Михайло Стельмах. Чотири броди
страница №15
...Вiн одганяе од себе видiння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки i наїхнiй смуток вiдповiдає словами давньої пiснi:
- Як упала зима бiла - голiвонька моя бiдна... Мiй батько посивiв у
шiстдесят з гаком, а син у сорок, та аби тiльки й журби такої у пас було.
- I то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай,
жiнко, вечерю чи снiданок. '
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого
зв'язкiвця.
- Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
- Трохи знаю. I дзвони по убiєнних чув у навколишнiх селах, - та й
прислухався до передранкової тишi, нiби в нiй i досi чаїлись похороннi
дзвони. - Бiда нiколи не ходить сама, - i провiв рукою по чолi й очах.
- Це правда: бiда нiколи не ходить сама - чимало в неї пiдручних є.
- На одного вже поменшало, - натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
- Як Гримичi?
- Позавчора вночi до них вдерлася полiцiя, перетрусила хату, комору й
клуню, навiть у сiно з гвинтiвок стрiляли. Але, на щастя, Романа i Василя
не було вдома.
- Догадався шепнути Лаврiну, щоб тепер хлопцi не навiдувались у
присiлок?
- Сказав, - коротко вiдповiв Стах i зiтхнув. - Тiтка Олена тепер мов
причинною стала, i сьогоднi смерком бачив її коло ворiт. А Яринка
приходила до мене i про вас допитувалась, та я нiчого не мiг сказати їй.
Тодi вона обiзвала мене безсовiсним i лиха, мов огонь, вилетiла з хати.
Такою я її нiколи не бачив.
- Чого їй? - занепокоївся Сагайдак.
- З Мирославом Сердюк намiрилась iти в партизани, а близнята взяли
сестру на глузи: мовляв, там тiльки такої пащекуватої i бракувало. I
вперше Ярина посварилася з Романом i Василем, назвала їх безклепкими
старими парубками i розплакалась.
- А про iнших щось чув?
- Лише про Петра Саламаху, - i навiть чогось посмiхнувся. - Недарма upo
нього кажуть: вiн як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його
полiцаї вдосвiта в своїй хатi, а Петро, прощаючись iз жiнкою, тiльки в них
одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горiлки. Тi зрадiли,
засмiялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловiк дорогою i почав
потихеньку прикладатися до сулiї i нiби забувати про все на свiтi. Не
витримали полiцаї, зупинились у лiсi поснiдати, ще й Петра Iiзяли на
глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, i теж почали причащатись чортовим
зiллям. А Петро виждав слушну хвилину - та й дременув у лiс. Тiльки й
бачили його посiпаки. Довелось їм за це мордачiв у райполiцiї нахапатись.
Квасюк на це мастак.
- Де ж тепер шукати Петра?
- Це саме вiн, певне, думає i про вас, кружляючи в лiсах.
- Тепер, Сташе, до мене поки на старе мiсце не приходь - i його
продали.
- То, виходить, немає бази?
- Нема - з корiнням вирвали. Усе-все треба починати з нiчого. -
Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв'язкiвця. - Може, пiсля цього
вiдцураєшся вiд мене?
Стах одразу спохмурнiв, пригорбився, зiбрав зморшки па чолi й
перенiссi.
- Ви, Зiновiю Васильовичу, засумнiвались? Боїтесь за мене?
- Не боюся, чоловiче. Але, може, ти пiсля всього, що трапилось у нас i
в загонi, розгубився? Може, вiру на зневiру обмiняв?
У Стаха занепокоїлись руки, вiн їх стиснув до болю, а далi полiз по
кисет.
- Чого ж мовчиш?
- Що менi казати, коли у вас такi думки зароїлися? - Гiркiсть
прихованої образи озвалася в голосi чоловiка.
- А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого i
зневiреного. Тому й прямо, як на судi, запитав. Стах образився:
- До чого балачки про суд? Хiба ця вiйна не є судом для кожного? Хiба
вона не роздiлила все на грiшне i праведне? - i замовк.
Сагайдак зрозумiв, що його необережне слово поранило душу чоловiка. Як
ми часто в суєтi суєт не помiчаємо цих ран, як ми часто думаємо бiльше про
виконавчi, анiж душевнi сили людини.
- Щось я не так проглаголив. Тодi пробачай. Та все одно маєш сказати,
що треба сказати. Говори!
Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
- Тодi скажу, i стiльки, скiльки нiколи не говорив, то слухайте. Я вас
теж запитаю не як на судi, але прямо: а хто iз нас отут при чужiй владi,
при сатанинських шибеницях, при драконiвських наказах, де тiльки й чуєш
про розстрiли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить i не плаче
душа? Бо ж хiба вона знала коли такi болi? Але це одне дiло, а вiра -
друге. I хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппiвськими блоками, яка
вже стоїть у нашому селi, хоч зараз розiпнуть на гестапiвських гаках, -
вiри моєї не розiпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу
принишкнути, але не скорюсь неволi. Коли ж ви засумнiвались у менi, коли
хочете, щоб ми пiшли з вами врозбрiд, тодi нагодуємо вас, дамо на дорогу
хлiба, дамо самосаду, та й бувайте здоровi. А самi теж почнемо думати,
куди подiтися у цю шалену завiрюху. Хоч я i м'яка людина, але нi воском,
нi глиною не стану в чужих руках, а чужi руки маю вкорочувати, бо ось уже,
к примiру, приїхав до нас якийсь вельможний барон i винюхує найкращi землi
для свого маєтку. То, думаєте, ми, хоч розгубившись,будем його
хлiбом-сiллю зустрiчати? Тодi погано ви нас знаєте. Ось так, Зiновiю
Васильовичу, а не iнакше. Одне тiльки ие раз мене зобиджало: чого деякi,
наприклад iз району, уважають - як ти плугапиш у селi, то вже менше любиш
свою землю, менше шануєш революцiю i неодмiнно маєш бути дурнiшим або
неодмiнно з якимсь пережитком? Оце ж деякi дуже кебетнi назвали нашого
українського хлiбороба хитрим дядьком, ще й радiють, як вони розумно
охрестили його. Не з того боку, що треба, рiс у цих кумiв розум, так вiн i
в окрушини може перерости. Тiльки ж кому це, яким радникам, для якого
полiтиканства чи дуростi потрiбно?
- Пробачай, Сташе. Клятi нерви заговорили, - Зiновiй Васильович охопив
зв'язкiвця руками, поцiлував, а сам себе вилаяв у думцi: як ми мало знаємо
тих, чиє багаття роками горить для добрих людей, i як часто хитромудрi
порадники накидають тiнь чи пiдозру на людину, що мовчазно й вiрно iде за
своїм плугом.
- Такий уже я гарний? - здивувався, нiяково посмiхнувся чоловiк.
- Гарний - не те слово! Красень!
Стах покрутив розкустраною зi сну головою.
- Своїй матерi i я здавався красенем, а от дiвчатам - не дуже. То не
увольняете мене зi служби, за яку буду мати аж тридцять днiв тривоги на
один мiсяць?
- Не увольняю, дорога людино. I каюсь, що про таке заговорив iз тобою.
- Може, воно так i треба, - непевно сказав Стах, - щоб потiм не було
накриво, бо не одного тепер налякали тi мундири з черепами i схрещеними
костями. Та мертвi черепи i костi, на якi й дивитись огидно, не здолають
живих людей.
До хатини з пательнею i хлiбом увiйшла Оксана, а Миколка прише тарiлки
i ложки. Стах iз якогось закутка дiстав барильце вишяiном.
- Чи не спробуємо цього торiшнього зiлля? Воно ще в мирну годину
настоювалось.
- Не варто, - вiдповiв Зiновiй Васильович.
- Може, й не варто. Але я сьогоднi випив би, - на щось натякнув Стах. А
на що - Сагайдак здогадався. I як у нього вихопилось дурне слово про суд?
- Тодi наливай.
Господар пгдяяв барильце i налив вишняка у полумисок, а далi розлив у
склянки, почаркувався з дружиною i гостем.
- За втру, щоб згинула невiра i недовiра!
- За вiру!.. - I Сагайдак приязно поглянув на Оксану: - Перелякав тебе,
красуне?
Тiнi пройшлися по її обличчi.
- Таки перелякали.
- Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, i тепер
запитаєш: де тiльки береться жiноча врода? Навiть прижурена.
- Ой, не кажiть такого...
- То не буду, - i згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще бiля
ворiт... Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
- Де ж вас тепер, коли старе мiсце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зiтхнув.
- Ось i я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони
помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонiв:
- А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину i
вiд орди ховалися люди. У цьому гиблому мiсцi я знайшов би сухi острiвцi,
де перше лiтували журавлi...
- Ти ще пам'ятаєш їх?
- Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким i партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав i журавлiв ще двадцятого року,
i знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалiк од
болота?
- Що ж, знаходь, Сташе, сухi острiвцi. Там, певне, буде сховок для
поранених. А нам треба в лiсах шукати собi мiсце, щоб ворога бити. Ми не
маємо права ховатись у болотах.
- I то правда, - одразу погодився Стах. - Я сьогоднi пiду з Миколкою на
болото.
Зiновiй Васильович занепокоївся:
- Не треба з Миколкою. Iди сам.
- А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене - дитина
замiнить. I, як задощить, туди зможе добратися тiльки малолiток.
- Не знаю, що й сказати на це.
- Нiчого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами:
вже двi гвинтiвки з набоями має.
I в цей час з напiвпричинених дверей озвався тихий шепiт:
- Уже три, тату. Третя - нiмецька. Стах обурився:
- Третя!.. Як тобi, сину, не соромно пiдслухувати нас? Миколка почав
оправдуватися:
- Тату, я й не думав пiдслухувати. Я хотiв хоч трохи побути з Зiновiєм
Васильовичем... Чесне пiонерське. Сагайдак сумно посмiхнувся.
- Iди сюди, Миколко. Чого ж ти хотiв побути зi мною? Хлопчак тихенько,
винячись, переступив порiг i став бiля нього.
- Я думав, Зiновiю Васильовичу, запитати вас: чи по зпадобляться мої
гвинтiвки?
- Знадобляться, дитино, що як знадобляться, - поклав руку на Миколчинi
кучерi i зажурився: нiкому, не те що дiтям, не знати б цих воєн. Та не
обминають вони пi старих, нi малих. Сагайдак простягнув руку Стаховi. - А
тепер прощавайте.
- Куди ж ви? - здивувався i занепокоївся той.
- Шукати своїх та щось робити.
- _Так от-от забринить свiтання. Перечасуйте в нас. Д - До ранку ще
проскочу в лiси.
- Дивiться, бо душi виднiше, анiж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною i за Стахом вийшов з хати. Вже
на порозi сам собi в подивi сказав:
- Це ж подумати, Миколка три гвинтiвки знайшов.
- Тут, певне, є й моя провина, - прошепотiв Стах.
- Яка?
- Ось зараз, - Стах обкружляв подвiр'я, постояв бiля ворiт, потiм
пiдiйшов до Зiновiя Васильовича i повiв його до клунi. Вiн довго
вовтузився бiля дверей, якi були зачиненi на два засуви.
- Чи не золото ховаєш у клунi? - посмiхнувся Сагайдак, входячи в настiй
лугового сiна i снопiв.
- Побачите, - коротко вiдповiв Стах i почав розкидати снопи, ,_ що в
безладдi лежали на току. Потiм вiн взяв у свою руку Са" гайдакову. - Ось
поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу i не повiрив собi:
- Що це, Сташе? Невже гармата?
- Вона ж, правда, маленька, та бiльшої не знайшов. Притаскав на всякий
випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться менi.
- А для чого ж тобi?
- Хiба не можна дочекатись слушної години i вдарити з неї по якiйсь
машинi чи по дзвiницi, яку осквернили полiцаї.
- Хiба ж ти вмiєш стрiляти? На це Стах розважливо вiдповiв:
- Коли є з чого стрiляти, то найдеться кому стрiляти.
- Спасибi, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. - Сагайдак один
вийшов на подвiр'я, озирнувся довкола. На сходi край самої землi вже з
теменi ночi вививався досвiт, i нiде анiшелесь - навiть вода у бродi
заснула, тiльки ще рiзкiшими стали пахощi татарського зiлля, матiоли i
вiдволоженого жита, що мало журбу вдовину i сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, вiн обережно пiшов попiд тинами, якi тримали над
собою оброшенi хустини вишень та золоту сторожу соняшникiв. Сагайдак
раптом зупинився: бiля самих ворiт Гримичiв побачив жiночу постать. Чи не
Олена Петрiвна виглядав своїх близнюкiв? Так воно й е. Вiн шдходдть;
ближче, тихо здоровкається з жiнкою, а та в благаннi й иадiї розчахує
тремкi вiї,, пiд якими аiтквудися бiль i_ журба"
- Зiновiю' Васильовичу, не балилд ж моїх Василя i Романа? Це так було
сказано - ва голосам" а зболiлою душею, що не наважився чоловiк ще бiльше
засмутити. жiнку.
- Бачив, Оиено Петрiвко-
- I коли? - аж застогнала й потягнулась до нього,
- Учора.
- Живi, здоровi? - простоЕиада жiнка.
- Живi, здоровi, Ойiйно Пвiрi'вао. Iдiть i вiдпочивайте.
- Яких тепер вiдивчиновi? Спасибi вам, дорога людино,.. Спасибi.
От i мавш. вадяку за брехню!
- А як дядько Дiаврiи?
- Втiшав мене, а сам теж сумує i вiд смутку чи дуростi збиражиься
ревкопуваги стару могилу.
Сагайдак швидко прощаешься, iде присiлком, а у вухах ще довга-довга
непокояться слова матерi.
За присiлком недалеко вад путiвця, тихенько поскрипував старими крилами
вiтряк, немов скаржвввя волям на самотнiсть, бо покивули тепер медовик, i
помольнi. Добре, що хоч тут не вгнiздилась полiцiя як угниздилась iз
кулеметом на дзвiннiци. Там днює i почув гайвороння - так наказав
жандармський пост.
Уже зовсiм розвиднiлось, колв Сагайдак увiйшов у лiси, що по колiна
стояли в туманi. Лiси, лiхиi Скiльки ви зарятували людей у громадянську i
скiльки зарятуєте тепер? З вашої зелiеної глибинм вийдемо i вдаримо иа
вороват бо трагедiї трагедiями, а боротьба боротьбою. Скорiше ж за святе,
щоб загинуло грiшне!
Вiн перебирав в пам'ятi, до кого навiдається цими диями, з-ким пiде у
перша засiдки:, а сам усе бiльше й бiльше починав хвилюватись:
ваближавтьея до того глухого мiсця, яке вiн облюбував для партизанiв. Чи
знайдо когось iз них?' Близнтоквг повиннi бути тут. Та й Петро Саламаха...
Щось трiснуло попереду. Сагайдак, вихоплює з кишевi пiстолета,
придивляється до заростi, звiдки почувся трiск, i незабаром помiчає
корову, яка пасеться иедалеко вiд того струмочка, що мав давати воду його
загону. А он друга i третя. Де ж вони взялися в цiй хащi? Щ& кiлька
крокiв, i вiн бачить, сивий оберемок бороди, окореякувату поставь i
шзгреку - вiд вуха до вуха - посмiшку Михайла Чигирина, що стоїть у
ранковому туманi, як добрий сон.
- Михаиле Iвановичу?? - не вiрить евоїм очам Сагайдак.
- Таки вгадали, Зiновiю Васильовкчу! - порухом широких плечей старий
скидав кирею i поспiшає назустрiч командиру.
Вони падають один одному в обiйми, цiлуються, посмiхаються i заiтхають.
- Нарештi дочекалися вас. що вже тiльки ве вередували, - сама радiсть
бринить у голосi Чигирина. - Вашу конспiративну хату спалили карателi.
- А що з Ганною Iвванною? - терпяе Сагайдак.
- Її не було вдома, то й аалашиїяась живою.
- Як же ви?..
Старий став зосередженим i давiть трохи урочистим.
- Поган помаленьку, не восиiвваточи. Ось на черiдку i на три яарв тажей
та 'на три вози розжився. I санки одяi маємо.
- Санки?! - же повiрив Сагайдак.
- А чого ж, аима ще прийде, - спекiйяо вiдповiв Чигирин. - Також вiсiм
цинкових -скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
притаскав пияку, три сокири, кiлька полумискiв i трохи муки, бо ж i
їсти щось треба. Коржi печем, а хлiба нема. Та й на сiль сутужво.
Неодмтате треба навiдатись до нiмцiв на продуктовий склад.
- Хто з наших прибився? - I Сагайдак завмер у трявеаi.
- Першими, звгсяо, Грямячi прянивтiли. От уже отряхи - справжнiх
партизанiв маємо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж i Куядрика
порiшили. Тiльки тасжн цього два днi яяого їсти ае можуть, усе нудить
хлопцiв. I Петро Саламаха вирвався з лапищ долiди. Мирон Бересклет з
молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав. Не з порожнiми
руками, а з нiмецьким автоматом прибився. Це треба резушiв...
- Журиться хлопцi пiсля того, що сталось?
-Як вам сказати,- задумуеться Чвгирин i ще бiльше став схожим на
грiба-боровика. - Журби в вас вагато, а ненавистi ще бiльше, бо ковтнули
всi кiвш лиха. Пiдемо будити партизаяську рядiв?
- Заяiдiмо трохи, тгодума'ємо, як новий день зустрiти. Обиятчя старого
прояснилося - одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, i все одно тихцем
запитує:
- Що маєм робити?
- Драконовi зуби рвати! З корiнням!
- Зуб зубовi не рiвня - є переднi, а є кутнi, - хитро мружиться
Чигирин. - То з чого почнемо?
- З переднiх! Треба хоч якусь машииу, що наперед сюди визвалась,
пiдйяти. Всяке дiло повинио мати початок.
- Вiрно! - охоче погодився Чигирин. - Треба, щоб люди я"" чули про
нас... Ось ходiть, погляньте, яку ми землянку аробили, 'навiть сяку-таку
пiч поставили. Це за якийсь кiлометр од першого мiсця. Тепер i про лазню,
i про стайню треба подумати.
На цю мову Сагайдак тiльки посмiхнувся, бо хто, слухаючи господарчi
клопоти Чигирина, мiг би подумати, що вiн у громадянську вiйну був грозою
контрреволюцiї?.. А як одного разу чоловiк пiддурив скоропадчикiв! Коли
завiрюха по самi стрiхи замела соло, Чигирин з лiсiв приїхав до своєї
Марини. Хтось присочив його, донiс у державну варту, а та кублищем влетiла
в соло, щоб, нарештi, живцем захопити партизана. Тiльки домчали до
подвiр'я Чигирина, а той з гребеня хати i жбурнув па них кiлька гранат,
наробив шелесту, а далi скинув з другого боку стрiхи пару десяткiв
снiпкiв, вивiв з горища коня, скочив на нього i подався в лiси. Скiльки
тодi смiху було в селi, а дехто нiяк не мiг повiрити, що без нечистого
можна було заховати на горищi коня.
Згодом деякi забобоннi, набравшися за чаркою смiливостi, запитали про
це Чигирина. А вiн, пригасивши посмiшку, так почав вiднiкуватися, що
всякий зрозумiв про його знайомство з тими, якi в греблi чи в болотi
сидять.
- Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, - мало не зi сльозою в
голосi попрохав страшенно вiруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. -
Пособляв тобi хоч трохи нечистий?
I тодi Чигирин оглянувся навколо i, наганяючи страху, зашепотiв:
- Пособляв, Гнате. I не один - аж двоє їх було тодi: один бiля даху
порався, а другий, старiший, пiдлiз пiд коня, взяв його на плечi i,
хекаючи i валячись iз копит, потаскав на горище. Думав: пiдiрветься
нечиста сила, аж не пiдiрвалась...
Забута лiсова просiка, де мiж колiями гарно пiднялася шовкова трава, а
в нiй знайшли притулок ромашка i деревiй бiлий та рожевий. Крiзь дерева на
дорогу впали надвечiрнi сонячнi сiтi, а далечiнь аж грає чистим
барвiнковим небом. I нiде нi голосу, нi душi.
Та ось на просiку вискакує свiжа тачанка i двi пiдводи. На гачанцi з
близнюками сидить Сагайдак, далi править кiньми незворушний Саламаха, а
позаду з братами Бересклетами сивiє мудрий Чигирин. Старими вузькуватими
очицями вiн перший помiчав помiж деревами якусь постать, неквапно
прикладає до плеча гвинтiвку й одразу ж опускає.
- О! Та це ж Гордiй Горбенко! - пiзнає свого давнього знайомого.
Тепер усi помiчають старого, а вiн знiчено, з гладущиком у руцi йде
ближче до просiки, щоб не подумали про нього недоброго.
- Дiду, чого никаєте тут? - зiскакує з тачанки Сагайдак.
- Лiс великий, то й никаю, - i вже несе посмiшку Чигирину. - Добрий
день, чоловiче.
- I тобi добрий, Супицi збираєш?
- Та нi, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним,
крадькома скинув мiшок солi, - може, знадобиться.
- От спасибi, Гордiю, де ж вона?
- За двадцять крокiв од вас, пiд тими трьома березами, що з одного
кореня виросли.
- Дiду, звiдки ж ви знаєте i про нас, i про сiль? - дивується Сагайдак.
- Бо я з Михайлом Iвановичем стрiвся цими днями в лiсах, коли вiн
тiльки сам на безхлiб'ї та без солi пастушив. То й бувайте здоровi.
Чигирин торкається рукою плеча Горбенка.
- Гордiю, а ти не зможеш нам розжитися на конi, щоб такi були, як змiї?
- Помiзкую, оглашенний.
Партизани прощаються зi старим та й рушають у свою дорогу. Хто тiльки
повернеться з неї, бо що ця жменька зухвальцiв супроти навали Гiтлера? Та,
бач, самохiть iдуть на смерть.
Старий, сумно похитавшiї головою, повертав до оселi Магазаника, а
партизани беруть на узлiсся, ближче до того путiвця, що через якихось
пiвтора-два кiлометри добiгав до чорного шляху; на нього тепер не
поткнешся, бо там i камiнь утомився вiд чужого залiза, на путiвцi ж можна
пiдстерегти машину-другу. Тут не так їдуть вiйська, як нишпорять
заготiвельники чужого.
Бiля густого березняка, який острiвцем пiдходить до путiвця, партизани
зупиняють коней. Гримичi миттю зносять з тачанки "максима" i примощуються
бiля нього в улоговинцi, а лiворуч i праворуч залягають брати Бересклети i
Чигирин. Все це робиться в цiлковитiй тишi, наче не люди, а тiнi впали на
землю. Перший урок засвоїли побратими. Жаль, що так мало у нього бiйцiв.
Сагайдак присiдає бiля близнюкiв.
- Все чин-чином, - пошепки заспокоює його Роман. - Патрони пiдрiвняли,
щоб не було перекосу...
- I вода в кожусi джерельна - хоч сам пий, хоч гостей пригощай, -
приховуючи хвилювання, посмiхається Василь.
Гарнi хлопцi, недарма вiн узяв їх у загiн. Обiйшовши усiх побратимiв,
Сагайдак iде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тiней лiсу,
а з другого - до задуми колоскiв, i прислухається, як вiдходить день. Чи ж
попадеться хто?..
I, неначе вiдповiдаючи на його думки, вiд чорного шляху заклубочилась
курява. Сагайдак притуляє до очей бiнокля. Нi, то не тi, кого вiн очiкує:
дорогою трюхикають низькорослi коненята, а на возi пiдстрибує кiлька
житнiх снопiв i сидить чорнява молодиця, однiєю рукою вона держить вiжки,
а другою притримує бiля грудей немовля. Ось уже i плач його чути. А матiр,
прихиляючись, то агукає йому, то вйокає неквапним коненятам, якi тягнуться
до колоса. Видать, пiшов чоловiк воювати, а дружину й дитя залишив
напризволяще. Риби, жiнко, крутися бiля землi, рости дитину та чекай мужа
з вiйни. Чи дочекаєшся тiльки?
Ось молодиця притримала гнiдашiв, притулила дитину до пазухи, i оцей
бiлий вузлик, припавши до грудей, одразу заспокоївся, а па смаглявому
обличчi матерi пробилась зажурена посмiшка, та враз i зникла: позаду
забурчала вантажна машина.
Прикипiли партизани до землi, а кулемет i гвинтiвки повернули на цiль.
- Вiдставити! - тихо дає наказ Сагайдак, бо ж поруч їде мати з дитям,
хай до самого твого дому, хай крiзь усе життя шумить вам пшениця. I зiтхає
коли б то воно було так у цьому свiтi, якому не вистачає розуму на життя.
Машина, викидаючи з-пiд себе клуби пилюги, переганяє воза, з вiкна
кабiни висовується голова немолодого солдата, вiн махає рукою жiнцi, щось
весело кидає їй та й зникає, навiть не пiдозрюючи, хто його зараз
порятував од смертi.
I знову неспокiй i напруженiсть очiкування. Лежiть, хлопцi, на грудях
зеленої землi, це не те що лежати в снiгах на морозi. По крапельцi
дрiмотно вростають тiнi, ио крапельцi дрiмотно сканує час, ио крапельцi
тотжть тiло дуряi питання: чи треба було пропускати оту першу машину?
Мабуть, не треба.
Вже осмерк iз лiсу перейшов ва йоле i погасив червiнь пшеницi, коли на
дорогу гордовито, хизуютася своєю ошатнiстю, вискочив свiженький, нiби
щойно народжений "дюзенберг". Якого високого чина заколисуєш ти на курнiм
подiльськiм путiвцi? Чи не того барона, що приїхав мiряти тлустий чорнозем
для свого маєтку?
Ось воно й пiдiйшло - перша зустрiч з ворогом. Що ж, ти клiщем
вгризаєшся в чужу землю, то її вiдмiряють тобiї
Коли машина майже порiвнялась iз Сагайдаком, вiн махнув рукою
побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальцi побiлiли.
Затремтiв кулемет, затремтiв i кулеметник, божевiльними метеликами навколо
дула зафахкотiв огонь.
Машина дзенькнула склом i, крутнувшись, з дороги вскочила в пшеницi,
жеручи i захлинаючись ними.
Стрiляють дверцята, з них шпарко вискакують двое вiйськових у чорному i
гладун у цивiльному. Вiн, як плавець, руками i головою пiрнає у пшеницi, а
вiйськовi спритно, навiть кiби гоноровито, обертаються до небезпека,
завчено прикладають до животiв автомати i вiялами вганяють черги в лiс, з
якого вибiгають партизани. Ще двi черги, ще посвист куль, ще перестук
"максима", i перший скрик, а падає двое - Один до машяиж, другий вiд
машини. Чигирин першим нахиляється до нього, пiдiймає перегрiтий автомат i
чує, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлицi ще хрипить кров.
А цивiльний i досi, наче плавець, борсається в пшеничних хвилях i
виборсатись не може. Та ось i вiн, несамовито зойкнувши, хилиться, осiдає
у колосся, а руками намертво затискає двi жменi пшеничного стебла.
- От i маємо початок! - каже Сагайдак, поволi пiдходячи до вбитого, i
похитує головою: чи треба було тобi за цi двi жменi пшеницi забиратись аж
сюди?
Партизани, крiм близнят, що залишаються бiля кулемета, кидаються до
машини, де, звiсивши голову, лежить, теж у чорному, водiй. Льняна чуприна
закрила йому обличчя, закрила свiт. Саламаха з-пiд носа Iвана Бересклета
вихоплює новенький парабелум, що лежав на передньому сидiннi.
- Нечесно так, - невдоволено каже Бересклет i витягає з машини
величезного, на мiдних замках портфеля. - Мiняюсь не дивлячись.
- Найшов дурнiшого. То шкурлят розцяцькований, а це - зброя!
- Що в ньому є? - нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Iван клацає замками, добуває цупкi з гербами папери i дивується:
- Аж баронськi! I парфуми є, французькi!
- Скорiше в лiси! - квапить Сагайдак.
На небi прорiзається вечiрня зiрниця, а вечiр, спроквола починав росити
рову. i сьогоднi вперше за всi яi двi Сагайдак має якусь полегкiсть i вiд
вечiрньої зiрницi, i вiд роси, що и тепер не забула знедолену аiмой". Що
ж, початок в початком, а маєш думати про бiльше. Людей, людей треба
збирати. А де дiстати мiн, вибухiвки, детонаторiв? Люди i чорний шлях, i
залiзницю можна взяти пiд партизанський нагляд.
- _Скорiше, хлопцi, до лiсу!
- Хоч би машину обдивитись i щось придумати, - з жалем каже Саламаха.
- Може, на баронську ремiнну подушку завидуєш? - глузує хиганкуватий
Iван Бересклет.
- Менi й на торбi з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у лiс, де їх нетерпляче ждуть Роман f Василь.
Саламаха великодушно простягає їм флакон з парфумами.
- На двох. Французькi! Саме такi полюбляли в нашому селi.
Близнята зневажливо вiдмахуються вiд парфумiв, хапаються за кулемет i
хватопеком вигойдують його на тачанку.
- Молодцi, хлопцi. Гарно попрацювали! - хвалить їх Сагайдак i
прислухається до онiмiлої дороги. - А зараз правте до вашого присiлка.
- Це ж чого до присiлка? - занепокоївся Чигирин i кинув погляд на
зоряне петрiвчанське небо, - Звiдти до ранку не встигнемо вскочити в лiси.
- Маємо переганяти час i встигнути! - твердо каже Сагайдак.
- Для чого ж така нетерплячка?
- З присiлка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар її
сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрiбнi. Завтра
гiтлерiвцi будуть клопотатися з бароном, пiслязавтра ж неодмiнно посунуть
у лiси.
- Та, мабуть, посунуть, - згоджується Чигирин. - Тодi гармата й
знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
- Отож i я думав про переполох, - насмiшкувато хмикнув Сагайдак.
- На конi!
- Дозвольте нам гайнути вперед! - по-молодецьки виструнчився перед
командиром Роман Гримич i кивнув на Василя: - Ми знаємо, в чиїй клунi
ночує ця гарматка, то й вихопимо її до вашого приїзду.
- Мотайтесь! - залюбувався паруботою Сагайдак i побачив свою молодiсть
у червоних козаках. Гай, гай, пролетiли твої весни, i вже сивина, як
стигле жито, падає на очi. А й не нажився... Знайшов час для жалiв.
Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скiфiв: "Жодному ворогу, що
напав на їхнiй край, вони не дають врятуватись". Отак-то!..
А вже копита вибили гул iз дороги, заскрипiли колеса, замаяли гриви
коней, i партизани пiд рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обiгнавши
всiх, не виїхала - вилетiла тачанка близнят, яку партизани прозвали
колiсницею Iллi-пророка.
- От їдуть, аж осi горять! - позаздрив Iван Бересклет. - Не я буду,
коли не розживусь на такi конi! Чуєш, брате?
- Та чую.
Тепер Сагайдак i Чигирин, звiсивши ноги з полудрабка, сидять плече в
плече на возi незрушного Саламахи i впiвголоса радяться, як мають десь
пiслязавтра зустрiти ворога.
- Дороги до лiсу треба замiнувати, - каже Сагайдак.
- Та треба, - погоджується Чигирин i кресалом вибиває з кременю вогонь.
- Тiльки чим?
- Хоча б обманом, - пiдсмiюється Сагайдак, - Як ти на це?
- Обманом? - зважує i думкою, i рукою це слово Чигирин. - Скiльки ми
знаємось, не чув про обман вiд тебе, то кажи, що вигадав.
- Зробити видимiсть, що вони замiнованi.
- I це дiло при нашiй бiдностi, - не квапить Сагайдака i знов вибиває з
кременя iскри. - Який вечiр гарний.
- Славний. Земля i небо куряться, а зорi зорiють.
- А зорi зорiють, - аж зiтхнулось чогось Чигирину. - А житечко
осипається.
- I доля чиясь осипається...
- З чим тiльки пiслязавтра наша доля зiткнеться?.. - наче сам з собою
радиться Чигирин. - Три дороги ведуть до лiсу. Двома не всюди проїдуть
машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там бiля западини я,
причаївшись у лiсi, i стрiчав би фашистiв.
- Як сходяться думки, - наче здивувався Сагайдак. - Малюй далi картину.
- Малюю. Якимсь пеньком вакурат "замiнуємо" дорогу, пару дротикiв
протягнемо, то хто їхатиме - i зупиниться. Далi, може, й стирлуються всi
бiля нашої вигадки, а ми з засiдки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут -
несподiванка. От i вибрав я найкращий варiант.
- А другий який? - веселiють очi Сагайдака.
- При нашiй бiдностi знову ж треба несподiванку брати в спiльники. Не
зупиняться фашисти бiля нашої мiни - пропустимо їх вперед i вдаримо ззаду.
А коли вони отямляться - зникнемо в лiсах. От i шукай вiтра в полi. Яку ж
ти гармату надибав?
- Дрiбнокалiберну.
- Теж добре. Тепер слухаю третiй варiант...
- Може, навiть доведеться пiдпустити фашистiв до нашого копайгородка i
там їх накрити вогнем, - тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: "Яка
невiдповiднiсть мiж оцим вечором, що зорi зорi, i пiслязавтрашнiм днем, що
вiдбере не одне життя..." Самим присiлком близнята притримали своїх
золотогрввцiв, по тiнях дерев i журавлiв пiд'їхали до Оксаниної оселi.
Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвiр'я, обiйшов хату
з причiлка i постукав у вiконце комiрчини. Незабаром з нього висунулась
розкуйовджена голова Стаха.
- Не додивились, дядьку, сну? - тихо засмiявся парубок.
- А-а-а, це ти, вiтровiй! - посмiхнувся чоловiк. - Чого тобi проти
ночi?
- Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на нiй фашистам заграємо польки.
- Теж менi музики! Сагайдак прислав?
- Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сiнi чи в .соломi?
Стах покосував на дверi комiрчини, з вiконця вискочив у город i
обережно з Василем пiшов до старої клунi. Розчинивши браму, вони швидко
розневолили гармату i вже разом iз Романом витягнули на подвiр'я. Тут Стах
глянув у далину, що насочувалась мiсяцем, i зiтхнув.
- Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро вiддавати? - пирхнув
Роман.
- От аби, хлопцi, зараз iз цiєї бандури гахнути по отих полiцаях, що на
дзвiницi засiли!
В Романа зразу ж спалахнули очi:
- То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випорткiв! - I аж
навшпиньки пiдвiвся, придивляючись до дзвiницi.
- Жаль тiльки дзвонiв буде, - теж повернувся до далини Василь.
Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невiдь-коли вишугиула з хати i
причаїлась у вишняку.
- Яке мале, таке й старе - один розум. А ви подумали, що потiм за
якихось двох пришелепуватих полiцаїв увесь присiлок вогнем доконають?
- Отакої, - скрушно сказав Стах. - I чого ти не спиш?
- Еге ж, еге ж, - закивали чубами близнята. Потiм Роман широко
посмiхнувся Оксанi: - Це ж ми, тiточко, пожартували собi, а ви вже й
переживаєте.
- I я так подумала, що ви жартома гатили гатi, - насмiшкувато вiдказала
Оксана i вийшла зi своєї схованки.
Коли на подвiр'я увiйшли Сагайдак i Чигирин, близнята застережливо
звели на неї очi.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
- Якi ви, тiточко, гарнi, - вдячно шепнув їй Роман. Жiнка тiльки
зiтхнула, глянула на дзвiницю, i тiнi давнiх рокiв
пiдiйшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевiрив
замок i тихо сказав їй:
- Виручай.
Пiсля цього слова навiть близнята притихли, стали на межi перед своїм
першим боєм. Яким тiльки буде вiн? Свинцю вони не пожалiють фашистам, а тi
не пожалiють i їм.
- Чого ви, хлопцi? - наче побувавши в їхнiх душах, зажурено запитала
Оксана.
- Якi вв, тiточко, гарнi, - зрозумiв її тривогу Роман.
- Хоч до матерi на хвильку загляньте.
- Вже нема як: досвiт росу росить...
А тим часом у лiсовiй оселi Магазаника аж вгинається стiл од
иаїдкiв-напиткiв. Та чогось усе бiльше й бiльше тривога пiдморожує обличчя
Безбородька i крайсляндвiрта. Спершу вони лише iвкдали погляди на вiкна, а
тепер прив'язали до них зiницi. Та вiкує пiд петрiвчанськими зорями
дiброва, тiльки в хатi тихо потрiскують у свiчниках мальованi золотим
безконечником восковi вмчi. Магазаник замiнює їх новими i думає: чи не
поминальними стали вони i ця вечеря? От i не знати, кому тепер доведеться
уклоиятися, не жалiючи карка: барону чи сирiй землi...
Сьогоднi в коменданта Шульца препаскудний настрiй, бо ж пе в чиємусь, а
в його крайсi убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столi
- мало не пiдстрибує проклятущий i шмагав батогами тих слiв, яких завжди
вистачає у зверхникiв, щоб принизити пiдлеглих. Навiть сам командуючий
каральними вiйськами на Українi вiдчитав його, як першокласника. По-друге,
через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанiю, а Зфеба тут
ховати. От тiльки в якому мiсцi? На старому гробовищi, де задерненi,
переплетенi барвiнком могили в безладдi позросталмсь одна з однiєю, не
поховаєш, а вiдкривати нове для самого барона не виходить.
Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось не
бiльше п'яти-шести. I ось ця Жменька фанатикiв робить виклик непереможнiй
армiї фюрера. Сидiли б собi тихцем на улiцах, то краще було б i їм, i
йому. Проти цих п'яти-шести безум'цiв вiн мусив послати одну машину з
солдатами гарнiзонної команда, другу - з жандармами i двi з полiцаями
паршивого убивцi Квасюка, який аа бiльшовикiв не валазив з тюрем.
Звiсно, сьогоднi вiд партизанiв, якщо вони не повтiкали кудвсь. Але та
пособлть це йому, кола вже втретє сьогоднi Шеф полiцiї брiгаденфюрер
Краузе? Думалось: Вакутку подiлля, з почестями зустрiти дамтярiччя i якось
пересидiти вiйну. Та де в чорта отой бундючний, немов iндик, барон? Захот
тисячу чужих гектарiв чорнозему, а матимеш - два.
У передпокої чути чиїсь скрадливi кроки, потiм притишену мову, наче в
цьому кабiнетi господарює не вiн, а покiйник,- Комендант, прислухаючись,
пiзнає голос Оникiя Безбородька. Чого ж вiн увсться? Чи i йому страх мотає
душу? Обережно напiвпрочиняють._ важкi, оббитi свiжокованим залiзом дверi,
i в них просовується вiдсмикана, пiдлиняла секретарка, що мав поставу, нiс
i очi забокоєної чаплi. Хто тiльки позавидує на цi костi й веснянки, -якi,
наче тля, облiпили вузький вид фрау? Коли вона смiється, то вiд неї
сиплються i пудра, i веснянки.
- Пан голова...
- Просiть його, - нетерпляче перебиває секретарку.
- Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сiм пудiв живої ваги,
шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Вiд них одразу в
кабiнетi вселяється дух старої перукарнi.
- Знайшли нарештi мiсце для барона? - строго питає комендант i вибиває
кощавими пальцями дрiб.
- Знайшли, - запинаючись, вiдповiдав голова i морщиться, паче вiд
зубного болю. - Але...
- Яке ще у вас "але"? - Коменданта майже завжди нервує цей лантух
м'яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а
павуки.
- Мiсце, можна сказати, всiм гарне - просторе i недалеко вiд гробовища.
Але там колись, у давнину, забобоннi дядьки ховали вiдьом i вовкулакiв.
- Вiдьом i вовкулакiв?! - В коменданта залихоманились вiї i брови. I
хоч вiн зараз до краю замотаний турбацiями, проте згадує вичитане з старих
книг, якi похапцем ковтав, збираючись на Україну. - А це правда, що в них
вбивали осиковi коли?
- На жаль, правда. Забобони...
- I коли це було у вас?
- Давно. Ще до революцiї. Про це мiсце тiльки дуже старi люди
пам'ятають.
- Поховаємо в цьому мiсцi барона - тодi усi згадають, кого там ховали.
Треба шукати щось iнше.
Безбородько безпорадно розводить свої голоблi-ручища:
- Нiчого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нiчогiсiнько!
- А може, в самому мiстi поховаємо барона? Безбородько знову морщиться:
- Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вiчної ж варти не поставим бiля
неї?
- Вiчної не поставим, - погоджується комендант i застигав в напрузi:
знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на
ворога, але бере трубку. Вона трiщить, шкварчить i жбурляє покруч дурних
слiв:
- Пан гауптман! Пан гауптман! їх iст... Парфен Квасюк. Бiтте, гер
комендант, до слухавки шпрехен фрау Анiт.
- Швайне, - тихо каже комендант i передає трубку Оникiю Безбородьку. -
Поговорiть з цим бовдуром i спитайте, чого вiн не в лiсi, чого не ловить
партизанiв.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пiтну
слухавку, притуляє до заволохаченого вуха.
- Алло! Пане Квасюк, вас слухає голова районної управи.
- Пан Безбородько?! - Оце добре...
- Невже ви i досi не облягли партизанiв? - перебиває його Безбородько.
- Та бачте, Оникiю Iвановичу, така трапилась халепа, що не кажiть.
- Яка ще халепа?! - злiшає Безбородько, i злiшають його синi уста. -
Перепились дорогою вашi дурноколiннi полiцаї?
- Ще гiрше... Бачте...
- Не жуйте слова, як сiно! Кажiть!
- Так-от, пане голово, коли ми доїхали до лiсу, нiмцi пропустили нашi
машини вперед...
- Бо знають, якi ви боягузливi.
- Пропустили нас уперед i вдарили навмання по лiсi з гармат. А далi ми
знов поїхали i за лiсниковою хатою помiтили, що дорога нiби пiдкопана.
"Замiновано!" - вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, i в
цей час спереду i з флангiв партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово,
попали в чортiв трикутник. Можна сказати, переполовинили i нас, i нiмцiв.
- А далi, далi що?! - задихається вiд обурення Безбородько.
- А далi ми всi кинулись врозтiч, бо iнакше не можна було. Навiть усiх
побитих не встигли захопити.
- Скiльки ж там партизанiв було?
- За деревами не бачили їх. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
- Почекайте, я доповiм пану коменданту, - з трубкою в руцi Безбородько
коротко розповiв про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць,
сповзала i сповзала кров. Не партизани, не лiси стояли перед його очима, а
страшна передова. I першi змученi слова коменданта здивували голову
управи:
- Тепер буде кого ховати там, де колись ховали вiдьом i вовкулакiв...
XII
На хуторi вмирає день i гасне - перестигла бронза пшениць.
З лiсу в широких киреях виходять вечiр i туман; вони спиняються бiля
узлiсся i думають: куди б це пiти? Далi туман зсовується лiворуч i сивим
дiдом бреде на долину до ставу, а вечiр скрадається на хутiр, щоб почути,
як, заблукавши у вишняку та гречках, затихає самотня хата i вулики. Отут
вiн вiрним коханцем дочекається ночi, подарує їй перстень мiсяця та й
зникне у вербах та верболозах над ставом, бiля якого пара коненят,
розштовхуючи кущi калини, розкошують у молоденькiй отавi i насторожено
пiдводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозiв.
З пасiки до оселi iде - не йде старий Гримич, медвяний цвiт гречок
накунує йому обважнiлi руки, вибирає i вибрати не може утому. Що не кажи,
а старостi й на ярмарку не позбудешся - веиа покупцiв на мед, тiльки
дiвчата тепер хочуть старiшими здаватись, щоб на чiпдялись до них лихi
вирла.
Бiля свiжого обкорованого вориння пасiчник зупиняється, а пiд його
кущатими, бровами одразу яснiють iмлистi очi: з вишняка назустрiч йому
вимайнула ота непосидючiсть, ота вiхола, отой щебiт, ота усмiшка й
насмiшка, що зветься Яринкою. Яку внучку поедала йому доля, та не вгадала
часу. Старий невесело посмiхається дитинi i каже тiльки одне слово:
- Завечорiло.
- _Завечорiло, дiдусю, - повела вечоровими бровами, пiд якими
зворушливо дихають ямки. Iч, де знайшли собi мiсце. - Ви ж бджолу
витрусiть iз бороди.
- А вона менi не заважає, - проте обома руками ворушить сиву гущавину,
а з неї з дзижчанням вивiльняється комаха.
Над прикляклою хатою, що вдовує тепер, пролiтають чорнi хрещики диких
качок i падають на став; спочатку крила лунко б'ють по водi, потiм
стихають, а вже далi трьома нотами озивається струмок, що з лiсу тече до
ставу i витiкає з нього, торкаючи ноженята латача i незабудок.
- Сумуєш, дитино? - кладе старий руку на плече Яринi.
- Журюся, - зiтхає дiвчина, що притихла тепер, наче вона - й не вона.
- Iшла б собi додому, поки не наспiла запiвнiчна година.
- Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла вiд слiз.
- По сльозах та кровi тепер час пiшов. А для скiлькох вiн уже
спинився...
Ярина дивиться на дiдуся, притуляється до нього головою i не знає, що
сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
- Ти, може, i вечерю зготувала?
- Зготувала, аякже.
- То й пiшли, - i старий поволi йде до хати, тут бiля призьби па
вбитому стовпчику грибом стоїть застелений стiл, на ньому - свiжа разова
паляничка, мед у кухлику, полумиски i ложки. Яринка з хати виносить
огорнутий пiлочкою горщик .i хватопеком сипле в полумиски галушки i пару.
- Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, - сiдав дiд бiля
столу.
Дiвчина знов зiтхнула: скiльки ранiше до них приходило добрих людей,
скiльки гарних розмов, i смiху, i пересмiху, ї пiсень кружляло за широким
ясеновим столом, а коли вже хмiль розбирав батькове товариство, вона
городом скрадалась до татарського броду, де її на човнi очiкував Iвась
Лимар'енко. Де вiн пробував цi чорнi днi?
Не раз вона вечорами вибiгала до броду, та не було на ньому нi
вербового човна, нi яворового весла, з якого так спiвуче скрапувала вода.
А дурне серце чекає i чекає i човна, i весла, i отих кучерiв, що падали на
її плечi. Невже де було? Чii тiльки наснилося?.. Ой броде
татарськийСтарий, поклавши ложку, нiби дрiмотно дивиться на онуку, похитує
головою:
-Не знаєш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самiсiньку душу заглянув дiдусь, бо таки
не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б i їй зашитись на
хуторi, до якого ще не дотяглися лапища вiйни, можна, доглядаючiї дiдуся,
нишкнути па пасiцi чи у верболозах бiля ставу та забирати в сон гудiння
бджоли i бомбовозiв. Але хiба це життя? I хiба тiльки про себе думає вона?
Сказала братам, щоб взяли її в лiсп, так вони спочатку реготали до слiз, а
далi пояснили, що в них нема нi дитсадка, нi вечорниць. Тодi вона
спересердя назвала їх старими парубками, а сама побiгла до Мирослави i в
неї наплакалась донесхочу. Невже i її час пiшов по сльозах?.. I хоч яку
вона має образу на братiв, та все одно чекає - дочекатися не може їх;
може, таки порозумнiшає її парубота? I посмiхнулася сама собi, i знову
зажурилась, i крiзь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескiт
далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикi качки, шелеснули крила, потiм на стежппi
зацокотiли чиїсь кроки. Тiльки чиї?
- Iди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечiр.
Дiвчина проворно пiдхопила зi столу свiй полумисок та ложку, зникла в
сутiнках, а пасiчник нiби спокiйно вечiркував собi, похитуючи заснiженою
головою. Якi тiльки хуртечi не падали на неї, та не вибили з неї нi
людяностi, нi гордостi, - їх однi ненавидять, а другi побоюються.
Брязкнула хвiртка, i на подвiр'я не ввiйшов, а вскочив чоловiчок з
гвинтiвкою; не оглядаючись, вiн чоботом копнув хвiртку i зразу ж сквапно
затупотiв обчасами, наче ратицями.
- Драстуйте, дiду Ярославе! Драстуйте вам! - загаркавив чоловiчок;
додрiботiвши до столу, заглянув одним оком в полумисок, i його обличчя
хитренького чорта взялося вдоволенням. - Наварили галушки на три п'ядi
завдовжки?
- Це, Кирюшо, може, у вашiй полiцiї такi споживають галушки, а в нас
звичайнi щипанцi, - тихо вiдповiв старий, не дивлячись на полiцая.
- А хто їх щипав? Не Яринка? - по всiх закутках метає погляди Кирюша,
бiлки в нього вирластi, а в них непокояться дрiбненькi пуголовки зiниць. -
От iз ким би я тепер хотiв побачитись, повидатись та погомонiти.
- Не чiпай її, бо вона зараз не виходить зi смутку.
- А може, я й розвеселю її якимсь таким кругленьким словом? - округлює
долонi, та обличчя хитренького чорта наморщується непевнiстю.
- Жаль твого заходу, Кирюшо, - нiби спiвчуває йому старий. - Ось краще
сiдай до галушок.
- I сiв би на дармовизну, але вже повечеряв, - насупився Кирюша, а
очима знову пасе по всiх усюдах, - Це вже з цьогорiчного борошна?
- З цьогорiчного. На жорнах трохи роздер пшеницi, бо скам'янiли тепер i
вiтряки.
- Вродило ж у цьому роцi, - трохи пом'якшали коржастi щоки полiцая, на
якi зсунулись гостряки вух.
- Вродило, та радостi нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбирує
зморшки на чоло i не знає: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно є.
Зрештою, махає рукою i каже правду:
- Достобiса таку службу. Сьогоднi, к примiру, мали ми подвiйнi мордачi
- i вiд начальника полiцiї, i вiд крайсляндвiрта.
Пасiчник вiями прикриває очi:
- То хто краще б'є?
Кирюша не вхоплює насмiшки i з серцем вiдповiдає:
- Крайсляндвiрт! У нього рука в перснях з коштовними камiнцями, а б'є
навiдлiг, то й залишає на наших пиках дорогi слiди.
А потiм при нас витирає папахчепим носовиком камiнцi. Культура! - Вiн
повiв плечем, на якому висiла гвинтiвка. - Так що нема чим похвалитись
менi.
- Еге ж, - погоджується старий. - Навiть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насмiхаються над ним? Наче цi, тiльки хто
розбере цього дiдугана? I в старому дуплi вогонь тлiє.
- Дiду, лишень про мою службу анiчичирк... I як ви подивитесь на те,
щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке дiло, - повертає
голову до вуликiв, що й зараз пiдворушують бджолине гудiння.
- Не надiйся, Кирюшо, на цей мед, бо вiн має господаря. Краще пiди в
лiси i пошукай там дику борть.
- Це ж чого на зламану голову у лiси?! - тетерiє Кирюша. Вiн зразу
згадує, як утiкав вiд партизанiв, i по його спинi гадючиться страх. - Хiба
ж у мене три голови на плечах?
- Чого не знаю, того не знаю, - розважливо вiдповiдає дiд. - Ранiше в
тебе була одна голова, а тепер, як пiшов ти в полiцiю, не вiдаю, на що там
розжився.
- Розжився на дев'ятсот марок, якi лежать недалеко вiд смертi, - жалi
та невдоволення пробiгли по обличчi Кирюшi i змили з нього всю
хитруватiсть. - Нiколи ж не було такого проливу кровi, як тепер.
- Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
- Приневолили, дiду, приневолили.
- Хто не мав своєї волi, того приневолюють, - знову нiби спокiйно каже
старий, а Кирюша схилив голову; щось i в нiй тривожне сновигав, потiм
скоса глянув на свою полiцайську пов'язочку, поторсав її, проклятущу,
скривився.
- Тож-бо й воно, - сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув i свою
провину, i присуд над ним.
- Вашi онуки розумнiшi: подалися в лiси, а мене зчавив невикрут.
- Хто куди пiшов, я не знаю. Тепер у людей дорiг нiби побiльшало, а
життя i хлiба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хлiб - хто насущний,
хто кривавий, - пасiчник встає з призьби, йде до комори й виносить звiдти
невеличку, до ладу запечатану довбаночку. - Бери, Кирюшо. Це з мого
вулика.
Тепер чорнi стиснутi губи Кирюшi проклюнула посмiшка:
- Розумнi ви, дiду, та все одно не вмiєте жити на цьому етапi. Я на
вашому мiсцi таку солодку розвiв би комерцiю, що святi Зосим i Савватiй у
самому раю позаздрили б менi.
- Тодi ставай на моє мiсце, а ми побачимо твої торги i виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на лiс, кивнув головою старому, та й,
розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подрiботiв двору.
До дiдуся пiдiйшла Ярина:
- Чого приходив той гицель?
- Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрiтися
хотiв.
- Хай вiн з лихою годиною зустрiчається.
В далекому полi неохоче сходить ще заспаний мiсяць i починає вибiлювати
хмари, якi заснули край землi. Стороною знову натужно загули бомбовози, а
бiля ставу заiржали конi.
- Iди вже, дитино, додому.
- Чого ви гоните меяе? Може, хтось має прийти до вас?
- Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
- А хто - таємниця? Вже й вiд мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на мiсяць i неохоче вiдповiдає:
- _Не така вежi таємниця для своїх, але тобi не треба бути тут. Отe ж
прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасiцi не буде й одного пня. То
втямила, що воно й до чого?
- Не зовсiм.
- Лихо примушує щось робити. Отож вулики я пiд розписку вiддам надiйним
людям, а коли повернуться нашi, то знов зберемо пасiку. Це i всi мої
таємницi.
- Вам за таке нiчого не буде?
- Поживемо - побачимо.
- Ой...
Яринка обома руками охопила дiдуся, притулилась до його плеча.
- Чого ти, маленька? - великою рукою прикриває її плече, на якому
дрiмає вишита калина. - Чого?
- Бережiть себе, дiдусю.
- Постараюсь, бо хоч i гарне мiсце облюбував на цвинтарi, але не дуже
хочеться туди поспiшати. Бiжи, он уже в долинi пiдводи скриплять. Це до
мене.
Коли Яринка вибiгла на стежку, що вела до присiлка, пасiчник винiс з
хати зошит i олiвець, потiм засвiтив саморобну воскову свiчку, прилiпив її
до столу i став очiкувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сiмейку, щоб
не понiвечили її песиголовцi. Треба не забути скропити водою тих бджiл,
якi ночують на льотках. Спека, то й комасi хочеться бути надворi. От чи
завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нiчого не знає? I хитрий, i
викрут. дивий, i навiть розумний вiн, та карбованець розчахнув йому i
ровум, i душу.
Старий поволi пiшов на пасiку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи,
а смутку побiльшає без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали
обважнiлiсть з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в
самiсiньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвiр'я вже
сплеснув занепокоєний голос:
- Гей, дiду, ви живi?
"Теж менi питаннячко. Хоча нiколи, не завадить перевiрити:
живий ти чи нi".
Бiля самого хутора заскрипiли колеса, як усе життя скрипiли йому, бо ж
сам у...
