Улас Самчук. Волинь
страница №38
... Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,- Будеш?Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко
дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась... Потiм пiдкинула голову й
впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був
весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його
попiд вiкнами за руку. Широкi дверi... Вiдчинила й потягнула його за
собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi...
Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обоє звалились
у якусь бездонну прiрву...
Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через
село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через
садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще...
Лишив її й пiшов.
Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було
дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi:
весна, пролiски... Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик,
розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де твої пролiски... А хоч,
я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?" Засмiялася... Бiлi,
рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки й синi, блискучi очi... Тодi були
дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде по тiй самiй землi,
тiльки тепер не той. Але так мусить бути.
Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс
безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг... Деякi
снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi.
Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його... Але треба
йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка
пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора
приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва
поїхали на Ронiвське.
Володько скинув свої бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в
душi докори. Вона мовчить, але вiн чує її мовчазнi слова. Знає їх. Також
знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре
почуття, i вiн навмисне швидко зриває з себе зiм'ятий одяг, падає на
лiжко, огортається ковдрою й засипає.
Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав
одягатися. Увiйшла мати й казала:
- Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на
миснику. Взяв його й розгорнув. "Ниприходь володьку вернувся iон".
Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери, писанi олiвцем. Нiяких знакiв,
нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв.
Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю по цiлому селi. Володько
пiшов до читальнi й перше, що довiдався - вернувся Йон. Зустрiв Сергiя.
- Чув? Вернувся Йон.
У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона.
Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про нього
тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий, нiж був. У тюрмi його
били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми,
поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд
"ще дехто" Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що Володька знайшла
Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала:
- Я бачила Ганку. Казала, ви маєте стерегтись. Йон погрожує. Лютий
страшно... Ганку дуже бив, i вона втекла до своїх.
Подiбнi чутки доходили не тiльки до Володька. Вони розходились по
всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось... Тим бiльше
село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра
Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним зв'язувалося.
Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони... А
за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали на двох жандармiв,
одiбрали вiд них зброю й дуже їх збили. Пустили їх живими, але хто то був
- невiдомо, їх було п'ять i всi в масках... Того дня хотiли знов забрати
Йона, пiшли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрiзь, та
даремно. Розпитували сусiдiв, робили ревiзiї у Тараска, у Макара, у
Трохимового Кiндрата... По селi ходила озброєна, полiцiя. Був
передостаннiй тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церквi
сповiдалися...
Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував,
органiзував свою футбольну дружину. До йонiвських погроз вiдносився
легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у
шахи й щочетверга скликав засiдання управи. Крамниця торгувала. Перед
святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари.
I от у Вербну суботу, коли всi були в церквi, до кооперативу хтось
забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в
вiкнi крамницi й так влiз. Це знов зворушило селом. Управа робила
засiдання, сходилися пайщики, прийшла полiцiя... Писали, говорили,
обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було.
Вiн сидiв за комору, хоча йому не могли нiчого доказати. Його тримали
тiльки через його швагра. Тепер навiть не знали, кого арештувати.
Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi
люди.
Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно
його турбували. Село нервувалося. "Хто те все робить?" - це питання
ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати:
- Е-е! Поки було по-старому - був спокiй. А почав отой свої
ханаберiї...
Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо,
хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля
не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi,
наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн
не говорив проти Володька одверто, але з приємнiстю пiдливав оливи до
огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це
пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiчається з Наталкою, й уже зачепив
цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало
нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну,
розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає
дозволiв.
- Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б
добре. А то подражнили...
Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi...
Намагався уникати його товариства...
Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз
своїми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо
наступає страшний суд. їх виття затроювало село. Людям здавалося, що
дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумiє...
Пiд таким настроєм Володько проводив свої днi. Праця йшла i дома i в
читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше
додому.
До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка
кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив
Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навiть
на сповiдi. Володько хотiв її вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього
зробити.
На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими
справами. Вiн мав досить своїх. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь
час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на
весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити
думати про село. Вiн має там сина. Хай той думає. На його плечах
господарство...
XIII
Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви... Христос
Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого
танця.
Йона в селi не було. Нiхто не знає, куди вiн зник. Володько намагається
знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовляє виступ
своєї футбольної дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом,
вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiддається
своїй дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки
часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а
тепер дав спокiй.
Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на
тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м'яча. Двi
одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку
дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких
штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага!
Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi,
незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча.
Антiн завзято на мiсцi тупцяє, розмахує руками, сопе. М'яч добiг, Антiн
розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко за
нею. Сергiй на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука
повторюється з ним самим. Володько грає в нападi, як правий "хорварт".
Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити
з-пiд нiг м'яча, зо всiєї сили копає сильною ногою... М'яч вiд цього
вилiтає вбiк, але й Володько падає, мов пiдтятий, на землю. З ноги рине
кров. Здається, вона перебита. Поволi рухає нею i впевняється, що ще не
перебита, але встати не може.
- Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо,
хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на
ноги, але одразу знов падає.
- У, чортова нога! - лається й кричить що має сили:
- Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А
ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi.
мов снопи, лежатимем.
Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до
читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильгає,
але нiхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються.
- Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога
трохи тяжка. Це винен воротар.
- Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на брамi. -
Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти повертаєшся, як ведмiдь.
- А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить
котрийсь.
- Ну, як нога? - питає Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо
додає.
- Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! - казав Володько й боявся
поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла.
Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини
"Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним
молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся
з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали
забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi
зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i
не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дiстати закордонний
пашпорт i виїхати до Францiї на роботу.
- Ти вiриш, що я крав? - питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не
чiпають... Я знаю хто...
-Хто? Никон мовчав.
- Ну, кажи! Кажи!
- Приказчик,- одверто проговорив Никон.
- Никоне! Не жартуй. Маєш докази?
- Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив... Так i
розумiй...
За пару днiв пiсля цiєї розмови Володько вертався вечором додому.
Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували
соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати
(продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя
вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить
i яриться ярина. Тепло, приємно, весело.
Перед своїм хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать.
Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i... зупинився. Перед ним стояв Йон.
Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з
усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його боїться, i це його тiшило.
- Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило
Володькової неприємностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав
праву руку в кишенi. Що вiн там має? Володько тимчасом тiльки стоїть i
дивиться з голими руками.
- Не бiйся! - байдуже сказав Йон.- Не хотiв би зiйти зо мною трохи
набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити...
- Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? - нарештi проговорив
Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: "Що буде, то
буде... А я з ним буду битися..."
- Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi руку.
В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що йому
робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторi почав гавкати собака, i
це його трошки пiдбадьорило.
- Не бiйсь... Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i сховав руку з
револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити...
Вернулися назад i попiд Ет-Тоєвим городом дорожиною пiшли до
дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала
йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав...
- Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки - налякав... Хоча ти й
свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирюєш село?
Iдiот. Культура!.. - iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i
добавив: - А хлопцiв моїх не чiпай. Чуєш? Це я тобi зазначую. Жiнку -
можеш... Плювать менi на неї, а до хлопцiв зась? Грай собi футбол...
Можливо, виграєш свободу... Вiриш ти, що так щось зробиш?
- Вiрю! - твердо сказав Володько.
- I дурень! - не менш твердо вiдповiв Йон.
- Ще не вiдомо, хто з нас двох...
- Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона... Що той iдiот? Грає в шахи
й виписує Iлюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його
прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця.
- Йоне!
- Я не Йон! - рiзко перебив Йон Володька.- Я був ним. Сьогоднi я
людина. Колись мiг мене вкоськати... Сьогоднi не вдасться!
Стояли один проти одного. Мiсяць лив на них своє сяйво. Густi тiнi
клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З другого боку хутори,
молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем... Йон стояв спиною до мiсяця. Дашок
його кепки кидав густу тiнь, що ховала в собi чiтко закроєне, виразне
обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите мiсячним
сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь над чолом. Вираз його
добрий, тепер поважний i трохи схвильований,
- Знаєш, Йоне? - почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь.
- Ну? - вiдповiв той понуро...
- Менi здається, що ми обоє зле робим...
- Що маєш на думцi?
- I ти помиляєшся, i я помиляюсь...
Йон подивився на нього, мов на божевiльного.
- Ти помиляєшся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам
вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi; слова
сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком свої плани. Видно було,
що вiн не стратив надiї переконати того "iдiота", спасти його, повернути
на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав:
- Так, Йоне! Коли б ми - ти i я - разом... Ми дещо зробили б...
Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги розходяться... I то
протилежно...
- Але хлопцiв моїх не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти. Для тебе
буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi, проводив його поглядом.
Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс.
Ця зустрiч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається.
Можливо, вiн i сам хотiв би таким бути. Рiшучiсть, певнiсть себе,
виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти спати,
а хотiв йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Вiн же такий
молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що - любити.
Можливо, ще крок, i вiн назавжди стратить молодiсть, весну, любов...
Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув назад у
село. Через кущi, через Титiв город вийшов на дорогу, що веде вниз до
криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За пiвгодини вiн пiднiмався
пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як її викликати?
Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно.
- Хто там? - почув за хвилю, й у вiкно виглянула пелехата жiноча
голова.
- Є Настя? - спитав Володько.
- Насте! Тебе кличуть,- чує Володько мову за вiкном...
- А хто там? - питає Настя матiр.- Володько, чи яка бiда...
За хвилину дверi сiней рипнули, i в їх обрамованнi з'явилась Настя.
Вона боса, у бiлому, накрита рядном.
- Володьку? Це ви? Так пiзно?
- Не пiзно... Нам нiколи не пiзно! - весело сказав Володько...
- А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла...
- Йдiть за нею! Насте! Йдiть!
- А Демида не бачили? - питала вона.
- Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!
Настя пiшла й скоро сховалась у тiнi сусiдського саду. Володько
зiстався сам. Сiв на призьбi, розставив колiна, дивився вниз i
посвистував. За короткий час чує тупiт босих нiг, стрибки через перелаз,
тiнi, тихий смiх. Вiн швидко встав. Назустрiч бiгли обидвi дiвчини.
Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати.
- На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.
- Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко!
Володько нагнувся, пiдняв її на руки й кiлька разiв обкрутив кругом
себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась. Серце її билось щастям,
молодiстю й коханням.
З неба дивиться мiсяць... Над полем, за городами цвiтуть яблунi.
А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були: Сергiй,
Кiндрат, Антiн, Тараско... Це сталось так несподiвано, що нiхто не мiг
дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували... Зробили ревiзiї у
Матвiя, у Сергiя, в читальнi... Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана Рони.
Прийшли до нього серед ночi... Шестеро озброєних до зубiв людей.
Розбудили. Переляканий Марко засвiтив лампу, заспаний Рона поглянув у
вiкно, у дверi... I у вiкнi, i в дверях люди, багнети, кашкети з бiлими
цифрами.
- Прошен вставаць. Iменем права... Ордер на ревiзiю... Рону набiк...
Нiхто не смiє виходити.
- Панове! Цо то єст? - Пан Рона здивований до смертi. Вiн весь час
повторює: - Я єстем пiсаж... Жадни полiтик. Тутай плякати мих п'єс...
Єстем артиста.
Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку, в лiжку,
пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу
черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали за
вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi... Його волохатi ноги тремтять
вiд хвилювання. Бiля нього два багнети.
Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в їдальню... Тут оглядали
старий, закурений камiн, довгий стiл, самовар... Їх гамiр i стукiт
розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях на босу ногу, в
довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй сорочцi, зо свiчником у руках, вона
вiдчинила з своєї спальнi дверi, побачила озброєних людей, крикнула й
зомлiла... Двоє полiцаїв кинулися її пiднiмати, пiдняли, положили на
лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо... їм, здається, було
шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися, забирати
з собою. Жiночi старомоднi спiдницi, комбiне й чепцi не могли їх
вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми руками, вони
уважно заявили;
- Нам донесено, що маєте склад зброї.
Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн вже встиг
прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протестує проти такого
поводження з ним органiв безпеки й судовою дорогою буде шукати
справедливостi...
Органи безпеки сказали, що вiн може це робити, вибачились, взяли з
собою купу невiдомих їм паперiв (недописанi Роновi п'єси) i вiдiйшли.
Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не мав кому
навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко поїхав до староства.
На "лубенськiй рогачцi" в рiзних келiях сидiли тилявецькi хлопцi.
Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тодi й тодi? Що
робили? Хто їх бачив? Чi не знають Йона Пацюка, Кiндрата Сливюка?..
Володька брали окремо... Вiн мусить признатись... Так, так... Мусить,
признатись. Але в чому? О, вiн сам знає... Де вiн був тiєї ночi? Дома?
Напевно, нi... За угорським заступом вбито жандарма... Вiн цього не знає?
Нi? Нiяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не
був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань.
Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де вiдповiдь? Володько може
собi передумувати, має час. А вони все-таки, тi вiдповiдi, десь лежать.
Пiд землею, на землi, у душах, у природi. Бог також їх знає всi до
одної... О! Як приємно було б вiдповiсти, сказати собi щиру, добру, голу
правду в вiчi... Не боячись її наслiдкiв... Не оминаючи найменшого
питання... Не завиваючи його в нiяку вату... Бо чому ж так є? Чому вони
себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi люди кажуть: не вбий! Не вбий
людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не
сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не вiднiмай
вiд нього його добра, його землi, його мови... Не ображай його матерi. Не
муч його дiтей... Господи! - скiльки заповiдей i скiльки треба скрижалiв,
щоб їх списати! Але заповiдi пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися,
щоб навмисне робити навпаки й сердитись пiсля, що ростуть злочини, що
треба тюрму, жандарма... Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати за горло
собi подiбного, а все iнше тим, що горло своє спасають i кажуть, що воно
їх болить... О, свiте! свiте!
Але за тиждень всi тилявчани знов були дома. Всi питання лишились
висiти в повiтрi й нi один мудрець не дав вiдповiдi. Мовчав Володько,
мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй... Тараско, i той на цей раз
мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв говорити. Випити чарку,
говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на
цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом.
За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село прийшла
сотня пограничникiв. Приїздив кiлька разiв "вуйт". Вiн кричав, тряс
кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще кiлькох.
На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта.
Тараско вернувся на своє подвiр'я веселий, щасливий. Перше, що зробив -
пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн заговорить. Так. Царя з його
стiни зняли - не побоялися. Нiчого. Своїх товаришiв горне в широкi, щирi
обiйми. Ходiть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой. Биймо
лихом об землю, плюймо на нього.
- Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть... - кричав вiн, взявшись у
боки.- Жiнко! В танець!
Третю жiнку загнав - все танцював, все присядом iшов через життя.
П'ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi - живi, здоровi, тут, там у
мiстi, в капелюхах... А-а!.. I вiн тупав пристрасно куцими ногами, тряс
кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi... Поля
йому! Мiсця! Танцює герой, мученик... Поля йому!..
Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi та спiву. Сходились сусiди,
дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за дiтей i за гостей.
Знайшлося на всiх i за всiх. На вулицi ходила варта, а вiн гуляв.
Незаборонять же йому молитися й гуляти...
На другий день на сiльському майданi, нiби нiчого не було, бiгають
спiтнiлi "прометеївцi", б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у рiчку.
Крики, смiх, вигуки глядачiв, що йшли випадково дорогою й зупинилися...
Мiж ними й вояки "Ков-у"[26] в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах
та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравцiв, смiються,
вигукують... Їм казали, що то бандити, злодiї, гайдамаки, але ось вони
дивляться на тих веселих бандитiв, що з таким завзяттям "кують" один
другому ноги, падають, кричать, встають i, бiль не бiль,- бiжать за
м'ячем... Дивляться, i їм в голову не приходить порiвняння з бандитами.
Сонце тимчасом заходить на своє мiсце, з полiв женуть худобу, мукають
корови, спiвають босоногi пастушки з бiлими торбинками при боцi... З гори
їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодицi з вiдрами на коромислi,
весело вiтаються, гомонять дзвiнкi жiночi голоси, бряжчать вiдра.
Перед заходом сонця на грищi натовпи людей. Дiвчата стоять гуртами...
Вип'ятi, мiцнi груди, пiдтиканi спiдницi, загорiлi, твердi литки... Раз у
раз заходяться реготом. Он бiжить дебелий Кiндрат, що таки не видержав i
"вступив"..! Вiн ще не має "буцiв", нi "трусикiв", а скинув куртаха,
закачав рукави i в своїх тяжких чоботях гасає по грищi. Ось вiн женеться
за м'ячем. Йому назустрiч другий гравець, що намагається вирвати м'яча.
Кiндрат з розгону спотикається й стрiмголов "вкривається" ногами.
"Ха-ха-ха!" - розкочується по долинi...
Мiж дiвчатами також Наталка. Вона зiйшла з гори, присiла на колодi,
зложила руки на грудях i дивиться. Вона вже майже здорова, її великi, карi
очi горять, нiби агати, а на устах смiх.
Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячi, зi зрошеними
потом очами гравцi збираються над рiчкою бiля колод. Їх пружнi, молодi
тiла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонiю,
обняв її обома широкими долонями, приложив до уст i заграв веселої. Хлопцi
беруть дiвчат, i їх спiдницi мають у повiтрi. М'яка земля гнеться пiд
ногами, що вибивають танець... Гарячi, червонi обличчя смiються, миготять,
пашать. Володько взяв Наталку. Пiшла.
- Це вперше пiсля хвороби,- сказала.
Вiн нiс її обережно навколо; в очах пролiтали постатi, барви, усмiшки.
Ще вчора був у тюрмi, а сьогоднi ось знов свої люди, луг, рiчка, сади...
Широке небо й велика любов...
Вечiр швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На
землю впала чиста, прозора роса...
Село жило. Сто, двiстi, триста чи скiльки рокiв стояли на тому мiсцi
купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили.
Вiйсько, полiцiя, ревiзiї, арешти... Люди приходять, люди вiдходять.
Матвiй будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько
бiгає й тут i там, а одночасно уривками пише. Вiн купив недавно кiлька
десяткiв аркушiв чистого паперу. Згортає у зшиток i надписує;
"Щоденник-хронiка". Котре число? Останнi двоє чисел на сiрому паперi
зiстались у дефензивi. Перерва. Першого травня в п'ятницю: ...(виривки)
"бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на свiт байдуже. Хай знають
майбутнi, що ми жили, що я жив, що мiй батько жив. Предки лишили в землi
костi. Я хочу лишити списаний папiр. Можливо, хтось прочитає...
(небезпечнi мiсця)... Всього сказати не можу, бо живемо... (знов
небезпечнi слова). Крапки. Тi крапки хай наводять кожного на думку. Тi
порожнi мiсця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити
тепер. Хай вiдгадають їх колись. У дужках завважу, що я цiлий день помагав
бiля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я її кохаю..."
А за три днi писав: "З травня. Недiля. Пан Глiб уперше "святкував"
конституцiю. Йшов зi шкiльними дiтьми до церкви. Мав обв'язану шию й
виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий
прапорчик. У церквi були самi дiти й пан Глiб. Вечором тренiнг. Менi
пiдбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я її кохаю...".
На другий день нотував: "У нашому селi не переведено шкiльного
плебiсциту. Я не мав часу, iншi не догадались. Але ось продовжили на
пiвмiсяця термiн. Менi заслали нашвидко декларацiї. Я був у п. Глiба. Вiн
дав менi список шкiльних дiтей, але просив: ради Бога! Не кажiть нiкому. У
його кiмнатi зник зi стiни Шевченко. Зiстались тiльки двi листiвки -
Мiцкевича й Толстого в довгiй сорочцi без взуття. Я роздiлив декларацiї
наполовину - собi й Сергiєвi. Потiм ходив з хати до хати. Ось розмова з
Кузьмою Музичуком (довго i вперто пояснюю закони).- I це треба пiдписати?
- питає.- Так.- I йти до волостi? - знов питає.- Так.- I щоб вуйт
затвердив? - Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду).- А хто ще
пiдписав? - Кажу. (Дядько довго розгойдується).- Та... - поволi, уривно
говорить,- воно, коли сказати правду... Понятно... Дiло хороше... Понятно,
що по-своєму воно так... Раз я, примером, українець... значить, по-моєму
мусить бути... Але добре, коли дитина й чужих язикiв навчиться...
Примером, нiмецького, або, скажiм, французького... Када я був на фронтi...
Ми от, примером, стоїмо отак, як сусiдова хата, а ниприятель отак трохи
далi... Рукою подать... Бували перемирiя... У нiмцiв водка, у нас хлiб...
Вони, сукини сини, вилiзуть на окоп i махають руками; камрат! камрат! Гиб
майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. I бачиш пляшку й не
розумiєш... Аж посля догадалися, та революцiя прийшла...
Тривало пiвгодини. У мене на чолi виступив пiт. Дядько все-таки
пiдписав... Обтер два рази руку и пiдписав".
"Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу,
неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жiнку).- Шкода? А на чорта
вона менi? Хай там вчать i по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
На його обличчi багато вiкiв неграмотностi. Залiзна тупота. Я все-таки
вирвав його три хрестики на декларацiї. До волостi також пiде. Як всi
пiдуть - пiде... Фу! Втомився! Тридцять сiм декларацiй! Те саме в Сергiя".
"9 i I0 травня. (Пишу одинадцятого). Двi бiди: протокол полiцiї за
декларацiї й "вуйт". На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу...
Жовта, нова бричка, гнiдi, з калаталами, конi. Зупинився в нового
старости.
Цього дня падав дощ i гримiло. Я трохи мав можливiсть вiдпочити. Зайшов
до Левинських i заграв з Романом партiю шахiв. Вiн мене три рази обiграв.
Потiм прибiг десятник... Задиханий.- А я,- каже,- за вами по цiлому селу
ганяю... Вуйт! Вас кличе вуйт!
Йду. Роман каже: вiднеси до читальнi шахи. Я взяв шахи й думаю занести
по дорозi до читальнi. Але читальня закрита. Йду з шахами перед "свiтлi"
вуйтовi очi.
У старости велика, нова хата. Кухня, кiмната... У кухнi смажиться
ковбаса. Входжу до кiмнати. Повно народу. За столом "його величнiсть"
вуйт. Направо й налiво дядьки. На столi бiлi й гнiдi пляшки. Вуйт
червоний, мов мiсяць пiд мороз. Побачив мене... Встав... Насупив брови...
- Володимир Довбенко? - суворо,Пустiть! - Дядьки дали йому дорогу.
Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це ти? - А
очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите! -
хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з'являєшся? -
Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима...
мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися. Вони видавались
менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'янi й iдiоти. Я рванувся
наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста
мої швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники
посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав,
йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди
мої швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи.
Потiм вуйт роздумав.
- Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Маєш заплатити тридцять
злотих...
Дав менi "наказ платничий" з суду за золото. Для цього вiн мене
викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули
вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково
поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа
пошта. По звичцi сягнув по неї. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до
якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це
написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом.
Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я
забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути... Трохи
далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах моїх
тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже
не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтової вiйни картина. Нiмцi
вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi
заставка й пiд нею моє iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи
братовi, чи сестрi? Їм всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А
все-таки дуже тут самотнiй. У руках моїх моя новела й наказ заплатити
тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним нова кара... Треба
знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже,
як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою,
перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив
галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм.
Цiлу ту нiч я не мiг заснути.
День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подiї.
Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив
i читальню. Для того змушував людей пiдписувати "приговор", що вони не
бажають мати в селi такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не
залежить вiд пiдписiв, а вiд суду. Був сердитий, але пiдписи все-таки
збирав. З тiєї хмари не буде дощу.
Я був пiд враженням своєї новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi
гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що
и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.
...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем'янця... Швидко занотовую
подiї. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и
собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже має. Вiн менi гратулював. Решта людей
в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це
уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на
Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно...
Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але
це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також,
але... Що може пiсля того вона значити?
Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав їй свою
новелу. Розiбрала моє iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз
бiжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цiкаво, що скаже...".
"I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько
перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки.
Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не
був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька своїх
похоронних думок.
Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове
життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне,
досконале єство Людина вмирає й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не
мусив би тодi стiльки вкладати в людину.
Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а
земля. В її надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож
земля вирощує овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi
думки... I нарештi, вона забирає нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi.
Вона турботливо огортає нас своїми суворими обiймами й поволi оберне нас у
свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах,
обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у
яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Воїстину Великий Бог!
Воїстину є душа, безсмертна й розумна...
З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний
iнспекторат заслав йому додатково декларацiї за державну мову. Але ж минув
термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацiї
назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого того не треба.
Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй...
А я все ще пiд враженням своєї новели. Пан Глiб читав, але не
захопився. Я розумiю...".
"23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини". Зводили хату.
Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок
горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив.
Дядько Єлисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на
зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано
подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь, не бiйсь... Рости
здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його
люблю.
Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за Iлька. Казала,
що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з
батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...".
"29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми
їздили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман.
Спiвали...
Вечором тренiнг... Готуємось до першого матчу..."
"ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя.
Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi вiйськова й сiльська варта...
Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано.
(Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми тренували на грищi...
Прийшов Никон... Вiн був на полiцiї й бачив Сергiя. Той казав, щоб я
стерiгся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальнi...
Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто
обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...".
"ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя... Його
ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мої батьки, бо як могтиму їм
це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати... У селi зустрiв Наталку. Сказав
їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бiйся, казав їй. Хто
повiрить, що я можу бути злодiєм? Козак, вуйт i полiцiя. Вона засмiялася
крiзь сльози.
(Пiзнiше). Вернувся Сергiй. "Ну, як? Як?" - засипаю його питаннями. Вiн
невинно смiється. Вже, каже, всi з'їхали з глузду; весь час питали за
тебе. При цьому вiн оповiв також про ту крадiж. Дверi кооперативу були
замкненi маленькою колодочкою... Злодiй легко вiдкрутив її залiзною
палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i навiть схопив
його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi i вирвався... Трохи
далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду. Тепер
я розумiю, чому козак радив оглянути мої руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав
про той колючий дрiт?".
Тут Володькiв щоденник на деякий час уривається. Вiн не мав для цього
бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то у Сергiя, то у
Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв такої рухливостi. Прибiгав
до читальнi... Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис, зривався i
бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав.
- Чого мовчиш? - питала вона.
- Хiба не можна? - вiдповiв.
- Але ж не так... Не так... Ти... - вона не знала, як це висловити.
- Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до часу сердито
спльовував. Наталка присiдала до нього.
- Не можна ж так, Володьку,- казала вона i рукою розгортала, то
згортала його волосся. Вiн поволi звертав на неї погляд i вперто дивився
до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки... її погляд все глибше i глибше
вникав до йог очей... Вiн протягав руку, обiймав її, а потiм казав:
- Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко
вiдривався вiд нього й опадав... Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима
й коротко казала?!
- Не знаю.
- Хм... - казав вiн сам до себе,- От... Так...
Швидко встав.
- Iду, Наталко!
- Йдеш? Куди? - вона не встала, тiльки швидко пiдняла, голову. Руки
зацiпленi в пеленi.
- Йду. Сьогоднi мене арештують! Так. I то за крадiж.. Вона поволi
пiднялася, пiдiйшла до нього... Груди її торкаються його грудей. Руками
взяла його руки вище лiктiв
Дивилася до очей.
- Володю... Я пiду... Прошу, прошу... Ти ж був тiєї ночi зо мною...
Буду свiдчити... Вiн круто одвернув голову.
- Не потребую свiдкiв! - твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? - брови його
насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку, поцiлував,
вирвався з обiймiв i шов.
Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла нiч. Хотiв
їсти, але не пiшов до хати. Спати ще рано, i подався на садок. Iшов
стежкою до копанки й мiж деревами почув батькiв кашель. Зупинився. "Чи
знає вiн?" - майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей.
- Це ти? - чує Володько батькiв голос. Вiн не називає iменi, але син
знає, що батько думає про нього...
- Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином стоїть, дерево. Вони бачать
тiльки свої чорнi постатi. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються.
Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно синову постать, а син
батькову. "Так, так..." - бiжать у Володька думки... "Вiн знає..." Але син
не вiдступив.
- Не спите? - спитав вiн. Не знає сам, чому спитав це. Не було iншого
слова.
- Нi... Нi... Такий вечiр... Не спиться... - поволi, лагiдно проговорив
Матвiй. А потiм додав: - Немає сну.
- А-а, краще йдiть... Вiдпочиньте,- сказав Володько так само чужим
голосом.
- Ходжу от i згадую... Лiзуть на думку молодi лiта. Вони обидва, нiби
по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й
зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в загальних рисах
виступали з туману.
- Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був
молодий... Силу мав... Дiтьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я,
бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi мiг i десять взяти.
Єлисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти, то
я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тодi ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон
(пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми. Двi хати й городженi клунi. А
кругом були лiшники... сад... (Тут Матвiй себе перебив). Сад? Не такий
сад, як це... От сторчало безладно кiлька сливок, кiлька морель, кiлька
дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок... Але гарно було...
Весна, бувало, прийде, так того квiту... Я щось тепер i не помiчаю
такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамiр, що в ухах
лящить. Соловiї ото зграями лiтали... Не знаю, де вже те й подiлось... А
отам... Знаєш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно... I рiчка звiдти
витiкала... Ми вже пiсля... Я та Єлисей, почали його гатити, а рiчка на
наших очах висохла. Далi за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на
коноплi, дiстали джерельну воду, i знов стала рiчка... Але маленька...
струмочок... I тепер вiн є... Отак було... Наш хутор на горi, як замок, а
навколо долини... Хто його Запорожжем назвав - невiдомо... Ми... - я та
Єлисей - не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже,
Запорожже, а що то таке - нiхто не знає... Навiть ми, нiби запорожцi... Та
й почав я докопуватись... У монастирi був дуже старий чернець Зосима...
Вiн знав багато... У-у-у... (Тут Матвiй трусив головою, нiби хотiв
пiдкреслити знання Зосими)... Книги рiзнi читав... Старi книги... Знав i
перекази... Людей дуже старих пам'ятав i розпитував їх, i все списував...
Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубi окуляри, возьме в
руки гусяче перо й пише... Дверi його келiї не замикалися... Прийдеш,
постукаєш, а вiн не чує... Вiдкриєш дверi, а вiн пише й не чує... Коли
торкнеш за рукав - вiдiрве очi вiд паперу: "Це ти, Матвiю?". Мене вже
знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дiдок, царство
йому небесне!
Тут Матвiй на хвильку вриває мову, а потiм продовжує:
- Так от вiн раз менi й каже: "Е, Матвiю, Матвiю... Не знаєш ти свого
роду... А був то рiд славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А
чи знаєш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким?
То-то, каже... I був то козак, каже, не посполитий, а зацний...". Так i
сказав... Цi слова до цього часу тямлю. I прийшов вiн, каже" як Сiч
Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осiв там на Запорiжжi й
хутiр заложив... Це був наш предок.
Матвiй знов перервав свою мову... Володько ще нiколи вiд нього не чув
такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн ловив їх, мов
щось святе... По короткiй перервi Матвiй продовжував:
- Минули роки... Рiд наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не
знаю, як стали нашi дiди крiпаками. Не знаю, як забули про своє
накорення... Твiй дiд - мiй батько - був вже мiзерна людина... Пив, i це
його згубило... Я, коли звiвся на свої ноги, почав працювати... Не
хвалюся, але я ще нiколи на своєму життю не встав пiзнiше за сонце... I от
ти бачиш...
(Коротка перерва).
А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так... Щось там, нiби, у
кооперативi... Говорять, говорять i чую: ти, мiй син...
Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало битись.
Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки вибухнув у гнiв i
майже вигукнув:
- Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого не зробить. Я це всiм
сказав... Перед церквою...
- Тату! - крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти батька,
але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки руки здiймались,
то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста вiд хвилювання
тремтiли.
- Не треба! - твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були всiлякi люди,
але нiколи, нiколи не були це злодiї... А по часi додав:
- Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть... Вiзьмуть, то вiзьмуть... На небi є
Бог... Його нiхто ще не обдурив... Не обдурять i "вони"...
З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у темноту прямком до нової
недокiнченої хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за ним.
Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди пiшов i
сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбнi...
Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце...
I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. "Прийдуть, то прийдуть!"...
"Вiзьмуть, то вiзьмуть!" - звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї
душi, коли вступ до неї заставлений, а на сторожi стоїть Честь. Батько
вiрить йому... А решта свiту може й не вiрити.
XIV _
Тiєї самої ночi, о годинi другiй, Володько був арештований. За ним
прийшло двоє полiцаїв. Вiддався в їх руки спокiйно, без спротиву. Хотiв
було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько одразу почув цей
рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла надвiр... Зчинила
лемент... Але вийшов батько, i лемент втих.
Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака - i знов тиша. Сонце
сходило того ранку так само гарно, як i завжди. Разом з його сходом
вернувся також Володько. Його допитували, нiчого не могли доказати i
пустили. Йшов раненько через село без шапки... Його зупиняла вiйськова
варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був переконаний, що
соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись.
Надвечiр того ж дня вже тренував зi своєю спортовою дружиною на вигонi.
Час заповiдженої зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не було
часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати.
Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на перший день Зелених
свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по селi десятникiв, знов
гамiр, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала вiдбутися зустрiч,
але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було вислано Сергiя пiшки до
мiста, щоб зустрiч вiдмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема
часу на всiлякi витребеньки, I з цiєї нагоди Володько пiшов до Рони,
Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн сидiв у своїй порожнiй
їдальнi бiля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром.
Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його молодший брат Михайло, а
праворуч, на головному мiсцi сидiла сама стара панi. Всi вони були
заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди.
- Вєдь етот самий "вуйт" скатiна,- говорила стара панi по-московськи
своїм переконливим, певним, категоричним тоном.- Пачєму єво нє вибросят?
Удiвляюсь... - i при тому вона демонстративно знизувала плечима.
Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав:
- Ти, мама, можеш єще удiвляться... Я удiвляюсь тоже... Но твоей
наївностi.
Андрiй Рона п'є спокiйно, повiльно вихололий чай, допиває склянку i
автоматично закурює. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах.
- Андрюша... Пажалуста... Ти здєсь нє курi,- швидко загомонiла стара.
- Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не лишень
стара, але й глухувата, у справах села i взагалi "полiтицi" вона
розбирається мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно їй пояснював:
- Все ето, мама, к лучшему. Вот такiє глупiє вуйти учат народ. Да,
мама... Ну, i что ж? Ну, упьорся... Ну, вижiл нас iз сєльськаво дома?
Гаварiт, там будєт школа... Нiкагда там школи нє будєт, но новий
коопєратiвний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставiм. У нас єсть место...
Харошеє мєсто... В центре села... I там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!
- Украiнскiй? - питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.
- Какой би он не бил.... Ето нє iграєт ролi,- жваво i певно вiдповiв
Андрiй.
- Как не iграєт? Андрюша! Как нє iграєт? Вєдь iграєт. Iграєт, Андрюша.
А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлi би в дєревнє стоял польскiй
дом... Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украiнци нє Польшу делят... Делят
анi Расiю... Да, мой мальчiк... Расiю. Польша? Что ж... Вєдь его тоже
часть Расiї... За нашiх врємьон... Вєдь падумай... Прiвiслянскiй край...
Нет, нет... Ти абаждi. Я гаварю... Нашє рускоє село... Польскiм ано
нiкагда не станет... А украiнскiм может... Видумалi язик. Ну, как, скажi,
по-укрiнскi будєт рукомойнiк?
- Гаспадiн Довбєнко! - почувся глухий голос вiд дверей з т...
