Михайло Стельмах. Чотири броди
страница №7
...гарно посмiхнутись людинi.- Чого це вас ще зранку на смiх потягло? - одразу розсердився Ступач. -
Раннiй смiх на пiзнi сльози повертає.
- От i поговорили, - скорбно хитнула жiнка головою i зникла за сонцем
соняшникiв.
"Язичниця! Залiзла в соняшники й витрушує дурнi пересмiхи. I всi такi в
селi. Тут на землю дивись, а пiд землю заглядай".
Конi, вигинаючи шиї, зупинилися бiля контори колгоспу. З будинку вийшов
сивоголовий Ярослав Гримич, в однiй руцi вiн тримав серпа, в другiй -
колодку.
- Дiду, голова в конторi? - з брички запитав Ступач.
- Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полi, а не в
конторi!
- А ви куди зiбралися?
Старий пiдняв серпа, загорнутого в бiлу пiлочку:
- У степ, на жнива.
Ступач насмiшкувато хмикнув:
- Що ж ви нажнете у вашi лiта?
- До вечора на полукiпок поволеньки настараюсь. I то якась помiч людям.
Грiх тепер живiй людинi не жнивувати.
- Хто ж замiсть вас сидiтиме в конторi?
- А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так
вiн погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
- Непорядок, - несхвальне похитав головою Ступач. - От що, дiду, йдiть
у поле i розшукайте менi голову, а я посиджу тут. Старий змiряв Ступача
здивованим поглядом, стенув плечима.
- Що ж, сидiть, коли є охота, тiльки боюся, що дуже довго доведеться
сидiти.
- Це ж чому?
- Данило Максимович загляне сюди тiльки увечерi. Хiба ж ви не знаєте
його?
- Та знаю, - насупився Ступач. - Тодi сiдайте до нас - i гайда у степ.
- Отак би й давно! - труснув сивиною старий i почав вибиратися на
бричку. - Чого це ви приїхали? Для розносу? - Й осiкся, бо згадав, яке
прiзвисько влiпили дядьки Ступачевi: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити вiн умiв - i в мiстi, i в
селi. За селом вони наздогнали старого Корнiя, що обважнiло йшов iз серпом
у руцi. Гримич торкнувся плеча вiзника, i той зупинив копi.
- Сiдайте, Корнiю Iвановичу, пiдвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачевi, похитав головою:
- Нi, з цим суддею менi не по дорозi.
- Це ж чого? - одразу спалахнув Ступач.
- Ранiше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а вiзник насмiшкувато вйокнув... Щоб
якось розвiяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
- А наш первенець-комбайн справно працює у вас?
- Та не працює, - невесело вiдповiв Гримич.
- Як це "не працює"?! Поламали?! - I вид одразу став таким, наче
напозичався злостi.
- Та не поламали - в сусiднє село перекинули, бо ми, мовляв, i без
нього впору зберемо хлiб.
- Ага... - прив'яла злiсть i прив'яли неспокiйнi рум'янцi. Ступач сам
собi дорiкнув за гарячковитiсть. Та що поробиш - характер! А вдачу не
виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", - позаочi зве його Мусульбас, i що
тiльки за цим одним словом криється?
Данила Бондаренка застали на косовицi: вiн саме грабкував з косарями
жито i, видно, мав од цього неабияку втiху, дарма що його бiла з хмелем
сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря,
шеретував тiнi на обличчi й думки в головi. "Хто ж вiн? Хто?" Потiм,
обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобiт, пiдiйшов
до нього, глухо поздоровкався, кинув пiдозрiлий погляд на грабки i тихо
запитав:
- Що, в народники чи в хуторяни записався?
- Люблю косити, - з жалем посмiхнувся Данило, з жалем поглянув на
грабки, далi поклав їх так, щоб коса ввiйшла пiд покiс, i пiшов за
мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очi на стернi.
Вони вийшли на гiнну дорогу, що губилася в плетивi березки, деревiю,
пижма й по-дiвочи довiрливо дивилась у свiт голубими очима Петрового
батога. Високо в небi сумовито проквилив шулiка, а над м'яким золотом нив
нерiвне, по-чаїному, пiдiймалися-опадали крила косарок i до самого неба
строкато цвiли постатi жниць, бiля них на очах виростали ошатнi чубатi
полукiпки. Це навiть Ступачевi сподобалося - порядок! Хоч голова й
свавiльник чи, може, щось i гiрше, а в полi порядок... А коли й це вороже
маскування? Маєш собi рiвняння з кiлькома невiдомими. I навiть зiтхнув з
жалю до себе.
Ступач пiдвiв важку настороженiсть зiниць i почав її всвердлювати в
Бондаренка.
- Не дивiться так грiзно, бо перелякаюсь, - посмiхнувся Данило, хоча в
душi прокинулась тоскнiсть: як йому надокучили ступачiвськi нерозумнi
пiдозри, нерозумнi втручання, нотацiї, нагiнки й диктати, за якi має
розплачуватися хлiбороб i земля.
- Недоречнi жарти, - сказав Ступач, але очi прикрив важкуватими
повiками, посерединi яких рiвно пройшлися риски ще молодого жиру. - Твоїй
сваволi, голово, немає впину.
- Про яку сваволю суд рече? - Данило жартом намагається вiдбитись вiд
Ступача.
- А ти, бiдненький, i не знаєш?
- Таки не знаю.
- Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома вiд мене почав позавчора
видавати хлiб людям? Кажи!
- Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогоднi.
- I сьогоднi?! - жахнувся i витрiщився на Бондаренка Ступач. - Ти,
голово, сповна розуму чи маєш великий недорiд на нього?
- Так зате е врожай у полi.
- Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлiбом?
- Знаю! - твердо вiдповiв Данило. - Змiцнюю вiру колгосп- -у ника в
нашу спiльну працю. Впевнений, що найбiльший злочин - пiдривати вiру
людини.
- Покинь цi високi слова й одноосiбницькi споживацькi тенденцiї! - вже
зметнулись блискавки пiд вiями Ступача. - Думаєш: ти найрозумнiший серед
нас?
- Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, -
почав обурюватись i Данило.
- Так-от, своїм безрозсудством ти не так змiцнюєш вiру селян свого
села, як пiдриваєш авторитет бiльшостi голiв свого району! Зрозумiв?
- Це вже щось нове в теорiї! - I хоч як йому було гiрко, Данило
засмiявся.
- Вiн що й смiється! - Ступач ударив чоботом по кущику петрового
батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками. - А що, дивлячись на
вас, скажуть колгоспники iнших сiл? Щоб i їм зараз же видавали зерно? I
почнеться там анархiя щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, i
вiтряк меле в тебе! - тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди
радує людину, коли махає крилами. - Зараз же припини видачу зерна i
зацвяхуй вiтряк.
Даниловi лячно стало вiд оцих слiв, бо для нього вiтряк завжди був
живим, як людина, а тут - забити цвяхами! Як треба бути далеко вiд хлiба
насущного, очерствiти, щоб отаке викрутилось у мiзках.
- У нас вiтряк нiколи не забивали цвяхами! Вiкна забивали, а вiтряк -
нi.
Ступач поморщився:
- Якось у нас нiколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше
переживаю за виконання кампанiй?
Данило зiтхнув:
- Може, й так, може, за кампанiї ви бiльше переживаєте, тiльки за
кампанiями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи
вивезено гнiй, чи вiдремонтовано реманент, чи очищено насiння, в якому
станi худоба, i нiколи не спитаєте, а в якому ж станi люди, чим вони
живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повиннi
насамперед дбати про людину, про її день сьогоднiшнiй i завтрашнiй, про
хлiб насущний на столi i радiсть у душi. Я, наприклад, нiколи не вiдчував
вашої душевностi в степу, в селi, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у
своєму кабiнетi?
Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами - людина чи
хитромудра тiнь її?..
- Душевнiсть - це сентименти, особливо в селi, де в кожному нутрi аж
пищить дрiбний власник.
- Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрiбного
власника вирiс новий господар землi - щедра в дiяннях, у красi i
душевностi людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
- Скiльки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою
селянську душевнiсть i iншi архаїзми - затуркочеш до грому! Хотiв би я
бачити, як ти тодi заговориш про спокiй, оббиваючи пороги рiзних
iнстанцiй. Отож, поки не пiзно, впрягайся у графiк i тягни його, як чорний
вiл: тобто хватопеком здавай хлiб!
- От i вся музика, - зiтхнув Данило.
- Про яку ще музику говориш?
- Про вашу, про ваш бубон, про вашi тривоги одного дня чи однiєї
кампанiї. Сiльське господарство мав сотнi питань, а ви їх зводите лишо до
одного. I принижуєте цим i людей, i святий хлiб - генiальне вiдкриття
людини.
Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але вiн стримав себе.
- Заговорив фiлософ. А я твою фiлософiю знову мушу бити практикою:
негайно вивозь зерно, стрiмголов жени на зсипний пункт усi машини, усi
конi i навiть воли.
- Ось там би знадобились вашi громи!
- На зсипному пунктi? Це ж чого? - незрозумiле знизав плечима.
- Бо там, як перед ворiтьми раю, стоять люди в довжелезнiй черзi перед
однiєю вагою зсипного пункту, та найгiрше не це, а те, що наш район
повинен скидати в бурти навiть вологе зерно i з болем дивитись, як воно
починає куритися димом.
- Чого ж куритися? - розгубився Ступач.
- Бо є таке страшне слово - самозiгрiвання, i воно доти буде пожирати
нашу працю, гноїти хлiб, поки хлiбоприймальнi пункти стоятимуть просто
неба. Подумайте над цим!
- А то вже не наш клопiт, - махнув рукою Ступач. - Хай у них болить
голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповiсти про план виконання?
- Повторите, що план здачi хлiба державi буде виконано i перевиконано,
що люди вже мають чорний хлiб i сиву паляницю. Ступач хмикнув:
- Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивiла. От
закiнчив ти iнститут, а так i залишився тiльки з хлiборобськими болями.
- По-хлiборобськи люблю Батькiвщину.
- Ось тут уся твоя обмеженiсть як на долонi.
- Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо
махнув рукою:
- Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вiтряком?
- Вiтряк молотиме, як i належить йому.
- Так, зрештою, вiн же вiдривав робочi руки вiд жнвв.
- Нi, вiн дав в руки ту радiсть, яка так потрiбна i для жнив, i для
людей, i для полiтики.
- Навiть для полiтики?! - здивувався, але й пом'якшав Ступач.
- Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звiльнився вiд
страху перед природою, вiд страху за завтрашнiй день, i тому хлiбороб
сьогоднi ще чiпко тримавться своєї латки городу. Гарним громадським
господарюванням, доброю оплатою, сердечнiстю ми маємо завтра ппвiльпитп
його вiд копiйчаної мiзерiї, вiд страху, маємо зробити з нього мислителя,
героя, творця. Це ж народ, мрiючи про майбутнє, сказав: "I хлiба треба, i
неба треба!" Ось про це, про насущне i високе, маємо тепер думати!
- Он куди ми залетiли! Аж до неба! - зверхньо посмiхнувся Ступач. - Ну,
селянський фiлософе, може, в чомусь ти й маєш рацiю, тiльки не знаю, що
скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що
ти слiв на вiтер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння - план буде
виконано.
- I перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надiюсь, здамо якусь
тисячу понад усякий план.
- Чого ж у вереснi? - недовiрливо стрепенувся Ступач.
- Бо лише сьогоднi пiсля озимих сiємо горох i гречку.'
- А менi хоч би слово сказав! - лягло невдоволення в куточках рота
Ступача. - Що ж, це ви добре придумали.
- Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампанiй, а дивитися
трохи далi, не забувати про складний вiк людини, про її радощi на землi i
вiд землi, по забувати й душевностi. • .
- Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про
дятла казали? Вдень вiн довбе i довбе, а вночi стогне, бо вiд того
довбання голова болить. Дивись, щоб i в тебе через душевнiсть голова не
заболiла, - вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирiшив:
з цього анархiста можна i два плани вибити. Обiйдеться без сивої паляницi.
Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на виднотi, - вiн подав Даниловi
важкувату руку i пiшов до брички, знову ж .думаючи про анонiмки на голову.
I де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостiйнiстю вiн багато може
збунтувати гарячих голiв. Недарма ж просив: дозвольте менi так
погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна
одному господарству займатися тридцятьма культурами - вiд жита-пшеницi,
турецького бобу i маку аж до петрушки, чорнушки i пастернаку. Бач, навiть
риму знайшов, щоб вiдхреститись вiд маку i пастернаку. Отак i сядеш маком
з таким господарем. Хоч i розумну має голову, та до якого берега
приб'ється цей розум? Тепер нам бiля землi не мислителi, а виконавцi
потрiбнi. Може, надалi i мислителi знадобляться, але це гсн-геїi коли
буде.
Ступач обернувся, поглянув на вiтряк, що весело вiдхрещувався вiд
нього, на вперту постать Данила, який поспiшав до вiтряка.
Цей не у вiтряк, а в тебе заб'є цвяхи самоволi, а ще й про душевнiсть
говорить. Будеш мати, Прокопе, душевнiсть, коли за роздане зерно хтось
почне здiймати з тебе стружку. Страх розчопiреною п'ятiрнею пройшовся по
нутрощах Ступача, i вiн тепер дивився на вiтряка i на гарячу югу, що
тремтiла за вiтряком, як на своїх ворогiв. Дарма, ось як накинемо селу
подвiйний шiал, то Й вiтряк опустить крила.
- Поїдемо, - пiдiйшов до машталiра, поставив погу на пiдступку й
носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
- Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Iвановичу, сьогоднi востаннє везу.
- Як це - востаннє?
- Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до
пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав.
- Це ж де ти бачив бога за плугом? - глумливо спитав Ступач.
- Не бачив, а чув у пiснях.
- Корчувати цi пiснi, цей архаїзм i етнографiзм треба! Корчувати!
- Чого ж корчувати, коли там i про врожай так спiвається, як колись нам
уродить земля: з колосочка буде жмiнька, а з снопика - мiрка. I в давнину,
видать, про агротехнiку думали.
Ступач,аж присвиснув од такої несподiваної "фiлософiї", а потiм
сокрушно похитав головою:
- Темна ти нiч, темне село. Машталiр пайоржився:
- Хоч i темний я, а бiльше ваше сiдалище возити не буду...
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрiвся з военкомом Зiновiєм Сагайдаком,
що верхи їхав по вкорочених тiнях лип.
- До свого улюбленця, який ближче до жита-пшеницi? - з насмiшкою
запитав. Ступач.
- Так, ви - юридичний ясновидець, - не залишився в боргу Сагайдак. - У
нашiм районi один живе ближче до жита-пшеницi, а другий - до пирога.
Ступач одразу пiдкис:
- Це жарт чи натяк?
- Розумiйте як хочете, - безневинно дивиться на нього Сагайдак. -
Вольному - воля, а спасенному - рай. Як там Бондаренко?
- При доброму здоров'ї i в доброму настрої. Але сьогоднi доведеться
зiпсувати йому настрiй.
- Це ж чого?
Когось копiюючи, Ступач одноманiтно прогугнiв:
- Єсть принципова думка стягти з нього подвiйний плап. Вiн його
витягне, кректатиме, але витягне.
- Жартуєте? - насторожився Сагайдак.
- Правду кажу.
Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, i Ступач неохоче
злiз з брички. Накостриченi, вони пiдiйшли до лип, що стояли в золотiй
дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону.
- Прокопе Iвановичу, ви не перший рiк крутитесь бiля сiльського
господарства, знаєте, якi в нас зараз великi труднощi з селом, з хлiбом, з
трудоднем, з селянською долею. Знаєте i те, як ми радiємо, коли той чи
iнший колгосп чесно, без копiйчаних хитрувань, вибивається у передовi.
Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогоднi тягне бiльшу за iнших
ношу, пiдiрвати i зробити слабосилим?
- А селянство взагалi треба притиснути, - безжурно вiдповiв Ступач. -
Не бiйтесь пригнути його перед олтарем iндустрiалiзацiї.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
- Не пiдiймайте руку на життя! А взагалi, ви лiвак i невiглас. Вас i на
гарматний пострiл не можна пiдпускати до села, бо зiйдемо тодi на старцi.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
- Ви... ви селянський iдеолог! - вигукнув вiп.
- Не психуйте. Iдеологiя у нас одна, а от голови рiзнi! Мiняйте навар у
своїй. - I Сагайдак швидко пiшов до коня, вскочив у сiдло i помчав не до
Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, i кинувся до колишньої
махновської брички.
- Переганяй його! - крикнув вiзниковi. А той тiльки одним вусом вибив
посмiшку:
- Та що з вами? Де вже клешнi рака змагатися з кiнським копитом.
"Чи це вiн так собi сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село..."
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла
Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотiв проскочити повз нього.
- А куди це так бокує, навiть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем i срiблом, коней, на обличчя
вочевидь натягує машкару перебiльшеної покори. Теж продукт!
- Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталiр Ступача
пирхнув, а Ступач спалахнув:
- Коли язик гуляє, то нижчеспиння вiдповiдає. Чигирин охоче закивав
бородою, в яку вже забиралася осiнь.
- Авжеж, авжеж: як нема в язицi розуму, то його в нижчеспиннi шукають,
- i вчвертьока поглянув на Ступача.
"От якi тiльки бiси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє
партизанство, так би не розмовляв зi мною".
- Так чого голова ыо жнивує, а дорогу вимiряє? Чигирин охоче вiдповiв:
- Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
- У жнива?! - аж лихоманить Ступача.
- Так це ж чи не найкраща година: усi жнивують, нiхто не оббиває пороги
iнстанцiй, а ти ловиш слушну хвилину, - знову ж так пояснює Чигирин, що
вже й Ступач не розумiє - чи це насмiшка на язицi, чи недорiд в головi.
- Яке ж ви маєте- право виривати запаснi частини, коли треба жати,
молотити й вивозити хлiб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зiскакує з засмаглого обличчя Чигирина, i воно
стає упертим, затятим.
- Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
- А хто ж iз голiв дозволить собi таку розкiш, щоб кудись вiдлучитись
тепер?
- Мало хто, - погодився Чигирин, - I я, ставши головою, о четвертiй
ранку бiг на поле, а о дванадцятiй ночi падав па лiжко:
усе треба було перевiрити - i як закладають пашу худобi, i як доять
корiв, i як орють-боронують, i як стрижуть овець, i як сiють петрушку i
чорнушку. За все хапався - i на все не вистачало часу, навiть у газети
рiдко ааглядував. Тодi й крику в менi було багато, а толку менше. А тепер,
коли згуртував людей, повiрив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час
їздити. Поїдьте хоч раз iз нами. Квиток - безкоштовний! - I, не
попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а тi, граючись, понесли бричку по
тiнях липового шляху.
XIII
У луговiй криничцi, над якою верба тримає молодий вiнець, купаються
зорi, а мiсяць ще не забрiв до них. Вiн залазить сюди так, як оброслий
сивиною дiд забредає iз саком у ставочок, що он посусiдився з криничкою. I
хоча порiвняння мiсяця з дiдом надто довiльне, одначе Данило посмiхається
своїй думцi: i збреде ж таке! Вiн пiдходить до облямованого очеретом,
кугою та вербами ставочка i справдi бачить, як з очерету старим мiсяцем
виринає сива голова дiда Ярослава; дiд, здається, не йде, а пливе зеленою,
тримаючи на плечi благенького, розхитаного сака.
У далекому полi мiсяць розсiває срiбло i сон, звiдусiль виходять
копички й полукiпки. Старий повертає на схiд голову й говорить собi:
- Ось i козацьке сонце зiйшло, а далi роса почне випадати. Який же ти
гарний, бiлий свiте, а треба буде покидати тебе. - I нема зараз на обличчi
дiда й крихiтки їдi, а є один супокiй i зажура.
Данило пiдходить до зарогу, що попискує пiд ногами, перечiкує, поки
старий поговорить iз собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула
риба, прислухається до жеботiння струмка, що нiяк не вкладеться на нiч, i
вiд усього цього з нього сповзає зiбрана за день утома i спекота.
- Дiду, а щось путяще в в цiй водi?
- А зараз i побачимо, чи є щось тут, чи, мб, дiвчата позаганяли все
живе в очерети. Увечерi тут купаються дiвчата з поля i зорi з неба, а
вночi - самi русалки, - старий пiдводить угору вибiлену голову, добряче
придивляється до неба: що воно принесе завтра? I щось рiдне, прихисткове i
вiчне є в цьому читаннi небесного письма.
- То на погоду чи негоду? - пiдсмiюється Данило.
- На погоду! - переконано й навiть урочисто каже старий i в усьому
бiлому виходить з очеретiв. - Гарне цього року лiто, i зерном, i погодою
гарне. Шкода тiльки, що в мої кiсточки заходить осiнь.
- Та нащо ж вам бродити по водi? Рибалка зiтхнув:
- Коли я в мої лiта почну думати тiльки про старiсть, то це вже не
життя, а синiй смуток. Купатимешся?
- Почекаю, поки ви впiймаєте свою золоту рибку, - мружиться Данило.
- Золотої вже не спiймаю - не тi роїш. От карася чи липка, напевне,
добуду. А коли ж ми з тобою вловимо пiвпудового коропа?
- Аж шудороги? Це 'гриба iiочекати. Двохсотграмового вже маємо.
- Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, - старий обережно
занурює сака в ставок, пiдводить ближче до берега, натискує долонею на
дужку, а ногою iз грузького дна колошкає рибу, потiм проворно виймає свою
снасть, виходить iз нею на берег i витрушує все, що є в нiй, на траву.
- Тепер дивись!
У куширi зблиснули, дрiбно затрiпотiли два карасi з долоню завбiльшки.
- Не густо, але й не пусто, - каже старий. - А було ж колись отут i
води, i риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало
звiра в лiсi, птицi в небi, риби у водi, а бджоли пiд ногою вже й зовсiм
не знайдеш.
- Хай прийдемо до тями з хлiбом, тодi й за бджоли та ставки вiзьмемось
- не все зразу, - розважливо вiдповiдає Данило.
- Поки в баби спечуться кпишi, - в дiда по етапе душi. Оцей же ставочок
i силянку ставочкiв за ним колись я доглядав. Тодi чирята i качки до моїх
нiг пiдпливали, а зараз без пам'ятi летять од людини. Зараз птицi до мене
тiльки у снах пiдпливають. I чого ми такi немилосерднi стали до птицi чи
того зайця? Дiтям про нього казочки розповiдаємо, а самi вибиваємо його
впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
- Навряд, дiду. Жнива!
- Тодi я тобi на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й
часу бiльше, i нервiв менше. Iнколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене,
а в нього i се болить, i те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви
мотає собi i комусь. Ми щось про цi нерви й не чули.
- Ви так говорите, дiду, нiби у вас нiчого не болiло. Старий задумався,
щось згадуючи.
- Та болiло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
- I вiд чого той бiль узявся?
- Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито
вiдерковйм було, Данило розсмiявся:
- Дiду, це ви правду кажете чи вигадуєте?
- Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осiнь
заходить у костi, в очi - уже й нитку не аасилю в голку, Лiта, лiта, - та
й знову поволi, статечно, в усьому полотняному, побрiв у воду, нагнувся
над саком, щось зашепотiв йому, чи очерету, чи рибi...
М'якою луговою стсжпiюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не
в село, а до вiтряка, силует якого так гарно вписуваисн в довколишнiй
свiт. Там пiд гуркiт жорен, поскрипування снастi й теплий шерех муки його
прихопить короткий степовий сон. Є ж розкiш у свiтi! Тiльки треба розумiти
її! А хiба не розкiш, як мiж крилами вiтряка пiдводиться мiсяць i знову,
вибиваючись iз темряви, таємниче оживає, куриться степ?
Висячими схiдцями, якi скрипом перелiчують кожен крок, Данило
пiдiймається на ганочок, що стоїть пiд двосхилим дашком, i заходить у
вiтряк. Вiд коша обертається старий похилий мельник, чуб його,
наволохаченi джмелi брiв вуса i навiть зморшки на обличчi присипанi пилком
свiжого пшеничного борошна.
- Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
- А люди вiдпочивають собi, бо коротка нiчка-петрiвочка, - всiма
зморшками посмiхається мельник, i вони осипають борошно.
- I ви оце самi засипаєте, самi й мелете?
- Атож! Це мiй час - жнива! - Старий теплим поглядом обводить мiшки, що
нiчлiжанами полягали навкруг мучника. - Заночуєш у мене?
- Заночую, коли не надокучив.
- I не кажи такого, - посмутнiшав мельник. - Сини мої роз'їхались по
морях-океанах, i їм уже не до старого вiтряка, не до старого батька.
Навiть листи лiнуються писати - усе б'ють телеграми. А я чогось цих
телеграм i досi боюсь - хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мiй
старшенький аж теплохiд водить?
- Чув, Миколо Костянтиновичу.
- На тому теплоходi, розказував, може вмiститися усеньке наше село,
навiть з хуторами й присiлками. Просив приїхати до нього на море, та я
нiяк не можу покинути свого вiтряка: врiс у нього тiлом i душею, та й
годi. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то лiтечко!
- Старий пiдiйшов до сипанки, вийняв звiдти диню, черкнув по нiй ножем - i
медвянi пахощi одразу забили пахощi борошна. - Лiтечко! - знову повторив
мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. - Це не те, що
зимова цибулина, - потiм вигрiб борошно з мучника, зав'язав матроським
вузлом мiшок i поплескав його, як любовно плескають рукою дiтей.
Отак i живе чоловiк на свiтi бiля крил - у роботi, в любовi до хлiба
насущного, до людини, до слова людяного, i є щось святе в його руках, коли
вiн по схiдцях пiдiймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається
до теплого шепоту муки та до шугання крил. Бiля вiтряка загуркотiли
колеса, потiм почувся веселий дiвочий смiх. Мельник повiв сивою од рокiв i
борошна головою на розчиненi дверi:
- Що хтось молоти пiд'їхав. I почi по заспав.
Незабаром на порозi з'явилися Ярппа i Мирослава.
- Добрий вечiр, дiдусю! Ви прямо наче з кiно зiйшли! Як вам туї
ведеться? Не застудились на всiх протягах? - зразу ж заторохтiла Ярина.
- Не знаю, хто метляється на всiх протягах, - ласкаво дивиться старiсть
на молодiсть.
- Змелете менi?
- Якщо на весiльний коровай, то не тiльки змелю, а й спетлюю.
- О, таке ви, дiдусю, скажете! Менi треба на галушки змолоти.
- А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весiлля
все вiдкладаєш.
Ярина зашарiлась, потiм лукаво повела бровами, пiдвелася навшпиньки,
щось зашепотiла старому на вухо, й обоє розреготались. А Мирослава,
дивуючись, побачила в тiнях вiтряка Данила.
- I ви тут?
- I я тут, товаришко агроном.
- Данило Максимович дуже любить вiтряк i його господаря, - защебетала
Яринка, вже несучи зерпо до коша. - Вони, вiдцурапшися на все лiто своєї
хати, навiть ночують тут: кинуть па тапчан якоїсь трушеницi i не журяться.
- Справдi? - не повiрила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях
вiтряка й назбирувала на коси ще раннє мiсячне промiння. - Як же в такому
гуркотi можна заснути?
Данило приязно глянув на дiвчину:
- Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою,
прийти на вiтряк, обнишпорити всi його закутки, притулитися вухом до
короля чи стати бiля самих крил, щоб вони пiдiймали вгору твого чуба, а
думки до неба.
Посмiшка лягла на дiвочi вуста:
- Ви так це сказали, що й менi хочеться притулитися до короля, - вона
руками i станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собi увесь
вiтряк.
- Як воно?
- Гуде, мов неспокiйна доля.
- А нам час не дав тихої долi.
Мирослава здивовано пгдвела вiї, а вухом ще тiснiше притулилась до
короля.
- Гуде! Наче сердиться на мене?
- На добрих людей нiколи не сердиться душа вiтряка, - обiзвався згори
Микола Костянтинович. - Це я знаю, бо звiкував бiля крил.
- Може, пiдемо до крил, бiля яких нишпорять вiтри? Мирослава допитливо
подивилась на Данила: чи не пiдсмiюється над її довiрливiстю?
- Ходiмо!
Дiвчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих
схiдцях, а мiсяць i тiш грали па її обличчi, на косах i легенькiй сукнi,
що встигла увiбрати пахощi вiтряка. Даниловi здалося, що вiн уже
давно-давно знає Мирославу, її мiсячнi коси, її характерну дiвочу ходу,
яка чаїть у собi щось нерозгадане, жiноче. Коли пiдiйшли до крил, вiтер
знизу иiдхоиив дiвочi коси, i вони золотим снопом пiднялися вгору.
- Ой! - спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси,
щоб не занесло їх кудись, потiм засмiялася й вiдступила од вiтряка, що
намотував i намотував на свої крила мiсячне ткання.
- Невже, Данило Максимовичу, можна цiлий вiк прожити бiля крил вiтряка?
- То було б щастям: прожити вiк бiля крил! Мирослава пильно глянула на
Данила:
- Це вже лiтература?
- Нi, переконання. Хiба погано звiкував наш мельник? Без метушнi, без
галасу, без житейської мiзерiї вiн усе життя стараєгься людям на теплий,
як душа, хлiб, i всi мають до старого тiльки любов. I коли ти десь
вичитаєш про бiблiйних пророкiв, то згадай доброго сивого мельника бiля
посивiлих крил.
- Це, може, й так. Але вже скоро не буде вiтрякiв i отаких, схожих на
пророкiв, мельникiв.
- Тодi, напевне, сумнiшими стануть нашi степи, а може, й душi, -
задумався Данило. - Не скрiзь повинен брати гору практицизм, особливо той,
що висотує з нас душевнiсть. I все одно на кожнiй роботi ми повиннi думати
про крила, бо iнакше сiренько, осiннiм туманцем, стече наше життя. Як
тобi? Не нудно в нас?
- Бiля чорнозему та бiля зерна не занудьгуєш, - щиро сказала Мирослава
й знову вхопилася руками за свiй снiп, що не май спокою бiля крил.
Данило посмiхнувся:
- Багато ж у тебе куделi.
- У моєї матерi було ще бiльше, - й сумнi згадки скували Мирославинi
очi. - Ви теж без матерi?
- Маю тiльки вишню на цвинтарi замiсть матерi, - повернув голову до
невидимого кладовища. - Звiдки б i коли не приходив я, вона завжди
вiдчиняла менi дверi. А тепер немає кому їх вiдчиняти.
Вони ще мовчки постояли бiля вiтряка, що стугонiв зсередини, стараючись
людям на добрий хлiб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на
крила вiтер i нiч. Несподiвано бiля них низько прогудiв джмiль i впав на
конюшину, що росла бiля вiтряка.
- Бачиш, який роботящий! - Данило понишпорив очима по конюшинi.
- А ви чули, що джмелi навiть у приморозки, коли бджоли вже давно
вiдпочивають, збирають мед?
- Нi, цього не чув, - i потягнувся до дiвочих очей, до її снопа кiс, до
тоненького стану, що й зараз бiля неспокiйного шугання крил ледь-ледь
погойдувався собi i мав у тому погойдуваннi иринаду i звабу.
- Джмелiв треба берегти, - сказала крилам, що так i норовили побавитись
дiвочими косами.
"I тебе, русалко, теж треба берегти", - подумав Данило трохи зi
спiвчуттям, трохи з доброю насмiшкою, бо саме згадався отой ставочок, де
ввечерi купаються дiвчата й зорi, а вночi - самi русалки. А нiч i далi
брела заколисаним степом, згори обсiвала його росою, а знизу дзвенiла
стотисячним стрекотом коникiв. За конюшиною бiлою повiнню стояли гречки,
над ними в удовинiй самотинi сумувала груша-дичка, а бiля неї перепiлка
розпачливим голосом скликала своїх дiток, яких порозгублювала на зжатому
полi.
Таке життя: то матiр розгублює дiтей, то дiти залишаються без матерiв.
I все одно хтось нам повинен вiдчиняти дверi. Але хто? Чи не ця рука, що
пiд крилами притримує коси? Що ж у тобi, дiвчино? Довiра навпiл з
тривогою, та вологi очi, та шерхлi вуста, що бояться любовi, що прагнуть
любовi, i досвiтнє завзяття до свого дiлечка. I найбiльше їй хочеться
сiяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й пiдрахувала йому, скiльки
пожнивний укiс дасть їм трави. Така, певне, й на полюсi почне щось сiяти
чи садити.
Тепла хвиля пiдкотилася Данилу до серця, i гарно стало йому з оцим
старим вiтряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечерi приїжджають
сюди, а вдень жнивують, i з оцiєю золотокосою грудочкою селянської долi, в
якої руки, коли вона хапається за коси, стають схожими на голубiв. Куди ж
вони залетять, цi голуби, i хто їх буде шанувати чи кривдити?
- А знаєте, славно! - раптом озвалася Мирослава.
- Що славно?
- Оцей степ, оцей вiтряк, оцi крила, що аж просяться в музику, в душу!
Чого я ранiше не розумiла їх?
З вiтряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мiшок, на грудях коса.
- Менi вже треба додому, - сказала Мирослава. Данило пiдiйшов до Ярини,
зняв з її плечей мiшок:
- Пiдiрвешся, дiвко. Не можеш пiдводи почекати?
- Так я хочу ще сьогоднi наварити вам галушок, - злукавила вража
дiвчина.
- I не полiнуєшся варити вночi?
- Чари завжди варять вночi, - кинула одним оком па Данила, другим на
Мирославу.
Щи ти скажеш такiй беажурi? Данили помовчав, iще iiигляиув на вiтряк,
який намотував на крила куделю мiсяця i час. Що тiльки вiн готує нам?..
Враз десь аж на дальнiх дорогах, що збiгали до старого лiсу, гарно
злетiла парубоча пiсня:
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Там холодна, ще й погожа,
Там дiвчина так, як рожа.
Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославi.
- Це наш Роман i Василь виводять, їдуть на конях та й спiвають усiм
степам i бродам. Такi вони завзятцi у нас.
- Як славно йде пiсня над степом, - зачудувалась Мирослава.
А Ярина приклала долонi до обличчя i щосили гукнула в степ:
- Романе! Василю! Гов-гов!
Пiсня обiрвалася, за мить стрельнули кiнськi копита, i незабаром з
опiвнiчного мрева вилетiли два вершники. Данило, Ярина i Мирослава зiйшли
з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили конi i засмiялись.
- Опришки! Вiтрогони! - гримнула на них сестра.
- Яриночко, не сердься, бо сердитi скоро старiють. Добрий вечiр, Даниле
Максимовичу! А чия це дiвчина? - вдають, що не впiзнали Мирослави. - Чи не
з нашої пiснi вийшла: погожа, як та рожа?
- Замололи, загалакали, - ще гнiвається чи вдає, що гнiвається, на
братiв Ярина. - Он краще муку вiзьмiть.
- Та ми й вас можемо взяти на конi, - Роман, пригнувшись, пiдхопив
Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
- Навiжений! Недарма вас навiть мама так прозиває.
- Тож люблячи, Яринко. Мама i тата обзиває то прудивусом, то очманою, а
сама й досi аж сохне за ним. Правда ж, дiвчино мила? - Горбоносi красенi
трiпнули буйними чубами i подивились на Мирославу.
- Опришки! - посмiхнулась їм дiвчина. - Краще заспiвайте.
- А якої? - зiскочили хлопцi з коней. - У нас найбiльше люблять про
кохання. Ви ось цю знаєте? - Роман притулився плечем до братового плеча i
щиросердним голосом запитав далини:
Червоная калинонька,
А бiле деревце,
Чом не ходиш, не говориш,
Моє любе серце?..
I притихло все у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
Коли Роман обiрвав пiсню, Ярина вдавано зiтхнула, зиркнула на брата i
прошепотiла одне слово:
- Артист.
- Цить, пащекувата! - Роман грiзно витрiщився на сестру, а Василь
посмiхнувся, пiдвiв брову точнiсiнько так, як батько.
Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну iсторiю,
одну з тих, якi, здається, нiколи не переводилися в оселi Гримичiв.
- З чим це ви криєтесь, Романе?
- Еге, так вiн i скаже, - пирснула Ярина. - Кому хочеться свою парсуну
виставляти на посмiховище.
- Так тодi ж Роман ще дитиною був, - примирливо сказав Василь. -
Розкажи, брате.
- Мабуть, доведеться, - подобрiшав парубок i глиппув па сестру, - Бо як
не розповiси сам, то це зiллячко прибреше, паче циганка на ярмарку...
- Еге ж, еге ж, - нiби погодилася Ярина i пiдперла долонею щоку, -
Говори вже, коли язик не присох до зубiв.
- Оце ж рокiв з вiсiм тому наш драмгурток ставив агiтку "Урожай за
царiв i за влади селян та робiтникiв". Щоб усiм було ясно, як родило за
царiв i як родить тепер, - на кожну культуру чоловiчого роду брали
хлопчика i парубка, а на жiночого роду - дiвчинку i дiвчину, малечу
втискали в мiшечок, дорослих у чувал, гузир в'язали пiд самим горлом, а в
чуби i коси втикали колоски жита, пшеницi чи iншої пашницi. На мою долю
випало грати дореволюцiйний ячмiвь. Зв'язали мене в мiшечку, поставили
поруч з дебелим Володимиром Клименком i наказали мовчати до кiнця вистави.
Стою я, стоять зав'язанi всi дореволюцiйнi i теперiшнi культури, а
керiвник драмгуртка тицяє в нас паличкою i, якi треба, цифри називає.
Застоявсь я пiд цi цифри i все потерпаю, щоб не засмiятися, бо з передньої
лави то мати пишається мною, то батько вусом пiдморгує, то школярi тицяють
пальцями на тебе, наче їй з мiсяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги
на ногу, аж дивлюся, Клименко задрiмав у своєму кулi. З цього дива я й
засмiявся тихенько. А тут, як на грiх, у цю саме хвилю замовк керiвник i
всi почули моє неподобство. От i пiшов гуляти по лавах смiх. А що вже
батько з матiр'ю реготали, то ж не питайте. Пiсля вистави посходились ми в
хатi, посiдали за стiл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
- Не сподiвався, сину, що в тебе такий хист грати на сценi.
- Який там хист, - вiднiкуюсь я, а в душi щось i тенькнуло. - Менi ж i
слова не дали сказати.
- Що там слово, коли ти стояв найкраще за всiх i справдi був схожий на
ячмiнь.
- Та хто ж мене бачив за тим мiшком? - вiрю i не вiрю я.
- Усi бачили! От хай наша мама скаже.
- Авжеж, авжеж! - лагiдно озивається од печi мама, i тiльки Ярипа
кривить i придушує рукою варги.
- А вже як ти розсмiявся, то всiх розвеселив, - продовжує батько. -
Сказано, талант!
- Ой тату... - ще якось вiднiкуюсь, а в головi на радощах метелики
кружляють.
- От сам помiркуй: чи хтось хоч раз засмiявся, коли твiй керiвник усi
слова казав i в усiх тицяв паличкою? Тобi ж досить було пирснути, - i всiх
розвеселив. А коли б ще заспiвав? В тебе ж он який голос! Так що, сину,
пряма тобi дорога в артисти. - I отим словом батько доконав мене, бо нам
усiм мамина колиска i степ голоси наколихали.
Пiсля вечерi тато зi мною пiшов спати па сiно, i там на самотi я
наважився спитати:
- А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, вiдповiв:
- Поїхати в Київ до нашого дядька Миколи, який у театрi грає кумедiї,
вiн тебе й опредiлить в артисти.
- Як же, тату, поїхати до того Києва?
- От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, -
сказав тато i пiрнув у сон. Менi ж за тим театром не спалося до третiх
пiвнiв.
Через кiлька днiв вирiшив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у
Вiнницi на станцiї батько перехопив мене. А ця язичниця, - насварився
поглядом на Яринку, - i досi дражнить мене артистом...
- I дуже сварив тато вас? - посмiхнулася Мирослава.
- Та нi. Пригорнув до себе i каже: "Хiба ж можна, сину, їхати босим в
артисти? Та й Київ - не село, там ноги об камiння прочовгаєш. Як
розстараємось тобi на хромовi з рипом чоботи, щоб усi навiть по чоботях
чули тебе, тодi щось придумаєм".
- Такий у нас батько уже добрий, що й у свiтi не знайдеш, - з почуттям
сказала Ярипа. - Навiть мене нiколи не сварив.
- А жаль, - вколов її Роман. - От за ким березова каша сумує.
Близнята вискочили на коней, поїхали, i небавом над степом знялися два
голоси, виливаючи тугу про отих двох голубiв, що пили воду коло млина,
коло броду.
- Чом не красенi! - неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом
братiв.
- Гарно ж як у свiтi! - I Мирослава притулилась до Ярини.
XIV
Земля вiддала людям, що могла вiддати, i, чи то з жалю до себе, чи з
жалю до людей, заплакала осiнньою сльозою i неспокiйно ввiйшла в зимовий
сон. Ох як люто, на шаленiй коловертi вiтрiв, зачинався цей сон: спочатку
вiтровiям i снiговицi хотiлося пiдважити, вирвати з насиджених мiсць
переляканi хати, розметати золото скирт i вдарити на сполох спiвучою мiддю
дзвонiв. А потiм вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах,
i тепер люди по колiна бредуть у снiгу, що вечорами шеретує крихти срiбла
та виколихує блакитнi дими й волошкове цвiтiння.
Як гарно зараз довкола! Ошатнi, в бiлих свитках хати притихли, немов
дiвчата перед весiльним танцем; ось ударить бубон мiсяця, цьвохне смичком
вiтрець, i вони поведуть свiй танок зачарованими долинками, левадами,
садками i виведуть його - усе вгору та вгору - аж на той шлях, по якому
минулий вiк проскрипiв чумацькими мажами, а -цей вiк, як блискавками,
спалахнув козацькими шаблями Котовського i Примакова.
А що тепер робить червоний козак Терентiй Iванович Шульга? I Данило,
згадавши недавню бувальщину, мимоволi зупинився бiля придорожньої верби,
погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим
паморозi, а знизу озвався гучанням - то вiтрець прокинувся в дуплi й знову
задрiмав, як маля. А он хтось мiж вербами мрiє, вискрипує чоботятами i
ронить на снiг шматки пiснi. Чия ж це така пiзня?..
I давнє очiкування, сподiвання чи передчуття озвалися в ньому, i десь
чи з паморозi, чи з ночi затремтiли тi вiї, за якими чаївся синiй вечiр. У
дуплi знову шеберхнув вiтрець, а на шляху стихла пiсня. Де ж те дiвча, що
наче йшло назустрiч? Данило подався далi шляхом, та вже на ньому не було
нi дiвочої постатi, нi пiснi. Отак i виходить воно на твоєму шляху.
Неждано внизу, на крихiтнiй левадi, що пiдбiгла до самої дороги, вiн
почув характерне шипiння, зирнув i не повiрив своїм очам: на виковзанiй
смужцi льоду, яка аж палахкотiла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку
нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетiла на
снiг, мало не впала, вивинулась уже од самої землi, засмiялася сама собi
i, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно
зашурхотiла по крижанiй стежцi, видобуваючи з неї шарудiння й нiжний
посвист; за плечима дiвчини погойдувався, вигравав мiсяцем снiп пшеничного
волосся, що так i дихнув йому минулим лiтом.
Данило, притулившись до пригорблоної верби, з захопленням стежив за
дiвчиною: iч, що витворяє, наче маленька. А вiн усе думав, що вона не
по-дiвочи серйозна чи то вiд iнститутської науки, чи зроду. Не раз
намагався якось порозумiтися з нею, та дiвчина в такi хвилини вiдразу
натягувалась, немов струна, i полохливо сторонилася його. А коли вiн хотiв
провести її пiсля свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тiнями,
замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав:
"Безсовiсний". Це тодi ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше
кохання чи захоплення прибило її i тому уникає чийогось погляду, чиєїсь
прихильностi. А ось тут, на безлюддi, в зимовому снi, на якусь часину вона
стала сама собою.
Ось дiвчина вилетiла з криги на снiг, зойкнула, упала, лежачи поправила
спiдничку, засмiялася, потiм скочила на ноги та й почала весело
обтрушувати одежу й коси. Скiльки ж у неї дитячої i дiвочої принади. От
тобi й строгий товариш агроном, що все з чимось сiкався до нього i навiть
розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання
агромислi. А якi тепер мислi грають пiд отим пшеничним снопом, що аж
iскриться проти мiсяця? I ввiйде вiн у чиюсь оселю сонячним ранком, а
фiалковi очi заграють доброю довiрою. Данило ловить себе на тому, що
матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що
це?.. Зимова казка... чи судьба? I так славно згадався той вечiр бiля
вiтряка i тi крила, що пiдiймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер?
Тодi од них iшли пахощi вiтряка i смуток матiоли. А як би вiн хотiв, щоб
вони повiяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його
матерi, яку вiн стрiчає тiльки в спогадах i снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а
Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанцi i набирає, i струшує зi
свого пшеничного снопа мiсячний чар. Ось їй не тiльки ковзатися, а й
танцювати заманулося; приспiвуючи собi "метелицю", вона закружляла по
снiгу, а потiм по-хлоп'ячому, на пiдкiвках, вилетiла на ковзанку i знову
закружляла, розколисуючи дзвоном спiдничину.
- I що це наш товариш агроном витворяє вночi?
- Ой мамо! Ой! - злякано задзвенiв голос дiвчини, вона обiрвала танок,
обернулась до нього, i сором'язливiсть проступила рум'янцями на її
обличчi.
- Так що ти витворяєш, дiвчино? - пiдходить до неї, а вона закриває
обличчя руками й зiтхає. - Ти не мовчи .менi, а щось вiдповiдай, коли
старшi питають. Не протерла на ковзанцi чоботята?
- Поки що не протерла, - нарештi випускає з-пiд рук слово.
Данило бережно кладе свої долонi па її, вiдривав їх вiд обличчя i
вражено застигає: тепер не знiченiсть, не сором'язливiсть, а саме
лукавство бiсенятами глянуло на нього й кинулося врозтiч. Де вона тiльки
прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забринiло
насмiшкою:
- А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись пiд мiсяцем? Це так
славно...
- I коли падаєш - теж славне?
- Теж гарно, бо тодi iскри i зорi кружляють в очах.
- Ти вже докружлялась, що й руки задубiли, Де твої рукавички?
- Рукавички?.. У дорозi, - вiдповiла непевно i чогось глянула ва шлях.
Вiн скинув свої:
- Може, цi нагрiють? Мирослава пирхнула:
- У таку рукавицю ягня влiзе. Хто це вам виплiтав їх?
- Дiд Гримич.-Вiн усе на вирiст робить, - невмiло почав надiвати ва її
ручата свої рукавицi, i дивпо, дiвчина не пручалась, " притихла, тiльки
дрож пройшовся по її тiлi.
- Ти ж зовсiм замерзла.
- А для чого тодi зяма?
- Та вже ж не для того, щоб пiсля ковзанки бухикати на печi. Зараз же
ходiмо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
- Ви навiть чай умiєте варити? - знову самим лукавством змiряла його.
Данило здивовано повiв бровами:
- Де ти замiсть слiв нахапалася шершнiв? Чи це тiльки для мене?
- Ой, нi, - хитнула Мирослава головою i своїм снопом, пiдняла руки i
посмiхнулась рукавицям, - Стирчать, як глеки на кiлках.
- То ходiмо.
- А як хтось побачить? - Враз уся гра аiвшла в дiвочого обличчя, i
тепер на иьому вибились розгубленiсть та занепококоєнвя.
- Коли хтось i побачить, то тiльки позаздрить менi, - з доброго дива
бовкнув. - Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цiлий рiк чорнобривцями
пахне.
- То... нам'ять любовi? - зненацька спитана Мирослава.
- Пам'ять любовi до матерi. Як ручата? Вiдiйшли трохи?
- Ще нi.
- Ходiмо?
- Менi боязко, - правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
- Чого ж тобi боязко?
- Це ви повиннi бiльше знати... Так же не можна.
- Чому не можна? Ти. ж не iiйршшi деиъ аиаьш мене.
- Краще ходiм до татарського броду, до Гримичiв.
- Нi, до мене. Я не хочу завтра гнати конi по лiкаря, I дiвчина обпекла
його:
- Так дуже шкода коней?
- I тебе трохи, - вiн поклав руки на дiвочi плечi, обернув її до
мiсяця. - Ось там i стоїть моя хата, а ворота бiля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
- А чиясь дiвоча доля од вас не кигикала чайкою? Вiн зрозумiв її
побоювання.
- Такого, дiвчино, не було. I коли маєш до мене довiру - не називай на
"ви", - вiн узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту
вуличку, де плетенi тини i верби-пiдлiтки бiля них вели до напiвзабутої
оселi. Iшов i милувався дiвчиною, Ї.Ї снопом, її ходою - легкою i
красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої пiспi? I здавалось, що
в цього вже був такий вечiр надiй i притихле вiд сполоху дiвча бiля нього,
яке не знає, за що триматись рукою - за тендiтнi в паморозi верби чи за
серце.
Ось i його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, i вони
справдi кигикнули чайкою.
- Наче в казцi, - здивувалась i чомусь зрадiла дiвчина. Пiдiйшовши до
вiкна, на якому клубочками дрiмала мiсячна сновiйнiсть, Данило постукав у
шибку.
- У вас хтось живе? - пройшовся переляк по обличчi Мирослави.
- Нi.
- А чого ж ви стукаєте?
- Згадую свою матiр. Вона завжди на стук вiдчиняла менi дверi. А тепер
нема кому.
- I це тяжко, Даниле? - сама не помiтила, як назвала його на iмення.
- Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбi пiд вербовою
дощечкою, пiд тiєю, про яку дiвчата весною спiвають: "Вербовая дощечка,
дощечка, там ходила Настечка, Настечка", - i знову згадав не вербову
дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навiдатись до нього i Дiденка,
якогось гостинця завезти.
Даияло вiдчинив сiнешнi й хатнi дверi, Мирослава все ще з опаскою
ступила в темряву хати.
- Справдi, тут вереснем i чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
- Дуже. I люблю, коли дiвочi коси вiють чорнобривцями, - нечутно
торкнувся її снопа. - Уявляєш: снiг i чорнобривцi! - Вiн засвiтив свiтло,
i гостя одразу ж пiдiйшла до фою матерi, пород яким свiтився снiп жита.
- Це ваша мати?
- Матiр.
Мирослава посмутнiла.
- I в моєї такi добрi очi були. I звала вона мене чогось Журавкою.
- А моя часто спiвала про журавку... Щось незвичне було в її вдачi. Як
вона тiльки, вже з рiздва, виглядала весну, як тiшилась першим
пiдснiжником, як прислухалась до спiву зерна, до шелесту макiвок, до всiєї
землi. I до колоса, i до трави, i до деревця у неї була своя любляча мова,
пiсня. Найбiльше я; наспiвувала на луках, бо там стiльки птаства знаходило
притулок i в травi, i в березi, i на водi. Бувало, гляне на якусь чубату
чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, i зiтхне: "Боже,
як то славно, коли е крила", - та й тихенько заспiває травi чи копичкам:
А журавка ходить
Та пiр'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: i журавля в журавлиному бродi, i
журавочку, i її двiйко цибатих дiток. Мати не раз втiшала мене, що. в мою
подушку зашила журавлинi пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця,
поля, а не рiзна погань.
- Це ж треба, - аж зiтхнула Мирослава. - Добра i тиха матiр.
- Що добра, то добра, а от чи тиха - не знаю. Одного разу вона
здивувала усiх односельцiв. Це сталося у двадцятому роцi. Бiля самого села
партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубiв
озброєна зграя, а отаманив у нiй вчений жорстокосердець, що нахвалявся
вирiзали бiльшовикiв до сьомого колiна. Як побiгли городами i вулицями без
вершникiв конi, я з мамою вийшов у двiр. Аж до нас на змиленому конi
пiдлiтав розпашiлий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його - вiн
тепер головою колгоспу працює. Ще з вулицi гукнув матерi:
- Ганно, допоможи пораненим - винеси полотна перев'язати рани, - i
зiскакує зi свого воронця, веде його на подвiр'я. А кiнь аж хитається од
утоми.
- Де ж я того полотна вiзьму? - одразу пожалiснiла матiр. - Усе
повiддавала то за оранку, то за хлiб.
- А може, щось завалялось? Бiда хлопцям: лежать на бiлих гречках, а
гречки вже червоними стали.
В оселi кинулась мати до скринi, та хiба знайдеш те, чого нема?
- Що ж, таке дiло, - похилив голову Чигирин. - Доведеться багатiїв
потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотнi були чужi лайки та
нарiкання.
- Почекай, Михайло, - враз стрепенулася ...
