Михайло Стельмах. Чотири броди
страница №11
... - Комусь любов, а комусь папiр'я... То як ти, Данило, до мене потрапив?- Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що менi робити в цьому
свiтi... Ви ж усе знаєте про мене?
- Знаю. Лиха звiстка не лежить, - зiтхнув Дiденко. - Ступач тебе з'їв?
- Ступач.
- То безрозсудний жорстокосердець. Колись вiн був наймитчуком у такого
дяка-викрутня, якого навiть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й
почав лихом копати своє поле. Ох, цi недалекi, озлобленi копачi... Що ж
робити з тобою?
- Ви думаєте, я знаю? Голова зовсiм одурiла. Легко було моїй рiднi
казати: "Тримайся розуму й плуга". Та iнколи розум i плуг не тримаються
нас...
- На жаль, - Дiденко заходив по кiмнатi. - Що ж я тобi можу порадити,
що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю великої влади... Колись ти
менi казав: нам час не дав легкої долi. Пам'ятаєш?
- Пам'ятаю, - похнюпився Данило.
- I це, очевидно, правда: поки час не дає легкої долi. Та хоч би яка
доля випала тобi, хоч би якi випробування лягли на твої днi, ти маєш бути
Людиною. Навiть у найтяжчу хвилину, коли вже все покидає нас, ми маємо
лишатися зi своїм євшанзiллям, з безмiр'ям любовi до Батькiвщини. А вона
нас не забуде. Це кажу тобi як людина вiруюча - як бiльшовик i твiй друг,
що, певне, не дуже зумiє тепер захистите тебе. Розумiєш?
- Думаю.
- То й думай, що воно й до чого, карайся своїми болями, а лишатися маєш
сином. Це про велике i високе думаючи. А тепер про буденне: зчави свої
жалi як мужчина i поки що ставай у мене садiвником. Переходь у курiнь, що
стоїть посеред саду, та й орудуй. А далi стане виднiше. Я вiрю в це, бо
вiрю в розум людський, у розум часу. Згоден?
- Спасибi, - Данило з вдячнiстю глянув пiд втемненi утомою повiки, за
якими стояла велика печаль.
- Пасiка е у вашому саду? - запитав Данило, забуваючи i не забуваючи
своє.
- Стоїть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато i в саду, i на пасiцi.
- Хiба мене колись лякала робота?
- Це я знаю. Вечеряв?
- Нi.
- Повечеряємо холодною iндичиною, i поведу тебе в курiнь. Там є сiно,
ковдра, подушка.
- Не знаю, Максиме Петровичу, як i дякувати вам.
- Обiйдемось без цього. Ми ж радянськi люди. Радянськi! Невже ти
думаєш: анонiмка чи нашiптування зможе зробити нас дрiбнiшими?.. Чуєш?
- Чую.
Здалеку заспiвали пiвнi, а в саду сполохано озвалася дiвчина:
- Ой, уже пiвнi спiвають. Бiжу, бiжу!
- А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постiй.
- Знаю твою капелиночку. Прощавай, бiжу.
- Я тебе на руках донесу...
- От для чого потрiбнi руки людинi, - пiдбадьорюючи Данила, посмiхнувся
Дiденко.
XXII
Бiля татарського броду за якихись пару тижнiв зацвiла пiдснiжником
нова хата-бiлянка, влiтку їй щось дрiмотливо гаепоче зледащiла хвиля й
очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнутi човни, а взимку в
деревинах потрiскує чи дiдом покректує мороз i у вiкна б'ють крилами
вiтровiї, стукають заметiлi.
А коли ж постукає Данило?.. Де вiн тепер, де його очi, де його великi
добрi руки? Може, час забрав i їх, i те, що ввижалося-звалось коханням?..
Вiд такої думки стогiн вирвався з грудей дiвчини, як з отiєї хурделицi,
що нiяк не може знайти собi пристановища. Отак тепер i душа Мирослави не
має пристановища: все борсається у журбi, у розпачi, у вiдчаї, в шуканнях
тiєї дороги чи стежки, на якiй тiльки в снах з'являється Данило. Тiльки
сни привертають його до неї. Тiльки сни...
А навколо так шаленiє хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де
рiчка, де присiлок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому
Мирослава. Метелиця вибиває з неї дух зерна, вибиває i сльози. А скiльки
їх померло в новiй хатi-бiлянцi, в якiй нiколи не замикаються дверi?!
"Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду..."
Це "скоро" стало мiсяцями. Та якими мiсяцями?!. Хай їх нiхто i через
вiки не знатиме...
Хто з нас у бентежнiй молодостi хоч потай не мрiяв про незвичайне
кохання: ти любитимеш свого судженого, а вiн тебе, ик нiхто не любив. Як
нiхто! От i має вона таку тюбов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли
вона довiдалась про все, став її згубою i болючим чеканням надiї -
безнадiї. Навiть сивий тато, приїхавши в гостi до неї, якогось вечора ще
бiльше пригнiтив:
- Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за iншого.
Бо що дiвоча врода? Блисне, мов роса, i туманцем зiйде, наче роса улiтку.
А життя є життям, i воно вимагає свого: коли не любовi, то материнства.
Може, в цьому теж є якась мудрiсть старостi, та як любовi змиритись iз
нею?
I донька нагадала батьковi, як вiн до неї, ще дитини, прихилив з ниви
кiлька сивих, з сльозою колоскiв.
- Тодi ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хлiб святий. А
хiба про людину треба менше дбати?
Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на вiку всякого,
подивився на свої великi руки, якi нiби зважували щось:
- Так де ж вона, та людина? На землi чи в землi? Мабуть, нещадимою
мачухою стала його доля, - i пiшов узяти на нiч дверi на засув.
- Не зачиняйте, тату.
- Це ж чому? - стенув плечем, здивовано з'єднав дуги лiплених брiв. "Чи
не стає його донька причинною?" - А коли хтось улiзе та обiкраде?
Самою скорботою глянула на нього Мирослава.
- Найдорожче уже вкрадено, а ганчiр'я не жаль.
- Воно то так: ганчiр'я не жаль, а роду жаль, - мов сивий туман,
захитався при дверях старий. - Менi мало не щоночi сняться онуки. Невже я
не дочекаюся їх? Може б, ти виїхала з цього села, щоб не журитись до
знемоги... Щоб забути все?
- Я нiчого не хочу забувати! Нiчого!..
I справдi, як вона могла забути ту першу нiч у самотнiх полях, i першi
жнив'янi турботи пiд примруженим поглядом Данила, i отой вiтряк, що
пiдiймав її коси, i отi руки, що вперше пiдiймали її, й отi ворота, що
кигикали чайкою, i тi уста, якi шукали її уст? Як пересохли вони тепер. I
вся вона пересохла, мов покинуте пiсля жнив стебло.
Хоч журба вижала її душу, та не змогла вижати любовi нi до Данила, нi
до людей. Мабуть, через те й поважають, i жалiють її в селi. Навiть оте
гордовите парубоцтво, що чаклує бiля машин, не пiдсмiюється над нею, як
пiдсмiювалося ранiше. Воно ж i пiдбило присiлок толокою поставити їй хату
- може, в новiй оселi поменшає жалiв у молодюсенького товариша агронома.
Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало її хату гнiздом
перепiлки. Це ж треба таке вигадати!..
Ось i постарiлi прибережнi верби та гнучкi верболози. Тримаючись за
гiлочки з в'яззю нерозквiтлих котикiв, Мирослава обережно зiйшла на лiд,
ступнула кiлька крокiв i вiдчула туман вiдпару, який не змогла подолати й
хурделиця. То, видко, рябалки попробивали ополонки й до смерку ловили
в'юнiв. От i бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.
Заточуючись од ударiв заметiлi i знесилення, вона перебрела брiд i
пiдiйшла до хвiртки, але не змогла її вiдчинити - стiльки намело з двору
снiгу i темряви. Тодi взялась обома руками за ворота, трохи вiдхилила їх,
i вони негадано озвались тривожним чаїним кигиканням. Аж здригнулась:
невже i дерево дереву передає голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?
Обтрусившись на порозi, Мирослава кiнцем хустки витерла вологе обличчя
i тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настiй лiтнього поля i
лугу, бо яких тiльки снопiв, снопикiв i в'язок помас тут? Побачив би їх
Данило, узяв би її руки в свої i сказав:
- I чиїй цi ручата не вмiють? Щось чаклунське є в них.
- Ти й про очi так говориш?
- I в очах є чаклунство. От кинули вечiр та мiсяць у них ворожбу - i
вже сохнеш на тараню.
- Не мелiть несусвiтне, товаришу голово. I тiльки без рук.
Де вони, тi руки, тепер?
Стукнула вiконниця, i Мирослава кинулась до вiкна. Але це тiльки хвижа
зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, i там застогнали верби,
як удови. А хто ж вона? Нi жiнка, нi вдова. Невже її доля навiки пропала?
Наче хтось вовтузиться на порозi. Потiм стрельнули сiнешнi дверi,
рипнули хатнi, i в оселю вскочила розпашiла Яринка. Сяктак обтрусивши з
хустки i кожушка снiг, вона повела завзятим оком на Мирославу i
продекламувала:
- Не варила, не пекла - до сiльбуду помела... Як ти на цеє?
- У таку метелицю?
- Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та
метелиця-хурделиця? Ноги ж i не позиченi i не купованi! Хiба ти не любиш
завiю?
- Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.
- I як у такому тендiтному тiлi вмiстилися усi хлiборобськi турботи? -
засмiялась Яринка. - То помели?
- Ти й! бачиш, що робиться надворi. Хата зривається з пiдмурка, ще
полетить у безвiсть.
- То й що нам негода? Хiба погано бiгти i розшарпувати петлi хуртовини?
- Ой Ярино, Ярино, кому ти i вродою, i вдачею саме щастя принесеш?
Дiвчина враз посмутнiла, зiтхнула.
- А може, не пiдемо до сiльбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця
журба одiйде вiд тебе? - обняла подругу i знову зiтхнула. - А до нас
позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Вiн уже в область
збирається, бо в районi набив руку. "Наб'ю в областi руку - i подамся
вище", - перекривила молодого Магазаника, засмiялась i почала поправляти
снопики, що стояли на скринi. - Пахощi вiд них оберемками йдуть. Ця
пшениця з селекцiйної станцiї?
- Еге. Торiк менi ученi лишень одну шапочку насiння вiдмiряли, а цього
року вже маємо он скiльки справдi золотого зерна. Як би це радiв Данило.
- Я тобi хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, -
Ярина вiдсунула заслiнку, вийняла миску з рибою i грибами та,
прислухаючись, поставила на припiчок. - Чи пе гостi до тебе? Хто б це?
- Мабуть, Геннадiй Шевчук, - подумала про голову колгоспу.
- А коли?.. - Ярина з-пiд вiй глянула на подругу.
- Хiба це може бути? - лякаючись, запитала сама себе Мирослава.
- То чом не може?.. От якогось вечора постукає в дверi, стане на
порозi, ось так, усмiхаючись, як вiн умiє, i запитає:
"Скучила?" А ти його назвеш безсовiсним.
- Я б його й совiстю своєю назвала, аби тiльки голос подав. На присiнку
загупали чиїсь кроки, далi хтось постукав у дверi.
- Заходьте! Заходьте! - в один голос сказали Ярина й Мирослава.
I от поволеньки вiдчинилися дверi, й на порозi картинно розкапустився
Стьопочка в новому добротному кожушку i сивiй смутшевiй шапцi. Вiн скинув
її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вiй. За своїми
думами i не помiтив, що за ним вiдскочили дверi.
- Здоровi, чорнобровi! - удавано весело привiтався й почав розщiбувати
кожушка, щоб i його новiсiнького, з синього сукна френча побачили.
- I чого тобi тут?! - обурилась Мирослава.
- А чого вам одразу вкидатись у гнiв? - ображено смикнув плечима
Стьопочка. - А-а-а! Ви й досi, Мирославе Григорiвно, сердитесь за колишню
догану в перехiдний перiод? Пора б уже й забути її. Кожен iз нас, коли
пошкребти душу, вартий догани, i вообче...
- Шкреби свої руки i не лiзь iз ними в людськi душi, - вiдрiзала
Яринка.
Стьопочка хитрувато-примирливо посмiхнувся їй, поклав шапку на серф:
- А чого менi, скажи, не лiзти до людської душi, i вообче, коли я вже
поет?
- Ти - i поет?!
- Авжеж! - Стьопочка з внутрiшньої кишенi френча вийняв учетверо
складену газету. - Ось почитай, коли не розучилась. Це нiчого, що в
райгазетi. Наб'ю руку в нiй - i в обласну, наб'ю там руку - i в
енциклопедiю з портретом.
Дiвчина спалахнула:
- Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радiсть i
енциклопедiї, i всьому селу.
- Ет, сiльська самодiяльнiсть, - зневажливо махнув шапкою на Яринку. -
Ще влiпи якусь реплiку.
I влiплю: ти не помiтив, що маєш в очах пiвпуда нахабства!
- Чи не бреше твоя вага?!
- Стьопочко, зроби ласку - щезни туди, звiдки пришвендяв, - попросила
Мирослава.
- Не можу! - заперечливо похитав головою Стьопочка. - Це вище моїх
сердечних i розумових сил. Я, звiсно, знаю, що кожна людина має солодкий
час любощiв. Був цей час, догадуюсь, i у вас, Мирославе Григорiвно, i
вообче. Та солодкий час швидко минається, а приходить реальнiсть, вiд якої
нiкуди навiть на конi не втечеш. I от, щоб ви повiрили в серйознiсть моєї
душевностi, я осьдечки ось, навiть при Яринцi, при свiдковi своєї юностi,
значить, скажу, що маю мрiю i намiр одружитися з вами... Отак, а не
iнакше.
Враз iз сiней озвався знайомий голос:
- Я мимоволi стаю другим свiдком, - i до хати увiйшов заснiжений
Ступач. Тiльки чого вiн розгублений такий.
- О, це ви нахопились? - розгубився, але водночас i зрадiв Стьопочка,
вклонившись, знову приклав шапку до серця. - I як ви втрапили до нас?
- Хуртовина загнала. Правда, вже нiби пересiдається вона. То ти маєш
мрiю i намiр одружитися?
- Точнiсiнько так. Прокопе Iвановичу. Це скажу i при вас, i при всьому
присiлку, бо вже i Стьопочцi прийшла сiмейна пора. Мирослава гнiвом
обпекла i жениха, i Ступача:
- Хай вiн одружується на карбованцi, на якому зависли його гендлярська
душа i совiсть.
Ступач приязно глянув на Мирославу i покосував на жениха.
- Це ви даремно, Степан Семенович - людина скупенька, але тепер не
карбованець, а поезiя править ним.
- Ви ще не розкусили його: вiн за карбованця продасть i поезiю, i вас
заразом.
- Що вона меле як елемент?! - враз налився буряковим соком Стьопочка. -
От у чиїй душi, видать, сидить ворог. Вона й досi любить того арештанта,
що он на стiнi висить. З нею треба щось робити.
Ступач махнув рукою:
- Це вже не наше дiло.
- Як не наше, коли вона вiдкидає принципову любов в iм'я ворожої? її
треба проробляти, громити, i вообче!..
- Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дiвчина.
- I щось затремтiло в голосi Ступача, i провина майнула в очах. Вiн
обернувся до Мирослави: - Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко,
i ти пробачення.
- Ну, коли аж ви просите, то куди менi дiтись? Здаюсь!
Хоча б па вашому мiсцi... - Стьопочка пiдняв руки вгору i так вийшов з
хати.
Ступач вклонився Мирославi, чогось аiтАнув. Чого б?
- Ще раз пробачте. Бувайте здоровi. - I пiшов слiдом за Стьопочкою,
який щось невдоволено мурмотiв у сiнях i повторював своє "вообче".
Ярина спровадила непроханих гостей, потiм вбiгла до хати, пригорнула
Мирославу.
- Звiдки на тебе береться всяка напасть? Коли багато краси, то ще
бiльше клопоту. Ох i розтривожив мерзенний грiхоплут. I все одно лихе
минеться, а ти будеш з Данилом, чує моє серце! - Вона знову пiдiйшла до
печi. - Пiсля такого сватання i повечеряти можна. З яких ти позицiй
дивишся на рибу, гриби, i вообче?.. - перекривила Стьопочку.
- Ой Яринко, Яринко... А де ж твоє кохання?
- Чого нема, того нема. Та я ще можу почекати. А от чому Роман i Василь
до цього часу нiкого не знайдуть? Стiльки ж в гарних дiвчат...
- Що вони пишуть?
- Служать на заставi. Так уже скучила за ними i їхнiми витребеньками.
Вони ж де не йдуть, то смiх розтрушують. О, метелиця таки вщухла.
Прощавай, сестро, - вона поцiлувала Мирославу, вивинулась з оселi, i
пiдкiвки її чоботят брязнули на млиновому колi, яке пiсля жнив привезли
Мирославi Роман i Василь.
Мирослава поснувала по хатi, мерзлякувато повела плечима, глянула у
вiкно, за яким уже вiдчувалася ворожба ще невидимого мiсяця, i пiдiйшла до
фото Данила. Вiн довiрливо, трохи сумовито посмiхався їй чи комусь...
Може, й справдi, тепер посмiхається комусь, забув її, бо чого не
трапляється в життi? З такими невеселими гадками вона роздяглась i знову
глянула на фото.
"Хоч у сон прийди, коли не можеш iнакше. Чуєш?"
Поправивши снопики, вимкнула свiтло i не лягла, а впала на постiль. Ще
якийсь час чула, як бiля хати, втихаючи, вовтузився i зiтхав вiтер, потiм
у вiкна так гарно врiзались перемерзлi зорi, у шибки постукав пучкою
мiсяць, загойдалась земля i перенесла її у дитинство, коли вона з поля,
бувало, очiкувала матiр, що теж мала спiп золотого волосся i вечоровi очi.
Дуже рано вони пiшли в землю i барвiнковим цвiтом проглянули па могилi.
Тепер вiтер схлипнув, наче немовля... А батько так хоче дiждатися
внукiв...
I вже не чула, як стиха брязкнула клямка, скрипнули дверi i в оселю,
скрадаючись, увiйшов Данило. Вiн не зачинив за собою дверi, боячись
їхнього скрипу, боячись себе, боячись мiсячного марева, в якому, наче
женцi в бiлому, стояли снопи. Захлинався настоєм лiта i туги. Отак i стояв
бiля порога людиїтою чи тiнню її. Як його тепер зустрiне Мирослава:
прокльоном чи журоою га сльозою? Бо нiчого ж не дав їй, окрiм горя.
Коли трохи вгамувалося серце, вiй почув дихання i обережно попрямував
до лiжка, схилився над ним, вдивляючись у Мирославу, що була напiвзакрита
хвилею кiс, вони i курилися, i зблискували в невiрному свiтлi мiсяця.
Скорбота лежала на її пересохлих устах, у мiжбрiв'ї, i в снi зворушливо
здригалися вiнчики вiй i тiнi бiля них. Доторкнутися б до них устами,
почути, як прокидаються, врозтiч кидаються вони, як прокидаються очi,
переляк, а потiм усмiшка. I таке дороге слово: "Безсовiсний".
Та чи маєш ти право на це? Подивись на свою кохану, мов на дороге
малювання, i йди свiт за очi. Не край i не карай цю красу, цю нiжнiсть,
цей смуток.
I, переломлюючи себе, вiн ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на
Мирославу, на нiжки, що вибились з-пiд тоненької ковдри, на мiсячну
дрiмоту її кiс i обернувся до дверей - так, певне, буде краще для неї. Вiн
залишить їй свiй подарунок i пiде собi.
I тут проти розуму збунтували любов чи сумнiви: а може, тiльки тебе,
дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночi не зачиняла дверей?
Ще не знаючи, що робити далi, вiн тихо-тихо пройшовся по хатi, постояв
бiля снiпкiв пашницi й неждано побачив мiж вiкнами своє фото. Де ж вона
взяла його? Таке було тiльки в його хатi... Он воно що... Глибока
вдячнiсть зросила, затопила його душу, i вiн, непевно посмiхаючись, знову
пiдiйшов до лiжка, дивився i надивитись не мiг на своє кохання.
"Мирославе, люба", - кликав її в думцi, а далi, непомiтно для себе,
покликав i вголос.
I раптом прокинулась Мирослава, кинула руки на груди, зiтхнула.
Даниловi стало лячно, вiн вiдхилився у тiнь.
А дiвчина, одгортаючи коси од чола, сiла на лiжко.
- Так ясно почула його голос... Ой, що це?! - В голосi її забринiли
переляк, подив, сльози, а в настороженi очi увiйшов мiсяць. I тiльки
перегодя запитала: - Сон?
- Сон, Мирославе.
- Данило! Данилку! Ти?!
- Я.
- Прийшов?
- Прийшов.
Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вiкна.
- Данилку, рiдний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! - I впала
йому на груди, вiрячи й не вiрячи, що це вiн. - Не може бути...
- Виходить, може, - поцiлував iї коси, що й тепер, як у далеку давнину,
назбирували мiсячне мево i сум матiоли. Враз Мирослава злякано
вiдсахнулась од нього.
- О, почекай - я ж роздягнена, - прикривши рукою вирiз сорочки, вона
метнулась до лiжка, пiдняла руки до жердки, залопотiла одягом i вже через
хвильку, нiяково посмiхаючись i тручи пальцями вiї, пiдiйшла до нього,
поклала йому руки на плечi, поторгала їх: чи справдi це Данило?
- Чому ж тебе так довго не було? Чого я тiльки не передумала. Як
ти,любий? Данило посутенiв:
- Як?.. Хiба це життя, будь воно прокляте разом з тим, хто покалiчив
його.
- Данилку, ти озлобився?! - жахнулась Мирослава, вiдсторонилась од
нього.
- З таким життям, як у мене, й мертвий камiнь озлобиться. Мирослава
зiбралась у болючу грудочку i, не спускаючи погляду з Данила, твердо
сказала:
- Що хочеш роби, як хочеш роби, тiльки не оздоблюйся. Тебе ж не
Батькiвщина, ие люди судили, а слiпа ненависть Ступача.
- Оп як! - подобрiшав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу i
не став пояснювати їй, що не озлобився вiн, а тiльки має велику душевну
скруту. - А для тебе хто я тепер?
- Ти для мене все: крайня, муки, надiя, муж, батько мого сина чи
доньки.
- Невже це може бути? - не повiрив їй, ве повiрив своєму майбутньому.
- Це все буде, Данилку. Побачиш: i я, i вашi дiти, i добрi люди будуть
ще гордитися тобою, якщо ти ие озлобишся i не здрiбнiєш, як дрiбнiють у
злобi.
- Якою ж ти стала!.. - вражено дивився на неї i надивитись не мiг.
- Якою, Данилку? Старiшою?
- Нi, мудрою... наче лiто.
- Хоча й весни в нас не було, - зажурилась Мирослава. - Он у мене за це
лiто й зморшки з'явились.
- Це не зморшки - це мудрiсть!..
Данило почав цiлувати отой снiп, що тримав у собi ранок, отi очi, що
тримали в собi вечорину.
Мирослава горнулася до нього, як нiколiг не горнулась, не вiдхилялась
нi од його уст, нi од його рук.
Щось гупнуло бiля призьби, i вони сполохаю" завмерли.
- Це, мабуть, грудомаха снiгу впала з даху, - пiдiйшла Мирослава до
вiкна. - А ще бiля хати iнодi зайцi гупають. Я для них снiп вiвсянки
поклала. О, дивись.
Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-бiлiй скатертинi дугу
курився живий клубок, ось вiн вскочив на подвiр'я - i прямо до снопа.
- От i маємо шматок казки, - гiрка посмiшка обвела уста Данила.
Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
- Не забув, як нам з моля або лiсу батьки приносили хлiб од зайця?
- Не забув. I я тобi щось принiс. Може, посмiєшся з дурня.
- Не мели несусвiтне... - I запнулась - мало не сказала давнє: - Не
мели несусвiтне, товаришу голово.
Данило розщiбнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в бiлий папiр,
бережно розпеленав його. - Ось тобi, - подав їй якiсь три стеблинки.
- Що це? - здивувалася Мирослава.
- Подивись.
Вона ввiмкнула свiтло i побачила три свiжi пшеничнi колоски, що
нiжно-нiжно бралися цвiтом.
- Це ж звiдки таке диво?
- З теплицi Дiденка. Новий надiйний сорт виводить чоловiк, а я бiля
нього кручуся.
- Спасибi, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надiї, щастя.
- Коли б воно так сталось, - спохмурнiв чоловiк, а далi дiстав з
портфеля велику тернову хустку. - Ось тобi моя перша, хай не останньою
буде.
Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила руки в червоний цвiт
хустки.
- Таки пам'ятав?..
- Не було й години такої, щоб не думав про тебе.
- А про мене й не питай. - I сльози з'явилися в очах i голосi, щоб
пригасити їх, сказала буденне: - Данилку, може, повечеряєм?
Вiн глянув у вiкно, похитав головою зорям, що вже мiнили нiчну барву на
досвiтню, зiтхнув:
- Менi вже треба йти. Скоро свiтанок. Мирослава, напевне, не почула
його останнiх слiв.
- Який ти гарний, Данилку.
- Я погiршав у своїй душi.
- Ти покращав у моєму серцi.
- Менi пора.
- Нi, нi! Ти зараз не пiдеш. Ця нiч буде нашою.
- Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула його голову до
себе, вiн чубом торкнувся до її персiв.
- Любов не може бути поза законом.
- Це говориш ти?
- Нi, моя любов.
- Ти не боїшся її?
Мирослава самою правдивiстю заглянула йому пiд вiї:
- Материнства не бояться - ждуть...
Ця нiч була їхньою пiччю. Забувши все, Дапило й передлював у Мирослави,
тiльки вона, йдучи в гамазеї перечищати зерно на посiв, уперше за цi
мiсяцi замкнула хату... I друга нiч була їхньою, i третя. Вiдтепер,
здається, усе його життя стало очiкуванням оцих зимових мiсячних вечорiв,
з яких, наче саме кохання, виходила i приходила Мирослава. Вона приносила
пахощi морозу, розтривоженого зерна i найкращу в свiтi посмiшку. Кому
дякувати, кому вклонятись до землi, що ти, доле, є на землi?..
А четвертого вечора, коли вже повернулась з роботи Мирослава, бiля
їхнiх ворiт зблиснули фари машини, потiм згасли, i згасли на вiкнах
лисицi. Хтось, наче в киреї, пiдiйшов до хвiртки.
"Хто б це мiг бути? Невже знову по його душу?"
Заборсались пекельнi думки, Данило поблiд, але нiчого не сказав
Мирославi, яка саме поралась бiля печi. Здається, саме серце вiдстукувало
кроки невiдомого. Тiльки чого вiн один? Далi не витримав:
- Мирославе, до нас хтось iде.
- Ой! То я зараз! - розпачливо зойкнувши, заметушилась, кинулась до
дверей, зачинила їх, гуркнула другими.
"Нема тобi щастя, мiй клопоте чорнобривий". I враз, нiби з потойсвiту,
почув:
- Добрий вечiр!
"Комусь, може, добрий, а комусь..." А в голосi прибульця нiби щось
знайоме вчулося. От зараз i довiдаєшся про все. I так подивився на
пшеничнi з цвiтом колоски, нiби шукав захисту в них.
Ось вiдчиняються дверi, i вiн не вiрить своїм очам: у хату за
Мирославою ступає осмiхнений Дiденко, вносить з морозом свою широку, мов
дзвiн, кирею i кiлька пiвмiсяцiв зморщок навколо вуст.
- Максим Петрович!
- Впiзнав? - начо дивується чоловiк i не стирає посмiшки з обличчя.
- Та нiби впiзнаю. Але, як говорять старi люди, яким побитом? Дiденко
почоломкався з Данилом, картинно в своїй киреї захопив середину хати i
пiдпер бровами високе чоло.
- Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при однiй тiльки
умовi: щоб на столi було смажене, пряжене i так шматками, бо через твою
милiсть голодний, мов старий вовк.
- Через мене? - не вiрить Данило.
- Атож, - коротко вiдказує Дiденко i вже серйозно, навiть якось
урочисто починає так говорити, мовби читав грамоту. - Такот, чоловiче
добрiїii, писав тiї по iнстанцiях листи про себе, а я тихенько писав про
тебе. Завмираючи, очiкував ти вiдповiдi, тривожачись, чекав i я. I от
сьогоднi до мене прилетiла звiстка, як ластiвка.
- Звiдки?! - поблiдши, не голосом - душею запитав Данило i приклав руку
до грудей: чи то серце, чи свiт пiшли обертом...
- З Центрального Комiтету! Спасибi йому, всю напасть вiдкинуто вiд
тебе. Чуєш?
- Ой! - скрикнула Мирослава, ступила крок до Максима Петровича, та
зупинилась i глянула на Данила.
А той у круговертi думок завмер i став безмовним, потiм тай
стрепенувся, даче визволявся з непорушностi каменя i з безодень туги. Вiн
мовчки пiдiйшов до Дiденка i мовчки, здригаючись, почав його обнiмати.
Припала до гостя й Мирослава, не витираючи слiз, що котились i котились по
щоках.
- Та годi, годi, - удавано невдоволепо почав вiдгетькуватися вiд них
чоловiк. - Кирея стане мокрою од слiз. - А далi повiв оком на пiч: - Бату,
самому доведеться варити картоплю, бо вам уже ие до мене.
Мирослава i Данило посмiхнулись, ще вiрячи й не вiрячи в те, що
сталось.
- Пiдсмiюються над старим, - махнув рукою Дiденко i тiльки тепер
побачив на Столi у вазочцi свої колоски i знову зламом брiв пiдпер чоло: -
Злодiйство напоказ?
- Отакий менi подарунок привiз. А я й сказала: хай цей колос буде нашим
колосом надiї, щастя, - ; защебетала Мирослава. - I збулося загадане.
- Хай так i далi буде! - Знов урочистiсть пробилася в голосi Дiденка. -
З цiєї нагоди прочитаю вам слова видатного польського письменника
Жеромського: "Добути з голої землi щось, таке таємниче, таке чудесне своєю
будовою, своїм життям i смертю, як колос пшеницi, хiба це не означає бути
спiвтворцем дива?"
- Гарно сказано! Це слова осягнень! - нарештi ожила мова Данила, а
обличчя його й досi то блiдло, то лихом анил ось вогнем. Максим Петрович
пильно подивився на Данила:
- Знаю, ти вже в мене працювати не будеш, то хоч скажи, що думаєш
робiт"?
I той, торкнувшись снопа, твердо вiдповiв:
- Знову орати, сiяти, вивчати мудрiсть землi, ростити врожай, людянiсть
та любов.
- Ростити врожай, людянiсть та любов... - задумано повторив Дiденко. -
Для цього варто жити i працювати, навiть до знемоги...
ЧАСТИНА ДРУГА
I
- Ти вже йдеш? - питається, як питалися у тi днi, не голосом, а пекучим
болем.
- Iду, люба, - хоче якось утiшити своє кохання i не знає, як його
втiшити, бо що нашi слова в години розлук?
Дiвочi руки, дiвочi очi, уста шукають його; беззахиснiстю, стогоном,
вiдданiстю, материнством вона обвивається навколо нього, не пускає до
порога, бо хто зна, чи повернеться вiн до цього порога.
- Почекай ще, Данилку. Почекай!
- Пора вже.
- Пора, пора, - погоджується Мирослава. - Але ти пожди.
- Я ждав би, так час^ не жде, - вiдриває i пе вiдриває її вiд себе, а
сам чує за вiкнами знайомий скрип - то деркач, як i пїрше, вiдчиняє
досвiту хвiртку.
У Мирослави засiпались уста, засiпались повiки.
- Данилку, а як ми будемо без тебе?
I хоч так тяжко на душi, вiн журно посмiхається:
- Хто ж це - ми?
Вона скидає на нього сльозою приiмлений погляд, а голос її стає
по-материнськи низинним:
- Я... i дитина наша. Ти не думав про неї?
"Дитина?!" I вперше - у її першiм передчуттi, у першiй таїнi
материнства - вiн вчуває повiв того, для чого ми живемо, того, що має бути
з нами i пiсля нас.
- Люба... - хоче щось сказати i не знає що, а серце вже займає всi
груди. Справдi, як не подумав, що в них може бути дитина, якої, можливо, й
не побачить вiн. То вже судьба. А зараз з вдячнiстю прихиляється до
Мирослави, пригортає, вицiловує її уста, брови, очi, що тепер тримають у
собi не синю вечорину, а втемнiлу печаль вiкiв.
- Я скрiзь буду думати про тебе... про вас... - Вiн пiдiймає її, немов
дитину, на руки, притуляється головою до її персiв, а на пам'ять приходить
мамин голос: "Був собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".
От i прощавай, журавко, прощавай, бо журавель iде назустрiч вiйнi чи
смертi...
Не жаль було себе i своєї молодостi, а жаль було всього окривдженого
свiту, i своєї журавки, i рук своїх, якi ще й досi не паробилися дiлечка.
Так у вiйну наробляться, будь проклята тiоня!
Вiрив: не схибить його око, засилаючи смертi смерть; вiрив, що до
останньої краплини кровi буде битися iз недолею, до останньої, бо ж хiба
вiн не син своєї землi?
Вiн бережно ставить Мирославу па долiвку, встелену шаблями татарського
зiлля, зазирає у вiкно, за яким ранок розмикає вiї i вода в бродi подає
голос, а молоде жито розгортає над собою сизий сон. I на жита вiн не
надивився, не намилувався, як лебедiють вони, не наслухався їхнiх шумiв,
та й чи наслухається вже?..
- От i.прощавай, моє серце...
- Дапилку, побудь iще трохи з нами, - стогоном озивається такий рiдний
i такий зараз незвичний голос, i знову Мирослава обвивається навколо
нього, не пускаючи вiд себе.
- Не можу, кохана.
- Чому ж ти не можеш? - наче зi сну питає, про що й питати не треба, i
дивиться, як нiколи не дивилась: з далини чи з давнини. - Чого?..
- Бо вже ранок.
- Бо ти вже там? - повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла перед
ним беззахисна i журна, немов стеблина в росi, а руки все шукали й шукали
його i падали вниз.
- I там, i з тобою... Тiльки ти, люба, як воно вже не є, не дивися на
свiт крiзь сльози. Сльозами не захистиш нi себе, нi нашого дитяти, нi
когось. Чуєш?
- Чую, Данилку... Кого тiльки благати, щоб ти повернувся?..
- Я прийду до тебе, неодмiнно прийду.
- Прийдеш?.. - для чогось перепитує вона. - Чекатиму тебе як долю свою.
Його чекатимуть як долю!.. То вже за це варто жити, страждати i до
загину битися з чорним вороном недолi.
Коли Данило по шаблях татарського зiлля дiйшов до порога, що став
порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
- Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз... - Зметнувши своїм пшеничним
снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестiла ними, потiм рукою витерла
вiї, перепеченi уста i через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тiнь,
iшла i до Гримичiв, i до Оксани, i до татарського броду, за яким сизо
волохатився ранок i жiночою печаллю журилися луговi чайки. А де той
погонич-птах, що почами виспiвував: крийок-крок, крийок-крок? I де той
журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам маєш стати отим
журавлем, що рятує життя...
Данило так подивився довкола - i на землю поранкову, i на блакиття
неба, - наче весь обшир хотiв увiбрати в себе, ще раз пригорнув, охопив
вузлом рук Мирославу i швидко, вже боячись себе, пiдiйшов до берега,
зiрвав з ослизлого прикорня ланцюг, зiпхнув човен на воду, ускочив у
нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений свiт, гойднулося все, що
роками влягалося в Душу.
- Прощавай, кохана!
- Ой! - кинулась до нього Мирослава, та вже смуга води з затопленими
тiнями верб, з затопленим смутком очеретiв пролягла мiж ними.
- Даниле! Данилку!.. - в благаннi простягла руки до нього, до легкого
вербового човника, до нерозгаданого свiту.
Сплеснув зойк, сплеснуло весло, вiдштовхнувся берег, з очей скапнула
сльоза, з весла - краплина часу. Знову i знову бухикнуло весло - i вже на
цьому березi вона, а на тому - вiн, а мiж ними вогке золото обмiлин i
заспане чи приспане сонце у бродi.
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - та й те
неповне...
У райвiйськкоматi Данило без жодних ускладнень пройшов мобiлiзацiйну
комiсiю i, полегшено зiтхнувши, вийшов на просторе, заросле споришем
подвiр'я, яке тепер стало сумним юрмовиськом рiдних та кревних, що
прощались i проститись не могли, крадькома випивали по чарцi, а впивалися
журбою.
Оминаючи гуртки i пари, оминаючи жалi матерiв, вiн пiшов понад
огорожею, за якою через дорогу, не знати куди, бiгли спалахи i сполохи
жита, Придивляючись до них i вбираючи в себе неспокiй ниви, Данило
схилився на плiт, а житами, оживаючи, пiшли його роки, добрi й недобрi,
пiшли його спомини, пiшли його тривоги, сплеснули хвилею рiднi броди i
озвалися її голос, її шепiт, її сльози. Журавкою звала Мирославу мати...
"Був собi журавель та журавка", - i от коса смертi замахнулась на них,
замахнулась на все.
Негадане збоку тихий скрик:
- Данилку!
Вiн оторопiв. До нього бiгла вона, бiгли маки на її платтячку, бiгли,
перетрушуючи тi маки, її ноженята, бiг вiтрець у її косах, що мали повiв
степу i смуток матiоли. "Звiдки ж ти? З якого ти поля, з якого ти чару?"
Аж не повiрилось, що це його наречена, що вiн пригортав, милував її, що її
пшеничнi коси дозрiвали на його руцi i що крiзь сон вопа довiрливо кликала
його: "Данилку".
Мирослава, водночас посмiхаючись i журячись, кидає через плiт руки,
мiцно схоплює шию Данила, як може, притискається до нього.
- Данилку, рiдний...
- Прийшла?
- Прибiгла... Як ти?
- Як i люди.
- Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, - i бiгцем метнулась
од нього, i бiгцем прилетiла до нього, вже тримаючи руку бiля серця.
- Ти не сердишся, що... ми прийшли? - зорiє на нього.
I як тiльки було сказано це - ми!
Знову хвиля вдячностi сколихнула йиги дужим тiлом. Вiн пригорнув
Мирославу, цiлуючи, надивляючись на неї i дивуючись з її голосу, що з
сьогоднiшнього досвiту вже озивався таїною материнства. З якого ти поля, з
якого ти чару?
- Любий... Найкращий...
- Це ти найкраща.
- Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
- Буде, кохана.
- I на раннiх, i на вечiрнiх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, -
вже звертаючись до невидимих зiрок, сказала тай, як кажуть нашi сивi
матерi. - Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
- Не можна, люба, до житечка: вартовi без перепустки не пустять.
- Пустять... Я говорила з ними. Назвалась твоєю дружиною. Данило
похитав головою:
- I що вони?
- Сказали: "Коли вже така жiнка просить, то вiдпустимо чоловiка. На двi
години". Як ти?
- Ще двi години щастя.
- Коли ж побiльшає його?
- Ще прийде наш добрий час.
- Тодi до житечка, щоб нам було життячко, - сказала як заклинання.
- Тодi до житечка, - глянув на ниви, що бiгли та бiгли до самого
небокраю, пересiваючи сонце i тiнi.
I в цей час чиясь рука нахабно, мiцно лягла йому на плече. Данило
обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтiхою, широко стояв осмiхнений
Стьопочка Магазаник, за його спиною вiтрець ворушив сатиновий горб
сорочки.
- Кого я тiльки бачу i кого виджу?! От не думав, не гадав, i вообче!..
- Чого тобi, Стьопочко? - Данило хотiв порухом плеча скинути руку, але
вопа вже клiщем учепилася в нього.
З обличчя Стьопочки зiскочила посмiшка, i воно стало крижанiти, а в
скостенiлих очах проклюнулись колючi iскорки.
- Питаєш, чого менi треба? - I процiдив по складах: - Довiдочки!
Колись, пригадай, яку мав наругу вiд тебе: я аж згинався, вимолюючи
довiдочку. А тепер хоч з печiнок вийми i покажи мопi свою!
- Якої тобi довiдочки!? - блiднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка
самою їддю полоснув її:
- А чого це ви, товаришу агроном, нiби наполохались i навiть
перелякались? Видать, не все в порядку у вашiй любовi? Хай мспi ваш
доброчсспик у самого воспкома документально пiдтвердить, що вiн iде в
армiю при всiх справних документах. Як ви на цеє, i вообче?
Данило розлючено зiрвав з плеча Стьопоччину руку.
- Я зараз дам таку довiдочку, що й сонце потемнiє тобi!
Стьопочка вiдскочив, переляк шугонув йому пiд жовтуватi вiї, але вiн
переклiпав його, загрозливо пiдняв руку, рiзонув нею повiтря.
- Вiн ще й норовиться! Як не пiдеш зi мною до воєнкома, зараз же гукну
людей!
- Стьопочко, ти не зробиш цього! - жахнулась Мирослава.
- Ще й як зроблю! - i кивнув на Данила. - Стьопочка теж хоче
перевiрити, звiдки i чому вiн прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна
пройти перевiрку.
Чавлячи свою гордiсть i гiднiсть, ще надiючись на щось, Данило тоскно
запитав:
- А може, вiйна перевiрить нашi душi?
Стьопочка ошкiрився радiсною посмiшкою:
- Вiйна ще десь, а Стьопочка тут перевiряє пильнiсть. Пiшли чи гукати
людей?
- Не жируй, смерде, на чужому горi - зi своїм зустрiнешся.
- Це ще ми побачимо, хто з чим зустрiнеться. Аякже! Ходiмо!
- Данилку, рiдний, - надломлюючись, припала до нього Мирослава.
- Почекай мене. Я прийду, - сказав, як i в хвилину прощання, одiрвав од
себе її руки i швидко пiшов до будинку вiйськкомату.
- От так, не iнакше, хоча могло бути й Iнакше, - Стьопочка й-за плеча
зирнув на Мирославу, защiбнув губи й потрюхикав за Данилом, сам
сумнiваючись: чи треба йому було ув'язуватись у таке дiло, коли не знати,
що буде завтра. Та, може, проявивши пильнiсть, вiн залишиться тут, у
районi? Хай iншi рвуться на фронт, а голова Стьопочки i в районi
знадобиться.
Ось вони зупинились перед кiмнатою воєнкома. Стьопочка постукав кулаком
у дверi, пропустив поперед себе Данила, якого починає тiпати дрож.
"Вгомонися, вгомонися ж!" - наказував їй Данило i до болю стискав
кулаки..
З-за столу пiдвiвся майор Зiновiй Сагайдак, насупроти якого сидiв Стах
Артеменко. Воєнком не раз колись стрiчався з Данилом не раз захищав його
на пленумах райкому вiд Ступача i не раз розповiдав у їхньому селi про
червоних козакiв, бо сам вилетiв iз цього звитяжного племенi. Вiн кивнуи
Даниловi чорним, як галка, чубом, невесело посмiхнувся. Але що вiщує ця
посмiшка? Колись вiд нього почув, що кожна людина має чотири броди:
блакитний, як досвiт, - дитинство, потiм, наче сон, - хмiльний брiд
кохання, далi безмiрної роботи i турботи, а зрештою - онукiв i прощання. А
тут хоч би до своєї дитини дожити... Стояв, кам'янiв у напрузi, i все одно
чув мову чотирьох бродiв своєї рiки, i чув, як час проходив крiзь нього, i
чув, як у серцi стиналися болi i жалi. Чого ж вiн такий невезучий? Чи не
тому, що й досi не навчився хитрувати нi з людьми, нi з землею?
- Ми, товаришу воєнком, до вас, - береться догiднiстю не тiльки вид, а
й уся постать Стьопочки.
- Сiдайте. Розказуйте, - Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на
Данила, цiнує його обличчя чи душу, i знову жуйний усмiх лягав на його
темнi уста. Який же ти гарний, чоловiче, та доля теж не жалувала тебе:
залишила свої шрами i на тiлi, i на душi... - Розказуйте!
- Але ж тут є свiдок, - глипнув Стьопочка на Стаха. - А нам би треба
без свiдка, бо дiла, i вообче...
- Тодi ми, товаришу Артеменко, трохи пiзнiше погомонимо, - сухо сказав
майор, а коли Стах вийшов, насмiшкувато глянув на Стьопочку. -
Розповiдайте без свiдкiв.
Стьопочка, вихлюпуючи медоточивiсть воєнкому i глибоку пiдозру
Даниловi, швидко-швидко заговорив:
- Товаришу военкоме, я осьдечки персонально i власноручно мало не
волоком приволiк до вас Данила Бондаренка, хоч i впирався вiн.
Сагайдак трiпонув чубом, що впав на стрiлчастi брови, насмiшкувато
примружився:
- Навiть упирався? Чого ж?
- О, тут дiло по всiх параграфах непевне, а може, й темне! - I
Стьопочка так розчепiрює руки, наче має в когось уп'ястися ними. - Ви
добре знаєте попередню iсторiю Бондаренка. Якось, правдою чи неправдою,
вiн вискочив з неї, принишк був трохи в своєї коханої, а далi при допомозi
непровiрених вигулькнув на керiвну йосаду в колгоспi i зразу ж узявся усе
крутити на свiй триб, пiдривати економiку,i вообче.
- Пiдривати економiку? Факти! - кинув Сагайдак.
- Ось вам найсвiжiший: цiєї весни вiн органiзував на полi їдальню i не
бере у людей за обiди i вечерi жодної копiйки. То як це зрозумiти, що
доросла душа не платить за пропiтанiє? Хiба отаке не є економдиверсiєю?
Вiдповiднi органи вже мають сигнали i порушили справу. То чи не втiкає
Бондаренко вiд своєї справи в армiю?
Данило зiтхнув, глянув на военкома, але той перевiв погляд на Стьопочку
i глухо запитав його:
- Товаришу Магазаник, ви пам'ятаєте, за що вас недавно зняли з роботи?
- Та... - зам'явся Стьопочка. - Хiба ж тепер, коли вiйна, до цього?
- Кажiть, чого ви нiде не знайдете собi пристановища? Голос военкома
прикував Данила. Що ж воно? А Стьопочка поморщився, махнув тiєю рукою, яка
нещодавно жмакала Данилове плече:
- Знеславили мене, товаришу военком. Обмовили пiдозрiлi, i вообче.
- Майте хоч трошки мужностi! - похмуро сказав Сагайдак. - Не вас,, а
ви, де могли, обмовляли i згризали чесних людей, як згризали колись i
тепер гризете товариша Бондаренка.
Данило отетерiв: невже не причулось? А ти, дурню, вже й одчаю
ковтпув...
На побiлiлих щелепах Стьопочки спухнули роздвоєнi жовна.
- Але ж сам товариш Ступач...
- Не ховайтесь за чиєсь прiзвище. Ви знаєте, як вас прозивали у вашiй
конторi?
- Нi.
- Нiкчемником i дьогтемазом! I не безпiдставно. Iдiть! Стьопочка
найоржився i огризнувся:
- Як же менi йти, коли я маю пiдозру...
I тодi Сагайдак рубонув його словом, як шаблею:
- А твоє препильне нутро нiколи не пiдiймалось вище пiдозри. Нiколи! I
мене тепер можеш узяти на замiточку, бо ж я iз тих неперевiрених, якi
пiдтримували Бондаренка. Iди!
- Я пiду, бо мушу коритись, i вообче, але гляньте, чи в Бондаренка
справнi документи! - заволав Стьопочка. Воєнком презирливо вiдповiв:
- Документи в нього справнi i совiсть також. Не розсудив вас мирний
час, то, може, розсудить вiйна.
- Щось тут, видиться, нiби не теє. От незадача, - розгубився Стьопочка.
- Тодi дозвольте менi на пару годин одвихнутись до мiста.
- Не дозволяю!
- Але ж чому?! - розпачливо скрикнув Стьопочка.
- Бо з Жмеринки вже вийшли за вами машини залiзпичношляхового полку.
- I я буду разом iз ним? - переляк аж струсопуя Магазаником.
- Разом.
- Отакої!.. Попав з-пiд ринви на дощ... - зчавив обурення Стьопочка i
побокував до дверей, тут сiц оборпувся i, про всякий випадок, кивнув
головою воєнному: - Наше вам...
- Iди.
Розчепiрена постава Стьопочки зникла за дверима.
Сагайдак мiцно стиснув Даниловi руку:
- Ось як воно бува, хлопче. Бiс i життя робить бiсiвським. Посидьмо
перед дорогою, перед судьбою. Хай оберiгає тебе доля вiд усього_ лихого.
- Спасибi, Зiновiю Васильовичу, спасибi!
- Найшов за що дякувати! - I кивнув головою на дверi: - Дьогтемаз i
богiв обквецяє дьогтем. А нам тепер треба люто битися з ворогом, може, до
останнього подиху битися. Знаю, яким ти був ревним хлiборобом, а зараз у
кожнiм прожилку маєш почути кров солдата, так тепер треба Вiтчизнi! Чуєш?
- Чую, Зiновiю Васильовичу. Вiрте менi.
- Я тобi завжди вiрив, бо ж бачив, який ти в роботi, який серед людей.
Менi не треба нагадувати тобi: з людьми ми дужi, з народом - непереможнi.
Хто ж вiдступиться вiд цього, - пропаде i для себе, i для всiх... Що ж
наостанку сказати тобi, людинi, яка пороху не нюхала? Найтяжче, не собi
знаю, буде перед першим боєм i в першому бою. Не скаменiй, коли почуєш,
коли побачиш, як бiля тебе стане орудувати смерть, - стрiляй у неї, кляту,
ломи її, безжалiсну, бо, видать, така наша доля: нiхто не зломить їй
хребта, окрiм нас: Iванiв, Данилiв, усiх синiв, що вiрнiстю живуть. Та й
будь здоровим. Посидiли б трохи бiльше, але час не жде.
Вони обнялися, притулились головами один до одного, а на порозi стали
близнята Гримичi й Стах Артеменко. Невже i в них негаразд з документами?..
- Данило Максимовичу, i ви з нами?! - зрадiли близнюки, трiпнули
буйними, з сонцем чубами.
- У Данила Максимовича iнша дорога, - строго подивився на хлопцiв
Сагайдак.
- А жаль, - одразу посмутнiли парубки: у них же так - почне смiятись чи
журитись один, зараз же засмiється чи зажуриться i другий.
II
Провiвши Стьопочку до вiйськкомату, Магазаник самотньо повертався в
лiси.
Обабiч липового шляху, як i полись, з пагорба на иагорб пiдiймалися
корогви молодого жита, але сьогоднi й вони не заспокоювали, а тривожили
душу. Що, що, а жита Магазаник любив тiєю неспокiйною любов'ю, яка
невiдомо з якої предковiчпостi входить у кров селянина. Любив вiн i тiнi,
що мiнливими плесами перехлюпувались iз жита на жито, iз жита за обрiй i
мали в собi бентежнiсть утемнiлого срiбла. Але тепер i тiнi загубили
срiбний повiв, поважчали, поважчало i сонце в небi: вiйна!
Тiльки безнадiйний дурень та безнадiйний злостивець може радiти вiйнi -
отому страшному посiву здичавiння, свинцю i смертi. Магазаник по собi
добре знав, що таке вiйна i її крученi та скалiченi шляхи, бо вона ж
спочатку поманила його фальшивими шовками гетьманських шликiв, а потiм
кинула на тi загидженi дороги, про якi й тепер лячно згадувати. Коли б не
вона зi своїм брудом щодення, менше довелось би потiм шахрувати,
викручуватись, плюгавити i, певно, його нутро не було б до краю забите
усяким грiхоплутством. О, грiхи нашi, грiхи; обсiдаєте ви людину i
паршивою копiйкою, i злобою, i солодкими любощами, обсiдаєте все життя,
щоб жила вона зi страхом i вмирала зi страхом. Якби ж то можна було знову
повернутися до рокiв свого дитинства, коли звичайний цвiт кульбаби
здавався червiнцями, а кожнi очi, кожен придолинок, лужок, i рiчка, i лiс,
i вiтряк, що блакитнавився бiля самого неба, тримали в собi хвилюючi
таємницi.
Та минула пора таємниць, настав час спустошення, хоча й не один раз
видирав ти любощi, хоч i маєш у потаємних закапелках не цвiт кульбаби, а
справжнє срiбло-золото... Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мої
i душа стривожилась моя.
Чи не вперто за довгi роки Магазаїшк отак вiдчув i тягар своїх грiхiв,
i гнiтючий тягар самотностi, бо яким не був його Стьопочка, а все-таки
син, та ще й одинак. Даремно свого часу вiн, Семен, так остерiгався мати
дiтей. Бо що ж тепер одип син?.. Ох, як знову подешевшає людське життя, а
подорожчає хлiб, сiль i золото. Солi вiн уже двi пiдводи завiз у лiси, хоч
якими словами обзивали його жiнки. Тiльки одним трохи втихомирив їх:
- У мепо ж лiсництво па плечах, а у вас пiдинiдуальпi роти!
А як тiльки достигне жито - все до зернини треба впакувати в сховок, бо
хто знає, на яких шалених вагах теперiшня вiйна буде важиш насущний хлiб.
Тихо-тихо мають короговки молодого жита, тихо-тихо поскрипують колеса,
i скрипить всерединi печаль, обмотуючись i згадками пройдешнього, i журбою
сьогодення, i тим дрiб'язком, що, певне, нiколи не витiкав iз його жил. То
й що з того? Вiн же не високими матерiями чи iдейностями живе, та й що не
кажи, а в людини бiльше дрiбних справ, анiж великих, - хотiв перед кимось
виправдати себе, але не виправдав i ще раз глянув на розливи жита. Чогось
стало жаль їх, нiби по них котилася невблаганна колiсниця вiйни i смертi.
А покотиться ж, бо сiли фашисти не в шарабани, а в танки. Це так йому
колись говорив Оникiй Безбородько, якого аж лихоманила злоба до
бiльшовикiв. Де вiн тепер трусить заяложеними патлами i до кого прив'язує
жовтi печатi очей?
I знову в безоднi минулих рокiв вигойднулись гетьманськi шибеницi i
петлi, нашмарованi сiрим солдатським милом, i витягнутi шиї пiд ними та
мiж небом i землею молодi, iз вiтром чуби.
Невже це було?!
Невже це буде?!
Незвична тиша стояла довколо його лiсової, щойно облагодженої оселi.
Нiде не озветься нi жiночий голос, нi коса косаря, нi пiсня чи пересмiхи
громадiльниць. Отак, неначе в мертве царство ввiйшов.
Обходить Магазаник своє володiння - i лiси, i галявини, i кортунок, де
над осамотiлими пнями п'янко пiдсихає нескошена трава, а бiля пнiв млiв
достигла дика полуниця, - i нiде нi лялечки, i нiде нi слова, тiльки на
пасiцi бджоли розстеляють тремтливе золоте снування. Для кого вони так
стараються на мед: для своїх чи для чужих? А якi вулики в нього! Усi на
вiсiмнадцять та на двадцять чотири рамки! Уже пора вiдокремити на головний
медозбiр маток од бджiл, щоб менше було черви, а бiльше меду... Найшов чим
турбуватися тепер.
Отут па пасiцi колись до нього, як молодiсть сама, пiдiйшла легкостанна
Марiйка з такими косами, що гордовито вiдхиляли їй голову. А в тих косах
заплуталась стрiчка бабиного лiта i пе знала, що їй робити: чи
пригорнутись до людини, чи злетiти у небо. Bin саме вирiзав з дуплянки
щiльники i спочатку не помiтив дiвчини. А коли побачив - скам'янiв од її
погляду, од її усмiшки. Боже, що то була за усмiшка! Святiсть i лукавство,
непевнiсть i жадання чогось, довiра i опаска мiнились, вражали у нiй. I
вражали весняно-зеленi очi з таємничою iмлою чи хмелем юностi.
По знаючи куди подiти руки, з яких тягуче стiкав мед, вiн паронiтi
вичавив з себе:
- Чого тобi, дiвчiно?
- Роботи, дядечку, шукаю, - наспiвно прожеоонiла вона i онов освiтила
йому своїм поглядом.
- А що ти вмiєш робити?
Дiвчина глянула на свої завеликi рученята i вже посмiхнулася їм:
- _Полоти, прати, мити, варити, жати, орати, сiяти, косити.."
- I навiть косити?
- I навiть косити. Ми рано зосталися без батька, - враз посмутнiла
заробiтчанка, i бiля уст її зникли потаємнi ямки, що вибивались усмiхом.
Магазаник травою витер руки.
- Тодi он бiля возовнi вiзьми косу i пройди покiс, - не так хотiв
бачити косьбу, як бiльше побути з дiвчиною, з її голосом, з її посмiшкою.
Марiя хутенько метнулася до возовнi, потiм пiдiйшла до нього i вмiло,
по-косарськи, махнула косою, а на плечах її гойднулися важкi, з бабиним
лiтом коси.
Вiн любувався ними, i дiвочим станом, i попалiлими литочками, на якi...
