Михайло Стельмах. Чотири броди
страница №23
...иш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сiм ешелонiв сковирнув зрейок, а полiцiя встигла зафотографувати тiльки його плечi. Обернiться!
Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звiрив його з плечима Ступача
i залишився невдоволений.
А тим часом вiдчинилися дверi i коло них став заснiжений Данило
Бондаренко. Вiн теж був у формi полiцая. Глянула Яринка на Данила,
злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумiв її,
посмiхнувся i почав прислухатися до слiв Стьопочки.
- Ану, товаришу Ступач, сiдайте осьдечки i гарненько розкажiгь, як i
звiдки пригуцали на територiю рейху?
- Не скажу.
Стьопочка зверхньо вiдкопилив губу.
- Скажете! Коли людську душу поставити на колiна, вона все скаже!
Ступач вражено скрикнув:
- Мої слова!
- Тепер вони мої, вашого нiчого нема, - i тут Стьопочка побачив Данила,
витрiщився на нього. - А-а-а...
- Бе! - Бондаренко насмiшкувато глянув на полiцая. - Здоров, "вiнець
природи". Пiзнав, може?
"Вiнець природи" скривився.
- Пiзнати - пiзнав, - i мимоволi торiшувся рукою до шиї. - Але де ти
взявся, як опинився в полiцiї, i вообче? Говори!
- Це в пана Ступача спитай - вiн менi допомiг.
У Стьопочки очi полiзли на лоба, вiн з переляку одразу обм'як.
- Пан Ступач допомiг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так i догадувався,
що ви в таємному начальствi, як пан Басаврюк, i вообче. Але обов'язок
служби заставив перевiрити навiть вас. Пробачте, може, чарочку вип'ємо?
Ярино, горiлки на двi парсуниi Як ви генiально провели свою роль!
I не витримав Ступач, з презирством глянув на полiцая:
- Цить, блазню! Я i до смертi залишусь радянською людиною. Стьопочка
спочатку розгубився:
- Радянською? Як це зрозумiти?.. А-а-а! Ану у дверi! Побачимо, як на
допитах заграє твоя шкура. Ми iз тебе швидко зробимо тiнь. Бач, нiмцi
везуть до Москви мармур на монумент переможцям i залiзнi хрести навалом
везуть, а хтось ще про радянське думає.
Бондаренко насмiшкувато перебив Магазаника:
- Почекай про мармур i хрести. А тим часом не думав, що я маю бiльше
права на Ступача?
- Е, нi, це мiй трофей.
- Я тобi, Стьопочко, за цей трофей дам вiдкупного. По руках? Полiцай
задумався, потiм махнув рукою:
- Де вже не пропадало мов - давай тисячу i роби з цим приблудою, що
хочеш. I тепер заволав Ступач:
- Стьопочко, не вiддавай мене йому. Ти знаєш: вiн без солi з'їсть мене.
- А мене особистi рахунки не цiкавлять, - я людина державна.
Ступач у розпачi охопив руками голову, сiв на стiлець. Безвихiдь
згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишенi грошi, дав їх
Стьопочцi, а той спокiйно почав їх перелiчувати.
- Усе вiрно. I добре, що грошi новенькi. То й бувай. Яринко, я пiзнiше
розплачуся з тобою. - I Стьопочка скрадливо, ходою дрiбного хижачка,
вийшов з корчомки.
Данило не то з жалем, не то з насмiшкою глянув на того, хто покалiчив
його найкращi роки. Чи хоч вiйна навчила тебе чого? Ступач пiдвiв припухлi
повiки, пiд якими спалахувала ненавидь.
- Тепер твоє зверху. От тiльки шкода, що в свiй час я не добрався до
твоєї душi.
Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
- Самодуром ви були колись, а ким залишились - не знаю. Iдiть з очей.
- Як це iти?! - остовпiв, розгубився Ступач i пiдвiвся з стiльця. -
Куди йти?
- Хоч пiд три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тiльки
мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь,
Ступач скрикнув, притримав уста рукою i нiби крiзь туман подивився на
Бондаренка:
- Данило Максимовичу, то ви?..
- То я... Iдiть! Тут небезпечно.
Ступач хотiв кинутись до Данила, та засумнiвався, зiтхнув, пiшов до
дверей i зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
- Даниле Максимовичу, рiдний, тiкайте звiдси, бо тут уже тричi був з
таємної полiцiї Басаврюк.
- Басаврюк?! - сторожко глянув на дверi. - Тодi, Яринко, зразу ж тiкай
звiдси.
- Куди?
- До тiтки Зосi i разом з нею в партизанський загiн. Щось менi є?
Дiвчина кинулась до комiрчини, винесла ремiнну валiзку.
- Ось вам.
- А тепер бiжи. Я сам замкну твою корчму. Ох i вiї в тебе, Яринко. Вiд
таких вiй, певне, повiкам важко.
- Найшли час пiдсмiюватись, - зiтхнула дiвчина.
Вони поцiлувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибiгла з корчомки i
кинулась у пристанцiйну пiвтемiнь. Данило ж пiдiйшов до дверей, над якими
висiв пучок червоної калини. Вiн i тут нагадував Яринцi i добрим людям про
безсмертне червоне знамено, пiд яким народилася їхня доля i доля їхньої
землi.
Погасивши свiтло, вийшов iз корчомки, замкнув її i, згинаючись вiд
ударiв вiтровiю, подався до привокзальної площi, де стояв його мотоцикл.
За станцiєю Данила наздогнав шалений спалах, а потiм вибух.
"Восьмий!" - обернувся, сам собi сказав чоловiк i скорiше пiшов до
свого вкраденого коня, у колясцi якого незворушно сидiв заснiжений Петро
Саламаха.
- Чули? - трусонув шапкою i снiгом у бiк станцiї i посмiхнувся. Цей
бiлявий велет з чорними пiддашками брiв мав по-дiвочи зворушливу посмiшку.
- Чув, Петре.
- То недарма гнали краденого коня, - приплескав снiг на кабiнi i
обережно почав з-пiд кожушка виймати автомат.
Коли вони, долаючи чорний вiтер, виїхали з площi, навперейми їм iз
собачнею кинулося кiлька бангофжандармiв, гестапiвцiв та полiцаїв, серед
них були Стьопочка i якийсь у лахмiттi старець. Стьопочка скрикнув, рукою
показав на Данила. Фашисти i полiцаї, хапаючись за зброю, кинулись до
мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотiли собаки.
Саламаха, майже не цiлячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а
Данило вихопив з кишенi гранату; як i в перший раз бiля далекої степової
станцiї, зубами зiрвав кiльце, i лимонка, розриваючи смертельний ланцюг,
звiльнила дорогу. За спинок" озвалися зойки i скавчання. На повнiм ходу
вiн проскочив контрольно-пропускну заставу i, чуючи за собою погоню,
вирвався в поле, де ще гiрше шаленiла негода. I тут, розсiкаючи чорний
вiтер, їх почало наздоганяти хистке нерiвне свiтло. Ось уже воно Захопило
всю дорогу, ось уже просвистiв свинець, i коло них сумирним снуванням
затремтiли червонi, золотi, жовтi, нiжнозеленi пунктири трасуючих куль.
Данило крикнув Саламасi:
- Пригинай, Петре, голову! Той примружив очi, посмiхнувся:
- Нема перед ким пригинати голову. Летiть!
- Лечуi
Застрибали, наче хотiли вилетiти зi своїх гнiзд, придорожнi, з бiлими
рушниками на стовбурах дерева, iз темряви здиблювалася i з гудiнням, з
рокотом вiдлiтала земля, а дорогу все розтинали i розтинали мечi погонi.
Назустрiч з долини тяжко пiднялася вантажна машина. Коли вона, ослiплюючи,
порiвнялась iз ними, Саламаха вдарив iз автомата: може, скрутить її на
дорозi. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку вiдстали i плетиво
трасуючих куль, i мечi погонi, а потiм знову почали промацувати їх.
Та ось щось цюкнуло Данила мiж плечi, на груди впала кров. Не мiг
притримати ЇЇ, бо треба було долати чорний вiтер, i Данило мовчки, без
слова, без стогону долав його, все нижче i нижче схиляючи обважнiлу голову
до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи - i вiн добереться до журавлиного
броду, а далi мотнеться кригою на татарський. По кризi нiмцi побояться
вести машини. А за татарським бродом вже й до лiсу подати рукою - до
пшеничних кiс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюкiв, до своєї
доброї рiднi, серед якої недаремно минули його лiта. Щось заговорив
Саламаха. Тiльки що? Вiн хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе,
може, найдорожчу хвилину...
Треба не виказати, що знесилля вже натiкає в руки. Отак i долає
неминучiсть. Вiн вiдчував, як вона викволюв все його тiло, i жаль стало
тих днiв, що не прийдуть до нього, i того дiлечка, що вже не зробить
вiн... i любовi жаль... Iще боляче товклась i товклась думка, що комусь
мав допомогти, та не допомiг. Але кому?"
Негадано запахли суницi, прибився дiвочий голос, i вiн згадав...
Коли мотоцикл, наослiп проскочивши байрак, почав спускатись до рiчки i
в знемогу ввiйшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до
Саламахи:
- Петро, ми мали привезти в загiн Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш її
сам. Не забудеш?
- Iїе забуду, - зiтхнув чоловiк i тернув рукою очi.
- Здається, вiдiрвались, - вже не сказав, а прошелестiв неслухняними
устами.
Чорний вiтер почав мiнитись йому на червонi кола, на калиновий вiтер,
який хилив i нахиляв достиглi грона. А звiдти, де починався чи
закiнчувався калиновий вiтер, вийшла Мирослава з дитям бiля грудей. А вони
ж i весiлля свого не грали... I тепер до нього стали наближатись, оживати
весiльнi рушники, що були розвiшенi на стовбурах дерев, а вже з броду
заспiвали невидимi дружки:
Ой думай, думай,
Чи перепливеш Дунай...
У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брiд, вистачило
снаги й посмiхнутись усьому свiту, бо недаремно жив у ньому i, як мiг,
дуже нелегко, але чесно перепливав свiй Дунай...
- Ось уже й татарський брiд! - гукнув Петро Саламаха, щоб якось втiшити
його.
Еге ж, татарський. Тут нiколи восени i взимку не вiдпочивають i
поздовжнi i поперечнi вiтри, а весна б'є у бубни човнiв, i пречистими
лiлеями, i пречистими дiвчатами розквiтає лiто. А за татарським бродом
конi топчуть яру руту i туман. За татарським бродом iз сивого жита, з
червоного маку народжується мiсяць, i коло козацької могили, як повiр'я,
висiкається старий вiтряк, що увесь вiк старався людям на хлiб.
А коло броду на долонях бережкiв пiдснiжниками зiйшли хати-бiлянки i
чекають, i чекають, i чекають своїх дiтей iз вiйни, i сльозами матерiв, i
сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя
тримається на синах...
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - _та й те
неповне. Чому ж?
Чому?!
XXII
А життя? Зi страхом та болем лягаєш, зi страхом та болем устаєш, i
навiть у снах нема вiд них порятунку.
Змiнився свiт, змiнились i люди. Одних так прибило горе, що вони стали
нiби тiнями в подобi людськiй: ми нiкому нiчого... А iншi, дивись, неначе
з-пiд грому та грози вийшли. От такими Стали i її дiти, i її спокiйний
Лаврiн. Та що Лаврiн? Вiн хоч у германську бiля кулемета вовтузився,
привiз їй з вiйни замiсть подарунка довгi кулеметнi стрiчки. Вiд цього
дарунка в неї сльози закипiли, а вiн витирав їх пальцями i туркотiв, що
вона горличка, лебiдонька i голубка заразом. Вiд "голубки" й прояснилась,
бо ж знала свiй характер...
Що вже говорити про чоловiка, коли навiть у дiда Ярослава є своя
таємниця. Оце ж недавно почав збиратися нiби кудись у гостi. Олена
принесла йому деко разових коржикiв i шматок сала, почала впаковувати їх у
вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти її у велику заплiчну торбу. Олена
помiтила, заважкою стала кобза кобзаревi. А коли вiн поставив її навсторч,
з неї вискочило мiдне тiльце патрона. Старий нагнувся за ним i так, нiби
нiчого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потiм пильно подивився на
Олену, ще й вусом повiв.
- Бачила?
- Бачила, - похитала головою вона. - I нащо це вам?
- Виходить, треба.
- Оце ж маєте нести в гостi?
- Подарунок непоганий.
- А нащо ви його в кобзi ховаєте? - не знайшла чого кращого запитати.
- Бо полiцаї ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, -
добряче посмiхнувся i доконав її вчешiм словом: - Конспiрацiя!
- Ой тату, тату, - зажурилась вона, - Увесь наш рiд уже перейшов на
конспiрацiю, опрiч мене. I всi ви, навiть Яринка, дурите мене, наче
маленьку.
- А ти для мене, донечко, i досi маленька, - неждано розчулився старий
i прикрилив її руками, точнiсiнько так, як Лаврiн в "оту давню годину
вишневої заметiлi. Чи це в них таке родом передається? I чи справдi була
та бентежна заметiль вишневого цвiту? Напевне ж була. Бо й весiлля, i
хрестини пiшли пiсля неї, бо й досi на горищi лежать колиски Ярини й
близнят. Тiльки нi Ярини, нi близнят нема бiля неї. I чи будуть? Бо що
тепер життя? I розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
- От чого не треба, того не треба, - почав її заспокоювати старий, далi
пiдiйшов до скринi, вiдкинув ляду й з-пiд рушникiв, сорочок, скатертин з
доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув
її на вузлатих руках. - Оце ж я тобi, донечко, перед самою вiйною купив,
бо дуже сподобалася тут роса, хотiв подарувати в твоїх повних сорок п'ять
рокiв. - Вiн хусткою витер їй очi. - Вiзьми i вважай, що я перший тебе
поздоровив з народженням...
- Спасибi вам, тату, за хустку.. за роси... Тiльки ж бережiть свої
лiта. Хай молодшi ходять з патронами. Закопайте їх на городi.
- Прийде, донечко, час - i саму смерть закопаємо, але спершу її треба
зломити. Посидьмо перед дорогою, - та й сiв пiд бо* гани, сивий, гарний у
своїй мудрiй старостi i рiшучостi. Потiм пiдвiвся, торкнувся її плечей
пiдсохлими руками i рiвно, i строго пiшов до когось у гостi чи в
конспiрацiю. А їй тепер доводиться чекати не тiльки Лаврiпа, Яринку,
Романа i Василя, а й старого. Не такий малий у неї рiд, а хата пусткою
стоїть, то й говори тепер, жiнко, не до роду, а до мовчазних стiн, до
прихованого зерна, до вiдмерзлих кетягiв калини пiд вiкнами, до голубiв у
солом'яних голубниках i думай про всiх i вся...
Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, пiдбiгла
до вiкна, напiвроздягнута кинулась надвiр i тут полегшено зiтхнула. Понад
плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволi iшов її Лаврi, з
його золотих вусiв звисали крижанi бурульки. Ось вiн зупинився бiля ворiт,
широко розчинив їх, i стомлена шкапа втягнула на подвiр'я сани з
блакитною, мов небо, грабиною.
- Лаврiне! - гукнула й кинулась до нього.
- I чого б ото роздягненою вибiгати на мороз? - посмiхнувся, заворушив
клешнi криги, що наросла на вусах. - Бiжи до хати.
- А дiтей не бачив? - стишила голос i завмерла.
- Бачив.
- Ой!
- Не ойкай, а мотай в оселю.
I вона побiгла, прикриваючи рукою груди.
Як довго ж Лаврiн випрягає та заводить у стаєнку вiйною прикалiченого
коня, як поволi закладає йому корм. Нарештi з билинками сiна на киреї
чоловiк iде до хати, а вона йому вiдчиняв дверi.
- Говори ж, Лаврiне, говори.
- Почекай хвильку, - вiн скидає шапку, рукавицi, кирею, переломлює па
сусах крижинки й починав мити руки. I хоч би десь одним рухом поквапився.
Нарештi витирається червоними пiвнямд на рушниках i мерзлякувато поводить
плечима. - Замерз. У лiсi од холоду дерево так стрiляє, наче теж воює з
кимось.
- Говори ж, Лаврiне, - уже простогнала вона.
- •' От зараз i почну, - стає навпроти неї. - До лiсу доїхав спокiйно -
пi полiцаїв, нi iншої поганi не зустрiчав. А вже в лiсi перепинили
партизани i спровадили до командира. Погомонiли з ним, далi сам Сагайдак
повiв мене до тiєї землянки, де нашi дiти живуть. Спустився я туди, а там
залiзна, з бочки, пiчка жарiє, старий партизан дрiвця в неї пiдкидає i
щось курникає пiд нiс, ре"дивляюсь, аж на дерев'яному полу, розкидавшись,
сплять нашi дiти, бо вночi вони в дозорi були. Сiв я бiля них на скриньку
з патронами, дивлюсь, а вони такi чубатi, такi гарнi, такi молоденькi, та
й журюсь потроху: хiба ж ми для воєн кохали їх? Аж тут поворухнувся
Василь, пiдвiвся на лiкоть i завмер, а далi, не вiрячи собi, й питає:
- Це ви, тату, чи сон?
- Я, сину. Оце ж i приїхав, сиджу i надивитись не можу на вас, - та й
лiзу до торбини.
Тодi вiн засмiявся, кинувся мене обнiмати i зразу ж про тебе запитав: -
Як наша мама?
- Що то меншенький, - зiтхнула i потягнулась рукою до вiй Олена.
А Лаврiн тiльки гмикнув, бо ж дивно дiлити близнят на меншенького й
старшого, але матерi виднiше.
- Говори ж, Лаврiне.
- Далi Василь збудив Романа, сiли вони бiля моїх плечей та й погомонiли
трохи... Сказав їм, що завтра пiдуть на них карателi, а сини тiльки
посмiхнулись: "Зустрiнемо, як треба". I стрiнуть... Дуже хвалив їх
Сагайдак, дякував i менi, i тобi... - Та й задумався, не помiчаючи, що з
вусiв уже почала скапувати вода.
- Про що ти, Лаврiне?
- Думаю собi.
- Про них?
- Про них i про нас. Що то взавтра буде?.. - Чоловiк склепив потемнiлi
од вогкостi вiї, прихилив голову до дружини i сказав одне слово: -
Життя...
Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби i
калини, як до лiсу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках,
на грузовиках, на мотоциклах, на лижах i навiть на велосипедах посунули
карателi. I тiльки однi полiцаї з сякими-такими гвинтiвками пiшодрала
доганяли й догнати не могли своїх хлiбодавцiв i зверхникiв. їхнi чорнi
шинелi, немов
гайвороння, нерiвною хвилею замикали гiтлерiвцiв. Але чого вони такi
безпечнi? Навiть розвiдки нема попереду. Напевне, гер полковник i новий
комендант мiста сподiваються навалом задушити партизанiв. Уже ж пробували
так, правда, меншим коштом. А тепер, не надiючись на силу крайсу,
перекинули з гебiту два батальйони.
Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне
бурчання машин, форкання коней, голоси карателiв i гавкiт псiв. А коли
студене сонце розлило по снiгах свою розрiджену кров, з лiсiв чи бiля
лiсiв один за одним озвалося кiлька вибухiв.
"На мiни напоролися!" - визначив Лаврiн, що тепер завис на воротях,
прислухаючись до всього. Вiн бачив, нiби вони були перед ним, усi три
дороги, якi вели до лiсiв, бачив на них чужi машини i чужих воякiв, бачив
у густому молодняку, за яким починався справжнiй лiс, застави Сагайдака з
кулеметами i автоматами i самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати
однiєю рукою, тому й змiнив маузер на легшу зброю. I дiтей своїх бачив
Лаврiн:
причаїлись десь на фланзi, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину
фашистам. Що не кажи, "максим", та добрi конi зимою - велике дiло.
А ось пiсля вибухiв загупали гармати. Гупайте, гупайте, лiси в нас
великi.
- Лаврiне! - гукнула Олена, ставши бiля порога на млинове коло.
- Чого тобi?
Жiнка смутно подивилась на нього.
- Боюся без тебе.
Вiн неохоче пiшов до хати, сiв бiля вiкна i провалився у свої думки та
гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвiр'я.
Здалеку, вже вiд лiсу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, пiд'їхали
до присiлка i почали повертати на кригу. На них навалом лежали побитi
фашисти. Далi заскрипiли сани, вони проїхали повз його хату, на них
кульчились од холоду i стогнали сяктак перебинтованi солдати. А ще
пiзнiше, несучи голови не на шиях, а на грудях i скособочених плечах,
розхитуючись, горбатячись, кульгаючи i падаючи на снiг, виткнулись
пораненi полiцаї. Для них у хлiбодавцiв i зверхпикiв по вистачило нi
машин, нi саней. Тепер покалiченi служаки проклинали свою судьбу, i
нiмцiв, i їхнi на низьких пiдйомах чоботи, що калiчили ноги. А в присiлку
наглухо почали зачинятися ворота, хвiртки i дверi. Щоб не стрiтися з
фашистськими приклонниками, люди навiть побiгли ховатись по клунях i
коморах.
Лаврiн не став ховатися, а все сновигав i сновигав подвiр'ям,
прислухаючись до вiдлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там
робиться. Сагайдак сказав, як, не_ переможе фашистiв, то обдурить.
Кiлька разiв до Лаврiна вибiгала Олева, тягнулась вухом до лiсу, а
чоловiка тягла до оселi. Вiн нiби й слухав її, та через якусь хвильку
знову опинявся в дворi, над яким з усiх дерев понависали блакитнi шати
паморозi. I знову коло лiсу чи в лiсах гупали гармати, а на татарському
бродi трiщала i трiщала крига. Морозi Хоч би в таку холоднечу не вiдмовила
зброя його синiв, 66 взимку таке траплялось i в нього.
I тiльки подумавши про це, вiн побачив на бездорiжжi в полях снiгову
куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присiлка. Раащемiло серце в
Лаврiна. Чого б то? Згодом з куряви вибились конi, їхнi гарячi гриви
метлялись, наче вогонь. За кiньми з боку на бiк заточувались легкi
санчата. Тiльки чого ж нiкого не видно на них? Ось конi зникли у вибалку,
далi замигтiли помiж деревами, вискочили на вулицю i, збiльшуючись в очах,
понесли прямо до нього розпатланi вогнi грив.
- Що ж це воно робиться?.. I Лаврiн, чогось жахаючись, вiдступає вiд
ворiт. А конi добiгають до них, як стiй зупиняються i тривожно дивляться
на чоловiка почервонiлими очима, їм дуже хочеться щось сказати, але вони
не знають людської мови, а людина т^с^ Набули свою i тiльки хапається
рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в
кулемет, лежать його присипанi курявою сини.
- Лаврiле! - нiби з далекої далини чув зойк Олени, та не звертається до
неї, в, заiiотуючие iде до ворiт. Конi кладуть йому голови на плечi, i за
ними вiн уже не бачить синiв. Пригнувшись, руками i грудьми чоловiк
вiдводить ворота до самого краю.
- Лаврiле!..
Та, одразу постарiвши, мовчить чоловiк, тiльки рукою тягнеться до
шапки, витираючи нею обличчя.
Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять конi, поскрипують сани,
де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавленi дiти. Усе
тьмариться в очах Лаврiна, i вiн тепер не знає, де лежить Роман, а де
Василь.
I враз страшний зойк розiтнув тишу, приглушив дальнiй гуркiт гармат.
- Сини мої, синочки... Сини мої, синочки... Лебедята мої..,, Голосячи,
Олена хрестом упала на дiтей, шукаючи їхнi руки, їхнi голови, їхнi чуби.
- Синочки мої, синочки...
Лаврiв, стерявшись, якусь часину мовчки дивився i на дiтей, i на
дауэракву, догiм вiдiйшов до саней i почав од них i дiтей одривати Олену.
- Ще наголосишся в хатi, - пробубонiв, кусаючи уста. - А дiтей треба
занести в тепло.
Олена гойднулася, головою упала на сани, а вiн бережно взяв з них на
руки Романа чи Василя i, заточуючись од цiєї найтяжчої ношi, пiшов до
хати. Вiн поклав свою дитину на широкий стiл, за яким перше стiльки сидiло
людей i всi бажали їм здоров'я. Потiм пiшов за Василем чи Романом, бо все
тепер переплуталось у головi.
Пiд голосiння Олени вiн скинув з дiтей чоботи, кожушки, шапки, тiльки
не наважився скинути паморозь iз їхнiх брiв i очей, I вперше в його хатi
забилася жiнка головою об стiл, все торкаючись i торкаючись до синiв. А
вiн мовчки стояв бiля них i лише зрiдка проводив рукою по очах. I
несподiвано запитав:
- Олено, де ж Роман, а де Василь?
Спочатку жах мигнув в очах жiнки, та, збагнувши все, вона поклала
напiвживу руку на неживу.
- Ось старшенький наш, - i знов заголосила.
А в хату крiзь розчиненi дверi проривався i проривався вiдгомiн битви.
Лаврiн чув його, i душа чоловiка була не тiльки бiля дiтей, а й у
лiсах. Вiн витер долонею обличчя, нахилився- до столу, поцiлував Романа,
далi Василя, уклонився їм, поклав руки на плечi дружинi.
- Олено, прости мене раз, i вдруге, i втретє...
- Куди ж ти, Даврiпе?! - жахнулась вона.
- Туди, де були нашi дiти. Ще раз прости. Iнакше не можна, iнакше не
можу, - вiн пригорнув її, тричi поцiлував вкритими смагою устами i пiшов
здiймати свою важку кирею.
- Лаврiне, а як же я? - зойкнула дружина. - Ти подумав?..
- Подумав, - твердо сказав вiн. - Клич тата, клич людей, i чекайте
мене. Я приїду. Догорить бiй - i неодмiнно приїду. - Iз шапкою в руках
вийшов на подвiр'я.
Тут вiн руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до
кулемета, вiдкрив кришку коробки, перевiрив, чи нема перекосу патрона,
далi заглянув у скриньку з набоями i аж потiм вискочив на сани. Стоячи,
рiвно виїхав з двору. Ще кивнув головою Оленi, яка застигла на млиновому
колi, що ожило i перемелювало її. Конi з копита взяли галоп i потягнули за
собою не тiльки снiгову куряву, а ввесь присiлок, всi броди, всю її душу,
все її життя.
Постать Лаврiна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява i
далина.
Не ногами - самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював її всю,
вона зайшла в оселю, в безнадiї хотiла опуститись перед дiтьми i раптом
побачила, що з вiй Романа скочується на скроню сльоза. Чи це снiг
розтанув, чи це справдi жива сльоза?
- Дитино моя! - скрикiгула вона, торсаючiї його плече. Сльозина зi
скронi Романа скотилась вниз, а на вiях з'явилася друга.
- Романе, Романочку мiй...
I в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлi уста.
- Ма-мо, - не сказав, а зiтхнув.
I мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу,
коли вiн був ще маленький. А далi притулилась до Василя, слiпо шукаючи
його серця. Озвися ж, сину, заговори. I тебе, i долю твою благаю -
озвися...
I вона вже не чула, як iшов, зупинявся, каменiв i знову прокидався час;
i не вчула, як став оживати присiлок, не побачила, як його почали
затоплювати партизани, як скрiзь метнулися люди, вiдчиняючи дверi i
ворота, як жiноцтво, припадаючи до стремен, плакало i запрошувало в оселi
вчорнiлих вiд бою i морозу бiйцiв.
От i на її подвiр'я, метляючи багаттям грив, влетiли конi з Лаврiном,
позад нього на легкокрилих санях сидiла якась дiвчина чи молодиця. Вона
першою скочила на землю i, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом,
метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колi i чайкою влетiла в
оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука
потягнулась до очей, стерла з вiй паморозь, потiм кинулась до близнят,
нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала
прислухатись до життя чи небуття. I негадане ожили, переломилися в подивi
брови партизана. - - Ольго... Олю. Це ти чи марево?
- Я, Романочку. Тiльки мовчи.
I тодi ледь-ледь посмiхнулись парубочi вуста, прошепотiли:
- А хто ж тодi скаже за мене, що ми тебе любимо?
- Мовчи, Романе.
- Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу...
- Сини мої... синочки...
