Михайло Стельмах. Чотири броди
страница №14
...увся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленiлiйбородi його стояв сумний осмерк. Вiн поклав почорнiлий од часу фуганок на
стiлець, пильно подивився на Зiновiя Васильовича, зiтхнув.
- Ти до мого Демка прийшов?
- До Демка, - скинув картуза Сагайдак.
- А його вже нема! I не буде нiколи. Сьогоднi фашисти убили... I голос
його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хiба є
правда на свiтi? - Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали
на бороду i в домовину на зернята жита, якi теж пiдуть у могилу.
Мовчки заплакав i Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластiвцями
наповзає на серце i голову. Навiть сонце не могло вибити з нього
холоднечi. Щось треба було сказати, чимось утiшити стаpoгo, але безсиле
слово i втiха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались
його - холод кригою лiг i на них. Вiн обiйняв старогб, притулився до його
сивини, вiдчув вологiсть її i швидко пiшов городом, де буйно аеленiло i
цвiло цьогорiчне сумне купало.
Невже страшна зрада забрала усiх його побратимiв, невже вiн не побачить
бiльше нi мудрого Чигирина, нi завальних блвзнят Гримичiв, нi отряхуватого
Бересклета, нi незворушного Саламахи? Нi, нi! Хтось поввиеи врятуватись iз
вих. Чигирина не так легко обдурити, а Гряммчi збирались у цi двi
роздобути конi, тотаику i станковий кулемет... Сагайдак вилiтав руку в
чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мiзок у який раз гупає те саме:
"Кундрик! Кундрик!" Сьогоднi ж вiн добереться до нього. Сьогоднi. I не
Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж _судьба, ве
позавидуап...
З городiв Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину i
пiд дрiмотним колосом пiшов до дiброви, щоб звiдти добратись до того села,
що, як рада, тепер бошжо йому i дивилось на нього жiночою скорботою.
Колоски торкалась його плечей, обличчя, немов хотiли втихомирити i не
могла втихомирити стрвждаввя людяна.
Через дорогу вройшхя явi жiнки а оерваив ва ияечах, потiм прокурiла
иiiвевька машииа, в якiй ва двiиких сядiло тадька солдатiв в автоматами
поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу їдете ви? А далi пiшла й
та дорога, що веяа до Ольжиної хати.
Ось уже й зазелеаiв той низинний луг, за яким починалось гибле болото,
ось вигулькнув i дерев'яний мiсток, обабiч якого розхилисто стояли старi
верби. Але чого так непокоїться гайвороння над нхмв? Сагайдак сторожко
зупинився край поля, придивляючись i до мiстка, i до верб, i до
пересохлого путiвця. Наче нiде нiкого. А що то на нарiст бiля крайиього, а
сухим верхом дерева? Ще пройшов галька крокiв. Невже це лтадана прив'язана
до стовбура? Так воно й є. Тодi мерщiй до неї.
Не доходячи до мiстка, вiн вражено зупинився: до старої, а
розтрiсканою, напiвмертвою коро" верби був прив'язаний мертвий Кундрик. З
його спотвореного рота вибивався шматок брудної ганчiрки, а з шиї •звисала
дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розiбрався у кручених днях
кражвика. Але хто? Сагайдак ще ближче вiдiйшов до лавупшика, який
черевиками впирався в кореневище дерева, от тiльки голова ве здала опори i
зависла на грудях, що тримали на собi якийсь даиiр. Сагайдак авужув зiр,
щоб не бачити спотворевого обличчя i брудної ганчiрки. В очi кидаються
лiтери - пашi в нiмецькi. Так це ж право, видане новою владою Кундрику
тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей i
сам здох, неначе щур, - лягав сутiнок на обличчя Сагайдака.
Позаду почувся простуджений хрип чи клекiт. Сагайдак обервувся. На краю
мiстка стояв, спираючись на герлигу, у високiй баранячiй шапцi i порудiлих
чоботях засушений, хирлявий дiдок, один iз тих, що все життя чабанували в
степах. Вiн мав виразнi, з вологiстю очi, а поверх його легкої шпакуватої
бороди гарно лежали ще з темiнню корiнцi вусiв.
- Дивишся на грiх? - запитав старий.
- На страшвий, - кивнув головою Сагайдак.
- Таки страшний, - i повiв герлигою в бiк Кундрика. - Усе жкття
хитрував, жирував, пiдвiшував та їв людей оцей колотввк. Аж усьому й
кiвець надходить - зкайшла його кара.
- Дiдусю, ве знаєте, хто його?
- Питаєшся, хто його порiшив? - пильно-пильно подивився ва Сагайдака. -
То це вже все село звав... Сьогоднi ж, тiльки сонечко зiвявю, вiдкрив
Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався її при Гiтлерi. Ось торгує гаспид,
в'юном вививавться та вихитується мiж людьми, пiддобрюється крадеввм
крамом, навiть у борг дав, а боржникiв, у широку книгу записує. Аж тут до
його лавки вахопилася свiженька тачанка, а з не? зiскочили два - око в
око, й Кув у чуб - однакових парубки, - брати чи близнюки, i при ору, та й
зразу до Кундрика. Побачив той їх - i щелепа вiдвалився, i очi ва лоба
полiзли, затрусився дiдько та й навтiкача у чорнiдверi. Там його хлопцi в
чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю i заходилися
витрушувати кишенi.
- Не шукайте грошей тут, вовн там, - показує окосiлнми очима Кундрхк на
прилавок.
Але це було непотрiбно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик,
розкрили, глянули на нього. Потiм обчекали Кундриковi морду:
- Таков у мочемордiе, що вiдразу почало напухати.
Гвйзин тiльки зойкнув i лантухом повалився братам у ноги. її з_ огидою
вдарили його носаками, а всiм, хто був у крамницi, доказали етраиэний
папiр.
- Люди, не посвiдчення темного агента гестапо.
- Таємяого, - здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей iудин папiрець i за iмницю
Кундрик продав партизанiв. Люди й скрикнули: "Умерть його!" А падлюга ноги
хлопцям почав обiймати i голосити:
- Простiть i помилуйте. Не по своїй волi вийшло у мене, не по своїй...
- Говори, по чиїй! Хай послухають усi. На колiнах Кундрик почав
сокотiти:
Х
- Приїхали ж за мною на машинi гестапiвцi та й повезли до себе. Кинули
там у якусь голу кiмнату, замкнули її, а самi кудись пiшли. Стою я, паче
па вогнi, свiжi грати оглядаю. I враз iз пiдземелля чую такi зойки, такi
скрики, що все в менi почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу
наковтався жаху, вiдчинилися дверi i увiйшли тi самi гестапiвцi з якимось
чином, що мав на грудях чорний хрест.
- З вами буде говорити шеф гестапо, - пояснив менi тлумач. - Як скажете
хоч слово неправди, - опинитесь там, - i ткнув пальцем у пiдлогу. - Туди
приходять, але звiдти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо - i мало по вмер: на його чоботях Тремтiла
свiжа кров. Вона й доконала мене... Потiм вже я почув, що вiд шефа навiть
жiнка утекла, - не змогла бiльше змивати нещасну кров з одежi i чобiт...
От страхом i витягнули усе з мене.
- I агентом гестапо став зi страху?
- Авжеж. 'Я iз тих, хто розчавлений страхом... Простiть i помилуйте, що
не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте
задарма...
I тодi люди вдруге сказали:
- Умертвiть його!
Наче падло, виволокли хлопцi за руки та за ноги лавупшика з крамницi,
розгойдали, кинули на тачанку, а тут i порiшили його прокляте тiло i душу.
"Близнята Гримичi судили зрадника! Виходить, живi хлопцi!"
- Дiдусю, а де ж тi завзятцi подiлись?
- А хто їх знає? Та думається: полетiли карати ворогiв. Як вiтри,
полетiли... А ти ж, сину, здалеку?
- Здалека, дiдусю.
- Перевертається тепер народу. Як не маєш пристановища, заходь до мене.
Ми тобi з старою чабанських галушок зготуємо, а потiм вiдпочивай у хатi
або в клунi на сiнi, саме привiз його з лiсового вичистка - суницею i
ромашкою на всю вулицю пахне.
- Спасибi, дiдусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, знаєте?
- Чом не знаю. Славне, справдешнє дитя. Билась, билась, як риба об лiд,
з цим Кундриком i покинула його. Та й хiба в нас може любов ужитися з
ненаситством? То й пiшли до мене, до моїх галушок, до мого помiчного
зiлля. Я теж трьох синiв на вiйну вiддав, тепер тiльки i чую плач ятровок.
- Дiдусю, а як вас звати-величати?
- Зовуть мене Миколою, а прiзвище з дiда-прадiда маю - Чабан, бо
вiдвiчно i довiчно ми чабани.
- Чого ж довiчно? - здивувався Сагайдак.
- Бо поки є сонце у небi, доти повинен бути й чабан на землi, - сказав
старий. - I хоч мiй старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував
нi батька-матiр, нi степ, нi чабанiв. Вiд раннього ранку i до вечiрньої
зiрницi гуде, вгинається, стугонить, стогне i осiдає чорний шлях. На схiд
поспiшає чуже вiйсько, чужа пiсня, чуже залiзо. Наробили ж його, наробили,
та все людям на погибель.
Вийде обережно з лiсу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, i
не має вiд цього нi крапелиночки спокою, i не зпає, де йому тепер
домувати: в лiсах, у селi чи перебратися на колишнiй хутiр, де й досi
родять напiвздичавiлi яблунi i наспiвно перечищаються води. В лiсах тепер
страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селi - на виднотi - теж мала
втiха. Що воно буде з нами, грiшними, i з безталанною землею? Аби хоч
одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав свої
здогади, усяк по ньому сiє свої думки та сподiванки, тiльки нi мудрий, нi
дурень не знає, хто стане женцем.
Ось нещодавно заїжджав у лiси натоптаний злобою "провiдник", який
поспiшав кудись обiйняти посаду начальника районної допомiжної полiцiї.
Жеручи потраву, вiн повчав своїх двох поплiчникiв i господаря, що тепер
прийшов час сильних i нещаднихваршiв.
Тобi,прислужанку та вiшальнику, може, й потрiбнi сильнi варяги а менi
,вони нi до чого, бо вже бачив, як цi варяги з гиком били курей iз
автоматiв стрiляли у найбiльший вулик.
Отож пасiку довелось завезти до бортiв, курей вударнi, а корiв i
ялiвняк загнати в нетрi. Та чи заховали усе? Не було спокою за
бiльшовикiв, нема його й при новiй владi. То тiльки шляхетний недогарок
Безбородько усi свої надiї покладав на фюрера. Йому я Магазанику, лiта
обтрусили надiї, i вiрив вiн не людям, не можновладним i не владам, а
тiльки тим грошам, з яких i час не вибрав золоту душу. Оце i усе, що
свiтило дому тепер. Видать, лiта!
На заходi передвечiр'я одягається в зеленаво-золотi ризи, а шляхом ще
гуркочуть i гуркочуть машини, аж землi важко - i вiд голiс, i вiд
гусениць, i вiд чаду.
- Визволителi! - водночас iз насмiшкою i острахом каже в думлiсник. - А
де вашi батьки, що "визволяли" Україну у вiсiмїдятому роцi? I вони, i ви
дали таку волю смертi, що й самi вiд не вiдкараскаєтесь. Так воно завжди
було. Але що тепер робиз собою? Що?.. Пора, пора, чоловiче, самiтником
зашиватися на вiдлюддя, на пасiку, доглядати бджолу та ставити свiчку
перед богом за вiдпуск грiхiв, бо, як видно, не для твоєї голови оцей
крутiж... Ось тiльки за якi грошi тепер продати мед? За папероиi страшно,
а золото мало хто має. I над цим, поки живеш, треба сушити голову".
На подвiр'ї заскавулiв кундель - певне, хтось iз своїх навинувся.
Тiльки хто? - кидає обважнiлi очi на дорогу, що проростає синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина - неквапом несе
високi втихомиренi груди - оту спокусу, без якої теж не проживе чоловiк.
Ось iз ким вiн буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженiлого шляху i
свого неспокою.
- Що тобi, Василино? - придивляючись до обведеного смутком обличчя,
питає постарiлим голосом.
- Тяжко, Семене, - зiтхає жiнка, зiтхає вагота ЇЇ персiв, на яких не
спочивало нi одне немовля, а тiльки, певне, спочивали кучми чоловiкiв, хоч
i божиться молодиця, що нiкогiсiнько, крiм вього, не мала. Так вiн i
повiрив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого i досi гарного
обличчя, коли в низькому голосi озивалося саме жадання утiхи. - Тяжко, -
знову зiтхнула Василина.
Лiсник скривив уста i, не подумавши, бовкнув:
- Яким це побитом i тобi тяжко? Твоїх же дiтей нема на вiйнi.
- Осоружний! Так людськi е! - несподiвано спалахнула Василина, круто
обернулась i швидко пiшла не до лiсникової хати, а назад, у село.
- Ти куди проти ночi?! Яка тума запаморочила тебе? - здивувався,
обурився Магазаник. I, не почувши вiдповiдi, кинувся навздогiн ва жiнкою.
На галявинi зупинив її i захекано спитав: - Нащо тобi ця дражливiсть?
I вперше непримиреннiсть i зневага до нього блиснули в отих очах, якi
завжди несли йому то загадковiсть, то хмiль любощiв.
- Прiч з дороги, обридливий! - вiйнула, зашелестiла спiдницями й
обiйшла його, мов зачумленого.
- I чого це такою заїдливою стала? - ще хоче зупинити її.
- А того! Був ти Чортом зi свiчечкою i тепер зостався ним! - спересердя
вiдрiзала вже з-за плеча та й гордо понесла помiж деревами гнiв i злiсть,
а не любощi.
Отi слова про Чорта зi свiчечкою придовбнили чоловiка. Звiсно, вiн знав
про своє прiзвисько, але щоб почути його вiд пiдложницi, - такого ще не
бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затихає всерединi образа
i неспокiй.
I отут, у розiмлiлих лiсах, у яких ще не онiмiли чужi машини, вiн знову
згадав зеленооччя Марiї i своєї доньки. Де вони тепер? Розшукати б їх та й
забратися втрьох у затишний закоморок, подалi вiд вiйни, вiд гризнi, вiд
полiтики. Так хiба ж пiсля всього пiде до нього Марiя? Теж тобi вiдрiже,
що й чорт на старiсть iде в ченцi. От якщо вiйна вб'є її чоловiка, тодi
бiда й пособить менi. Вiд цiєї думки мимоволi здригнувся - справдi, так
може подумати тiльки бiс.
З галявини переходить в урочище, до живуть борсуки. Тут у голодний рiк
вiн закопав грубi тисячi, що вторгував за картоплю. Потiм за цi тисячi
тихцем накупив золотих червiнцiв, якi теж заневолив бiля борсукiв. Ще е в
нього сховок, де нещодавно стояла пасiка, а третiй скарб спочиває в
деревинi хати, що стоїть у селi. Дая нього тепер треба знайти iнше мiсце,
бо хiба в такий час довго хатi стати попелищем? Ех, суєта суєт, а спокою i
досi не мав свiт.
Коли лiсник пiдходив до своєї оселi, на дубi, вмощуючись на нiч,.
простудливо керкнув старий кульгавий ворон. Надокучив вiн, особливо в
передгроззя, своїм скрипучим голосом, але й убивати його тож не хотiлось,
бо досвiтком не пiвнi, а цей старий вiщун завжди будив Магазаника.
Пустищем тепер стала його селитьба. Навiть старий Гордiй sb_
залишається тут на нiч, хоч i давав йому пiд ночiвлю другу воловину хати.
То в клунi гибiв, а зараз i в хатi не хоче вiдпочивати.
I, наче почувши його думки, з лiсу озвався низинний голос дiда Гордiя:
- Семене, ти вже облягаєшся?
- Т" збвраюсь. Як це, нарештi, ви надумались проти ночi прийти? -
насмiшкою насочується слово Магазаника.
- Хiба ж нова влада' не заставить? - бiлiючи полотняними шатами, старий
пiдходить до лiсника, простягає важку, вироблену руку, шкiра на
нiй,тверда, шершава, наче кора на деревi, а пахне душко.
- Нова влада вас послала? - дивується i насторожується Магазаник.
- Атож. Дожилися, що й борщу нема чим посолити. От i приiабанився до
тебе - вiдпусти трохи солi, ти ж, нiвроку, заiсся нею.
- Доведеться вiдпустити. Ви сьогоднi вже ночуйте у мене - Та ж половина
домiвки пустує.
- Тепер, мабуть, пiвсвiту пустує, - зiтхнув старий. - Та коi хата
Гiтлера стане пусткою.
Хоч довкола нiкого нема, а лiсник сторожко оглядається, новi страхи в
душi.
- Ви вже вечеряли?
- Вечерни. - Гордiй поглянув на небо - яку погоду воно вiщує? - Я ще
пiду до коней, а потiм спати.
- На лiжку Стьопочкп лязкстс, дверi зi; не зачипяйте.
- Гаразд.
Вечiр знiмав з вiкон сизу барву, i вони темнiли, немов крила
гайворонiв. Магазаник причинив їх грубими вiконницями, з яких залiзо
проходило аж в хату i там для безпеки бралися гайками на рiзьбу. Незабаром
прийшов дiд Гордiй, покректуючи, почав умощуватися на лiжковi Стьопочки.
Магазаник причинив дверi до своєї половини.
Тихо i сумно в його оселi, де по всiх кутках чаїться самота. Хоч би
Стьопочка погалаганив тобi чи Василина зашелестiла смiхом i спiдницями. I
який гедзь укусив молодицю, коли саме так потрiбнi її заспокiйливе слово i
принада? Магазаник пiдходить до мисника, витирав сiрник, запалює свiчi в
мальованому свiчнику: може, хоч святий вiск вiджене од нього недобре
передчуття i страхи. Що ж, чоловiче, чаївся ти в лiсах, а тепер годi - час
переїжджати до тiєї хати, де й досi в негоду стогнуть половецькi i
скiфськi камени.
Iз свiчником вiн пiдходить до дзеркала, в глибинi його бачить якiсь
непевнi, нiби чужi очi, непевний одблиск гiркої посмiшки i нерiвно
прооране лiтами чоло, - у зморшки вже й посiяти щось можна. Ця думка
страхає лiсника, щоб вiдiгнати її, вiн швидко iде до старовинної, з
червоного дерева шафи: тут тiсно збилася людська мудрiсть. От що тiльки
вибрати з неї? Може, бiблiю? Та, певне, й передпотопове письмо не
заспокоїть зараз сум'яття душi. Краще того дивака, що Дон-Кiхотом зветься?
Час уже всюди пiдстрелив твої вiтряки, а ти й досi живеш у пам'ятi людей.
I королiв, i царiв обскакав на своїй сухоребрiй шкапинi, i фюрера
обскакаєш.
Лiсник витягнув зачитану книгу, пiдiйшов iз нею до свiчника, а в цей
час надворi люто озвався кундель, далi лунко загупали копита, заскрипiли
колеса, загалакали чиїсь голоси. Несе якихось приблуд на вечерю або
ночування. Магазаник кинув книгу на стiл, схопив дробовика, вiдсунув
залiзнi засуви i сторожко вийшов iз хати.
- Хто там проти ночi нахопився?!
Бiля ворiт заворушилися двi постатi, трохи далi срiбно подзвонювали
упряжжю конi, i ще хтось гойднувся за ними, протикаючи темiнь цiвкою
рушницi.
- Пане добродiю, ув'яжи свого вовкодава, бо навiки вкладемо його!
Магазаника здивувала не так погроза, як оте "пане". Вже й вiн на
панство переходить.
- Хто ж ви такi проворнi?
- Полiцiя!
От i притьопала нова влада. Чого їй тiльки треба? Магазаник ув'язав
кунделя, що почав чогось скiмлити i скавулiти, потiм пiшов до ворiт, їх
уже ногою певдоволено вiдкидав кадубастий присадень; обличчя в нього
драгле, кругле, як решето, i подзьобане вiспою теж, мов решето. За ним
сторожко, з гвинтiвкою напоготовi стояв хирлявий капловухий недомiрок,
його видовжений вид був чимсь середнiм мiж кiнською головою i глеком.
- У тебе, пане, нiкого нема з чужих? - пiдозрiло захрипiв решiтчастий,
в нашорошених буркалах його стояло одне зловiстя.
- Нема. - "Ну й мордоворот. Хоч би вночi не приснився!"
- А, опрiч тебе, хтось є в господi?
- Сгара людина.
- Дивись менi! - перетрусив усiм своїм драгливим решетом недовiру. -
Коли що до чого - вiдразу обiтнемо душу, тут їй i капець!
Мова мурмила обурила Магазаника:
- Смерть у кожного за плечима ходить.
- Перед очима теж! - бовкнув глекуватий недомiрок. - Прошу, пане, веди
в свiй барлiг.
У супроводi двох приблуд лiсник поволеньки пiшов до хати. I тiльки тут
вiн побачив, що новоспеченi полiцаї були одягненi не в форму, а в якесь
шарпоття, лише на рукавах свiжiли стрiчки в написом "шуцманшафт".
Пильноокi гостi обникали i одну i другу половину хати, пiдозрiло оглянули
дiда Гордiя, понишпорили у ванькирi, навiть подивилися пiд пiч, а потiм
мовчки вийшли на подвiр'я. Через якусь хвилю до оселi пришелепались i
стали на порозi двое цивiльних: один - високе i носате дебелище, що аж
зiгнулося, аби не набити лоба в дверях, а другий - засушений, a запалим
ротом i такою сiткою зморщок, яка, не помирившись iз обличчям, нiби
вiдтискалась од нього.
Глянув Магазаник на здорованя в свiжому, з полиском костюмi, у свiжiй
сорочцi-чумачцi i не повiрив собi - перед ним, вимитий, пiдстрижений,
напахчений тяжкими парфумами, прискаливши око, картинно стояв i посмiхався
синiми устами Оникiй Безбородько. Де ти взявся, лиховiсний?
- Пiзнав, пане i добродiю найшановнiший? - I наче в дубовi затули забив
смiхом: - Го-го-го...
- Оникiй! - зiтхнув господар. Таки не вхопили чорти бiсового викрутня,
з якого що в ту вiйну почалось його грiховоддя I полювання на грiшну
копiйку. Знову захугувало в головi все давньоколишпс страхiття: i
шибспицi, до яких стояли чергою приреченi, i свiчi на поминальних хлiбинах
старого Човнара, i мати з дитям. У горлi скипiлись слова, i вiн тiльки
спромiгся повторити: - Оникiй...
- Оникiй Iванович, - гоцоровито поправив Безбородько: хай дрiбнiшi не
мають його запанiбрата; вiн пiдiйшов до розгубленого лiсника, простягнув
заволохачену лопату руки. - Здоров, здоров, пане добродiю. Як ся маєш
нинi? Пiдскакуєш чи нишкнеш?
- Ет, живем, аби день передй-ювата, - невиразно промимрив Магазаник.
- Чого се такої сумної завiв у рiк воскресiння Меркурiїв?
- Менi б краще мати рiк не Меркурiїв, а тих святих, що. вмiють
торгувати.
Безбородько показав у посмпящ постарiлi бобини зубiв:
- Гарно, гарно сказав. А ми до тебе, добродiю, з офiцiйним вiзитом.
- Аж з офiцiйним? - не знає, що вiдповiсти невчасному гостю, який мiцно
вчепився в його долоню. Отак i за душу вчепиться.
- Еге ж! Насамперед знайомся, - кивнув головою на млявоокого прибульця,
у чуперi якого поблискував мороз. - Крайсагроном Гаврило Рогиня.
- Гавриїл Рогиня, - скривився, немов од зубного болю, крайсагроном, -
видно, не любив, коли споневажали його iм'я.
- Не вмер Данило, то болячка задавила! - знову вдарив у затули смiху
Безбородько i нацiлився текучего олiєю на лiсника. - А я тепер годова
української районної управи, тобто в чивi, як перевести на бiльшовицьке,
голова райвиконкому.
- Голова раиуправи?! А чому ж не начальник полiцiї? - мимоволi
вихопилось у Магазаиика.
- Спiзнився я, братику, на цю посаду, спiзнився всього ыа два днi, - з
жалем сказав Безбородько. - I тепер маю щастя працювати з колишнiм
кримiнальником Квасюком. А як ти? I досi, скнаруючи, в лiсах одлюдком
живеш?
- У нас кажуть так: старого лиса не виведеш з лiса.
- Тепер ми тобi одлюдно жити не дамо! - рiшуче прорiк Безбородько.
- Чого б це?
- При новiй владi твоя голова дорожче коштуватиме в селi. У Магазаника
покислiшали очi i рот.
- Вже й оцiнили мою голову?
- I ми, i гер крайсляндвiрт, i економкомендант! - урочисто проглаголив
Безбородько.
- Еге ж, - нарештi насмiшкувато глянув на лiсника лемехуватий агроном i
пересохлими навiсами вiй пригасив зневагу.
- А чого я не бачу в тебе нi богiв, нi святих? - запитав Безбородько,
несхвальне похитав перестояною вовною на головi, а потiм полiз правицею у
внутрiшню кишеню пiджака, вийняв звiдти жмут грошей i урочисто поклав їх
на стiл помiж свiчником i "Дон-Кiхотом". - Це, Семене, мiй борг. Вiзьми.
- Який борг?
Безбородько посмiхнувся:
- Пам'ятаєш оту тисячу, з якою кiлька рокiв тому так не хотiла
розлучатись твоя скнарiсть? Повертаю тобi окупацiйиими марками, бо нi
перед кям ве хоту мати боргiв. А хто винен мвнi - теж стягну, з шкурою
стягну! Бери своє.
- Спасибi за пам'ять. Я давно над цим боргом хрест поставив. Може,
перекусите з дороги? - Магазаник зиркнув вя їжупацiйну дрiбноту грошей,
кинув її на постiль i заметушився по хатi.
- Можна й повечеркувати, - великодушно погодився Безбородько. -
Винопиття i церква не забороняє. А ота шинка з димцц i сльозою знайдеться
в тебе?
- Знайдеться шинка й iмбврiвка. Вiд нас голодними i таврездми не
пiдете, - сказав тi -самi слова, якi колись дуже 'подобалися Ступачевi.
- Українська гостиннiсть, Гавриїле! Набивай кендюх та згадуй повчання
одного професора-життєлюба: "Нi один iз органiв тве приносить людинi так
багато, а головне, так регулярно насолоди, як шлунок. Бiйтеся знищити
його".
На померхлому обличчi i в померхлих очах крайсагронома за'коливазгась
подоба вдоволення. Таком^видать, ан Гнатко-Безп'ятко з пекла нiчим не
догодить. От послав бог гостей проти ночi! Але мусиш годити їм, як
чирякам.
Коли на столi з'явився святий хлiб, i ипгнка, i сяр, i масло, i мед, i
нестерпучiї, Безбвродько сам узявся за старовинну, в зеленого сила шнпияу,
яку чомусь назвав кшвою, там наповнив чарки, тагяув гусеницi брiв i
змовявцьки прертк:
- Отi стрiлися, дввродiю, в жаданий час!
"В забiйню, а не в жаданий час", - хотiв вiдповiсти Магазаник, але
промовчав, бо на писках i синiх варгах нового правителя було стiльки
злостивого вдоволення, що не дай бог зачевяти його.
Безбородько почаркувався.
- Хтоiьнемо ж, добродiйство, цю отруту за нового старосту!
- За якого старосту? - оторопiв лiсник у недоброму передпуттi: бiди не
шукають - вона сама тебе знаходить.
- За тебе ж, за тебе, пане i добродiю найшавовиiший! - засмiявся
Безбородько. - Хiба ми не знаємо, що старе веретено умiє прясти пряжу.
- Страх одразу приморозив Магазанику обличчя i нутро. От i попала душа
на бiсовi жорна.
- Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
Опикiй не помiтив, як посмутнiв господар, пiдбадьорливо ляонув його по
плечi:
- Так завтрашнiй дспь запам'ятаєш - на сходi оберемо тебе старостою!
Дождалися таки свого! Дождалися i вистарались! Як iюио гепор iiа душi?
Лiсник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
- А що, Оникiю Iвановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мої
плечi така ноша.
- Ти не хочеш бути старостою?! - Мiж облисiлими повiками здивовано i
дражливо округлились очi змiєїда. - Це, добродiю Семене, не причулось
менi?
- Не причулось, - вiдповiв твердiше. Безбородько наiндичився, пiдвiвся
за-за столу, кинув мiшок своєї тiпi на Магазаника i викотив з грудей
обурення:
- А ким же ти, пане-добродiю, хочеш бути в теперiшнiй хурiовинi? Якi
маєш забаганки i намiри?
- Хочу бути звичайним пасiчником, як i мiй батько. Менi i бджола може
дати прожиток.
- Пасiчником! - зазмiїлась їдь на синiх устах Безбородька, а пiд очима
зiм'ятими циганськими сережками аж затiпались припухлини. - Вiн,
змалiвши-розумом, хоче тепер жити вiдлюдником, як у пнi. Не вийде, голубе,
сиднем сидiти i лежнем лежати! Не той час! - I погроза аж вiдслоювалась од
його зарiзяцького виду.
- Умгу, - подав голi крайсагроном, що аж бухтiв, безбожно лигаючи
шинку, куди тiльки вiн, прожера, вергає її? Отак i дотеребить усю до
кiстки...
- Чому ж не вийде?
У голосi Безбородька заклекотiла жовч:
- Iще не догадуєшся? А хто має бути пiдпомогачем нiмецькiй владi? Ти
подумав над цим своїми крученими мiзками? Чи Дон-Кiхот запаморочив їх? -
тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
- Хай вiд молодших iде пiдмога новiй владi, а менi вже здоров'я не
служить - нездужжя прийшло.
- Що ти галамагаєш! До молодиць на жировисько вiн ще здужалий, а тут...
I де твоя колишня нахрапистiсть подiлася?
- Час i вiйна надломили її, - i сяк, i так опинається i одмагається
лiсник. - Час i камiння ломить.
- Час, який вiн не є, летить на крилах - лебединих чи гайворонячих, -
на плечi ж людинi скидає не пiр'я, а важку ношу, - чиїмись словами пробу
бнiв Рогиня; все на ньому i в ньому було притлумлено безнадiєю, лише однi
зуби не журились - спалахували золотими вогниками i так в'ялили уста, що
на них лускою аж шерехтiла потрiскана шкiра.
- Що, Семене, тебе лихоманить? - трохи охолов, щось прикинув
Безбородько. - Хохломанська обережнiсть чи страх?
- Хоча б i страх.
- _Про колишню зрадливу фортуну вiйни згадуєш?
- I вiд неї маю пам'ятного: ще й досi її жорна гудуть у вухах.
- I даремно. Кайзерiвську помилку гiтлерiвцi не повторять. Не^же ти не
бачиш, як тепер течуть полiтичнi води i яку силу має Гiтлер? Вважай, уся
Європа вже пiд ним, а вiн не тiльки на Москву, а навiть на Iндiю нацiлив
очi i танки. Йому iсторiя записала на своїх картах перемогу. Ось
окайданимо бiльшовикiв, i ти за сумлiнну працю у нiмцiв засягнеш хутiр
свого батька. Герасимом Калиткою, правда, i при нiмцях не станеш, та
хуторянства доскочиш. Тодi вже можеш удень пасiчникувати, а вночi
додивлятися мужицькi сни.
- Не хочу я нi хутора, нi старостування.
- Умгу! - вже зацiкавлено глипнув на Магазаника Рогиня, в якого
працювали не тiльки щелепи, а i їжак щетинистого, сивиною пiдбитого
пiдборiддя.
Безбородько на хвилину замовк, нацiлив на лiсника не зiницi, а шершнi i
вдарив, наче колодiєм:
- Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрiя, часом бiльшовики не
залишили в пiдпiллi? Тодi я сам нашмарую петлю мипом i заарканю твою шию.
Пам'ятаєш, як це робилося за Скоропадського у державнiй вартi?
Страшна погроза i згадки минувши вичавили на чолi Магаваника холодний
пiт. Хотiлося кинути у вiчi шляхетному викрутню: "їжте, лигайте, гостi,
мою шинку, але не шинкуйте моїм життям". Та, похиливши голову, стримав
себе, бо знав тверд осерднiсть Безбородька. Видко, назавше зв'язав їх чорт
бiсовим мотузочком.
Не дочекавшись вiдповiдi, Безбородько зловiсне стишив голос:
- Мабуть, ти недарма колись обiзвав Гiтлера таким словом, за яке тепер
гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився по
спинi i, здається, до решти розчахнув його. Не оплативши страх минулого,
вiн, як у чорну воду, заходив у новий i вiдчував, що вже йому нема
порятунку. Отак i приймаєш у прийми Другу душу, щоб позбутись єдиної... Ох
як тяжко, наче вони стали камiнними, пiдводив у благаннi вiї на свого
гостя i ката: не говори, не говори таке при свiдках.
Безбородько, здається, зрозумiв його i вже спокiйнiше запитав:
- Служиш бiльшовикам у пiдпiллi? Лiсник рукавом витер з чола холодний
пiт.
- Так вони б i довiрили менi. їм зараз у пiдпiллi чи в партизанах
служить воєнком Зiновiй Сагайдак.
- Де вiн?! - хижо стрепенувся Безбородько i поглянув па заневоленi
вiконницями вiкна.
- Це вже нехай ваша полiцiя i гестапо рознюхують. У моїх лiсах його
зараз не було, - збрехав, не клiпнувши оком, бо ващо мати зайвi рахунки i
клопоти.
- З'явиться, одразу ж дай знати! - i наморщив чоло. - А це часом не той
Сагайдак, що був у червоних козаках?
- Той самий.
- Тодi птиця часу знов зводить мене з ним, - i запишався своїм словом.
- Дай боже хоч тепер зломити його шаблю i шию. Отож пильнуй i готуйся на
старостування.
Магазаник знехотя вичавив:
- Не хоче пiвень на чуже весiлля, та несуть...
- Коли б ти був розумнiший, то я назвав би тебе дурнем, а тепер не
знаю, як назвати. А правити маєш по совiстi. Знаєш, чого загинула наша
iмперiя?
- Нi.
- Бо її останнiй iмператор царював без вiри, любовi i пристрастi.
- Йому б нi вiра, нi надiя, нi любов не допомогли б, - розшарпуючи
шинку, сам до себе сказав Гавриїл Рогиня.
- Це тип! - бридливо покосився на нього Безбородько. - Зробили цього
низькольотного мумiезнавця крайсагрономом, а вiн усе невдоволення чавить.
Тем _якусь кiпоть має недовiрок у головi. - I звернувся до Магазаника: -
Так-от, ще по повнiй, бо час наш недовгий, та сядемо на мою каруцу - i
хватопеком до вашого нока.
- Чого ж нам, грiшникам, до попа? - здивувався Магазаник. - Вiдмолювати
грiхи?
- Дурний ти єси. Накажемо попу: хай вiн завтра при всiй громадi
вiдслужить панахиду за полеглих нiмецьких воякiв. Потiм на де-небудь, а
бiля церкви оберемо тебе старостою i знову до церкви - вiдслужимо молебень
за спокiй душi нашого пророка. Щоб усе було для незбiльшовичених дядькiв'
хитромудре, державно i по-божому.
Лiсник випив горiлку, наче цикутину, i ще потягнувся до пляшки: може,
пiдпоїть цих гостей та й...
- Досить! - пiдвiвся з-за столу Безбородько. - їдьмо!
I Магазаник, заплiтаючись у власних ногах, пiшов за своїми дочасними
правителями, щоб їх розперло вiд його харчiв.
Коли вiн етав на порiг, його плеча обережно торкнулась рука дiда
Гордiя.
Магазаник здригнувся.
- Чого вам?.. Хату зачинiть зсередини.
- Хiба тепер про хату - про душу подумай, - зашепзтiв старий i потягнув
його в сiни. - Ти ж маєш розум у головi. Не запродуйся песиголовцям, не
пiди на їхню пiдмову. Чуєш?
- Нiби ж я хочу цього? Тягнуть силомiць, як на зарiз,-^" i тоскно
зiтхнув.
- їутєчи, Семене, вiд них. Не заходь у чужий час, - тодi у свiй не
потрапиш.
Магазаник сумно похитав головою:
- I ти, дiду, кинулись у полiтику?
- Яка ж це полiтика? Саме безголов'я. Втiкай од нього.
- Як же, думається вам, можна втекти?
- Коли нема смiливостi, то зайцем утiкай - i не оглядайся.
- Вже не тi ноги у мене.
- Тодi грiшми одкупись. Не пожалiй навiть лихоманного золота. Сипни їм
хоч у пельку червiнцiв. Не сунь свою голову в чужий казан.
Магазаник знову здригнувся, а вiд ворiт його гукнув Безбородько.
- Вже кличуть.
- Це кликачi на той свiт.
Старий Гордiй, махнувши рукою, вийшов з сiней i повернув у лiси.
- Дiду, а ночувати?
- В тебе i днювати страшно, - обiзвався з темряви непримиренний голос.
Над лiсом узде роїлися петрiвчанськi зорi, i їм не було нiякого дiлечка
до людського посмiття, що пазурами хапалось за видимiсть влади i чиїсь
душi. Чиїсь душi йому нi до чого... А от хуторець "оию згодигхсь. Але
тiльки скорiше заяiвталась воєнна хурделиця... Це ж подумати, яку силу
маєТiтлер - аж на Iвдiю нацiлився.
Магазаник стуквув ворiтьми, на дубi спросоння керкнув отой ворон, що
мав простуду в голосi i кульгавiсть у ногах. Цур ввбi, иомнщо! Невже тя i
вночi почув чиюсь кров?
"Крi" - вiдловiв иа його нiмотне питання ворон, по-гадючи зашипiв
крилами i пролетiв над головами гостей.
"Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш - застрелю".
Вони пiдiйшли до фаетона, в лiхтариках якого слiпо горiли •свiчi.
"Наче за упокiй душi", - полоснув Магазаника забобонний острах.
Не встигли розсiстися на м'яких сидiннях, як решiтчастий полiцай
гикнув, свиснув на конi, i вони, махнувши гривами, полетiли на об'їзну
дорогу. Обабiч заворушилася нiч, заворушились дуби, що тримали на своїх
руках столiття i зорi. . За якусь неповну годину в'їхали в онiмiїе село i
повз церкву ввернули до оселi отця Бориса, який з пiввiку подував на
одному Мiсцi. Вiн i хрестив, i вiнчав Магазаника, напевне, коли таке життя
настало, й ховати буде. Лiсник з жалем подумав про свiй непевний вiк,
перехрестився.
- Умгу, - насмiшкувато сказав на це крайсагроном i позiхнув.
У хатi отця Бориса ще свiтилося. Вiн сам, зi свiчею в руцi, вiдчинив
пересохлi дверi, пустив до оселi непроханих гостей, поставив свiчу перед
образом спасителя, який тримав у руцi поколупану землю. Чи ж втримає
тепер? Погорбатiлий, оповитий сивиною, панотець зупинив великi, iз iмлою
рокiв очi на Безбородьковi, i той, зирнувши на свiчники з тяжкими узорами,
уклонився йому.
- Доброго здоров'я вам, отче.
Не знаючи, що за гостi в нього, старий вiдповiв ухильно i мудро:
- Дай, боже, хлiбовi урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило це
вiтання: чи не вiддiляв батюшка їх од людей?
- Пробачте, отче, що ми запiзно приїхали до вас, - уже починає
гнiватись Безбородько, бо панотець, стоячи бiля обвитих виноградною лозою
образiв, i не думає запросити їх сiсти. - Нова районна влада просить вас
завтра в жалобнiй ризi вiдслужити панахиду за полеглих нiмецьких воякiв.
Батюшка, зiтхнувши, вплiв у сиву прозелень бороди звосковiлу руку,
подивився поверх нової районної влади.
- Не можу.
- Чому ж не можете? - I знову шершнi проклюнулися в поглядi
Безбородька.
- Бо цi вояки не нашої вiри.
- I за многолiття та спокiй душi нашого зверхника i пророка не
вiдслужите молебня?
- За спокiй душi нашого зверхника й пророка? - здивовано перепитав
отець Борис. - Це ж який пророк об'явився у нас?
- Адольф Гiтлер! - виструнчився Безбородько i шарпнув праву руку вгору.
- За нього теж не можу.
- I дарма, батюшко! - зашипiв погрозою. - А от його преосвященство
єпископ Мануїл служив i за нiмецьких воякiв, i за Гiтлера.
Презирство лягло на бляклi уста отця Бориса:
- Тодi i їдьте до єпископа Мануїла.
У Безбородька морозом взялися очi, i вiн вдарив старого кан^ чуками
слiв:
- Отче, ви не думаєте, що за цю мову ми вiдразу можемо вийняти з вас
душу?
Старий здригнувся, приплющив вiї, з погордою глянув крiзь приплентача i
твердо вiдповiв:
- Хто загубив свою душу, вiдписавши нечистому, загубить i чиюсь. Iще
одне тобi скажу: сiдаючи на ханство, думай про двi кари - небесну i земну!
- Коли б ви не такий старий... - захлинувся ненавистю. - Сам би вас
пiдвiсив у катiвнi на гаки.
Отець Борис вiдхилився, вперся сивою головою в святих i непримиренно
зиркнув на Безбородька:
- Скiльки живу, а вперше бачу ката. Iзидi, породження єхидни, iзидi,
дрiбноголовий слизькоумець! Iзидi, чорнозрячий!
Безбородько в лютi кинув руку до вiдстовбурченої кишенi, але передумав,
обернувся i, пригинаючись, вискочив з оселi.
- Умгу, - не то йому, не то мальованому, з панагiєю i патерицею
патрiарху промимрив крайсагроном, безнадiйно похитав омертвiлою головою i
зашелестiв словами, наче сухим листом: - _У мене батько теж був батюшкою.
- Не вiрю, чадо! - вiдрiзав старий...
- Чого ж?
- А ти подумай, коли маєш не вивернутi мiзки, i вирви з нутра
нечестивiсть. Краще нiкудишнiм стати, анiж пiти за такими, - i кивнув
головою на дверi.
Жалi за чимсь пройшли по мерхлому обличчi Рогинi. I навiть їжак
пiдборiддя взявся сумом.
- Дайте, отче, покуту.
- Приїдеш iншим разом, - на щось натякнув старий i поклав руку на
срiбнi защiбки замкненої бiблiї. Назад вони поверталися, нiби з похорон.
- Ох i попа маєм, - нiяк не мiг заспокоїтись Безбородько. - Такий i в
пiдпiлля може пiти. Забув я його настрахати наказом начальника штабу
верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?
- Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.
- То послухай, що там чорним по бiлому написано, я це виучив напам'ять.
Нiмцям, значить, "наявамх збриiших сил для пiдтримання безпеки вистачить
лише тодi, коли всякий опiр буде каратись не пудом, а створенням такої
системи терору збройними силами, яка буде достатньою для того, щоб_
знищятв в населення усi намiри опору. Командарм ловднш винайти засоби для
виконання цього наказу шляхом застосування драконiвських покарань". Чуєте
- драконiвських!
- Драконiвська порода - невиразно, нiби крiзь дрiмоту, сказав Рогиня.
- Ти про що? - стрепенулась погроза в голосi Безбородька.
- Про те, що ви читали як вiрш.
Коли доїхали до лiсникового дворища, Безбородько похмуро прорiк:
- Отож, Семене, прввиай на нiчлiг. Полiцаї хай сплять у клунi, а ми - в
хатi.
- Нотуйте, - збайдужiло сказав лiсник, бо вiдчував, як пропадав його
доля: запiвдарма чи задарма продав її.
- Ех, i вiчi - глянув на небо Безбородько. - Це б до якоїсь потягухи
забратися, та й заснути бiля її боку.
На цю мову Рогиия скривився i норовисто одвернувся вiд жеребила.
В оселi гостi знову накинулись на їжу та горiлку, але тепер найбiльше
нив лiсник, чуючи, як у головi почивав кружляти ярмарок.
Безбородько дивився, дивився на нього й, нарештi, не витримав:
- Ти що, Семене, отак заливаєш мокрухою? Страх?
- Нi, ае страх, а безвiлля та рештки людини. Бо що наше життя? Одне
ошуканство, одна облуда...
- В усьому? - гостро запитав Безбородько, стискаючи в руцi склянку :з
горiлкою.
- Вважайте, у всьому, окрiм жiноцтва. Аiба те жiноча вiряiсть, те не
мала б наша душа жодвего доброго пристановища, - знову згадав свою
недосяжну мрiю, що навiк згордувала ним, Може, з нею i його життя не
вскочило б у такi лещата.
Безбородько не сподiвався таке почути вiд Магазаника, який замолоду був
падким i до дiвчат, i до молодиць. Що ж воно таке" запiзнє каяття чи сум
за тiєю честивiстю, що оминула його?
- Це тебе цiлонiчнi сантименти карають?
- Чого ж сантименти? - глухо обурився Магазаиик... "Високого ти роду,
та песького ходу*.
- Бо вже настав час, коди в iяпшх країнах иавiть письменники не
згадують про жiночу вiрнiсть. Скоро i в нас по нiй правлять аомднки. Час
високої технiки i чистогану розтлiває все, i жiнку також. Недарма хтось
видумав: красу навiть роаух ве адо дає, а грошi можуть.
- Фiлософiя завсiдникiв борделiв, - на витримав Рогиня i, неважливо
обминаюча Безбородька, поплентався спати у ванькир. - Голова глипнув на
лiсника i кинув злим оком вслiд агроному:
- Тип! Чж ве з тих, що сюди - гав, а туди - дзяв!
Магазаник теж кагороїжився:
- Щось вам сьогоднi нiхто не догодить, навiть жiноцтво. А ще - про свою
колишаю жiнку скажете? Ви ж так шукали її" а тепер забули? - згадав оту
чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.
- Не забув, - негадане посмутнiли Безоорадьковi печатi вочи. - Коли
приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителi
шомнолами сiкли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стiни летiла, i
вона таки розв'язала язика: зiзналась, що моя не поїхала в евакуацiю, а
залишилась тут - i к парiизавах, чи в пiдпiллi.
- Ще по знайомству у вас кулю влiпить.
- Не жартуй так страшно, - повторив колишнi слова лiсни"к". - Я увесь
район, як стiжок, розмотлошу, а таки знайду її. От i поговорили, а тепер
вора снати.
- Пора.
- Тiльки подивлюся, чи вартовий чатуєКоли Магазаяик прокинувся i а
шомнолiвкої" вишиоа на. подвiр'я, то в"к" "нице в лiсах рраюгiтало касу.
Так про небеiсне свiтило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в
чорне кустрате гнiздо ворона орiвервуло його увагу. Лiсник приклав дй
плече рушхмцю, прицiлився. Гримнув пострiл, здригнулося вороняче гдiади, з
нього посипались цурпалки галуззя i чорне пiр'я, та ворона в гнiздi не
було.
Мiж деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
- Ти з ким воюєш, Семене?
- З вороном.
- Забобони?
- Може, й так.
- А чого заспав?
То хмiль у мене заспав. Ми вчора не жалiли його. Особливо ти.
- А де ж вулики подiвав? - кивнув головою на пяротiле пасiчисько.
- Мусив заховати вiд розбою.
- Ти ще вiзьми та й при нiмцях брязни таке, то донесхочу ковтаєшся
лиха.
Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снiдати?
- Шинку, пане i добродiю найшановнiщий, її сльози й зараз стоять менi в
очах, жiночi так не стояли, - засмiявся Безбородько. - Аз чого ти почнеш
старостування?
- Втечею з лiсу, щоб не залишити тут голову.
- Тiльки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогоднi добрячу вечерю
барону.
- Якому барону?
- Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанiї приїхав назовсiм
жити барон. Вiн зараз пiдбирає собi надiл, щоб глустий чорнозем, i рiчка,
i луг, i лiсок теж були. Вже наче й знайшов бiля горiлчаного заводу. А
будуватись хоче на замковищi - щоб старожитнiстю пахло.
- Може, вiн i завод намiрився вiдхопити?
- Таки вгадав. Його рiдня колись мала на Подiллi броварнi, а тепер
барон буде горiлчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним
прибуде його супровiд, а перед цим приїде крайсляндвiрт i я.
Магазаник нахмарився:
- Чим же я маю вигоджувати i частувати таких велебних гостей?
- Шинкою, свiжим медом в щiльниках, щоб навiть бджола повзала на них,
варениками з вишнями та сметаною. Барон - мисливець i любить, щоб за
столом усе було просто, як у лiсi. То шинку батуй шматюгами, щiльники
клади нерiзаними, вареники ж став у макiтрi.
- Хто ж їх налiпить тепер?
- А Василина? - згадав давню iсторiю i трусонув своєю вовною, яку вже
приперчили роки.
- Її тепер i золотим калачем не затягнеш до лiсу.
- Тодi я з ресторану пришлю помогача - таку молодичку, що має не очi, а
стрiли: однiєю вцiлює в залицяльника, а другою - в його добро.
- Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гостi?
- За випивку не журися - самi привеземо, свою ж коренкову не став:
барон до чужого зiлля має дурну пiдозру. От нiби i все. А пiсля втечi з
лiсу, що будеш робити?
- Я ще не думав над цим.
- Так ось тобi моя рада: завтра ж вiзьми майстрiв i посеред майдану
зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця,
ти по скоропадщинi знаєш, тiльки ми її механiзуємо блоками Круппа: пальцем
смикнеш мотузку - i вже людина несе голову i душу пiд саму перекладину.
Знову страхiття вiсiмнадцятого року наблизилося до лiсника. Вiн аж
поточився, почувши, як на плечах скоропадчикiв шелестiли шлики, а на
шибеницях - молодi чуби.
- Нi, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмiшкувато викривив синюшнi губи:
- Не тикай менi пiд нiс перекорище, а рубай пiд корiнь свої сумнiви, бо
вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
- Це той, що з чорнокнижникiв?
- Хай буде iю-твоєму. Запам'ятай його слова: "Тiльки жорстокiсть, терор
i страх можуть принести нам владу. Народ був рабом i буде рабом". А щоб
приборкати раба - перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
- Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
- А це вже матерiя не твого розуму, не воруши її язиком, - невдоволено
вiдрiзав Безбородько.
XI
От Оксана спросоння зiскакує з лiжка на долiвку, трава на нiй холодить
ноги, а в сон, в тiло цвяхами вбивається потаємний стукiт. Хто ж це в
запiвдiтау пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жiнка
лякається i стуку, i холоднечi, яка скувала її. Що ж робити? Що?..
Спрожогу хоче бiгти в сiни, а хтось знову сухо б'є у надвiрнi дверi.
Надламуючись, Оксана припадає до постелi, будить чоловiка.
- Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?
- Що?.. Це ти, Оксано? - зi сну, не розплющуючи очей, посмiхається
чоловiк, тягнеться руками до її голови, до її кiс, до її сорочки, од якої
завжди вiє татарським зiллям, лугом чи степом. Дивно, але й досi Стаховi
iнодi не вiрилось, що Оксана його. Тому й упадав, як мiг, бiля неї,
намагаючись не вiдпускати жiнку вiд себе. Пiде вона в поле до картоплi або
льону, а йому вже здається - пiшла за тридев'ять земель, то й знайде якусь
причину, щоб притарабанитись.
- Чого тобi? - I чаїть посмiшку, i сердиться, бо ж хiба не знає, якi є
пащекуватi жiнки?
А вiн, винячись, забубонить стиха до землi чи до спiвучих, з золотими
голiвками снопикiв льону:
- Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду i пiду собi
помаленьку до своєї роботи. Хiба ж я винен, що ти i досi маєш приворотне
зiлля? Еге ж, не винен?
- Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?
- Не знати, хто кому навiки задурив голову, - та й пiде спроквола. А
вона ще довго буде дивитися йому вслiд - i так, i приклавши долоню до
очей...
- Сташе, продрiмись, - вже починає трясти його плечi, щоб витрусити
сон.
- Ти чого? - спросоння нiчого не може второпати чоловiк, перебираючи
рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тiльки, що в неї починає вплiтатися
бабине лiто. Хiба ж давно вiн стрiчав її дiвчиною бiля татарського броду?
Кому вона тодi несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко вiдлетiли роки.
А тут до хатини вiдчиняються дверi й перелякано тремтить голос Миколки:
- До нас якийсь чоловiк прибився. Притиснувся до одвiрка i стукає.
I тiльки тес эр Стах пiдхоплюється з лiжка, тягнеться усiм їiдом на
стук. У дверi знову дятлом забили чиїсь пальцi. Сну як Їж-було.
- Хто ж це, Стате? Не войiцiя? - I навiть употемкд чоловiк бачить
побiлiле обличчя дружин".
- Чого їй до нас? - прислухаючись, вiн похапцем одягається, кладе руку
на шовковi кучерi Мдколки, притискає його до себе i збирається вийти з
хатини.
- Почекай, Сташе. Краще я, - хрестом стала на порозi Оксана '_не пускав
Стаха. - Ти он вiкно вiдчини: може, тiкати треба.
- Оксано, - вже посмiхається їй. - Ти не дуже, того, лякайся. Це нiби
нашi добиваються.
- Якi нашi? - не сходить з порога.
- Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, - заспокiйно торкається її
плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пiзньої осенi на
Оксанинiм лiжку лежить лiсове сiно, з ромашкою, деревiєм, пижмою.
Оксана, вiрячи й не вiрячи, дивиться на Стаха.
- Справдi, нашi?
Стах ще прислухається до надвiрних дверей.
- Кажу ж тобi. Це умовний стукiт.
- Чому ж ти крився од мене? - сторониться i все одно з острахом
давиться ва сiнешнi дверi,, до яких босонiж шерхотить, її чоловiк, бо
тепер усього можна ждати. Он i Гримачи скiльки пережили, коли полiцiянти
приїхалв ие Ромаиа i Василя.
Стаж зуиивжєтьсд перед порогом i тихо питав:
- Це ви?
- Я.
I враз гора звалюється а Оксаниних плiч, а тiло починає розмерзатись.
Наче пострiл, в її вуха гримнув засув, i в сiни входить невiдомий. Стах
чи то притримує, чи обiймає його, i так вони стоять якусь хвильку, не
кажучи нi слова.
- Зiновiю Васильовичу! - скрикує i прикладає руку до уст Миколка. -
Заходьте ж.
- Зараз, Миколко, зайду, - хрипло каже Сагайдак, зачипяе дверi i,
похитуючись, прямує до хатини. - О, тут уся сiм'я. ДраС-туйте, Оксано,
драстуй, Миколко. Як ти?
- Погано, Зiновiю Васильовичу, - похнюпився хлопчак. - Кругом погано.
- Вiд Володимира вiсточки нема?
- Нема, - зiтхає Оксана. I тiльки зараз накидає на коси хустину. -
Поїхав зi своїм технiкумом, а чи доїхав?
- Будем надiятись...
- Запни, жiнко, вiкно.
Оксана похапцем сяк-так застеляє лiжко, ковдрою затiпав єдине вiкно
хатини, в якiй зараз чогось норовить спати чоловiк, засвiчує злиденне,
теперiшнiх часiв, свiтло, бо що говорити про електрику в селi, коли її i в
районi нема. Невiрний мигунець погойдує тiнi, освiтлює щире золото
Миколчиних кучерiв, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха i
змучений вид Сагайдака. Зморшки гiркоти, зморшки втрат якось одразу
пiдсiкли його вуста, недбало поорали високе чоло.
- Ви, напевне, голоднi?
- Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, - намагається посмiхнутись
Сагайдак, вiн скидає картуза, i тепер шестеро очей вражено дивляться на
нього.
- Чого ви? Чого? - здивовано питає i озирається по хатi:
що ж вони побачили таке незвичне?
- Нiчого, нiчого, - першою оговтується Оксана, та в голосi її тремтить
осмута.
Зiновiй Васильович розгублено обводить усiх поглядом.
- Що з вами, люди добрi? Якесь лихо? Може, менi краще пiти од вас?
- Нi, нi, дядю! - припадає до його рукава Миколка. - Побудьте з нами.
- I не подумайте кудись пiти, - сумовито каже Стах, - бо вже скоро й
днiти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печi, коли там щось є.
- Так що ж, нарештi, з вами?
- То не з нами, - не знав що сказати Стах. - Це вас он серед лiта
завiяло снiгом.
- Яким снiгом? - не розумiє чоловiк i мимоволi пiдходить до невеличкого
дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарнiле обличчя. Але не воно
вражає, а чуприна, в яку так несподiвано вкинулася сивина. Вiн провiв по
нiй рукою, однак не осипалася наморозь - вiчною стала. Ось чого бив його
холод на подвiр'ї Бойкiв. От i прощай, лiто, бо зима одразу впала на
голову, певне, для того, щоб довiку не забував отих, хто вже нiколи не
повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойкiв, де старiсть
оплакувала молодiсть i де в трунi лежали отi зернята жита, якi пiдуть у
землю, та нiколи не зiйдуть на землi.
...
