Улас Самчук. Волинь
страница №22
...оцих людей?- Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв.
- Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i
почав кричати:
- Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за
ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що
бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки...
Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i
звiдтiль визирає... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
- Тии! Як ти не замовкнеш... - зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе,
зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?..
Народе! - звернувся Сидiр до людей.От моя думка... Всiх оцих плєнних
товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх
за село i пустiм... Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село
i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх
мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
- Правильно!.. Само собою... Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають...
Виступив Камiняка.
- Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани
на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд
зголошується знов-таки Скиданець...
Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
- Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере..
Халєра їх бери всiх разом.
- Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають...
- А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би
чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько
його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу
вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров
така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе...
- Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
- Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє - нiкуда! Коли темно
навколо - люди сплять... От i все... Просвєщенiє треба людям дать... А з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров... Твойо - мойо, а мойо - не
твойо!..
- Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу подалися до "корпусу". Полонених з мiсця вирядили в дорогу.
Скиданець миттю з'явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами.
Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на
конi бундючне їде Скиданець.
У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню...
Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
- Петлюрiвцi!
Всi - Єлисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi.
-Де?
- На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу... Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
- Чорт зна що! - виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх
подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро...
- Ну, що?..питає Володько...
- Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря...
- Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось.
- Добре!
Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку... Вибiжать за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно. Повiває захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає
серце. Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
- Бачиш? - питає шепотом Петро.
-Нi.
- Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i
падають знов... Наступають... Бачиш?
Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне:
- Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й
бажання життя. Де рятунок?..
Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
- Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в
плач.
- Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби... Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого
каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу... А тепер їх
халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли
також туди.
Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед "корпусом" велетенська юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим
питанням є:
- Де той сукин син? Де вiн?..
- Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали...
- А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх!
З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани
втiкли. Давай їх!..
Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу", рознесли
на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
- Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед
ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать.
- Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
"Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!..
Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки
захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва... Ось пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана капiтана! Веди нас,
баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли рай! Рай! Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу - розум тодi вилетить з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема...
Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз
натовпу:
- А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо... Тьма! Тьма-тьмуща!...
Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш
"хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що! I ще раз кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик
криком i є... Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають - петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри
од Ленiна не розрiзниш... Не є це, скажете, саме главне?..
- Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi твої
вигризе...
Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним,
покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти
притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi
сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття
собак... Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти.
Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому,
бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх
провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на
полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла,
зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по
примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн. Вiн не жалував нiг
своїх, гнався через поля, мов божевiльний, i, прибiгши до першої хати,
наробив шелесту на цiле село.
А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре воїнство республiки залишили
свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
- Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив кожному
пiвсотню шомполiв... Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
Минула нiч, а село стояло собi, як i до цього часу. Навпомацки
вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю.
Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на вiз мiхiв, всунув пiд
солому "люшню" i пособкав до мостиського млина.
Приїхав, знiс мiхи, зважив i очiкує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько
бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось нiби знайомий. Iде,
зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! Їй-Богу, вiн... I як вiн
сюди в це глухе село попав?
- Ей! Товариш Комаров? Куди? - гукнув Грицько.
Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Вiн же знає, як радо
поговорили б тепер дерманцi зi своїм проводирем.
- Стой, Комаров! - крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув, але одразу в
ноги. Гриць висмикнув iз соломи "люшню", приложив до плеча, прицiлився -
бац!..
Влучний був той бац... Комаров пробiг ще кiлька десяткiв крокiв i
клякнув до мерзлої землi, влучений пiд саму лопатку.
Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз млина люди. Он на дорозi на
мерзлiй гноївцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його совгаються по
землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi гордощiв, нi
злоби, нi любовi... Це тi звуки, якими людина ловиться за останню
можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати... Нi, нi.
Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця дотик
смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на допомогу
своїм стогоном...
Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири воєнних роки його зiр
навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив їх i пiд'їхав
до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивнi, i Грицько
повiз свою здобич на вiчний суд.
Вечорiло, коли Грицько довiз Комарова до Дерманя. В останнього ще
жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною
пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух. Шкiра його
обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголеної бороди
стирчать наїжено...
- Комаров! Комаров! - загули тi, що чапiли коло "корпусу". - Давай
його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу!
Кiлька десяткiв дядькiв хижо кинулося на Комарова, муром оточили
залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i розiрвуть Комарова на
шматочки...
Але Комаров уже не боїться. Вiн лежить горiлиць у залубнях, ворушить
губами, повiльним рухом язика випихає з рота кров. Вiн силиться щось
промовити.
- Та-ва-рi-щi! - зовсiм тихо виривається з його кривавих уст.-
Та-ва-ри-щi!.. Атвє-зi-тє меня к Гна-тю-ку!..
Мур дядькiв миттю холоне i нiмiє. Вираз облич мiняється...
- Вмирає! - хтось, майже пошепки, промовив...
- Може б, кликнути попа?.. - додав другий.
- Куди там... Цей в Бога не вiрив. Каманiст же... Не знаєш?
- А все-таки, хто знає... Може б, його й... - слова останнього дядька
не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав...
— Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, вiн
просив... - голосно i зненацька гукнув один дядько i тикнув пальцем на
Комарова.
- Проступiться! - поганяючи конi, заговорив Грицько. Всi, без одного
слова, розступилися. Обережно рушили конi, сани поповзли по мокрiй
голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки...
- А... знаєте... Воно, як сказати правду... Хто його розбере... Може,
вiн i не був такий...
- Який?
- Ну... Отакий... Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того...
Дядьки виразно розчулились. Вечiр все смiлiше огортає землю. Над
хрестом .приходської церкви сторчить серп молодика...
Всi днi триває одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу. Верхами садiв
котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв.
Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили йому домовину зi соснових
пiвторачок. Два днi простояла вона у "корпусi". Сходилися дядьки, гуторили
так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в
щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села.
Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там, де за
пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi вибухи
гармат. Люди виходять з хат.
- Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!..
Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила i вiдбилася вiд
семiнарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повiтрi свистить
стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета.
З Iванової пасiки бiжить Трохим. Вiн без шапки. Вiтер патлає його
волосся.
- Б'ють! - гукає вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i чують, як у
лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна.
Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину.
- Це вони в семiнарiю б'ють. Нi. В корпус. Е, нi. В монастир. Кажуть,
дзвiницю зсадити хочуть...
- Та нащо?
- Нащо? Щоби показати. Ясно... Он завтра в село прийдуть i каменя на
каменi не лишать.
А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром
з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стрiляють.
Коли в повiтрi засвистить, хлопцi зупиняються, напнято вслухуються в
посвист i вгадують, куди паде.
- В лiшник, в лiшник! - викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в
лiшнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з
демонiчним рокотом бризнуло стрiльне. Хлопцi самохiть дали сторчака i
припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези шарпнулися назад,
нiби дiстали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрiльно,
наполовину вилетiла в повiтря.
Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки. Вони
шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються i женуться
до монастиря.
Там повно народу. Вже вислано до Гiльча пiсланцiв з бiлим "хлагом".
Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарiї в саду лишилися двi
лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися.
Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно. Самi старi i жiнки.
Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть.
Володько i Петро знаходять своїх товаришiв. Цi не виявляють анi
найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi прийдуть в село
справжнi українськi вояки. Бачили салдат-москалiв, бачили большевикiв,
бачили нiмцiв, а українського вiйська до цього часу не бачили, хiба тих
полонених... Але полонений нiколи не дає повного образу вояка...
Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть "петлюрiвцi". Хтось рознiс чутку, що
вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж учнями з'явилося одразу
кiлькох, що виявили бажання "повоювати".
Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як розвиднiлось, до монастиря
пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi.
Рано до села, вулицею вiд "Лисiв", увiйшов перший сiчовий полк. Молодi,
веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами. Спереду
везуть кулемети.
При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць
кiлька "максимiв" з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду в
цих воякiв не помiтно. Проходять святочно одягнутi, дiвчата смiються,
жартують...
- Ей, дiвчата! А куди?.. - питає молоденький сiчовик...
- А до церкви. Ходiть i ви з нами.
- А воювати нас не будете?..
- Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дiвчат?
- А де то вашi хлопцi?..
- Нашi хлопцi такi, як i ви... В лiсi...
- Ну... Попадуться вони в нашi руки...
I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до воякiв.
Пом'явшись, Володько несмiло виявляє бажання вступити до "петлюрiвцiв".
Тi регочуть.
- А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. - питають...
- Воювать... Воювати будемо! - горда вiдповiдь.
- Кого?
- Та всiх, хто проти України...
- От так-так! А де ж ви були, коли вашi он на Здолбунiв iшли?..
Хлопцi вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволенi. Володько знаходить
одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманцiв. Таке чудове село, а
таке несвiдоме...
Пiсля церкви проглосили велику "сходку" в залi семiнарiї. Покликали
старостiв обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усi господарi.
Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий i рухливий вояк. На
обличчi великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галiфе. На ногах
жовтi елегантнi чоботи.
При його появi в залi народ розступається на двi лави. Посерединi
лишається порожнє мiсце. Не входячи на пiдвищення, полковник починає з
мiсця енергiйним, рiзким тоном свою промову:
- Селяни! Не бачу мiж вами нi одного молодого обличчя. Це добре. Добрi
з ваших синкiв герої. Заварили, мовляв, кашi, а ви, батьки, розхльобуйте.
Дуже менi прикро, що я, полковник українського вiйська, мушу знiмати свiй
полк iз фронту проти москалiв i обертати його проти своїх збунтованих,
збаламучених несумлiнними агiтаторами селян... Бо чи ви знаєте, проти кого
ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили i ллєте ви воду? Нi. Напевно
не знаєте. Ви не знаєте, що пiшли ви зi зброєю в руках проти свого ж
вiйська, в якому служать такi ж саме українськi селюхи, як i ви... Ви не
знаєте i вашi проводирi вам напевно цього не сказали, що те вiйсько, проти
якого ви виступили, боронить вас, ваших дiтей i ваш добробут перед
большевиками, московськими бандами, якi напирають на нас iз Московщини i
якi хочуть знищити вас, як господарiв... Вони хочуть заперти вас усiх до
комуни, забрати од вас усе i зробити з вас слухняних рабiв своїх,
наймитiв, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин
лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комунiсти розпускають скрiзь
своїх агiтаторiв, якi бунтують народ проти нас... Але ми докажемо, що
маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська
влада по головцi вас не погладить. Вона покарає вас i то покарає суворо.
Ми вимагаємо вiд вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в
нашi руки всiх своїх головарiв, яких список ми маємо зi собою. Iнакше ми
знайдемо спосiб, як вiддячитись вам за нашi сьогоднiшнi у вас вiдвiдини. Я
не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вiчними
невольниками чужих влад, якi розмовлятимуть з вами iншою мовою, Я маю
великi повновластi i можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться
камiнь на каменi. I це собi зарубайте на носi. Всi тi люди, що списанi на
ось цьому паперi, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! -
скомандував полковник.
Вiд такої мови селяни споважнiли. На кожному обличчi з'явився острах.
Обидва старости, цi вiчнi мученики революцiї, без єдиного слова спротиву
виступили наперед перед очi сердитого полковника. Очi їх широко вiдчиненi,
чола напруженi думкою. Полковникенергiйно пiдступив до них i рвучко
запитав:
- Видасте нам оцих харцизяк?
- Господин... Ваше високоблагородiє! - заговорили обидва старости
нараз. Вони не знають, як їм говорити. "По-мужицькому" нiяково, а
по-русски зле. Пан же перед ними i то справжнiй, бо сердитий.
- То пожалуста. Очiнь радо i даже з приятнiстю видали б ми вам отих
сволочiв... Але змилуйтесь. Вони ще перед кiлькома днями втiкли. Одного,
дякувати Боговi, пiдстрелили, а решта повiялись... А куди - хто його
знає... Ось людей спитайте!..
- Правда, правда... Правильно! - загула сотня голосiв.
Полковник не здається, хоча бачить, що мова i вираз їх облич щирi. Вони
знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду
безпосередньо вiдчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жiнка
та дiти, прогуде ота пекельна страшна видумка.
Нарештi полковник зменшує свої вимоги. Вiн заявляє, що в скорiм часi
селяни помiтять самi свою помилку. Вiн не буде нищити села, але вимагає
якоїсь нагороди за втрати, спричиненi цими подiями. До другого ранку до
монастиря мусять знести таку-то й таку кiлькiсть сiна, вiвса та iнших
необхiдних для вiйська продуктiв.
Селянам нема iншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому
скотилося. Могло бути значно гiрше... Багато помiг випадок Грицька коло
млина на Мостах i та кулька, що одним доторком перетяла биття серця,
зараженого страшним трунком зловинної iдеї...
За пару день зi школи зник один з Володькових приятелiв. Кажуть, вiн
"подався в петлюрiвцi". Також кiлькох парубкiв зi села пiшли до Здолбунова
i там зголосилися до вiйська.
Х
Семiнарiя готується до великого свята. День-денно пiсля лекцiй вправляє
хор. Прибирається зала. На стiнах з'являються плакати: "В своїй хатi своя
правда, i сила, i воля", "I чужому научайтесь, свого не цурайтесь",
"Встане Україна i розвiє тьму неволi", "Обнiмiться, брати мої! Молю вас,
благаю!.."
Мають жовто-синi прапори. Нарештi з'являється на сценi бюст. Це вiн. Це
той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена... Повстала
в огнi i муках. Найяскравiша Правда Правд... Великий Творче неба i землi?
Зниспошли свою ласку на народ сей i дай очам його узрiти Правду вiд духа
Твого iзшедшу. Ти благословив крiпачку матiр, що завагiтнiла i дала спiвця
правди i волi, благослови i той чин, що вирiс зi слова любовi, слова
страждання, слова, вирваного з мiльйонiв душ... Боже Великий! Ти хотiв,
щоб малий пастушок ягнят пiдслухав мову кожної билинки степу, кожної
пташини гаю, кожної сироти, кожної матерi - всiх, хто був, хто є i хто
буде на цiй нашiй землi... Благослови ж, о Боже, днi сiї i сiї ночi, в якi
над всесвiтом зводиться нова зоря, що єдина освiтить темноту неволi... Ти
хотiв, щоб син темноти i неволi встав, розторощив трон, порвав порфiру i
на сторожi отих рабiв нiмих поставив своє: слово - правду, слово - волю,
слово - любов. Хай тричi буде благословенний той день, коли родилось те
слово.
I ще раз благаю тебе. Творче Всесвiту, вiдкрий вуха всiм живим тепер i
тим, що будуть пiсля, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир,
пошли їм свободу i те, що дає право на неї - розум, силу i хоробрiсть.
Та буде святе iм'я Твоє во вiки вiчнi!..
Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Нi. Але душа
його повна молитви, повна прагнення великого. Вiн не згадує слова Бог.
Нащо? Хiба не приємнiше зацiпити уста, зуби, заплющити очi, забути всi
слова i тiльки всупереч усьому i всiм вiдчути найбiльше зближення з
Найвищою Силою. 1 тодi не страшне безвiр'я. I тодi навiть не страшне все
те, що твориться там, за муром зали в селах, мiстах, степах широкої його
батькiвщини. Вiн добре знає цей мент i має готове для нього iм'я. Не
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття...
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед
ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без
меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi тiєї землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах
вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм
будуччина...
З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата:
"Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.."
Цiла зала повна, повна людей, зникає... Нема вже нiчого в очах, тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно
встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над
самою серединою могутнього Днiпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка... Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню...
I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст
котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвiте!"
Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ
згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний
образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не
втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi
товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує. Який немужицький прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
- Буде Україна! Буде, буде! - виривається з його уст. Виривається
голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i
починають гукати:
- Слава Українi! Слава, слава, слава!..
Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого
власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще
старий "сюртук" бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко
i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй
спротиву i нема їй кайданiв.
За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але
попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив
туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як
тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на
велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр'ї казарми,
панночок, вiтрини.
Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у
мiсто. Василь зумiв з'їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I
наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжнє вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
- Звiдки йдете? - питає Василь воякiв.
-З фронту. На вiдпочинок.
Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi
голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима
бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько
встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
- Струнко!.. Рушницi на плече!..
По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По
одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний
командує:
- Вправоо д'вись!
Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє
"слава" змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих
козакiв.
В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на
гарних гнiдих конях...
Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
- Ну, що, Василю? - питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
"петлюрiвських козакiв".
Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi,
виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття.
Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на
всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм
кидають до скарбонки грошi.
Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але
вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одної пари.
- Дайте i менi карточку,- сказав вiн i вкинув до скарбонки п'ять
гривень...
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила нiжними бiлими руками
Володьковi значок. Володько зовсiм вдоволений, бо, крiм цього, панночка
обдарувала його дуже милою усмiшкою i не менш милим "дякую".
Володько читає напис карточки: "На Просвiту". Чудесно. Вiн, значить,
дав щось також на Просвiту. Шкода тiльки, що так мало. Згадав, що ще є й
Василь. Той їде поволi обережно правою стороною вулицi, бо скрiзь повно
пiдвод. Володько пiдбiгає до нього.
- Василю! Маєш пару карбованцiв? - гукає.
- На що?..
- На Просвiту. Дивись, он там збирають.
- Не можу стати, щоб видобути з кишенi пуляреса. Бач, вiжки в руках.
- Давай сюди вiжки...
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївськi карбованцi. Шкода
тiльки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такi приємнi. Он iнша
парочка. Пiдбiг i втиснув у скарбонку грошi. Вона вже повна.
Як радiсно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою
атмосферою мiста. Написи, барви, мова... Все рiдне, все своє. Де зникла
Росiя, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута
Україна?
Пiд'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом "Повiтова
лiкарня". Заїхали на подвiр'я. Лишили конi i пiшли всередину. Одягнена в
бiле сестра вводить їх до "палати". Повно лiжок. Хоч свiтить ясно сонце i
вiдчиненi у вiкнах кватирки, повiтря в кiмнатi тяжке. На лiжках тяжко
раненi, покалiченi.
Он i Пархвенове лiжко. Жовтий, мов вiск, лежить горiлиць. Вiн уже
поправляється. Порозмовляли, оповiли новини зi села, про повстання й iнше.
Довiдалися, що он на тих двох лiжках гояться два тяжко раненi большевики.
їх гоять, а пiсля мають розстрiляти, бо то якiсь важнi злочинцi.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби пiсля розстрiляти. Хiба ж їм
не все одно вмирати?
- Нi,сказав Василь,- їх поставлять перед суд. Вони десь. там нiби
зiрвали залiзничний мiст, щоб затримати український панцерник, що спiшив
на фронт пiд Хвастiв. Один iз них жид. Громада жидiв Острога хоче його
визволити, але лiчницю день i нiч береже мiлiцiя. Поранили їх, коли тi
хотiли тiкати. Одному куля пройшла через живiт, другому через праву
лопатку.
Володька ця iсторiя цiкавить. Вiн навмисне намагається стати, як може,
ближче коло лiжок тих злочинцiв. Вони обидва лежать навзнак. Жовтi,
висохлi. Уста спраглi. Жид весь чорний, давно голений, з твердою вiдрослою
бородою.
Володько дивиться на нього i думає:
- Ну й чому жидовi втручатися в нашi справи? Яке вiн має на це право?
Бозна-звiдки прийшов на нашi землi, може жити i торгувати... Так нi...
Йому того мало. Вiн ще задумав шкодити молодiй державi... Йому хотiлося б,
щоби народ цей нiс вiчно ярмо неволi...
Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в
чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому
холоднiшає. Володько щiльнiше захристує свiй одяг. Але вiн чує, що в
головi стає неясно. У очах нiби туман. По цiлому тiлi, здається, хтось ллє
холодну воду. На обличчi з'являється блiдiсть так, що навiть Василь
помiчає.
- Що тобi, Володьку?.. - питає вiн.
- Щось зле... Трясця трясе...
- Йди сюди... Сiдай осьде...
Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги i вдарив по конях. Вiн
боїться за Володька. Вiн сам не раз бачив i пережив рiзнi хвороби. Тиф.
Страшне слово. На ньому дуже виразно помiтно тиф...
Як доїхали додому, як злазили зi саней, все це Володько ледь пригадує.
Йому постелили на печi на гарячому черiнi. На чоло виступив пiт, але
пропасниця не вгавала. Почали лiзти на думку рiзнi нiсенiтницi. Якесь
чорне пооране зi широкою борозною поле. Вiн iде ним, стрибає зо скиби на
скибу... Перед ним, над ним, за ним безлiч чорного галач-чя. Чорнi птахи
лiтають, кричать, торкають його крилами, застеляють вiд зору небо i сонце.
Йому здається, що вiн не дiйде до кiнця того поля, що впаде. Але вiн
мусить дiйти. Мусить! Вiн знає, що як не видержить, як тiльки спiткнеться,
як тiльки впаде чи присяде, на нього накинеться i заклює все те хиже
галаччя. Тому вiн мусить йти...
Далi вiн бачить стару свою хату в Лебедщинi. Виразно пiзнає лаву, стiл,
образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покуттi i бачить ледь
помiтне червоне свiтло перед ним. У хатi i не свiтло, i не тьма. Жовто
так, нiби всi вiкна зi жовтого шкла i через них переходить свiтло сонця.
Вiн ще зовсiм малий, ходить сам один по хатi i чогось шукає. Ходить
навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальцiв кожний предмет, мов
слiпець, i йому здається, що в цiй хатi вiн забув чи загубив щось
неймовiрно дороге. Здається, що вiн мусить те знайти i винести на денне
свiтло.
У головi шумить. Поволi вриваються останнi ниточки свiдомостi, i вiн
грузне в безконечну безодню темноти.
Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очi, це яскравiсть
соняшного промiння, що товстим стовпом вривається до кiмнати. Вiдкриваючи
бiльше очi, вiн нiби жахається. Здається, що то далi тягнеться
непритомнiсть i кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька.
Велике, порiзане зморшками, заросле бородою.
- Ну? Ну, як же тобi? - чує батькiв голос.
Володькове обличчя стягається... Вся його сила збiгається до уст, якi
хочуть виявити хоч яку-небудь усмiшку. Бо через сон, слабiсть i свiтло
сонця бачити батька i є йому дуже приємно. Здається, що вiн десь довго
блукав серед буревiїв та революцiй, попав на якийсь новий тихий свiт, де
затишно i так байдуже. Сонце i бiльше нiчого. I ще, правда, батько...
Любий мiй, коханий батько!..
Володька оточили всi присутнi. Матвiй почув лиху вiстку i прибув.
Застав Володька вже пiсля кризи, яка пройшла щасливо. Сiм днiв лежав у
непритомностi. Тепер опритомнiв i вiдчув голод. Йому дали пареного молока.
Випив трошки i дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже вiн може
поворушити язиком, пальцями рук i нiг. Смак молока видався дуже гiрким.
Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе
такого йому не дають.
За вiкном уже весна. На рiчках рухнув лiд. На полях зникає снiг. Сонце
ллє i ллє гарячi променi на землю, заливає ними кожну травинку, билинку,
камiнь. Оживає природа, бринить, барвiє.
Матвiй приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що
зникне останнiй снiг i не буде можна їхати. Оповiдає, що i в Тилявцi люди
на тиф нездужають. Довiдується, що в Дерманi за цей час багато похворiло.
Багато людей померло. Матвiй хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до
вiйська. Це дуже всiх здивувало. Як же так? Нема нiякої мобiлiзацiї, i
порядний господар висилає свого найстаршого сина до вiйська. Хай там
вовтузяться всякi волоцюги. А хазяїновi не мiсце там...
На це Матвiй:
- Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої,
мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А
господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай,
мовляв, б'ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не
перечекаєш... Тепiрка хто кров проллє, того земля... Я цiлий свiй вiк лив
за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не
чийого сина, а свого-таки...
- Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу радiсно питає
Володько.
- Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде...
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю...
Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой
суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому
приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на
землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так
само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну
барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє
своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли
приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п'ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена
творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн
бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить,
говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн
лишився коло нього...
Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
- То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те
робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини
мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
- Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
- У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй
заявив, що вiн у тiм "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а вiн на
дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
Матвiй з Хведотом вiд'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно
поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав
Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по
кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько
згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн
хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за
нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося
з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько
нездужав навiть пiти на похорон...
Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля
хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається
городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка,
м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне
уваги... Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто
передають один другому своє захоплення весною i життям.
Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики
всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також
здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв -
мов ватага парубкiв... Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi,
усмiхненi радiють цiлим своїм єством... Хiба що ота прамати їх, її
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри... Стовбур її поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi
весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно
хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов iз земного
воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль починають наново синiти, та
проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бiгати,
знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна,
голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi свiти i прагне пустити
туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити на них
свiй яскравий соняшний прапор перемоги.
I все так розумiє i знає. Все падає в око, росте разом з думкою та
уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засiвом, росою. Йдуть щасливi,
короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати, де кiнець, а де
початок.
А що робить батько? - питає себе Володько. Невже вiн так i сказав
Василевi: "Йди i воюй"? Просто не вiриться. Ах, той батько... Як комаха,
їй-Богу - колись i тепер.
Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день думає й творить, думає й
творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне
моє, хороше моє життя! Колись виросту i збудую великий храм. Назву його
цим самим словом, i хай собi люди проходять повз i любуються задармо.
Приємно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там
он пiд копулою... Нi! То, мої милi, направду гарно!
На Зеленi Свята знов приїхав Матвiй. Володько прощається з друзями i
вiд'їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лiсами, пiсками.
Батько оповiдає про те, що дiялось тут за його молодечих лiт. Володько
бачить, як свiтяться його очi при згадцi тих давнiх часiв, коли все
починало цвiсти.
Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не було часу
згадувати про неї. Ось батько, мати.
- Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- "Настоящий" панич.
Настя таємничо посмiхається. В її сiрих глибоких очах виразно свiтяться
iскорки особливої радостi. Чому б нi. Чому б її син не мiг виглядати як
панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цурається. Думала: виросте,
навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим миром так тобi
прочитає "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорiвняється. А от вирiс. Ще
безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його
зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають його з повагою.
Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його товаришi й
товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з
ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав її i
пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у
поле водить пасти конi, читає рiзнi книжки. Чує в собi якусь порожнечу,
непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним. При зустрiчi з людьми
тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й вираз
його набирають штучностi...
Вiн все це розумiє i знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна
пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт
також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани, вiд
Кордильєр до Гiмалаїв, обiймає його зiр планету i, мабуть, це саме так
зненацька змiнило в його очах старе своє село, людей, товаришiв i навiть
батькiв. Його взяв хтось i посадив дещо вище вiд решти тих, що його
оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi.
I батько в дечому змiнився. Вiн ще бiльше замкнувся в собi, ще з
бiльшою натугою думки намагається вловити i розгадати непевнiсть часу. В
його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у кермi - так...
Вiн ще й не думає випускати господарської керми зi своїх рук, але вiн
виразно бачить, що сини його пiдуть до конечної мети iншими дорогами, як
вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не перечить. Iнакше, мабуть, не
можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так
само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна
працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь
у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому.
- Ну, як ти так думаєш - iди! А пiсля, щоби виправдати перед хазяями
такий свiй вчинок, твердив:
- А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час i хазяїновi за право своє
впiмнутись? Земля, думаєте, отак сама у вашi руки прийде? Ще б нi... Он,
кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленської, всi чисто до
одного повернули. Голi, босi... Кажуть, напали на них кацапи i все чисто
розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо,
чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть iншi.-
Ти, Даниле, Макаре - сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде завойовник i
годi. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди однi згоджуються, другi нi. З села ще кiлькох в "петлюрiвцi"
пiшло, але решта нi... Коли би, каже, ще мобiлiзацiя яка... А то ж не
випадає. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он Той пiшов... А чого?
Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi?
- Правильно. Що то за вiйсько зi збiрної голоти... А добровiльно нiхто
голову не понесе на втрату...
Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у нього
з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй
там був, хоч листа пришле... А тепер нiчого.
Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом:
- А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати?
Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвiй, дехто й не знає. Оповi-да;оть, що
"петлюрiвцi" вiдступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лiсах
розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак
усе перемiшалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ
якогось особливого голосу, твориться i росте небувале... Росте новий
народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса - творець великої
минувшини, великих ...
