть. А найбiльша, звичайно, оздоровлююча сила — це сила кохання. Бог — в нiй! Цiлющiсть! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогоднi тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цiльнiсть, Гриня-гарт, готовий витримати будь-якi перевантаги життя...
Прибули з моря рибалки з свiжим уловом, стали виходити на берег у своïх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.
Ватаг ïхнiй, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капiтана, простягнув руку:
— Окозамилювач Сухомлин.
I не смiється. Повнощокий, зарiс рудою щетиною, i тiльки по лукавих iскорках очей, що проблискують пiд кущами брiв, Дорошенко впiзнає свого давнього приятеля, невтомного на рiзнi вигадки Тимофiя Сухомлина. Багато рокiв працював вiн директором виноградарського радгоспу, зiрку Героя Соцпрацi має, а тепер, бач, в зюйдвестцi, в ботфортах рибальських, що аж у пiсок ними вгруз. Вiд нього пахне рибою й морем.
— Бичкiв половлюєш? — мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому своєму однокашниковi.
— Не доплавав? А мороз ото на скронях?
— Одне другому не заважає.
— А я б на твоєму мiсцi... Ну куди тобi звiдси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови...
— Тиха, безбуряна заводь, — iронiчно кидає Мамайчук, що, сплiвши ноги, стоïть бiля машини.
— А що ж, як i заводь? — насторожився Сухомлин.
— Для кого заводь, а для кого берег Свiтового океану.
I Мамайчук обертається до Сухомлина спиною, яскравiючи на весь берег пурпуром своєï сорочки.
Дорошенко вбирає поглядом простiр лиману. Цей блиск води, ïï чар, свiже дихання... Справдi, гарно тут. I бiлi пiски берегiв, i ця тиша немiряна, i ласкавий степовий вiтерець. Наче в доторковi жiночоï руки, є щось таке невимовне нiжне для нього в цих бризах, освiжаючих вiтерцях, що вiють вдень з моря, а вночi з сушi i що мовби єднають у вiчнiм круговоротi i море, й степи... Але з чим порiвняти оту заобрiйну далеч, що має в собi таку звабу i викликає такий злет душi! Так, це тiльки берег Великого океану, заповiтне мiсце, звiдки чути поклик просторiв, неспокiйних дорiг, що, здається, й з смертноï постелi пiдняли б Дорошенка... Ще в океан, ще хоч один рейс, навiть якщо вiн i буде твоєю лебединою пiснею!..
— Створимо юшку, — каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичкiв-кнутiв, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, вiдiйшов вбiк, заходжується лаштувати вогнище.
Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвiшують на пакiллях мокрi сiтки.
Дорошенко пiдходить до Сухомлина i, присiвши, береться разом з ним чистити кнутiв.
— Ну, розкажи ж, як це сталося? — запитує, коли вони зостались удвох. — Як це ти в окозамилювачi пошився?
— Труджусь, — басить Сухомлин. — Ловлю рибку для всiх громадян Радянського Союзу.
— Славнi батоги, — розглядає Дорошенко бичкiв свiжого улову, — половив би i я.
— Так чого ж — будь ласка. Приймемо.
— Iншим разом... Пiду ось поплаваю ще. Сухомлин безболiсно сприймає запитання. Спокiйно чистячи рибину, починає повагом розповiдати про те, як на автомобiльних скатах погорiв, на тих скатах, що незаконно закупив був ïх цiлий контейнер десь аж на сибiрськiй новобудовi; потiм насмiшкувато, мовби глузуючи з себе, розповiдає притчу про виноградарську комсомольсько-молодiжну ланку, що нею вiн на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були...
— Отак я жив. Отаким був. Дiляцтво живий свiт було заступило. Жив у станi такоï нагвинченостi, що людей не помiчав, себе не бачив. Тiльки тут оце й людиною себе вiдчув, Iване... Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стiльки тих дегустаторiв на свiтi! Ïдуть звiдси, ïдуть звiдти, ведеш ïх у пiдвали, пригощаєш, а декотрий ще й канiстру пiдмостить — наточи й додому! А тодi на всiх активах ще тебе ж i чихвостять, як Сидорову козу!
— Але ж i Героя таки дали?
— Який з мене Герой? Хiба що за телефоннi дзвiнки, ïх справдi не кожен витримав би... На квартирi в мене телефон, це ж так належить директоровi, i, уявляєш, всi дзвiнки — чи з бригад, чи з району, чи з мiлiцiï, чи з
Заготскоту— всi через тебе! Серед ночi тарабанять, викликають, круглий рiк штурми, аврали, нагiнки. З кожноï наради повертаєшся в синяках, влiплять доганяку отак, за будь здоров. I то життя? Дiти повиростали, я ïх майже й не бачив. Книжки нiколи було почитати. Ось тут, в рибартiлi, як став сторожувати, — тiльки й начитався вволю. Влiтку, поки козакував одинцем, стерiг рибальську хату отам у затоцi, цiлий унiверситет пройшов. За скiльки рокiв уперше над своïм життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутнiх антiв Поднiпров'я, стаємо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совiсть на медаль промiняв? Як пiшло викриття окозамилювачiв, повiз я медаль у райком, хотiв здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали. Бо не зовсiм же вона замогоричена, ти таки, як вiл, трудився... Є окозамилювачi злiснi, непримиреннi, вони ще й зараз лютяться, а я по щиростi кажу: спасибi. Спасибi тим, хто вивiв мене на путь праведну. Та хiба тiльки мене? Як ото пiсля градобою колоски на нивi пiдводяться, так зараз пiдводяться, вiдходять душею люди пiсля того, що було. Тiльки який зовсiм уже зламаний, то так i зостанеться лежати, приплесканий у багнюцi. Вiриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як мiг до такоï ганьби — до приписок — дожитись? До того дiйшов був, що всякий непотрiб напував, загощав, щоб тiльки слави добути. А що та слава?.. Якось у мiстi в галереï картину бачив: дiдуган отакий, як би й я, тiльки босий, голий-голiсiнький, iз крильми на спинi. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорiя, то ж у такий спосiб Час намальовано, бо Час — старий i Час летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалi — купою на землi, i той крилатий дiд безжально топче ïх босою своєю ногою, бо слава для нього — нiщо. Топче купу монет, рiзних там динарiïв, попирає ïх ногами, бо й багатство для нього теж нiчого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якiй написано:
Iстина.
Iстина— тiльки вона йому дорога! За все найдорожча!
Дорошенко слухав i не впiзнавав колишнього Сухомлина. Кiлька рокiв тому бачив вiн його заклопотаним, очманiлим, задуреним безлiччю справ. Навiть поговорити з ним до ладу не змiг, бо Сухомлин саме тодi ждав якоïсь комiсiï, почував себе, як на голках, — вибачився й помчав у виннi своï погреби сам наводити ажур... Задобрював, комбiнував, пiдмазував — весь свiт його тодi до цього звiвся... I ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби вiдроджену, з оновленою, розкрiпаченою душею...
Давши лад рибi та снастям, пiдiйшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрi, мовляв, з окозамилювачiв виходять юшковари... Ватаг не ображався.
— А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? — зверталися рибалки до капiтана i, дiзнавшись, що вiн забирає з собою ще одного степовика, обступили знiяковiлого Вiталiя, стали давати хлопцевi рiзнi поради:
— Ти ж там не осором нас!
— Держи фасон!
— Ти ж знаєш, скiльки наш край капiтанiв дав. I вони беруться по iменах перелiчувати своïх славетних землякiв — капiтанiв далекого плавання, китобоïв, гарпунерiв, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанiв та механiзаторiв, спом'янули й генерала—двiчi Героя Радянського Союзу, який хоч i не був моряком, зате був родом звiдси, з Лиманського.
— Даємо, даємо кадри для моря, — присолюючи юшку, гомонiв Сухомлин. — Недаром же дiди нашi на морi козакували i саме Чорне море називалось Козацьким.
— Ну, тебе ж там купатимуть на екваторi, — застерiгали Вiталика, — це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлiнiï, то тут спершу подумай.
— Або ще заставлять кнехти зрушувати з мiсця, так ти подивися пильнiше: .яка там основа... А то iнший, довiрливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очi йому рогом вилазять.
— Було колись, було, — каже роздумливо капiтан, — коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. I над кнехтами силкувались, i котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як вiн, — капiтан приязно кивнув на Вiталика, — будьте самi обережнi... Бо вiн не пiсля букваря до вас... Вже й електронiка, i кiбернетика, i тонкощi радiотехнiки — все пiд отим картузиком є.
З батькiвською нiжнiстю дивився капiтан Дорошенко на хлопця, що аж на очi напустив козирок своєï кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впiзнає капiтан свою давню юнiсть, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька... Зi скромним набутком виходила колись твоя юнiсть на золоту лiнiю життя, а ця йде освiчена, озброєна знаннями, i хоч багато що рiзнить вас, багато мiж вами несхожого, але ж єднає вас найголовнiше — жага працi, сила любовi, поривання душi...
— В якi ж рейси берете ви нашого степовика? — допитувались рибалки. — Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити?
Капiтан Дорошенко задумався, стояв посуворiлий, серйозний.
Друзi моï. Ви не чули звуку лiчильникiв Гейгера, не бачили руïн Хiросiми, але думки вашi про те, що й моï... Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевiють на сходi, але знову не витворить ïх. У владi людини — отруïти повiтряну оболонку планети, отруïти води океанiв, хоч потiм очистити ïх вона вже нiколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то пiд силу ïй i припинити все це! Стоïмо на тому рубежi, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту... I для цього хочу жити. Скiльки житиму, кожне дiло моє, кожен крок буде проти бомби. I коли Вiтчизна накаже потопити ïï — вважатиму це вiнцем свого життя...
Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудiвного, — вона прибула за капiтаном Дорошенком. На мотопаруснику — майбутнi мореплавцi у робах, все молодi, веселi хлопцi-практиканти, що самi цю яхту й будували, самi й викликались доставити нею на завод прославленого капiтана Дорошенка.
Незабаром капiтан iз своïм юним радистом уже був на борту, серед практикантiв; причал зрушився з мiсця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотiлiй сорочцi... Хати й тополi попливли, Лукiя i мати, чабани й отари, i весь степ поплив...
Туго набито паруси, дужий i рiвний вiтер легко жене яхту по водi.
Буде ще пiсля цього простiр лиману, i вiтер попутний, i бiла заметiль чайок над головою, аж поки виникне на обрiï заллятий сонцем заводський берег i перед очима капiтана з'явиться судно, що жде його на стапелях.
Добре вiн знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в ïхньому чорному лiсi жеврiють, мов червонi велетенськi вогнища, закладенi кораблi. Крани, червоно-палаючi борти будованих суден i зелень тополь! Вся територiя заводу в пiрамiдальних струнких тополях, усi цехи... Он вiн, його красень, височiє над тополями, на залiзобетонному стапелi, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудiвникiв, друзiв твоïх, знайомих i незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крiзь бурi, крiзь шторми та урагани — тобi. Розмiреним будiвничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотiв, сичанням газових рiзакiв, б'є слiпучими спалахами i зорепадом електрозварки... Кожен творить щось своє, робить нiби мале якесь дiло: той зварює шви, той перевiряє ïх (коли треба — рентгеном!), той фарбує, високо зiп'явшись i ганяючи шариковою щiткою по випуклостi борту або пульверизатором насiває фарбу, жiнки клопочуться з iзоляцiйним матерiалом, з отiєю самою синтетичною скловатою, захищаючись вiд ïï гостроï пилюки марлевими пов'язками, ще iнший хтось уже оснащує рубку радiоапаратурою, встановлює навiгацiйнi прилади, — а в цiлому як вершина, як апофеоз всiєï ïхньоï працi виростає цей красень корабель.
На спускових дорiжках невдовзi уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спецiальним технiчним, що його привозять сюди в бочках i на територiï заводу перетоплюють, — сала треба величезну кiлькiсть на кожен спуск.
А коли настає день спуску — вiн виливається тут у справжнє свято труда, тисячi людей напружено стежать за творiнням рук своïх, з хвилюванням слухають, як серед глибокоï тишi лунають по радiо останнi розпорядження спусковiй командi, що працює на очах у всiх, працює чiтко, злагоджено i нiби навiчно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звiльнено, i вся споруда корабля, пiднята на високому стапелi, утримується вже тiльки двома курками, i трос, що зв'язує курки, натягується струною...
— Рубай курки!
I здригнеться тодi на стапелях цей молодий океанський велетень, i плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з територiï заводу назустрiч водi, назустрiч океановi...
Вперше бачить Вiталiй цю величезну майстерню кораблiв. Усiм найпотаємнiшим, самою душею вiдкривається йому завод, не може очей вiдвести хлопець вiд новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в пiвнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космiчний гiгант нацiлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Вiталiй? З яких океанiв, з яких широт посилатиме в ефiр своï вiстi? Та знає: хоч де буде вiн, хоч пiд якими сузiр'ями, всюди йому як позивна мелодiя степового рiдного краю нiжно й сумовито дзеленчатиме тронка.
1960-1962
