Тронка
страница №3
...оï провiдати друга i сiдає своïм полотняним аеропланом бiля самоï чабановоï хати. Колись вони разом були в училищi i ще там товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч, то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер возить пошту в радгосп, пiдживлює посiви та опилює виноградники... Веселий такий цей Сiробаба, з усiма жартує, i вона рада, що Петро iз ним дружить. Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу i краєм вуха слухає ïхню розмову, i тодi ïй син розкривається бiльше, нiж будь-коли, в якихось тайнощах своïх, в чомусь мало зрозумiлому матерi. Вона чує про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закриєш, i м'язи обличчя перекошуються, i кров стає важкою у жилах... Або, навпаки, чує вiд них про красу польотiв, про те, як буває ïм гарно, коли вранцi-рано повний штиль, ковбаса-зебранад аеродромом опускається, ранок погожий, i ти —
летиш, як у маслi! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критикує та керуючого вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, i в них буває по-рiзному, чимось отi
намордникиïхнi Сiробабi не подобаються,
не та, каже, система, хоч i новiша. Сiробаба досi плюється, згадавши, як одного разу вiк взяв старий кисневий прилад, бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив — з рук вихопив, подер... I не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому
наморднику, важкому, незручному, часом лiтає ж по кiльканадцять годин, не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в залiзо. Та ти iншого застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витримає, а тут — ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисiє вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, i все небо вiд неï чорне, i, здається, кiнця нема у височiнь цiй курявi, то вони, льотчики, виявляється, i над нею, над бурею, ходять.
— Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою вся земля бурею окутана?
— Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем — там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо.
Такий вiн у неï. За здоров'я вона його найбiльше непокоïться, хай би без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового повiтря. Поки тут вiн — поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все ïй тривогою повитий свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в неï теж був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала на все село, коли приïхали за нею синовi товаришi, льотчики з частини! Розповiдала потiм, що бачила тiльки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося вiд ïï сина на дев'яносто третьому його вильотi... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього — цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не вiйна, бо нещасливi випадки — це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а скiльки ïх, соколiв, цiле лiто шугає пiд самим небом, i навiть взимку чуєш ïхнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце!
Сьогоднi за сином ще до схiд сонця заïжджали льотчики з полiгона, всi в офiцерських чинах, один, командир, навiть сивуватий уже, з майорськими зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як брати — жартують, смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок...
Вона, мати, сказала ïм:
— Не вгадаєш, хто мiж вами й старший.
— В небi, мамашо, всi ми рiвнi, — всмiхнувся ïхнiй командир. — Хоч скiльки в лiтаку нас є, а крила однi на всiх.
Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по склянцi молока, сказали — на снiдання будуть...
Погляд материн раз у раз звертається туди, в бiк полiгона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього своïм гуркотом, загадковiстю, суворим розпорядком... Син усе жартує, каже, що приïхав з товаришами iз своєï частини викликати тутешнiх, полiгонних, на соцзмагання. Жартує вiн чи, може, й справдi по такому дiлу прибув — матiр це мало обходить, а ось коли його той полiгон вiдпустить...
Тiльки поставила вiдра коло хати, як гульк! — котить iз степу машина, вiдкритий газик вiйськовий, i в ньому — повно: начальник полiгона Уралов, i Петро, й товаришi його, а мiж офiцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвiває. Льотчики всi веселi, один Уралов мiж ними трохи присмучений, може, тому, що вже не лiтає, хоч вiком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий i весь час якийсь нiби напружений — обличчя бiле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, i щоразу, коли мати бачить Уралова, ïй чомусь стає жаль його, мов рiдного сина.
— Як там ваша дiвка? — питає вона Уралова про його маленьку донечку.
I вiн одразу щасливо нiяковiє:
— Росте. Вже смiється...
Старий Горпищенко не встиг i перевдягтися, так i постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сiра вiд пилюки сорочка та латанi штани, сандалi на босу ногу, i нiяких на ньому сьогоднi чабанських обладункiв, нiщо не обтяжує його буденну осадкувату постать.
Тоня, скочивши з машини, одразу пiдбiгла до батька, защебетала, ще й пiд руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч вiн i в такому виглядi.
Хай вiн i в цiй незавиднiй робочiй одежi, а я пишаюся ним, — мовби каже дiвчина, вчепившись за батька. В Тонi з батьком дружба своєрiдна, без нiжностей зайвих, з ременем ще й досi напоготовi, та знає дiвчина, що хоч батько в неï й суворий, але сам i захистить коли слiд. Якось ще в восьмому дiвчата в класi образили ïï; задавака, довгими своïми вiями хвастає, думає, як вiï довгi, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, i, може, тому дiвчина пережила ïх особливо тяжко, прибiгла з школи, як з полум'я, i мерщiй до ножиць...
З-пiд рук у батька вхопила його чабанськi ножицi i вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати своï вiï.
— Скажена!
Вiн пiдняв ножицi, дав запотиличника, дочка огризнулася:
— А чого ж вони дражняться! — i розплакалась без стриму.
Кинувши роботу, батько одразу пiшов тодi в школу, подався аж на Центральну наводити правду i лад...
Та часом любов до дочки набирає в нього i зовсiм iншого вияву: торiк уже велику, майже дiвку, батогом одчесав при людях бiля кошари. Вiн на гарбi стоïть, силос скидає, озирнувся — а старшокласниця його внизу, мов на гойдалцi, на волячих рогах колишеться. Заробила тодi вiд нього батогом по жижках... Одначе й це ïхньоï дружби не похитнуло, такi слiди на жижках не зостаються, i зараз Тоня щиросерде — батьковi першому — зливає iз кухля.
— Вмийтеся, тату, щоб ще красивiшi були! Корнiй тим часом до чабанок пiддобрюється:
— Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина лiкiв на зуб?
Проте коли вже сiли за стiл, i з'явилася пляшка з бiлою голiвкою, i старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним вiдмовились:
— Я пас.
— I я пас...
— Кого це ви пасете? — пожартував старий.
Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив:
— Сьогоднi ми непитущi.
Чабан здивовано глянув на сина. I той пiдтвердив:
— Правда, тату.
— Чого ж це?
— Ми, тату... летимо.
Було це як грiм серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук:
— Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг — i назад! Як же це воно? Вiдкликають вас, чи що?
— Так треба, мамо, — сказав син, не вiдриваючись вiд кулешi, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв, не в своє. Так треба — ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя вiн прожив i живе пiд знаком цього
так треба. Старий солдат, вiн добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом i скiльки важить для людини ïï обов'язок — цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата, чиï конi не раз вскакували пiд артилерiйським обстрiлом на вогневу i, скаженiючи вiд жаху, перелiтали палаючi мости Європи, цим тяжким солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i хоч душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався спокiйним, похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову
ракетну вiдпустку...
Iз солiдарностi з льотчиками господар не налив чарки й собi. Мусив Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.
— Ще дужче крутить, — винувато загомонiв вiн серед тишi пiд нищiвним поглядом своєï молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: — Отак нас лiкують! Приïхала аж iз областi санiтарною летучкою якась швигалка:
Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте. Оце, думаю, увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'ïжджає, на мiсцi зуби рве, без вiдриву вiд виробництва... А в мене якраз пеньок кутнiй озивається... Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила спиртiвку, щипцi туди раз! два! — все чин чином, i хоч сама тонкорука, а як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю щелепу, здавалось, вивертає... А болить — криком кричав би... Вiдпльовую кров та лаюсь — чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поïду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе... Ну, що про таку сказати, га?
— Бо ïй хлопцi в головi, а не вашi чабанськi зуби, — каже Демидиха сердито.
— Не один же ти в неï, Корнiю, — заступається за лiкарку Демид. — Скiльки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком... Приïхала, попрактикувалась — i далi.
— Не має вона права на менi практикуватись, — обурено вигукнув Корнiй, вже кутуляючи. — Вимагатиму тепер, хай замiсть пенька цiлу щелепу менi вставить. Тiльки ж як ïï знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральнiй тiєï швигалки?
— Не до неï менi було, — блиснула Тоня до всiх своïми горiхово-карими. — В мене екзамен був!
— Ну як? — поцiкавився батько.
— Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала!
— Що ж ти здавала?
— Твiр, — засмiялася Тоня i додала багатозначно: — На вiльну тему!
— I написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:
— Ти вгадав.
Матерi не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
— Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i в госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про те аж коли дiзнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своïм командиром i почав неквапом нарiзати на сковородi яєчню.
— Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слiд. Бачите, пальцi всi працюють. — Повеселiлий, вiн ворухнув у повiтрi пальцями, демонструючи руку матерi. — Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша й не коротша.
— I хабарiв не бере, — пiдкинув один з льотчикiв. Всi засмiялися за столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi припали до душi. Вiн аж плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в iнших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, вiн недаром ïсть хлiб народний...
— А своєму командуванню передайте, — насурмлено каже батько, — що ми тут теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I трудимось теж на совiсть. Бо краще вже згорiти на роботi, нiж заiржавiти вiд неробства.
Демид тим часом, пiдсунувшись до свого сусiда-льотчика, мовчазного, бiлобрового, якого товаришi називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає вiн чого про теперiшню долю якогось генерала Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з кожним приïжджим заводить Демид мову про того свого генерала i дивується, що нiхто про нього не чув i не знає, хоч генерал був справжнiй, не покинув солдатiв у бiдi. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, вiн не зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, стоïть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тiєю точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формi маленькоï бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.
— Чого ти дивишся? — нарештi не витримує Павлик.
— Скажiть, а бомба важка?
— Нелегка.
— Це в нас мудрець, — зауважує Демидиха з ласкою в голосi. — Вчора пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому...
Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб?
— Це дiйсно запитання, — ледь усмiхнувся Уралов своïми блiдими губами. — Не одразу й вiдповiси...
Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав у повiтрi пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи товариство льотчицьким привiтом: Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в шоломофонi, i чорнi вуса, i бiлозубу посмiшку...
— Можайський прилетiв! — посхоплювавшись iз-за столу, загомонiли льотчики. — Батя вiтчизняноï авiацiï!
I загукали в повiтря, вказуючи Сiробабi просто на стiл:
— Сiдай! Сiдай!
Для Тонi це було мов кiно дивитись, як Сiробаба, посадивши неподалiк свого
кукурузника, вилазить з кабiни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон i вже розвалькувате йде товариству назустрiч, широко усмiхаючись, i в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень — не льотчик. Щоки налитi здоров'ям, цвiтуть, як рожа, а вуса такi пишнi, пухнастi, якiсь, сказати б, шляхетнi... Такi вуса справдi в кiно тiльки можна побачити за двадцять копiйок.
— Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є, — збадьорився Корнiй, мовби заворожений Сiро-бабиними пляшками.
— В тiм-то й рiч, що цей якраз i не рискує, — засмiявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхнiстю:
— Цей тiльки при сонцi лiтає... Коли
чуден Днепр при тихой погоде...
— А коли чорнi бурi?
— Тодi сидить i не щурухне...
Ткнувши котрiйсь iз жiнок пляшки, Сiробаба пiшов по льотчиках з обiймами, бо це все, виявляється, були його знайомi та приятелi по дотеперiшнiй службi.
— Курчат возиш? — запитав Сiробабу Корольок, коли знову присiли за стiл.
— Не тiльки, — заперечив Сiробаба, безцеремонне нагортаючи собi в тарiлку яєчнi з салом. — Рiзний буває вантаж... I курчат з iнкубатора, i сперму в термосах iз лабораторiï, а то ще бабу яку-небудь iз заворотом кишок до хiрурга. На носилки ïï i в касету пiд крило, хай там полементує... А найчастiше, братцi, з гербiцидами маю справу. Ви ж тут усi невiгласи, певне, й не знаєте, що таке гербiцид? А гербiцид — це такий препарат, що ним колишнiй вiйськовий льотчик Сiробаба веде хiмiчне прополювання ланiв. Бiда тiльки, що тих гербiцидiв поки що бiльше нема, нiж є.
— Ви ж i пошту возите, — пiдказала Тоня.
— Що пошту. Я навiть i горох опилюю, i по виноградниках хiмiкатами вiйнути — це теж моє амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профiлю — льотчик-унiверсал, — говорив вiн далi, володiючи бесiдою. Вистрiливши з пляшки корком, поналивав усiм шумовиння з такою певнiстю, що навiть льотчики не зважились вiдмовитись. — Ну, будьмо! Лiтаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєï дочки, — пiдняв склянку Сiробаба. — В нього ж там така степовичка росте...
Уралов знову розцвiв при згадцi про доньку, а Сiробаба став смачно закушувати, припрошуючи i льотчикiв теж:
— Це вам не отi спецконсерви, що сто рокiв на складi лежали, а ïх потiм бортовиковi дають...
— Отже, бачу, ти цiлком тут аклiматизувався? — промовив старший з льотчикiв.
— А чого ж не аклiматизуватись? — глянув на нього Сiробаба великими, чистими, як у вола, очима. — Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вiтер, так уже вiтер! Роздолля, простiр, де хочеш, там i сiдай... I люди в степах — де стрiнеш людей такоï широкоï вдачi, де красунi такi, як нашi. Ба яка мулатка! — окинув вiн поглядом Тоню, аж дiвчина спалахнула враз. — Вуса, бачу, тобi моï подобаються, — провiв Сiробаба рукою по своïх пухнастих вусах. — До вподоби, еге ж?
— Еге ж.
— Тiльки мала ти ще виросла до цих вусiв, — змiнивши тон, суворо кинув вiн дiвчинi, i вона зашарiлась ще бiльш.
А Сiробаба вже гомонiв до льотчикiв:
— Спершу, коли вiдчислили, ох, як кисло було вашому Сiробабi. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарiв? Приïхав додому, мiсця не знаходжу, мама, правда, радiє, щаслива, на сьомому небi старушка!
— Та як же ж не радiти ïй, — тихо зауважила Петрова мати.
— А менi, почуваю, без крил життя нема, — вiв Сiробаба далi. — Iду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загiн се-ге авiацiï базується. Тихо, всi в розгонi, лише де-не-де лiтаки, як цикади, дрiмають по степу та пiд кущами дрiмають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Вiн i похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як лiтак пурхне в повiтря, аж отут тобi смокче... Потiм курси для переучування таких гаврикiв, як я. Були там серед нас i майори, й капiтани — всi переучувались на цивiльний кшталт... Уявляєте, реактивниковi, швидкiсниковi на полотняному АН-2 опинитись! Цiлковите з мого боку презирство. А проте потiм, як роздивився... та вiн же трудяга! Та на ньому ж полiтати вранцi над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача i iндича — ось мiй девiз!
— Що не кажи, а важко в тобi впiзнати колишнього вiйськового льотчика, — зауважив пiдтягнутий, пiдiбраний Корольок.
— Ну, ти не думай, що Сiробаба тут став якимсь баптистом, — швидко вiдреагував Сiробаба. — Вiн цiнує i твоє дiло, але i в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтiйського. Тут у тебе нi штурмана, нi радиста, сам за всiх — i швець, i жнець. Зате ж натреновуєш око в орiєнтацiï, налягаєш на технiку пiлотування, на дядька не надiєшся — тiльки на себе. Це тобi не просто злiтав, вiдбомбився, влучив, не влучив i вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому мiсцi, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свирiпi, по гусенi, по плодожерцi!
— Пiсля цього, друзi, —глянув старший на своïх льотчикiв, — нам нiчого не лишається, як тiльки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сiробаби. Вiзьмеш?
— Ще буде час — всi ви перейдете на мирнi крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.
— На отаких таратайках? — всмiхнувся Павлик. Сiробаба любовно глянув у бiк свого зелено-сiрого лiтака, бiля якого вже крутилася чабанська дiтвора.
— Якщо по сутi розiбратись, так оце в мене якраз i є справжнiй лiтак. Бо вiн тобi не болванка яка-небудь, вiн з крилами, створiння дiйсно крилате! I хоч з мого польоту земля не кругла i не в голубому ореолi, але й з такоï висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш i милуєшся всiм: i срiблястою нехворощю, i лiсосмугами, i ворохами золотими на токах, i бiлою дiвочою косинкою, що майне десь в курявi... Ну, i, звичайно ж, — вiн пiдморгнув до чабана, — оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.
— Сiробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокiйно зауважує:
— Це вiн тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скiльки разiв перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування...
— I все ж вашi лiтаки красивiшi, — каже Тоня до брата, мовби втiшаючи його. — Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки?
— Тобi це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко i, вiдсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл своï вузлуватi руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував:
— Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путнє дiло взявся, — кивнув Корнiй на Сiробабу.
Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв до Корнiя гострим, пронизливим поглядом:
— Ви були на фронтi?
— Був.
— Скреготали зубами по окопах, що авiацiя вас не прикриває? Отож. Хотiлось би й нам, як Сiробабi, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замiсть того важкi бомбардувальники пiднiмати в небо. I пiднiмаємо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв, — голос його задзвенiв, — що на
фанерiлiтали, в сорок першому шматка бронi на нас не було. Зуби кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах вiйськ в повiтрi вибухало, на деревах зависало, — бiлiє десь на узлiссi тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля нас, — рiзко закiнчив вiн i аж побагровiв вiд внутрiшнього збурення.
— Та я що, — прокутуляв беззубо Корнiй. — Треба так треба.
— Дiтей жалко, — зiтхнула Демидиха. Пiсля цього всi сидiли замисленi, примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своïй невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж i не може бути iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi — з першоï команди — пiдняти в повiтря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчикiв — скiльки ïх знав за вiйну! — полетять отак удень або в мiсячну нiч, i немає, не вертаються. Мертвими вiн ïх не бачив, i тому часом ночами здається, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у мiсячнiм зорянiм небi...
Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, iншi глянули теж, i, обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi.
Знову бортова валiзка в Петра у руцi.
— Ти ж там межу не перелiтаєш? — напутньо глянув батько на сина.
— В нас, тату, без порушень.
— Тож-то.
I вже, як у нелегкому, слiпучому снi, iдуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибiнь, де видно клаптик неба степового, поволi-поволi опускається торпеда-цебро i так само поволi пiдiймається звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоïть зверху на бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очi рiже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонцi. Мовчки п'ють усi, п'є Петрусь, п'ють друзi його льотчики, п'є й Сiробаба, обiйнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах.
Потiм Сiробаба запускає свiй бiплан. Всi дивляться, як курява здiймається вiд його гвинта, цiла хмара куряви ховає в собi Сiробабу разом з його лiтаком, i потiм уже в повiтрi з цього курявного хаосу раптом виринає — крилате! Помахавши крилом усiм, що стоять бiля колодязя, вiн бере курс на столицю радгоспу — Центральну, а льотчики, попрощавшись, сiдають у свiй вiдкритий новенький армiйський автомобiль, i голос матерi клекоче хвилюванням, коли вона каже:
— Час добрий.
I вже ïм шляхами розгiнними стелеться степ. Помчали в напрямi полiгона, i, доки ïдуть, вiддаляються в глибiнь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить бiля колодязя в полудневiй слiпучостi матiр, i Тоню коло неï, i розкошланого, без картуза батька. Вiн стоïть на узвишшi коло цямрини, а поруч, на сталевому тросi, яскраво жарiє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда.
IV
ЛУКIЯ, ГОЛОВА РОБIТКОМУ
Океан степiв застиг у полудневiй слiпучостi. Все живе поховалося в тiнь, тiльки на пiвнiчнiй межi радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоïть залiзний гуркiт бульдозерiв. Могутнi, пiдвладнi людинi механiзми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом i, грiзно зблиснувши ножами до сонця, що стоïть у зенiтi, знову провалюються, глухо зникають у розвированому земляному хаосi своïх циклопiчних робiт.
Мине час, i вже буде тут русло, блискотiтиме аж за обрiй свiтла днiпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишнi поля. А зараз тут поки що тiльки свiже, як пiсля величезного вибуху, руйновище порушило одвiчну дрiмоту землi. Нелегко навiть вгадати майбутнi береги каналу, мiж якими ще тiльки ходять бульдозери та розрихлювачi, вибираючи грунт з того мiсця, де буде русло, розтинаючи його впоперек глибочезними траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так i шугають стрiмголов у глибокi пази траншей, а залишенi мiж ними вали рихлоï необваленоï землi дедалi вищають, ростуть. Здається, таку стiну тiльки торкни, так i обвалиться, але спробуй — там тонни грунту. Були навiть випадки, що й привалювало людей. Якось привалило двох робiтникiв, що сiли в холодку поснiдати, — так i вiдкопали ïх з розрiзаною навпiл хлiбиною, з надгризеною ковбасою в руках. Довго потiм слiдство велося, все шукали винуватих...
Задуха тут. Зверху на валах хоч обвiє тебе, а в котлованi, на днi бульдозерних траншей, спеки налито по вiнця, вiтерець не дмухне, незвичний там просто зварився б, а ти ще ж i в кабiнi бульдозера, в пилюцi, в гуркотi, у випарах пального, тобi ще й важелями працювати весь час. I ти працюєш, перевертаєш степ, бо норми за тебе нiхто не дасть.
Однi працюють, а iншi, зважаючи на обiдню годину, повиганяли своïх роботiв з каналу, вишикували ïх в ряд понад валом, i ножi ïхнi тепер зблискують, як один нiж. Самi ж бульдозеристи тим часом збились у затiнку, пiд польовим вагончиком, що править ïм тут за все: i за гуртожиток, i за буфет, i за клуб. Тiнь вiд вагончика така куца, що не може прихистити всiх: сидять, хто в тiнi, хто на осоннi, хто хлiб жує з
Кракiвськоюковбасою, а хто смокче з пляшки пиво
Жигулiвське; той розкинувся — спить, похропує вже, а той, прилiпивши на губи сигарету, просто лежить, розморено спочиває, виставивши себе немилосердному сонцю, нiби воно йому ще мало осточортiло там, серед задухи й безвiтря каналу.
А над радгоспним степом тим часом звихрюється клубочком курява, мчить звiдти вилиняла директорська
Победа, пiдкочує, зупиняється перед таборищем каналобудiвникiв. Тiльки з машини виходить не директор, а голова робiткому Лукiя Назарiвна Рясна, висока повнолиця жiнка пригаслоï вроди. Заплетенi коси, що вкладенi на головi тугими витками, роблять ïï ще вищою. Пiдходить до робiтникiв, здоровкається. В руках, у мовi є якась природна гiднiсть, розгонистiсть. Вона не всмiхається до робiтникiв запобiгливо, як-це часом буває з iншим начальством, ïй не треба до них так усмiхатись. Власне, вона ïм i не начальство, бо в них є своє БМУ — будiвельно-монтажне управлiння, що отаборилося десь аж на березi синього моря, в курортному мiстечку, де менше куряви: звiдти керувати буцiмто виднiше. Пряме ïхнє начальство не дуже балує ïх своïми вiдвiдинами, а вона ось приïхала, тому що вони обирали ïï, голосували за неï, — вона ïхня депутатка.
Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як i в бiльшостi жiнок тут, припалене вiтром, щоки горять вишневою смагою. Тiльки кинула оком на ïхнiй пiдобiдок, одразу все зрозумiла:
— Всухом'ятку?
Язики, розморенi сонцем та пивом, повертаються знехотя:
— Та ще ж канал не готовий...
— Воду не пiдвели...
— Самi винуватi... Стрiлочник завжди винуватий. Вона мимохiдь зазирнула всередину ïхнього вагончика, на ïхнi кубла холостяцькi. Видно, полiчила лiжка i прикинула в умi, що далеко не на всiх вистачає навiть цих спартанських лiжок,
— Де спите?
— На будцi...
— Пiд будкою...
— Декому подобається сидьма.
— Декому на кулацi.
— Проте вагончикiв ще пiдкинути обiцяють
— Один обiцяв, та вмер, тепер другий обiцяє
I регiт. Важкий, неквапний. Смiються зуби бiлi, i очi iскряться смiхом з-пiд накiптюжених брiв, смiються ïхнi майки засмальцьованi i руки пропеченi, в мазутi. А за ïхнiми спинами регочуть ïхнi бульдозери сяючим блиском ножiв. Вони, як i господарi, теж спочивають.
Жарти ïхнi Лукiя вислуховує без посмiшки.
— Щось парторга вашого не бачу...
— В нього вiдгул. Вчора двi змiни iшачив.
— А там що? — киває Лукiя на вал i повагом рушає туди, ноги ïï по литки провалюються в грузькому, розрихленому грунтi.
Все ïхнє товариство, з якого нiхто i не поворухнувся, спостерiгає вiд вагончика, як Лукiя Назарiвна зупинила на валу одного з ïхнiх бульдозеристiв, що саме вигорнув землю, про щось перекинулась з ним словом, пiсля чого дверцята вiдчинились, i вже Лукiя Назарiвна сiдає з бульдозеристом поруч, пiд тент, i бульдозер одразу ж iз скреготом зникає з очей в курявi, в бушовищi розритоï траси. Без звички в тiй ямi можна зомлiти, але голова робiткому не зомлiла, бо, зробивши кiлька ходок, вона знов з'являється на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунтi, зате не з чиïхось слiв знатиме тепер, який у бульдозериста хлiб, яка його праця i як це потрiбно, щоб тiло його пiсля змiни вiдпочило по-людському, на лiжку, а не на власному кулацi.
Мова заходить знову про вагончики длi ночiвлi, та про кухню, якоï зовсiм нема, та про те, що пiсля змiни навiть вимитися нiде. Вона слухає уважно, нотує в пам'ятi ïхнi скарги i почуває, як потроху коротшає вiдстань мiж нею i ними, як нiби м'якшають, вiдходять душею цi люди, що ïм уже здається, й скаржитись набридло.
— Спробую щось зробити, — каже вона майже похмуро, бо знає, що виконати обiцяне буде нелегко, зустрiнуться ïй лоби, мiцнiшi залiзобетону, бездушнi душi, що ïх нiчим не дошкулиш. Хiба мало цього залiзобетону по кабiнетах, де ïй доводиться бувати у своïх депутатських справах, чи ïй не знати ще тих холодних очей, де крижанiє байдужiсть, чи тих пустих казенних усмiшок, що з'являються автоматично, разом з обiцянками, що ïх дають тобi, хоча й не збираються ïх нiколи виконувати.
Розвелася цiла порода пустомолотiв, закутих в панцир iнструкцiй, служак, яких голими руками не вiзьмеш, з якими треба вмiти воювати, i Лукiя — воює! Коли вона виступає на партконференцiï, то не одного з присутнiх кидає в жар, не один iз вiдповiдальних втягує голову межи плечi, бо знає, що Лукiя, пiднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по заслузi хоч кому.
Вiд комсомольських часiв ще збереглися в нiй бурхлива запальнiсть i гостре, безкомпромiсне ставлення до людей, збереглася чиста вiра ïï молодостi — вiра в те, що життя, яке вона будує, яке зi всiєю пристрастю утверджує, — це життя може й повинно бути досконалим, давати людинi повноту радостi й щастя.
I яку ж викликає досаду, як лютить ïï всяка безладь, що так часто ще зустрiчається... Хоча б оцей канал, оце стiйбище, куди людей з чудовою найсучаснiшою технiкою виведено, кинуто й забуто... В роки вiйни вона сама була трактористкою, знає, що таке висидiти змiну за кермом... I ось нема де вмятись, вiдпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робiтниками, Лукiя зовнi спокiйна, на обiцянки не щедра, але всерединi ïй все клекоче. Така будова, найбiльший в Європi канал, в газетах про нього кричимо, i така неувага до цих справдi героïчних людей... Вона вже прикидає собi, куди ïй треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житловi вагончики, газети, радiо, вже зрiють у нiй тi гарячi слова, якi вона вигорне там, де слiд.
А поки що каже будiвникам:
— Поправлятимем. Тiльки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте.
— Спасибi, що провiдали, — чує вона навздогiн вже нiтрохи не насмiшкувате.
— Ох, орли! — каже водiй Федя, коли
Победаïхня знову мчить радгоспними землями. — Механiзмiв нагнали, а вмивальник за три копiйки прихопити забули... Ну, це схоже на нас...
Федя цей вiдзначається тим, що часто-густо обирає напрям руху цiлком самостiйно i, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо своєï iнтуïцiï Федя пояснює дуже просто:
— Де непорядок, туди й везу. Хлiб залежується на токах — директора туди. Де силосують — туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажiмо, були з директором на третiй фермi i Пахом Хрисантович давав там комусь нагiнку, то треба ж його везти туди й сьогоднi: хай перевiрить, чи виконано його розпорядження.
Ось тiльки в Лукiï Назарiвни бувають iнодi такi завихрення настрою, що й сам Федя не вгадає. Доярок десь загледить — давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полi, — не мине i його, бо не завернути, мовляв, до чабана — це образити його, адже людина одна-однiсiнька в степу цiлий день, живе слово хоче почути...
Зараз Лукiя каже ïхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батькiв у радгоспi, син його починає саме лепетати, вже каже
бабаi
мама, а батька називає поки що не
татома просто
Єсть, в ознаку того, що батько зараз забiг на хвилинку додому i справдi єсть, а не гасає в своïх вiчних розгонах.
Коли Федi доводиться возити Лукiю Назарiвну, вiн робить це з особливим задоволенням. Йому подобається ïï манера розмовляти з людьми, з якими вона тримається аж нiби суворо, ïй не треба пiдбирати якихось там ключiв до людських душ, шукати довiри, бо всi й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотiв ïй вистачає. Якщо чоловiк розпиячився, то жiнка бiжить iз скаргою найперше до неï, до депутатки. Якщо тобi треба путiвку на лiкування, то теж, окрiм лiкаря, ще пiдеш i до неï, до голови робiткому, i вона вислухає тебе не менш уважно, нiж найкращий лiкар. Нащо вже гризеться з директором, нiколи, здається, мiж ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумiв би торiк навеснi, коли худоба почала гинути через нестачу кормiв. Лукiя Назарiвна тодi дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в областi :
— Якщо знiмати, то разом усiх нас знiмайте, бо не один вiн у цьому винен.
Директор у них трудяга, тiльки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, i все нема йому часу поïхати полiкуватись. Як тiльки почне йому Лукiя Назарiвна про курорт, то вiн аж пiдскакує, руками вiдмахується вiд ïï слiв, нiби перед ним зароïлися оси:
— Пiсля силосування! Пiсля жнив! Пiсля обмолоту!
I цих
пiсля,
пiсляу нього з'являється безлiч.
— Ох i дає вона йому, та язва, — розповiдає зараз Федя про директора. — Буває, в степу впаде на землю й качається бiля машини, пробачте, аж виє, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошлiть ви його нарештi!
— Ти ж знаєш, скiльки уже разiв путiвку йому видiляли; не хоче — й край... Уперта, нестерпна людина!
Нi з ким у неï немає стiльки сутичок, як з директором, нi з ким у життi вона не сварилася стiльки, як свариться з ним, але й поважає вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих вiн, що жили рвуть на роботi, з тих, що, не доживаючи до пенсiй, падають на ходу. Вся душа його в господарствi, про що б не йшла мова, а на думцi в нього — силос, механiзми, скати, корми... Зараз оце саме та пора, коли вiд безлiчi клопотiв вiн чманiє, глухне, вiн просто не чує тебе, якщо тiльки твоï слова не про силос, не про вовну... Вiн, сказати б, лицар силосу i жертва його. Директор радгоспу-гiганта, а в костюмчику ходить потертому, нiколи не поïсть вчасно, не вiдпочине по-людськи, а дочки, якi, здається, мусили б найперше про нього подбати, нiби й не помiчають, що батько валиться з нiг, хоч пiсля приступу недуги, коли очi западуть i жовтаву блiдизну щiк укриє чорна щетина, на нього просто глянути страшно — нiби з Освенцiму.
Цiле лiто у дворi в нього лунає радiола, гомiн та смiх, однi зятi виïжджають, а другi приïжджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внукiв, Пахом Хрисантович нi в чому дочкам не вiдмовляє. Дiйшло було до того, що дочки самi i в бухгалтерiю стали приходити одержувати за батька платню (правда, потiм перестали, пiсля того як Лукiя присоромила ïх). Дочки й зятi в Пахома Хрисантовича цiлком сучаснi, модернi, читають молодих поетiв, знаються на музицi й малярствi i цiлком резонно вимагають поваги й чуйностi до себе та своïх смакiв. Ось тiльки ïм самим якось не випадає нiколи поцiкавитись батьковим здоров'ям, та чи вiн обiдав, та який у нього настрiй — нiхто й не подумає про це, коли весь ïхнiй гурт весело, наче в ресторанi, сiдає за щедрий батькiвський стiл в той час, як сам батько, закiптюжений, на себе не схожий, десь пiд посадкою похапцем ковтає позаторiшнi консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або трiскову печiнку. I пiсля цього знову мерщiй у роботу, в розгiн...
А найбiльшi радощi його в онуках, яких вiн безпам'ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п'ятому вiддiлку кукурудза стоïть, як лiс, аж ворониться... Бо буває ж iнакше. Поверталась вона якось з сесiï ранньою весною, над пiвднем саме iшла чорна буря, або, як кажуть по-степовому,
наш чорний степовий дощ... Курить, мете, замiтає посадки, край дороги стоïть по колеса заметений газик, а трохи далi, в посiвах, що ïх буря знищує, зсутулився якийсь чоловiчок. Пiдiйшла: Пахом Хрисантович! Курява б'є, сiче по ньому порохом, а вiн, зiгнувшись, стоïть, i чорнi, як грязюка, сльози течуть по щоках... Нiколи не забуде Лукiя тих його чорних слiз, бо й самiй часом аж горло перехоплює вiд лютi, коли завiють, пiдуть валами iз безкраю отi курявнi бурi, отi азiатськi самуми... Коли вже ïх наука приборкає?
Бували чорнi бурi й ранiше. Змалечку ïх пам'ятає Лукiя, що виросла в цих степах, але зараз стихiйнi лиха почастiшали, бурi йдуть нечуваноï сили. Звiдки вони йдуть? Чи не вiдгомiн то вже атомних ураганiв, загадкових тайфунiв, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де вiд бомб повигоряло повiтря?
Машина мчить краєм степу, звiдки на всю широчiнь видно морську затоку i скелю крейсера, що виднiє в слiпучiй далечi.
Чула вона, що радгоспнi зайдисвiти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Вiталик ïï вже встиг там з трактористами побувати, хоч про своï походи матерi нi слова, зовсiм випадково дiзналась вона про це. Останнiм часом син взагалi мовби вiддаляється вiд неï i Лукiя помiчає, як поступово вона втрачає свою материнську владу над ним. Для неï стає невловимим те, чим син живе, що думає, що замишляє, все це раз у раз мовби висковзає з-пiд ïï контролю. Мабуть, справдi ïй уже несила далi його втримати, потрiбен чоловiчий би досвiд, чоловiча, батькiвська рука... Багато чим Вiталик тривожить ïï, тривожить тим гострiше, що немає для неï на свiтi нiкого дорожчого, нiж вiн, ïï нiжний, тихий, душевний Вiталик. Коли одержала сповiщення про загибель чоловiка, сама собi поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стiльки для себе жила всi цi роки, скiльки для нього; вiн був оточений ïï ласкою, любов'ю, вiн рiс в атмосферi цiєï любовi... Так швидко вирiс! Ще нiби вчора робив моделi суден iграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось вiн уже десятий клас кiнчає i антени такi для телевiзора ставить, що тiльки халепа через них, майор Яцуба навiть в район наскаржився, а Лукiя з досади, може, аж надто круто з сином обiйшлася — наклала заборону на телевiзор до кiнця навчання... Невпокiйливий хлопець... Позаторiк, ще зовсiм пiдлiтком, пiдвозив влiтку воду трактористам, а щоб веселiше було, на бочцi написав мазутом:
ТУ-104. I вже й пiсля того, де тiльки побачить Лукiя ту бочку, так i всмiхнеться.
Спогади, спогади... Однi веселять Лукiю, iншi присмучують, наливають груди теплим хвилюванням... Ось Вiталiй ще зовсiм малий, iде вона вулицею з ним, а звiдкись — гусак! Сичить, лiзе вкусити! Люто наступає гусак, а воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, iде на того гусака. I хоч само зблiдло, боïться, та тiльки любовi до матерi бiльше, нiж страху... Бiлоголове, настовбурчене, кулачки зцiпило, а в кулачковi — що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!..
Ось так був малий-малий, а тепер в один рiк пiдскочив, витягся, вирiвнявся з хлопцями-однолiтками... Скiльки радощiв материнському серцю вiд того, що вiн добре вчиться, що вчителi його хвалять, кажуть, що в нього є математичнi здiбностi, а те, що в нього є нахил до всякоï механiки, до радiотехнiки, це вона й сама знає. Як ïде на сесiю, вiд сина ïй щоразу безлiч доручень: зайди, мамо, в радiомагазин, купи те та купи оте, i як навезе йому тих шурупiв та гвинтикiв, то це йому найкращi гостинцi. Цiлими днями товчуться в нього на подвiр'ï його шкiльнi товаришi, яким вiн допомагає, особливо з фiзики та математики; вiн робить це завжди якось нiби жартома, з усмiшечкою, погладжуючи рукою пiдборiддя (i нiколи не образить товариша, навiть якщо той i тупуватий), i тiльки коли розв'язує задачу якусь нелегку, тодi враз стає серйозним, нахмуреним, i Лукiя в той момент мовби бачить його зовсiм дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостiйному життi. Ким вiн буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспi, чи буде вiн у далеких, може, навiть космiчних мандрах, i вона виглядатиме його додому, як ото виглядає Дорошенчиха свого сина Iвана з далеких плавань... Саму Лукiю дитинство ласками не балувало, батькiв втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, i в комунi, i за роки, що в агротехнiкумi вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодiсть не знала нiякого лиха; Лукiя такоï думки, що розумну дитину достаток не зiпсує, навiть мотоцикл синовi купила, хай катається, аби тiльки вчився добре... Це ж вiн i зараз лежить, мабуть, десь там на споришi, серед товаришiв, серед розкиданих пiдручникiв, помелює ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто втомиться, тодi пiдведе голову:
— Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? I котрийсь iз хлопцiв у вiдповiдь каже:
— Ха!
А другий його пiдтримує:
— Ха! Ха!
I незабаром вони аж по травi качаються од своïх пустощiв, од щирого молодого смiху. Нареготавшись, схаменуться:
— Ну, годi! А то вже кишки болять.
I знову вiзьмуться до роботи.
Заполонена своïми материнськими думами-клопотами, Лукiя й забула про сусiда, що занiмiв над кермом, аж поки Федя сам нагадав ïй про себе:
— Чули, Лукiе Назарiвно? — Водiй усмiхнувся, видно уявивши щось потiшне. — На територiï нашого радгоспу радiоцвiркун з'явився...
— Що, що? Який цвiркун?
— Знаєте, як ото десь у хатi заведеться: цвiрчить i цвiрчить, ви до нього, а його нема... Отак i вiн, радiоцвiркун, — Федя знов посмiхається. — I такi коники виливає по своïй програмi, що будь здоров. Вчора, скажiмо, передає:
Громадяни бджоли! Будьте пильнi! На вулицi Пузатих окопався трутень...
— Я й не знала, що в нас вулиця є така...
— Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе...
— Оце знайшли пузатого. Живiт до спини присох! Ходить як з хреста знятий...
— Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вiтамiнах черевце вiдпустив. А Яцуба, вiдставник наш? За хвiст бугая ще вдержить, — це ж про нього на цiлий свiт сказано... Ох i лютиться ж вiн! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефiрi трутнем взивав? Я ж його й пiд землею знайду! I вже шука...
Мчить авто. Обiч машини з'являються будиночки переселенцiв — стандартнi котеджики, що ними розростається в степ садиба Центральна. Головi робiткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукiя, щоб оцi чепурнi будиночки нарештi виросли тут... Скоро ïх заселятимуть, а поки що бiльшiсть переселенцiв iз своïми сiм'ями тулиться в старожилiв радгоспу в тiснотi. Лукiï тiльки встигай мiж сусiдами конфлiкти залагоджувати... Ткачучки обидвi, стара й молода, вже чатують бiля двору, ждуть, поки Лукiя пiдiйде, щоб залементувати перед нею про якiсь новi кривди. Молода — здорова носата дiвка, що працює на свинофермi i вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидiти вдома, бо є кого няньчити — внук на руках: його вони теж привезли з Захiдноï. Нема тiльки батька в малого — батько десь ховається вiд алiментiв...
Лукiя зупиняється бiля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлюченi. На кого скарги висиплють ïй. Вже вона раз мирила Ткачукiв з ïхнiми сусiдами Кухтiями, що завзялися швидше випхати переселенцiв з двору, i наче ж пiсля того було вжито надiйних запобiжних заходiв: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так i бiгають по двору цi бiлi леггорни, як вiйсько, що змiшалось на полi битви: в одних крильця помiченi чимось червоним, а в других шийки обведенi школярським фiолетовим чорнилом... Так що ж iще?
— Недаром нинi курка пiла... Курка пiє завше на клопiт! — каже стара Ткачучка.
— Що сталось? Знов сусiди?
— Не на сусiдiв сьогоднi кривдимось... Лукiя заходить з жiнками до хати: тут брудно, повiтря сперте, постеля збита кублом, тiльки й веселять око рушнички яскравi на стiнах... Гарненьке дитинча спить у колисцi.
— Так чого ж курка пiла?
— А пiла... Яцуба з обшуком приходив... Оце Ядзi вiддяка! За те, що з свинарника днями й ночами не вилазить!
Лукiя здивована:
Обшук? З якоï речi? I по якому праву? Звiдки в нього повноваження такi?
Жiнки, аж захлинаючись словами, навперебiй виливають ïй своє обурення. Атож, обшукував! Зайшов, пiд пiч заглядав, i в кошик зазирав, i в лежанку — радiо якесь шукав... Стасик (у них ще є Стасик, однолiток Вiталiïв, в одному класi вчаться i навiть товаришують), обурений свавiллям вiдставника, щось сказав наперекiр йому, i вже вони як завелися тут — хоч людей клич! Той на того
берiйовець, а той на того
бандера. Мабуть, якби попалося що хлопцевi пiд руку, то й грiха не минути, все мiг би зробити за таку тяжку образу... Одного разу Кухтiй теж обiзвав був Стасика цим лайливим словом, то хлопець цiлу нiч здригався в риданнях, бо як йому чути на себе таке, коли якраз тi бандити-бандери батька його замордували... А Яцуба ще й рану ятрить: всi ви, каже, такi, нiкому з вас не вiр...
Надто розiйшовся наш вiдставник, — досадливе думає Лукiя, — треба ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволi минулись!
Вона ще деякий час розмовляє з переселенками, вислуховує односкладнi вiдповiдi молодоï про батька ïï дитини, який знову кудись переïхав, ховаючись вiд алiментiв, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя... А стара тим часом лопотить про своє, про те, що ïй тут
не смакує, бо
криницi глибокi, i
вiтри лютi, i через те вона хоруе тут завше...
— Хутчiй би вже в хату нову, — закiнчує вона приспiвом, а Лукiя, розсерджена неохайнiстю в хатi, зауважує:
— Тiльки ж не забудьте вiника туди прихопити, щоб смiття не заводилось.
I переселенки розумiють ïï натяк, проводжають ïï до машини, побуряковiлi вiд сорому.
Сподiвалась Лукiя застати сина вдома, а загледiла його ще здалеку на металевiй вишцi, яку вiн споруджує на подвiр'ï баби Чабанихи для телевiзiйноï антени. Сидить аж наверху, бiлiє чубчиком i щось клепає.
Вiдпустивши машину, Лукiя зайшла в двiр.
— Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменiв готуєшся?
— Мамо, труд облагороджує!
Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу бiля лебiдки, починають вигороджувати Вiталика, весело розповiдають, що вiн цього разу винайшов антену вже зовсiм особливу, таку, що аж нiчогiсiнько не ловить! Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом метал i лише зрiдка позиркує на Лукiю, позиркує якось зацьковано, очi в нього сумнi, а голова втягнута в плечi, — вона в нього завжди так трохи втягнута i нiби жде звiдкись удару. А сам вiн хлопець славний...
