Улас Самчук. Волинь
страница №6
...кових Iванiв-Царевичiв, прояких не раз чув i читав.
Але не подобалось Володьковi, що Василь чогось завжди невдоволений,
завжди сердитий. I все, що вiн робить, здавалось, робить отак, без думки.
Що напливе, то й робить. I ще не подобалось, що той нiяк не хоче вчитися.
А це Володьковi не подобалось найбiльше.
ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ
По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки - нема-нема, та
й десь повiється, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то до млина, а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спитає
"де був?" - завжди та сама вiдповiдь: "У млинi". I дiйсно тягнув його той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там у
хатинi, що в одному кутi млина примiстилася,- закуренiй, засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для садження iз залiзною, круглою, яку
звуть "барабанчик", грубкою посерединi. У хатинi денно i нiчно завжди i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв. Диму там вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому можна, як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на чотири шиби, вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiякої утiрки, а тому воно стало
зовсiм непрозорим, сiрим, подiбним на шмат небiленого полотна. Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропускає i не для того воно було зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi було тепло... Але i цього свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великi
мало воно шпари, якими чомусь нiхто не цiкавився, щоб могло воно
втримувати тепло.
У хатинi повно дядькiв. Завжди горить барабанчик. Грiються завжди
снiданки. Курять, спльовують, регочуть. I завжди гуторять, завжди
оповiдають... I завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у
своїх чобiтках i старому матiрньому жакетi.
Дядьки оповiдають - Володько слухає. Дядьки регочуть - Володько
посмiхається. I якi були оповiдачi! Одноокий Трохим - син Iвана Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi злодiїв вiдомого Казмiрця i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i звався
Зарiзаним.
Дiд Кошiль - лисий, бiлий, з довгою бородою, подiбний до святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник - що бував "по свiтах", у
Києвi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Києвi у якихсь
там панiв "за дворника состояв". Ще донедавна бував тут старий велетень
Ровiцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькiй вiйнi в I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль "за храбрiсть" мав i носив її у
днi святочнi на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє
повiдання починав так: "То ще коли я в I877-8 году на турецькiй вiйнi
був"... I пiшло, i пiшло. Доходив не раз до такого, що й сам собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
- А чи вiрите менi?
Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один цiлу
роту туркiв в полон брав, або коли "сам iмператор Олександер
Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю за взятiє знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через колону туркiв з двадцяти
п'яти чоловiк".
Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав вiн
iз "нечистою силою". А треба вам i те знати що "нечиста сила" в якому
тiльки виглядi, мiж людом хрещеним, на землi не появляється. От,
к'примiровi, було це саме перед зимним Миколаєм, саме першi хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А людина
з Шалти - нiчого собi. Любив i випити, i погуторити. Рiжемо, стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть через
Придатки, - а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, i каже: а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрiємося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на перехрестi дорiг стоїть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно - Гульченського бровару, знаєте?
- Та чому б не знати.
- Ну, i отож. Наперед по пивi, а там i на чарчину перейдемо. Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип'ємо собi, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба i те знати -
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазiї якi - борони
Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i йдеться тодi, нiби
тебе несе крилами, i не зоглядишся, як додому прийдеш, жiнку iнодi
попоб'єш...
I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого
бо мiсця торкнувся... Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
- Одного разу,- продовжує вiн,- засидiвся я з Шалтою отак мало не до
перших пiвнiв... Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але, знаєте,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попiд
Хвищиком, то панич... I цього разу, стал-бути, панича зустрiв. Як тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це його до Ровiцьких хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост - Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
- Шинкiвцi, а отак управо - мужицька Борщiвка. А коли зверну отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу, i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я йду
- тьху, що за напасть лиха, думаю - все поле i поле i кiнця нема, а снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле i тiльки поле. I що б ви
думали? - питає Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi очi:
має бути щось страшне...
- ...Дивлюсь, знаєте: черешенька!
- Черешенька! - дивуються дядьки.- Де черешенька, а де Андрущикiвськi
займиська!
- Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгiрше мiсце цiлої нашої
околицi. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого
Миколу замерзлим, а позаторiк не завiяло там Корчака Панаса, зятя
церковного старости, що їхав iз млина, разом з кiньми, саньми i мукою, а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд своєї коханки з Верховеччини...
Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках на турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але тодi я ще - го-го! - молодий був,
здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, вiд Веселого до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить -
коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк - сам дiдько лисий хiба
знає...
I тiльки оглянувся... Господи! Свят-свят! А бiля мене... панич! Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся? I вiн спить, клятий - регоче, одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку, йдете - питає,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що до того? Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, знаєте, нiбито я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до села - заблукав от. А чому ви оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi боїться. Нi, кажу, спасибi. Якось уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак куди очi бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурює i менi дає. Нi, кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я покметив що панич
мiй увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi, знаєте,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
- Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
- Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш своєю дорогою, а я своєю, а то,
їй-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився. А вiн, капосний, став i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо - проведу
вас додому. А не зведеш? Їй-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже, клятий. Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми йдемо, iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали, ми опинились? Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'єра дiйшли...
Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки хотiв руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi, та як,
знаєте, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То ще щастя,
що її геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую, геть усе перевертається. А вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно зробилось.
I зник!
Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь злетiла...
(Володько думає: i як вiн її зняв, коли вона злетiла?) Знайшов її, а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають, i кожний має
вже щось своє подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
- А зо мною, знаєте,- починає другий,- трапилось одного разу таке...
I пiшло, i пiшло. I так день, i нiч, i безконечно. А Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з'являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати... Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв...
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину... Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну...
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i гiрке було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи - мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною...
Той чоловiк, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк, хоче. Дядьки слухають,
кивають головами...
- Та воно... Як сказать? Куда тут вже мужиковi... Дiд Кошiль, так той
просто:
- А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки, ця мова їм бiльше зрозумiла.
А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує
колiнами i говорить високим голосом:
- Ну, воно конєшно... Єслi, так сказать, примiром, одним словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше, нiж тєпєрiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай - усьо твоє!
- Ну, да! Ну, да! Верно, верно! - пiдтакує котрийсь дядько в тон
Лiсовському.
- Та кобто його не так нищили! - пищить дядько Грицько з Лебедiв. - А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити...
- А де ж ми самi? - питає той самий чолов'яга, що про князя оповiдав.
Лiсовський подригує колiнами:
- Та... Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси...
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки.
- А чи не вєрно кажу? - пiдбадьорюється Лiсовський.
- Звiсно - вiрно! Мужицька голова, що тобi макiтра. Череп є, а
всерединi порожнє. Вiтер свище...
- О, не кажи! У макiтрi терти можна...
- А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає i чує, не все гаразд второпає, але все влазить в
нього, в його голову, в його душу i там виповнює його. Млин, хатина - його
школа, дядьки - учителi. Учителi щодня мiняються, учень лишається завжди.
Днi йдуть, проходять, минають, мiняється життя, росте, множиться,
набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти?
Господи! Вiзьми мене за руку i веди, i покажи сокровеннi свої дiла, твої
таємницi, розкрий менi сили паросткiв, що витикаються з нiчого i пнуться
догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом
сонця. Як радiсно бути твоїм слугою, кохати творiння твоє, брати вiд нього
малу частину сили i також жити.
ПО ТАМТОЙ БIК ДОБРА
Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом,
Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. Надворi
трiщить мороз лютий...
А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить - Господи, Господи, ще десь там
пiд лiд усунеться - заморока така, вiчно тремти за нього, вiчно бiйся,
вiчно журися...
Мати виходить кiлька разiв надвiр. Небо прозоре, мiсяць великий,
червонавий, верби iскряться пiд iнеєм, вiтрець схiдний стриже долиною,
мiсцями горять зорi, що, здається, дзвонять сьогоднi. I нi душi живої
довкруги.
I де ж та дитина, людоньки мої, то ж нiколи ще з ким такого не бувало?
Мати йде до хати, треба того Хведота положити спати, одягнутися i йти
шукати. Хто знає, що там з ним сталося?
I аж то дверi потихеньку вiдчинилися, i вiн iде. Не йде, а лiзе,
сунеться, i, як пiзнiше оповiдала Настя, вiдчиняються, каже, дверi i на
порозi "воно". Нещасне, замерзле, я напустилася на нього, а воно,
людоньки, анi язиком не поверне. Де ж ти, погибелi лихої, був? "У млинi,"
- ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а звiдти
лiд сиплеться, снiгу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я перелякалася
та на пiч з ним, а там саме жито сушилося...
Далi, звичайно, Настя пiднiмає свiй брудний хвартух i одним кiнцем
витирає свої вiчно червонi очi, а другим сякає носа...
- Чобiтята отi, знаєте,- продовжувала вона,- як не кажи, а зi старого
ременю, а воно ж хiба вмiє берегтися. Ми i не помiтили, що вони порвалися,
що до них снiг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє
на лiд ходити; та й то правда - коли йому ще тi дитячi скорбуни латати...
А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злiзти з печi, а вони
йому, як патики, переламались i вiн полетiв у запiчок. Мати в крик, в
лемент.
- Володьку? Що з тобою? Дитино?
А вiн лежить i анi звуку, бо що має казати, чим виправдати себе.
Мовчить i тремтить, щоб не дiсталось бува, ось як тiльки прийде батько. Де
був? У млинi? Що там робив - молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому
батько казки - чекай,чекай.
Мамо, мамо! - говорили синi Володьковi очi, що пильно дивились на
матiр. Зрозумiйте хоч ви мене!
I мати, здається, розумiє, вона i лементує, i скаржиться, i лякає, що
скаже батьковi, але в тих її словах стiльки зрозумiння, що Володьковi стає
легше.
- Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє
тяжке! I що з тобою сталося? Спробуй - може, ще встанеш.
Володько намагається звестися, але дарма. Ноги мов з мотуззя, i вiн
навiть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в
запiчку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, i вiн лiг.
- Ох, справдився мiй лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось менi,
що я ото бiлими квiтами обкладаю ту дитину свою,- дитинонько ти моя
болюча, i що я тепер з тобою робитиму?
Хведот весь переляканий, вiн лише мовчить i зовсiм не розумiє, що з тим
його "Воводьком" сталося. I щоб йому було безпечнiше, вiн лiзе матерi на
колiна.
А мати вичитує:
- I що я тепер з вами пiчну? Один лежить у гарячцi, другий улiз на
колiна, надворi морозисько, батька немає. А тепер вiн прийде i почне
жминдати: а навiщо пускала, а чому не потягнула через плечi, щоб у хатi
сидiло? Тепер ось сиди i тiшся, умре пiд погибель лиху i тодi що... I що я
йому на то скажу - намучений, голодний, намерзлий, хiба вiн зрозумiє, що
дiти також не можуть вiчно в хатi сидiти?
Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошнiє. Вона i туди, i сюди
бiгає, та все до Володька i до Володька... Якiсь обклади, якiсь примочки,
несе йому щось з'їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки
плутаються, голова йде ходором. Вiн терпить мову матерi, йому нiчого не
болить, лише йому дуже тяжко, що вiн спричинив стiльки клопоту в родинi. А
що буде, коли дiйсно прийде батько?
I вiн "приволiкся" десь аж бiля пiвночi. Полатаний його "куцан" весь у
бiлому поросi, нiби вiн також був у млинi, постоли розбилися i тримаються
лишень на самих волоках, ноги загорнутi лише в суконнi онучi, що
зальоденiли зовсiм, нiби вони видовбанi з дерева.
Прийшов, i як помiтив, що Володько весь червоний, лежить i не
рухається, промовив:
- Аз ним он що? Знов наганяв чого?
I бiльше не промовив нi слова, сiв бiля столу, мати подала йому вечерю,
сьогоднi, з приводу масницi, принесла шматок солоного сиру до картоплi,
їли мовчки. Мати пробує поволi i обережно оповiдати, як то воно з тим
Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пiзнiше пiдiйшов до хворого i
питає:
- А їв вiн що?
- Та де там! Анi скалинки не мав в устах,- вiдповiдає мати.
- Я вже й сам не знаю... Бити вас? Лаяти? - i вийшов з хати.
Володькова справа його поважно турбує, треба б до лiкаря, а тут його
хоч кричи, анi копiйки зайвої. Хай ще почекає кiлька днiв, а, може, само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла в темнотi бiля хворого, уста її
ворушилися, було чути її тихий шепiт. Вона молиться. Боже! Поможи їй,
захисти ту немiчну дитину.
Другий день - недiльний, але батько - спина не спина, болi не болi, а
встає з досвiтком. Надiває не постоли, а чоботи,- одразу видно, що не до
каменю збивається. Вiн iде до церкви.
А вернувшись, виймає з-за пазухи п'ятикопiйкову французьку булку.
- Маєш ти там, стара, ще яке молоко? - питає.
- Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже "у неї", не
молоко...
- Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
Володько це чує. Через бiль голови не може пiдвестися, але йому так
хотiлося б хоча глянути "на тата". "Добрi мої тато", - думає вiн.
Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда Юхима. Через лiс, через поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу, нi тобi стежки, нi слiду, борхається
навпростець по колiна цiлиною.
По годинi вiн на мiсцi. Тихо i порожньо, як i скрiзь на хуторах,
свiтить сонце, все довкруги занесене снiгом, величезнi снiговi замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточує сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою хата,
велика на кам'яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй увiйшов до
фiртки, бiля комори зашарпався здоровенний, гнiдої мастi псюка, що
прип'ятий ланцюгом на довгому дротi мiж коморою i стайнею. Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвiєва дочка, Катерина.
- Ой, тато! - викрикнула дiвчина.- Чи ти, Боску, замовкнеш? Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
- А,промовив лише Матвiй, обмiтає в сiнях снiг з чобiт, Юхим, видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
- Ооо! Ооо! Кого бачу. Оце так-так! Милого гостя маємо - заходь,
заходь.
Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив Матвiя. Завжди
охоче з ним зустрiчався i не раз розмовляли вони про речi незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з приємнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад сiмдесятку, а виглядає молодшим вiд
Матвiя. Бороду пiдстригає, вуса також, чуприна дещо вже шпакувата, але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав її у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Здається,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою, хоча без шкiл,
тiєю, що своїм справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав, спорилось, а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумiється, чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не дається...
Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого хотiв бачити i саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з ним, середущу його дочку Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому двоє дiток, а сама пiшла, невинна
i чиста, як голубиця, в життя вiчне, простудившись при праннi бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
Тяжко переживав Матвiй утрату тiєї своєї дружини, переживав по-своєму,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до цього
дня не годен її забути, все i все пригадує, а iнколи доходить це i до
вiдома Настi, а та, звiсно, переживає, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
звертає, тому їй нелегко водити дружбу з Юхимом, нелегко Василя та
Катерину своїми вважати, нелегко бачити Матвiєву скорботу, вiдчувати його
тугу за тим, що не вернеться.
Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що Лукiя, а дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiряється, словом такого не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
А дiд Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, "по-Божому", вiрив, що це
"кара", i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було "на високi школи подати", також щось не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук чи вiд чогось iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За те,
казали мудрi люди, що старий з "нечистим" нюхався, за те i кара Божа, але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле, i станом був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордої, дочки о. Клавдiя, заходив, i так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка,тобто мати попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не хотiла, щоб дочка її Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радостi Юхим зi своїх дiтей, але не падав духом. Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
- О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй... А я ото сиджу i куняю над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку, а та каже, що вулики
Дадана вже застарiлi, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую
дати їй свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука. А як
там у тебе?
- Ех,махнув Матвiй рукою,- стара бiда, а тут до неї i нова
чiпляється... - I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось
довiдується. I мiж тим останнiм довiдується про Володькову немiч.
Останнє чiпнуло Юхима за живе. Що ж... Вiн пiде. Може, що й порадить...
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим це дуже
добре знає, на його полицi хтозна вiдколи, груба в шкiрянiм в'язаннi,
книжка "Цєлєбниє растєнiя" лежить.
I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора i що надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до Матвiєвого дому, Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
- Їв вiн що? - запитав Матвiй.
- Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла мати. Юхим
оглядає хворого, мацає його чоло.
- У вас тут,- каже,- холодно. Ти б натопила, Насте... - Спробував
живчик малого i каже:Ну... Менi здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
Матвiєвi вiд цього уста скривились.
- Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати "її", чому то
так є. На лiд пускала хлопця!
- Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
- То тепер нехай догниває на постелi! - перебив її Матвiй.
Настя в плач:
- Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього
не дiйшло б...
- Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
- Втихомирся, Матвiю! - вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
- Але ж, сто болiв в її ма', злiсть бере, кажеш, говориш, наказуєш i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай їх надвiр...
- Але знаєш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I їм свiже
повiтря потрiбне.
- Так! Повiтря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лiкаря та
все...
- Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
- Тошненько менi та нудненько менi,- тошнiє Настя.- Снилось менi,
людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею, а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як пiднiметься в ставу
вода, i забрало нам нашого малого... А вода брудна, брудна. Господи,
Господи, що то буде...
Матвiй дещо охолов: i йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою криницею, а
цей ось малий на їх очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
- А, то верзеться iнколи,- каже Юхим.- А ви його липовим квiтом
напувайте з медом. Як не маєте - Катерина принесе...
Настя перебиває:
- Чому не маємо - маємо. Спасибi за пораду. А може, його маслосвятiє
справити та почаївськими мощами обкурити?
- Ну, то вже хiба опiсля, а тим часом не везiть його нiкуди i не
обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя, чимсь почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та
кiлька шматкiв хлiба.
- Вибачайте за таке прийняття... Такi ми тепер господарi, що нiяково
признатись.
- О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви... Хiба я не знаю вас, а ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi починає...
I Юхим дiйсно хутко вiдiйшов, не дивлячись, що Матвiй затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще раз розказав,
чим i як поїти, i пiшов.
У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй мiркував про того
лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги сплачуй, проценти
плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий до
мiста з хворим їхати. Хуга зiрвалась i холод великий. Матвiй рiшає
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього стало вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому їх вiдняло, зовсiм
їх не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах, дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у хатi, цiпив зуби i мовчав. Матвiй, бачучи таке,
повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем".
Минали днi за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути. I коли вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
- Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi мої, сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди в
хатi - мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Нi. Не
послухав, i от лежиш, а в серцi моїм камiнь гарячий, ох, треба було тебе
бити, ох, i треба було!
Володько волiв сто разiв бiльшi терпiти болi, нiж вислухувати отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз
самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось, i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той
останнiй вечiр... Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що
нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що
пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати. Замерз
би як стiй... I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить
завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява
малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена
тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато
матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок... Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то
пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi
йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн
натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б'є хоровитим боєм,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати,
перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов.
I так далi минають днi.
Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює
землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її
iнодi видно з вiкна.
Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не
дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує:
- Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
- О! Воводьку! Песик побiг! Або:
- Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi
дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран
не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов
журу має - йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй
залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
- Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,-
гризеться мати.
А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь:
- Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба
було б на землi.
Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до
церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою.
Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi
боки розсипає снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з пером i книгою, один з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без нiчого. I довкруги
щось написано великими слов'янськими лiтерами. Володько пробує
прочитати... Вiн сидить закутаний иа стiльцi, задер догори голову i
поволi, по складах, читає: "Отче наш, iже єси на небесах, да святиться
iм'я твоє, да прийде царствiєтвоє"... i далi, i далi, цiлого "Отченаша"
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись не раз бачив
вiн тi лiтери, але що там написано, не мiг довiдатись. Тепер зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до образу мандрує його зiр,
скрiзь є щось написане i все то вiн розбирає. Он там гурт людей у дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i пiд ними написано:
"Сошествiє Св. Духа на апостолов". То знов отам, багато людей у таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi їде людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано: "Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в Iєрусалiм". Ця картина особливо подобалась
Володьковi, нiколи, здається, не забуде її. Тi люди такi веселi, вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi його видно
страждання.
А в церквi щось там далi правиться, спiвають кiлька дядькiв сумних
пiсень, до вiкон проривається, великими стовпами сонце, луна вiд спiву
змiшується з димом кадила i все разом творить особливий настрiй...
Володько швидко втомлюється, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на своєму ослончику i далi роздивляється, i далi слухає. Мати тут же,
недалеко бiля нього, стоїть перед бiчною iконою Матерi Божої i пильно
молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених
ланцюжках. Володько спостерiгає дивне: йому видається, що очi його матерi
i очi Матерi Божої однаковi. Як це гарно, думає вiн i не може натiшитись.
А батько? Завжди вiн батько. Вiн стоїть випростано, спокiйно,
незалежно. Щось горде в його обличчi. Нi один образ не нагадує йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тiєю книгою, але i то не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не
такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває i прибуває. Володько iнодi спостерiгає їх. Хор
спiває: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подобається Володьковi цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумiє його слiв...
Служба тягнеться довго, Володько втомлений i розчулений. А коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятiє, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його олiєю. Пiсля батько пiднiс його разом зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у своїх грiхах.
Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не знає, що сказати.
Пригадує багато своїх грiхiв, але боїться признатися. I матерi не слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i млина, i
ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому пiдказує: "Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не молився рано й ввечерi Богу? Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?"
Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе це
було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
"I чого вiн реве, той бельбас",- думає батько i суворо дивиться на
Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах, дитино моя, дитино!" - думає
вона. Володько мимрить: "Нi!" Що нi i як нi, вiн не пам'ятає. Йому
хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я грiшний!"
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом...
Сповiдь скiнчилась, священик положив малому на голову руку i читає
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї
простив "рабовi своєму Володимировi всi його прогрiшенiя - вiльнi i не
вiльнi". Володько цього не знає, вiн лише хотiв би лягти, йому стає
млосно, йому крутиться голова...
Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла над ним, i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У хатi була сама лиш мати. Сильно пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною. Сонце заходило i його променi якось
особливо засипали хату. Володьковi пригадався молодий сосновий лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi, зовсiм
м'якенькi шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гiркi.
- Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати.
- Добре,проговорив Володько.
- Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятiє, а "вiн" усе нi та
нi... - Це вона мала на увазi батька.
Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тiєї роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне своїми долонями, що
подiбнi на брили землi, своє обшльогане вiтрами червоне лице i щось думає.
I хто зна, що вiн думає. А думає вiн про свої злиднi. Ось iде свято, а в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зi злиднями,
ломай свої костi, а що з того маєш? I приходить на думку Матвiєвi - чи не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе iншого мiсця. Землi треба!
Простору! Росiя ж велика - степи, далечi, землi широкi. I чого тут
тиснутись, як у горшку...
А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапiї землi багато i
вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав, думав i одного разу промовив до
Настi:
- А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га?
- Що, тобi сниться чи що? - каже Настя.
- Не сниться. Он у кацапiї, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом - поїду оглянути.
- Чи ти, бува, з глузду з'їхав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
- Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мої вiдмовляться працювати?
- Ай, нагодують! Усе-таки свої є - свої, а не чужа-чужиниця. Ми
постарiємось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий видався, бо он
усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там за люди, може, у них i
церкви нема, i мова їх якась така дивна. Не пiду!
Що там з бабою про такi речi розважати, думає Матвiй, i на цьому
розмова їх скiнчилася. План свiй обдумує далi. Ходив у село, радився з
поважними мужиками, шукав спiльникiв в дорогу. Земля та десь аж у
Смоленськiй губернiї, десь отуди на пiвнiч.
I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять, коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i все довкруги радiє,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому харчi на дорогу. I нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i сльози, i ахи, i всiм
оповiдає, як то "вiн" хоче "їх" кудись у свiт за очi волокти, але на
Матвiя це не дiє. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти, щось
там за камiнь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як слiд, по-святочному, одягнувся,
назув чоботи, закинув на плечi торбу, палицю в руки, попрощався i
почимчикував самий до станцiї Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що ту
чугунку пiдвели до тiєї Мизоцької цукроварнi, все-таки, як не кажiть,
вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати...
I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а найгiрше Настi той город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста сiянка, i всяка та всячина.
Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться, а телиця
бiля неї також там ганяє. Iнколи Хведот посидить кiлька хвилин, а потiм
каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно, не виходить у
нього так, як то у Володька, не має вiн думки такої, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улiзе в багно i
обличчя його не впiзнаєш.
А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги помiтно гояться, але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все розвивається, усе манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще прибiжить, i принесе кiлька
квiток жовтих з болота i оповiдає: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" -
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати, нiж ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i тодi вiн
лежачи спостерiгає, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь там гудуть, як
рокоче на стрiсi лелека, як шпориш з землi витикається i застеляє
подвiр'я... Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що
бiгають... Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, iнколи по ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов летять
двоє лелек, або знов десь високо пiд синiм склепiнням тягнуться довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм вечором цiлою
долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, здається, там кричить, навiть
дерева, навiть сама земля.
I коли так Матвiя не було дома, почали навiдувати Настю рiднi з
Дерманя. То, диви, несподiвано появляється дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тiтка Зiнька.
Бували i Василь дядькiв зi Запорожжя, i тiтчина Катерина. Василь i
Катерина найбiльша радiсть для Володька. Василь дуже любив Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворiє, то завжди щось йому
принесе. Раз булку, раз якихсь цукоркiв, раз ще чогось, що робило
Володьковi приємнiсть. А тiтчина
Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже того Володька напестила -
страх один. Сяде ото бiля нього i починає щось оповiдати про Залужжя, про
своїх знайомих. Розмовляє з ним, нiби вiн великий, нiби вiн їй рiвня...
- О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бiгати, прийдеш до
нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй батько, отакий дужий
будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за тобою! Ах, Володьку,
мiй ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
- Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовляє Володько.
— О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так приємно, що анiтрохи не вiдчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як
вiдважувався, обiймав Катерину за шию, цiлував її, а очi при тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не було на кого "отого
гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна,
сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки, там тепер видимо-невидимо
люду, i все то бавиться, веселиться - живi i мертвi разом, спiвають
"Христос Воскрес" разом з "чарочкою медовою". Богу дякувати, Зiнька
навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла, казала, що цього року
люду було, як того маку, i куми, i свати, i сусiди, i навiть Домаха з
Пiвча. Володькова хресна мати була, "їх" шукала, не знайшла i ось передала
Володьковi двi крашанки та п'ятака. Володько був дуже втiшений, що мати
хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсiм люди
забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода!
А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi невиспаний,
а замучений, а брудний. Зi станцiї знов тьомбав пiшки вiд пiвночi, торбу
порожню зачовгану викинув надвiр - "щоб висмердiлась". I чи їв що, чи не
їв - одразу спати завалився.
Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку, що батько з
кацапщини вернувся. I як наїхало гостей... ! Єлисей з дядиною, i дiд
Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обоє. А що в
такий час не годиться їхати в гостi з порожнiми руками, то кожне щось
привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька
i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула.
Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв зволiкатися, продирати заспанi бали,
митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi,
i надворi, всi хочуть на жито... А жита цього року вже он як виросли,
скоро в палки будуть вбиватися. "Як на Стрiтення, кажуть, пiвень пiд
порогом нап'ється, то на Юрiя вiл напасеться". А цього року дiйсно на
Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А
тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено... На жито!
Настя i сюди i туди метнулася, не ждала стiльки гостей. Зiнька з
дядино...
