Улас Самчук. Волинь
страница №2
... хо-хо-хо, якпiде в зимi...
- Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... -
Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжує:
- Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони Боже, щоб
худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й
добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани,
поприходили.
Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах їздить, а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi
такий був, що Господи). Отож поставив собi серед лiсу халабуду з
круглячкiв... А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку...
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i
думаєте, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi
один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то не бий. i то не
розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А
на що їм та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонiї - Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фаєтонах їздять... Де я свою силу подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену)
та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є
чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
- Та... знаєте... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I не
знаходить слiв, щоб висловитись.
- Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби моєї немає дома, а вона те все
припекла б, може, смаженю яку б...
- О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя...
Господи...
- У нас гостi не дуже пороги оббивають...
- Звiсно, на хуторi...
- Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою
пiдсовує гостевi чарку... Пiдсовує незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка переливається i хлюпається на настiльник...
- Еее,протестує Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю... Так не годиться.
Первий хазяїн...
- Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому
головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то вiн "чоловiк
тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його
ротi та горлi пече смертельно.
- Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив...
От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм.
Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i
все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старої немає...
- Ну,згоджується Григорчук.- Як не можна, то не можна. Є такi
характери. Не приймає, i годi... Так, дайбоздоров'я!..
- Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповiдаючи, що
"давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було"... лiвою
рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
- Мiцна каналiя...- сказав.
- Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
- Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
- I щоб то... Вiд одної чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть,
бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе
все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши,
розумiється, добре старе салисько.
Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та
пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки.
- Так ото, знаєте, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму
навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв,
то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви
їжте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли
сам "управляющий" графинi Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... Їйбо"...- "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай
тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "теї своєї"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один
довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко
штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль"
жере в скринi... А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив
замiсть фракiв зайвої десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже
панщина занадто їх забила... Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той
"надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде...
Прошу, прошу...
I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово.
- Так ото є... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
I Матвiй хльостко, злiсно спльовує...- Треба хiба так працювати, як я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув
нiчого...
- Усе зїли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще
чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема...
Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
- Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi,
хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки "сурйозна" бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут,
видно, противився...
- Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
- Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
- А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо...
- От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч
i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А
як i продаватиме, то що там тої землi... Ковтнуть, як суницю...
Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього
увагу...
- Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без
найменшого згуку, їв...
- Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн
все-таки не згодився.
- Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та
зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волинi... Он туди на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iмєнiй", Господи... Оце я думав та
думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя.
Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'єте, не їсте... Вибачайте...
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
- Не турбуйтеся... Я вже себе не того...- i при цьому вихилив
чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
- То ви, кажете, землi шукати думаєте?
- Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
- Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити...
- Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
- А ось менi трапляється у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то
того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар,
знаєте, але при хатi i - думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно.
- Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе
дуже зле... Дуже зле почуваю...
- А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати...
- Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
- Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за
садком,- це "за садком" виговорив з притиском i головою в ту сторону
кивнув.- Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати...
- Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув,
знаєте, i думав, Але дума i є думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою,
менi та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дiтей морити
голодом.
- Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна
десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе
багато.
- Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самi
знаєте - скрута. А як ви того... з цiною?
- Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього
делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких
речах...
- Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки
те й робиш, що купуєш, i нiчого з того не дивиться...
-Я-то, знаєте... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут
десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з неї щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
- поле, як щастя. П'ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини.
Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п'ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою,
коли воно й погноєна, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна
лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам
просто-таки не випадало б упустити її, а з вами менi краще, нiж з iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i
Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвiєм поговорити. Мушу його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви
думаєте?
Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою,
друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою
мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка поглядає на Матвiя. Вiн
проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити...
- Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я
проголосять. Там за тi грошi удвоє можна б купити. А що робитиму, як з
вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки... Як
ваша цiна?
- Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для вас не
буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається,
але як розважити... Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина,
вигноєна, вироблена, без пнiв. Ну?
Матвiєвi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк,
розумiв, що дешевше такої землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку,
пiдсунув її гостевi i, подумавши, сказав:
- Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п'ять лiт
тому все моє господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
знаєте, з ким маєте дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
Григорчук почухав потилицю.
- От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п'ятсот i
сiмдесят. Насмiялися б, їй-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цiєї
одної. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що?
Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
- Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, знаєте,
це менi... Повiрте,- не по силi... Стягнувшись до сорочки, можу ту
половину зiбрати... Ну, а друга?..
- Є грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе".
- Це-то я i без чеха знаю. Але думаєте, що у "банце", то отак i дадуть
i що туди не треба вiддавати?
- Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
- О, нi. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дiстати. Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що...
- Цього-то вже не знаю... У нас, настiльки пам'ять мене не милить,
можуть позичити тiльки пайщики... Так, здається... Але я думаю, що у
дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись...
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки великої на це
уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
- Цц...цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба
помiзкувати.
З печi виглядає Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн думає: "I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови, а що з
того маєш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i
нагальне падає. "Так уже тi постоли обридли"...
На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi свої сни пригадав i сотий раз їх розказав.
Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слухає радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було їм бавитись у жарти.
"Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд теї чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"...
Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньої одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем... А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо".
Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте,
передосiннє, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiмає непорушно, нiби закохана в свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною
летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до
лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.
"СВIТЕ ТИХИЙ..."
Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, здається, i мiцна, а
дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпирає, крекче.
- Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять
дасть,розважає, обтирає об штани руки i простує до клунi. По дорозi
пiднiмає кiлька яблук, що попались пiд ноги, ховає їх до кишенi. У клунi
"проклята курка знов намервила на току", але нiяково поночi порядкувати,
хоча Матвiй "терпiти не може, як ото всюди свинство таке"... Чекай.
Дiстанеться i Настi. "Казав їй сотню раз: не пускай до клунi курей! Нi,
баба бабою. Рiзал-ма".
До хлiва зайшов: "Що то лошаки поробляють". А вони собi спокiйно
стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину
посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"...
- Ну, ну, орлята,- поплескує Матвiй їх товстi зади.- Жуйте, жуйте.
Завтра в плужок. А сiль ви маєте? - заглянув у жолоб.- Ннно! Солi ще
досить. Стане.
Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся
в болотi, але їй байдуже. Лежить собi й почмикує в темнотi. Засвiтив
лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старої, минулорiчної пару в'язок скинув
i розтрусив пiд коровами.
А пiсля цього задмухав лiхтар i пiшов до хати. Василь уже встиг
маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку притаїлась,
але безсоромно коптiла...
- Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважує Матвiй.
- Нi, я налив.
- А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нiчого тобi
на господарствi не вдержиться.
- Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло.
- Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла б... -
сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком:
- Iїї-їi-же, Херувiїїми. Тааайно... образующе...
Спiваючи розглянувся, пiдiйшов до столу, перехрестився розмашним,
твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все старосвiтськi, все з Почаєва
нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго м'явся з
гнотом, що втопився в оливi, а грубi, репанi Матвiєвi пальцi не були
настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль.
I коли загорiлась лампадка, Матвiй пiдiйшов до коминка i мiж
"Херувимською" загасив коптячу лампадку. Пiсля цього в хатi стало
пiвтемно, лише старi закопченi обличчя святих та насуплене чоло
Бога-Саваофа, облитi червонастим свiтлом, творили ввесь змiст цього
сутiнку.
Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не витерпiв i,
коли батько перейшов на "Свiте тихий", пiдтягнув i собi за старим,
тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув
на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж", i
"Єгда славнiї ученици", про Юду злочестивого, що за тридцять срiбнякiв
"беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу прєдадє...".
А нiч темна i безмiсячна...
Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже давно звернуло з пiдповнi.
Хутiр дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосiнньою пiтьмою.
Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпляє тендiтнi зiрки, що зриваються
i стрiмко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман
поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i не
то плачуть, не то радiють.
Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного i
перетомленого Володька, вертається "вiд своїх" Настя. Лiхтар взяла вона у
свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому має одну
шибку зелену, двi бiлi й одну червону. Довжелезнi два вуси освiтленого
туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами,
але навiть на одну хвилю не вгамує своєї цiкавостi i засипає матiр
питаннями: i нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стiльки
хлопцiв, там має цiлий день з ким бавитись...
Але хiба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. i стара,
взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв: i як,
коли мати "у своїх" сидiли, вiн зустрiвся з Андрiєм, Хведотом Кухдоським
та Трихоновим Архипом... Як вони спочатку оглянули один одного. Всi
заздростили, що Володько має лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом.
А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали там горiхiв, клали вогонь, пекли
яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки. При цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в
коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але
її заклював шулiка. А Мехтод каже:
"Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому
каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти..." Три рази йому сказала: халєра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
- А що то таке скремейда?.. - питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
- То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або
женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
- Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит.
Володько аж гримнув...
- За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на
скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до
Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така
чорна, як кашкет...
- Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн
взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати
сидить у "своїх" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там
приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з
початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть
встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато
пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в
котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника
Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки,
якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить,
коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'ї i слухати, як
шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн
Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi
капають на землю, що жадiбно їх втягає... I малий Володько задирає
високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається
пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти
звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi
схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак
люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить
Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що
так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою,
Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно
прислухується до своїх крокiв.
Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темної
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами,
нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з
того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi
оплатиться...
Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво
довгi крила з темних постатей.
Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись починає виринати:
"Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно
затискає її у своїх рученятах i завмирає.
Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як
i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв
починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно
подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме
такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i
вузька?
Мати губиться у такiй безоднi питань.
- Спитай батька,- казала вона.- Батько знає. "Ага,- думав Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й їх спина болить...".
Володько вiрив, що батько дiйсно багато знає, але тому вiн i не хоче
говорити, що знає.
I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора.
Здалеку було видно свiтло їх лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та
було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого цiлоденною бiганиною
Володька.
Коли доходили до свого подвiр'я, вже з дороги почули спiв Матвiя i
Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освiчених вiконець їх хати. Свiтло
лiхтаря освiтило заросле шпоришем подвiр'я. Мати загримала у дверi.
Спочатку за спiвом нiчого не було чути.
"Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-iїiл єсi...
Сотворiiїiл єсi,.." - виривалось з хати...
- От рознесло його,- каже мати.- Коли б злодiяка який всю худобу
виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче.
Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась залiзна
засова других - i в їх обрамленню стала невиразна бiла постать батька...
- А темнота! Господи! - сказав вiн.- Ну входьте, входьте.- I всi
ввiйшли до хати.
Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву.
- Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапає. А Володько, роздягаючись,
заквилiв:
- Мааамо! Їсти! Їсти! Їсти дайте.
А на печi як стiй вигулькує i Хведотiв голосочок:
- Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого не їв, а
терпеливо чекав приходу матерi.
- Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!..
- i вона встала.
Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла
у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його, вилила
у велику череп'яну миску. Озброївшись дерев'яними ложками, розсiлась
родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько їв поволi, з тактом i
розважно, тримаючи в лiвiй руцi також поважний кусисько чорного хлiба.
Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх зубiв. Мусiла
жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи
роти нерозжованим хлiбом. Найгiрше пописувався Хведот. Цей i собi
намагався дорiвняти iншим у темпi, набираючи повну ложку, при чому
безладно розливав усе на стiл.
- Забери те порося,- не витримав врештi батько.- Налий йому у який
черепочок i постав пiд столом.
Хведот вiдчуває всю гостроту образи, так само, як i голод, але
величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить собi з його людської
гiдностi. Йому не залишається нiчого iншого, як мовчки стерпiти все,
стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози.
Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила
не пiд столом, а на столi. Але тепер йому вже так не смакує. Запал i
захоплення їдженням зникли. Вiн чується вiдiрваним вiд решти родини й
ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiстає за все вiд батька
одного ляпаса i завчасу йде спати.
Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали
балачку. Мати оповiдала, що ходять по селi чутки, нiбито продаватимуть
Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що там
того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають".
Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу
пошкрябає у головi. А пiсля розказав про сьогоднiшню свою розмову з
Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася.
- Придбати пiд порогом такий шмат поля... Га! Славно б це було. Але де
його тих грошиськiв набрати?
Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб забути свою образу.
Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою
голову їй на груди. Мати гладила,ту голiвку...
- Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не
вартi.
- Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на
третiй рiк пiду до школи. Виросту, буду вчитися i зароблю грошей,-
защебетав Володько.
Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся... Вiн, видно, хотiв ще
щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот.
Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив батькову усмiшку i
йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю вiн утяв. Мати,
гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi.
- Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но,
та спати...
I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю
землi.
Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно з заплющеними очима
прислухувався до розмови батькiв. До того проходив у думцi багатий на
вражiння день: свої гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож
до Дерманя й назад.
Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм проймається їх
прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо їм грошi? Нащо їм та земля? Мають
вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж їм ще треба? Чи ж, як вiн
виросте... Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не має. Не має
добрих штанят...
Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились,
як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до нового
врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху? Тощо. Це цiкавить
старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного
переконують.
Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд стiною мiсце
батька. З другого вiд печi - матерi. Попосерединi Володько i Хведот, а
Василь - окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька.
На полу - не зовсiм м'яко. Велика, як пiл, солом'яна мата розкладалась
на дошках. Застеляють її грубими ряднами, а пiд голови кладуть рядом
подушки.
Лягаючи, цiла родина спочатку молиться. Лягти без молитви нiхто не
посмiє. Батько, лягаючи вже в постiль, ще три рази хрестить себе,
вiдмовляє "Ангелу Христов Хранителю" i кладеться. Володько чує це все,
вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив її так i, лягаючи, хрестив
мiсце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько
лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив
якiсь невиразнi слова. Голос його тодi глухий, нiби хто душив батька.
Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою i затикав пальцями
вуха. А серце його починало швидко i болюче битись.
- Ти ще не спиш? - питає батько, лягаючи коло Володька i вкриваючись
кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив. Батько рiдко коли питав
що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом...
I то таким тоном.
- Не хочу спати. Я думаю... - каже Володько.
- Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А тобi ще рано
думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько.
Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце лампадки,
i в хатi стала понiч.
- Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю... - молиться батько на сон.
Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим вiн показав,
що вiн не забуває молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб батько це кожного
разу спостерiг, але той якраз того нiколи не помiчав, чи, може, так
удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав. В хатi
поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць. Крихiтне, кволе
його свiтло пробилось i до хати. Володько мiг навiть розпiзнати обриси
посудника коло дверей.
Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi на хвилю
зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго й терпеливо, але
коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не в
силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк не
смiв би навiть подумати про щось подiбне, але тепер у батька, видно,
настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чує Володько по
його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набирає вiдваги, потайки горнеться
ближче до батька й шепоче:
- Тату...
Батько не обзивається.
- Таату!.. - пiдвищеним голосом.
- Чому ти не спиш? - каже батько.
- Тату! Де той цвiркун сидить? - Володько запитав не без остраху, що
почує у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почує. Але батько йому
вiдповiв цiлком поважно:
- У печi.
- А вiн не спечеться?
- На гаряче вiн не дурний лiзти.
- А де ж вiн сидить?
- Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни.
- Чи можу я його пiймати?
- Що ж ти з ним? У борщ укинеш?
- А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив.
- Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забиває. Та ти ще
його не так-то й зловиш.
- А метелика я зловив. Вiн має дуже гладенькi крильцята. Василь робить
з них попiлець i сипле його до чобiт. Я хотiв одну. пташку в лозинi
пiймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула i
вiдлетiла.
- То треба було їй на хвiст солi насипати.
- Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю... Солi я не мав.
- Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу сипни на
хвiст солi, i є.
- Умовкни там, старий,- заговорила мати - Я вже заснути б хотiла...
Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же тiльки розiйшовся,
тiльки натрапив на вiдповiдний мент... Одначе треба хоч на хвильку
втихомиритись... Ах, чорт... Знов той осоружний цвiркун... Ну, щоб йому
праве око, капосному, вилiзло... А Хведот, як дихає, нiби пiдкульгуе...
Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втримається.
Вiн починає соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати. Як же
так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi.
- Тату... - починає вiн тихо, обережно, мов злодiй. Мов щось украсти
хоче.
- Тааату!..
- Та спи вже, спи. Бач, мати на нас гримає. Ще макогоном пожбурить.
- Тату?..
- Ну, чого тобi?..
- Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цiєї згадки Володька проймає
острах. Шепче вiн це з тремтiнням у горлi. Йому страх як хотiлось би
пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його шию. Але це
тiльки паненята так роблять. Вiн мужчина. Йому не личать пестощi.
Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр'ю пеститись, але
ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з... Не
виговорить ч, а каже ц... Володько найбiльше, що мiг дiстати вiд матерi,
це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того нi. Батько
лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не
любить i нiким так не гордий, як своїм татом... Тато! Його тато! Такого
чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний.
- А де ж ти бачив того вужа?
- На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що
то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця
яка. Хведот своїть над ним i гукає: "Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то
павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!" i
ми втекли. Чи вуж крiпко кусає?
- Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
- I де дiваються вужi зимою?
- Зимою вони сплять по норах.
- А що вони їдять?..
-А що ти думаєш? Думаєш, вони такi жеруни, як ти? Вони засипають i
сплять. Їсти їм тодi не треба.
- Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не їдять?
- Розумiється.
- А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали?
- Може, й добре. Але що тодi їли б чорногузи?
- А чорногузи не здохнуть вiд ужiв?
- Нєє, це вже така тварина, що їсть тобi i жабу, i вужа, i пiсля того
чує себе так, нiби це були вареники з маслом.
- Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А де вони дiваються
зимою?
- Бо так їх пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобi
личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi краї - у вирiй. Знаєш,
як наша мати печi тримається, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше
було лiто, а у нас є й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде.
- Тату! А де ж тi краї? Там нiколи немає зими? А чому? Де це?
- То далеко. Звiдсiль не зобачиш. За морем. Багато птахiв вiдлiтає
туди, але весною вони знову вернуться.
- От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га?
- Розумiється. Але там є й такi, яких ми нiколи не бачимо. Чув про
Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справдi є. Бачив ти
того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив?
Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там
є такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри.
- Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Вiн
аж помовчав хвильку.
- Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця?
- Несе. Розумiється. Як маленькi горошинки.
- А чи є там i вужi?
- Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, i
навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там i звiрi хижi.
Там є такий звiр, що в нашу клуню не влiз би. Вiн зветься слон. Такого
слона оговтали i ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловiка i той
пре. Є там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi звiрюки. Не дай
Бог попасти такому у пазурi. Одразу поласує тобою, i все. Там повно
того...
- А чи є там i люди?..
- А де їх нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у
них, як у нашої корови Маньки.
- А їх, тату, не поїдять ужi та слони?
- Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'їсть. Вони мають завше
при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки.
— Далеко то є, тату?
- Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.
- А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?
- То треба їхати водою, морями...
- А, а... А що то є море?..
- То є такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега
не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту.
- А де там та вода дiвається?
- Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто її знає, де
вона дiвається.Та,- каже старий,- у морi є така безодня. Така безодня, що
туди вливається вiчно вода... Та я її не бачив.
- А хто ж то бачив?
- Були такi цiкавi, що бачили.
- А наша рiчка теж туди пливе?
- Нi. Наша насамперед до Горинi вливається. Колись до Острога поїдем,
то зобачиш ту рiчку.
- А коли ми до Острога?..
- Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись поїдем.
- А та Горинь куди тече?
- Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там є багна такi, а в багнах тих є
рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впадає в Днiпро...
- Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка...
- Ну, нiчого собi. Я бачив її. Зо двi верстви впоперек буде... Як вiд
нас до Мартинового хутора...
- Ой, юй, юй!.. А де то є той Днiпро?..
- Та то там... Коло Києва.
- А що то є Київ?..
- То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
- Мiсто? Хм. А де є те мiсто?..
- В Росiї.
- А що то таке Росiя?
- Росiя то наша "родiна".
- Що то "родiна"?
- То є те мiсце, де ми родилися.
- Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
- То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
- То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росiї? На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росiї?
- Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росiї.
- А кому, тату, належить Росiя?
- Росiя належить царевi.
- Царевi? А де вiн, той цар?
- Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
- То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн...
