Улас Самчук. Волинь
страница №35
...- вiн пiдiйшовдо заставлених книжками полиць i вийняв кiлька книг... - думаєте, там
Україна? - договорив вiн свою думку.
"А де ж тодi Україна?" - сперечався в думцi Володько, але вголос цього
не висловлював. Тож мiлiони людей... I Днiпро, i Київ... I отi книги... I
державне видавництво...
Але Лазюк вибрав одно мiсце з книги i своїм пальцем з довгим нiгтем
пiдкреслено вказував.
- Ви ось читайте... Ви ось тiльки читайте... Дивiться! I вiн прочитав
кiлька речень, у яких говорилось про пролетарiат, про спiльнiсть його
iнтересiв, про злиття мов, культур... I нарештi про... Лазюк це особливо
наголошував... Про велику мову Ленiна, що на нiй висловленi найбiльшi
правди людства...
- I так,казав Лазюк... - дуже виразнi тi правди... Хоча Володьковi вони
не були аж так виразнi... I десь в душi вiн не погоджувався з Лазюком.
- Це писано, щоб когось дурити... Нас! Мене i вас... - казав далi
Лазюк.
- Я мушу вчитися,- вiдповiв на це спокiйно Володько.- Я десь мушу
вчитися... Я не маю де... Я мушу щось робити... - Володько повiльно
перегортав сторiнки книги, очi мав опущенi... Книга друкована в Києвi.
Рiдною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
- Знаєте, мiй друже,- тут у нас у Крем'янцi дiє Пiлсудський з отими
чотирикутними шапочками... I вiн хоче лиш Польщi "вiд моря да моря". Але
там, у Києвi... Там дiє Лєнiн... I вiн хоче... Все! Весь свiт! Пролетарi
всiх країн, єднайтеся! На мовi Ленiна... Про Україну там не може бути й
мови...
- Але ж ми люди i ми маємо право,- хотiв було вiдповiсти Володько,
одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
- Там, мiй голубе, не думають категорiями людей, там думають
категорiями чотирикутних шапочок, або "пролетарi всiх країн"... Це... Мiй
милий! Це епоха! Така епоха... На краю мiж чуттям i глуздом... Ви хочете
вчитися... Наша школа ось тут,- вказав вiн на чоло... I тут,- вказав ще на
серце.- Мусимо самi створити свою школу... Думати треба...
Самостiйно. По-своєму... Їдьте до Праги,- несподiвано закiнчив вiн свою
думку.
Володька ця думка, здавалось, заскочила, вiн хвилину вагається...
- За що? Менi навiть не дадуть пашпорта,- вiдповiв:
Вiдчувалось, що вiн тут сперечається сам зi собою, що I намiри iншi.
- Їдьте до Праги! Без нiчого... Без пашпорта... Iдiть пiшки... Ламайте
закон, але йдiть, I бiльше нiчого. Туди, ще є живий людський глузд.
Шукайте людського глузду, i тут у нас його ще немає. Просто немає!
Пам'ятайте, що одного разу i шапочки, i тi пролетарi полетять до чортової
i матерi, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це
затямте!
Володько виразно збентежений, вiн не був готовий аж такий вибух саме
такої думки. У ньому вже горить i пече зовсiм щось iнше. Нiби розумiючи
його, Лазюк зненацька пропонує:
- Як можете - ходiть зi мною до кiна. Там якраз дають "Нiбелунгiв".
Варто це бачити.
Володько розумiє тенденцiю Лазюка, вiн вже знає також що таке
"Нiбелунги", i йому справдi хотiлося б це бачити хоч би у кiно, але при
цьому пригадав свої фiнансовi гаразди...
- Може, iншим разом... Мушу йти додому,- вiдповiв вiн. I вони
розiйшлися недоговоренi. А коли Володько спинився знов сам i знов на
вулицi, вiн був деякий час, мовби ви колiсний зi свого напрямку, чуття
його виразно двоїлося i вiн почувався винятково непевно. В його вухах все
ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке
нiяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не
лишень у Празi... Але й... деiнде... Навiть у Києвi. А хiба не можна нiяк
бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав i
розумiв якi саме думки i сили там домiнують, вiдчував їх настирливу
динамiку... Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки, а вiд простору,
повiтря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби
i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi, обезвладненi... Вони
лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив
побiля кiна "Пересвiт", де давали ти самих "Нiбелунгiв", зайшов навiть
оглянути рекламнi образки - Зiгфрiд i Кримгiльда... Перемога над країною
туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя... Ось
Зiгфрiд - молодий, юний, чистий, зi своїм мечем, серед бiлих ромашок
клячить бiля чистого потоку i долонею черпає прозору воду... А там он вiн
прощається з Кримгiльдою... Вона благословляє його в далеку переможну
дорогу... I Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсiм як
Кримгiльда - висока, струнка, спокiйна... Поважно схвильована. О, коли б
вона благословила мене так само вiддано i спокiйно...
А потiм вiн йшов далi, проходив побiля "Просвiти", на цей раз оминув
її, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у вузьку
щiлину крамнички, мабуть, недавно вiдкритий кiоск. Книжки, картини,
часописи... Невелика, виложена червоним вибiйчаним папером вiтрина...
Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом
Маркса... Внизу на передньому планi роман "Залiзна п'ята" Джека Лондона, у
густо-багряних палiтурках.
Володько зупинився перед цiєю вiтриною i не мiг позбутися почуття
здивування, нiби вiн стояв перед своєрiдним вiвтарем чи престолом. Все тут
наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i чаруючою силою. Кольори, книги,
портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити.
- Вам, товаришу, що? - почув Володько голос вiд дверей кiоску.-
Зайдiть. Може, потребуєте яких книжок?
- Нi... Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько... Але все-таки чомусь зайшов
до кiоску... Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах,
стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з розкуйовдженим
волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопцi напевно про щось
сперечалися. Їх обличчя були розчервонiлi, їх руки нервовi... Один з них,
одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка, трохи
старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвiту"...
- Власне, власне! - казав вiн з ораторською вирвою... - Нам якраз на
цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як "Просвiта", служила
iнтересам не петлюрiвщини й буржуазiї, а працюючим. Нам! Менi, тобi...
Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани,
попи... Вимагаємо, щоб там були вождi працюючих... Робiтничi журнали...
Твори пролетарських письменникiв, книги радянських видань. I вимагаємо
перевиборiв управи... Засiли тобi всiлякi буржуйчики, розвели "ще не
вмерла" i хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортiв,
i саме це я хотiв пiдкреслити... I ми будемо так довго...
А його опонент, ще зовсiм молодий хлопець, можливо, гiмназист
української гiмназiї, весь, як лампiон, червоний, I хотiв було i собi
вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому
для цього нiякої можливостi...
- Але... - починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного промовця, одначе
нiколи не мiг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часi, йому
все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя у рудому пiджаку,
вiн встиг лишень вирiкти: - Але не забувайте, що для влади цього тiльки i
треба... Вона вже давно шукає причини закрити "Просвiту". А то скажуть, що
вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно?
- Хай! - рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього не потерпимо.
Потерпить хто iнший. Ми своє дiло знаємо... А маси будуть розбурханi... -
висловив вiн це останнє речення з винятковим пiдкресленням. При тому
вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину i голосно висякав носа. I
одночасно нагло помiтив Володька, який переглядав збоку часописи i
прислухався до розмови.
- А ви, товаришу, хто будете? - звернувся вiн до Володька. Володько
вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно знаєте Йона Пацюка.- Володько i
це пiдтвердив.- Як вiн там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажiть, що
його вiтає Шпачук... А як там взагалi?..
I вони розмовились... Володько, як селюх, почував себе не конче
найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, вiн був гаразд
ознайомлений з його селом, вимагав, щоб вiн зiйшовся ближче з Йоном,
виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до вечора, входили й
виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови,
кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому часi
вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так нiби вiн
завжди сюди належав... Показували йому новi книги з Києва, цитували твори
нових письменникiв, читали навiть листи з поштовими марками "Київ" i
обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi Українки -
улюбленої його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути...
Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими його приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки своєрiдного недомовлення, що робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його власної волi i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по часi, вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тiєю "Залiзною п'ятою", вiн мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить i вже нiколи не знайде
дороги назад. Таке якесь терпке, нищiвне, обезвладнююче почуття... Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили
вартiсть, i все довкруги затягалось гнiвом, образою, мороком i
нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi своєю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою... Усе замiнилося i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Києва. Ось завтра рано
встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучої сили, що нiяка втома, нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти, як це iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр... Свiй,
рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе, реальне, намацальне, повне
життя i повне надiї.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь
обрiй, малювалось мiсто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами
великої рiки, з iсторiєю, що вгрузла у глибiнь землi, i йому хотiлось
самому стати частиною тiєї сили, впоєної у чорнозем, у камiнь, у береги
рiки i будови... Як можна закрити очi, вуха, чуття, щоб не чути й не
бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись волi i не бажати
вирватись з низин низинностi i безсилля.
Так вiдчував Володько... Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях
Крем'янець - Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори
вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг, а коли затемна
вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше мови. Вiн одразу
почав збиратися в дорогу, дарма що нiякого особливого збирання не
вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з харчами. Вiн гнав
вiд себе всi розважання з цього приводу... Вiн йде навмання, заплющивши
очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долi. Вiд цього
залежатиме бути чи не бути - цiле його життя, яке ще цiлковито у
майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику.
Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна дивовижних
уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвiєва родина... Для Володька
вона здавалася фатальновирiшальною, це своєрiдна межа долi, яка визначить
його буття назавжди - в минулому, теперiшньому i майбутньому. Вiдiйти
кудись в невiдоме з цього мiсця - значило порушити приречення вiкiв.
Вирватись вiд корiння, залишити замкнений круг роду, переступити лiнiю
огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в його застиглiй
вiд давнини уявi було б порушенням закону землi i неба цього простору.
Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для нього
найсильнiшим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, нiжна
i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний
брат заморожував його своїм презирством i нарештi той батько... Батько.
Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його мовчанка страшна. У ньому горить
огонь спротиву, але його уста затиснутi, i нi один звук скарги не
вирветься крiзь них назовнi. Нелегко лишити його самого в такому
виглядi... Нi, нi, нi!
Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань зi собою. Спати не
мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе
i був переконаний, що повороту не може бути.
Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не розумiв, куди i
для чого вiн йде, батько перед вiдходом сина пiшов було до комори i,
вернувшись, подав синовi малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
- На. Можливо, придасться. Знай, що волi моєї з тобою нема... Але маєш
свою голову i свiй розум...
У вузлику було шiсть золотих, з царськими головами, монет. Кожна у
п'ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали, було,
пiти на закiнчення хати...
- Хата ще почекає,- подумав вiн.
Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило
сонце... Це так само, як i колись, коли щоосенi вiдходив до Дерманя.
Сам-один, за плечима клунок... Тiльки цього разу вiн пiшов не дорогою, а
полями... Був вiтер i захiд погрожував негодою... Володько поглядав на
небо, на хмари, оглядався на поля, городи i сади села... Думав про
Наталку, уявляв її i дякував їй в думцi.
Земля поволi вiдходила з-пiд нiг... Небо крилось хмарами.
Х
У Крем'янцi на "Лубенськiй рогачцi" стоїть просторий, битий часом i
погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла
понура тиша. Вiн вiддiлений вiд вулицi городом i оточений високим,
дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулицi видно лишень його бляшану,
червоно-буру покрiвлю.
Це повiтова тюрма. У п'ятницю, о другiй годинi, двоє звичайних полiцаїв
у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на своїх кашкетах i рушницями за
плечима привели до канцелярiї цiєї тюрми кiлькох молодих людей. Всi вони
бруднi, зiм'ятi, немитi й неголенi. Всi вони мовчать i виглядають
байдужими... I лишень один з них проявляє трохи зацiкавлення. Його помiтно
цiкавить все - полiцаї з їх шкiряними торбами... Меблi i люди з їх
обчовганим виглядом. Тупiсть, безбарвнiсть, понурiсть. Все манекенно
штивне, кам'яно сiре, тваринне безмовне. Всi погрузлi самi в себе, на
приведених людей не звертають уваги. Один з полiцаїв пiдступив до бюрка з
безвиразним обличчям урядовця, вiдкрив свою торбу i подав кiлька листкiв
паперу. Безвиразне обличчя, навiть не глянувши на поданi папери, механiчно
передало їх свойому довгошийому сусiдовi. Той прийняв папери i почав
однотонно вирiкати:
- Платон Дуб, адмiнiстрацiйно покараний - три мiсяцi й п'ятсот злотих.
- Єст,понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирiкає далi:
- Iван Собчук, адмiнiстративно покараний - мiсяць i сто злотих...
- Єст,озивається ще один голос.
- Володимир Довбенко, адмiнiстрацiйно покараний i... пiдслiдний. Три
мiсяцi й п'ятсот злотих... - Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове
"єст" i побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя iз
запалими синiми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрiлися,
довгошиїй перший опустив очi i почав писати. Мав тонкi, худi, блiдi
пальцi, що тримали посерединi довге перо. Уста виднi, нiби для поцiлунку.
Скiнчився переклик, вiдбулася ревiзiя речей, з'явився невеличкий,
округлий, одягнений у тверду синьо-сiру унiформу чоловiчок, i новоприбулi
йдуть за ним. Вони вже в'язнi.
Пiсля канцелярiї ще лиш хвилинка по цей бiк брами. Дерева, зелень,
люди... Брязкiт ключiв, вiдчиняється тяжка, обкована бляхою хвiртка...
Новоприбулi один за одним переступають порiг. Зникають дерева i зелень.
Довкруги частокiл, злiва сiра, поплямлена стiна i загратованi вiкна. У
вiкнах, у кожнiй гратцi, кругла, блiда, стрижена голова.
- Скiльки? - падають запити.
- Звiдки? - цiкавляться стриженi голови.
Нiхто не вiдповiдає. Новоприбулi швидко перебiгають подвiр'я i зникають
у вiдкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долiвкою тунелю з
цiлим рядом позначених цифрами дверей. Всi вони, за винятком Довбенка,
босi, порванi штани, блузи, пiм'ятi кепки... Через дiри просвiчує тiло...
Закордонцi. Всiх їх направлено до камери з числом I2.
Володька натомiсть впущено до камери 7. I йому було шкода розставатися
зi своїми новими знайомими... Особливо з тим Платоном Дубом - мiцним,
широкоплечим, у пiдранiй вiйськовiй блузi, що мав гострi, розумнi карi
очi. Його понурiсть i мовчанка свiдомо напущенi. Його погляди завжди щось
питали. Розiйшовся з ним без єдиного слова i ще бачив, коли вiй разом з
iншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару
хвилин пiсля цього i сам вiн був пiд замком.
I нарештi дивне, збаламучене, тупе й нiме почуття безсилля. Невеликий,
цвiлий, сирий, зплямлений простiр, вигнилий, полатаний, дерев'яний помiст,
загратоване, високе вiкно, довгi, широкi причi[24], купа сiнникiв, сiрi
ковдри... I тузи рiзноманiтних, рiзнокольорових, бiлолицих, переважно
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань -
звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий, зi золотим зубом чоловiчок -
староста камери. Вiн зупинився перед Володьком, що стояв бiля дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
- Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
- Буду,вiдповiв Володько.
- Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать...
Володько не мав намiру вдаватися в розмови, йому хотiлося лиш без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Вiдiйшов вiд дверей i на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
- Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi слова, i так видно.
Сидiв з пiдiгнутими ногами, колiна лiд саме пiдборiддя i зовсiм не
збагнув, як це сталося...
- Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим своїм зубом. Збоку стояв,
розкарячивши ноги у шкiряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у
росiйськiй, офiцерськiй, вiйськовiй блузi. Борода його була заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
- Роскис, хлопче? - говорив вiн по-українськи.- У цей час спати тут не
приписано. Привикай, привикай...
- Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! - вигукнув один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно вiн схопив з
полицi череп'яну ринку з водою i вилив її ва Володька.
Володько миттю зiрвався на ноги i без надуми кинувся на свого
напасника.
- Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька ударiв в лице.
Вiй люто копнув ногою i малий чоловiчок у мишатому одязi полетiв на
парашу.
- Гетьте! - шарнувся зi всiєї сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось ще кiлькох
в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно торкнулось носа,
потекло щось мокре i тепле, не мiг обтертися, кiлька червоних крапель
впало на пазуху.
Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як
чорт, лютий.
- Битись не маєш права! - кричали на нього.- Ти новий! Тепер ти
побачиш!
- Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцiї!
Це, мабуть, вплинуло.
- Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не бачиш хiба?..- Це
був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволi обтирав носа.
Вийняв з кишенi шматок брудної матерiї i витирав кров. На деякий час його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
- Їв що?
- Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку зi
смальцем... Вiдкраяв окраєць чорного хлiба, намазав смальцем i подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував
i почав їсти.
Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла голова, але сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось, був йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше... Блiдий
i нiби опухлий.
О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також, хоча це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця, вiтру i дощу. Навiть
синцi обличчя, що їх дiстав на полiцiї, майже непомiтнi. В'язнi не ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки, а ходили по залитому сонцем
подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi знайомими
з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на сторожовiй
будцi понад частоколом.
До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий парубок iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
- Слухай. Ти часом не з Погорець?
- Нi,вiдповiв Володько.
- А менi видалось... Ми, здається, десь бачились,- казав той. На ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
- Не пригадую вас,- каже Володько.
- Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? - запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовтої шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
- У нас,каже той,- позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити
бритву...
Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо, але чомусь зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
- На,- казав вiн,- поверни до сьомої камери.
Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував i зник у темнiй норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував їх
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд якої визирала брудна,
промочена дощами i потом, давно не бiла, а майже руда сорочка... I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього життєвого наставлення, так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську планету зi зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тiєї темної, дощової, бурхливої ночi одним тим словом
"стуй!".
I що це мало те "стуй" значити? Яке його приречення? Добре? Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всi
його гарячi прагнення, а перед ним лиш цiлий ряд гострих нових
неприємностей. Але досить про це. Його мозок i так пухне вiд думок, що
розпирають його, мов динамiт.
О шостiй годинi розносили коридором велику, чорну дiжку з паруючою
юшкою, яка своїм запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг
зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними дверi i з їх отворiв витикалися
переважно голi i худi руки зi всiлякими черепками, до яких мiцний, з
облiзлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою, i йому
налили його майже по вiнця... Перша тепла, за кiлька днiв, рiдина, яка
могла навiть дуже добре замiняти їжу...
А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два ряди, чоловiчок зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi решта старослов'янською
мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку були
вiдчиненi i з їх загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш" i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрнє небо, на якому все ще
десь горiло також сонце...
Пiсля цiєї церемонiї залишалась ще одна подiбна з назвою "апель". Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою в
руках, за ним появлявся його помiчник з довгим дерев'яним молотком.
Старший вислухував "мельдунки" i рахував присутнiх, молодший постукував
молотком грати, оглядав помiст, а далi "добранiч" з "добранiч, пане
старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна половина
доби - нiч.
Володько дiстав мiсце на стертому, набитому нiби сiчкою, заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до нього торкнувся -
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство
демонiв, небуття.
I коли його хтось штуркнув нiском отпорка пiд ребро, вiн нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок, день другий, ще якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi розпачливо дзвенiв дзвiнок, до
вiкна лилось справжнє ранiшнє сонце, на протилежнiй замацанiй долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати грат. Володько деяку мить не мiг
отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! Є! Он бiля дверей параша, i над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день? Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз на
хвилинку закрив очi...
Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього дуже наглий обов'язок
безвладної замкненої людини ва самому днi iснування. Вiн мусить швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за тим,
за iншим, мовчати i не думати...
Але ж як не думати? Вiн зараз весь переповнений найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй землi,
за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий
зi золотим зубом - звичайний кишеньковий злодiй з Лодзi. Верткий,
рухливий, неспокiйний... Дитина вулицi i пiдсвiту. Йому не можна нi
довiритись, нi повiрити, нi сполягтись. Вiн може тебе вкусити кожної
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться, вiн залякує, вiн бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов
з гiєною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут головує - староста келiї i
коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня", опинився
тут за згвалтування нелiтньої дiвчини, за що мусить тут перебути шiсть
рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. Єхидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i тиран одночасно...
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина... Твердої
волi i добрих намiрiв i оскаржений за вбивство власного батька на тлi
любовної трагедiї з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чекає на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевняє, що вiн лиш жертва неймовiрного збiгу
обставин.
А мiж ними i той, що подав Володьковi шматок хлiба. Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
"за Україну"... Поповнення найбiльшого злочину доби... Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами i надзаконами молодого ладу
двох держав, побудованого пiсля останньої великої вiйни. Вiн тут вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що годi знайти для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг сказати, бо висловити цей
згусток надмiрної його правди було для нього найвищою вимогою.
- Знаєте, що таке Україна? - питав вiн з тихим пафосом, i очi його
горiли тим огником святостi, що його можна бачити лишень у натхненно
вiруючих.- Це наш закон... Мораль... Приречення. Це не тiльки те, що
бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене вийшло з минулого i йде
неухильно назустрiч, як день, як нiч, як смерть, як народження. З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З частинок нашого
щоденного думання, з болiв наших, нервiв i кожного тiльця кровi...
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi... Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було...
Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться.
Вони, звичайно, ходили поруч по камерi зi заложеними назад руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторi, але
здавалося, що їх бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах поза
гратами.
- Ви,- казав той поет,- йшли "туди"... Не шукайте її виключно там.
Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона в цiлому свiтi, у
всiй планетi... Хiба ви цього не чуєте?
Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно його пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм їм тут здавалося, що це один з найбiльших й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, їх карають i тут i там, i завжди за те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подобається багатьом iншим.
Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Україну" у цьому повiтовому
ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
їх серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi з цим мiсцем, з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом також II. Там
"закордоннi", їх пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково всi босi,
завжди обiдранi, так нiби вони верталися з якоїсь довгої подорожi по
недоступних диких країнах. "I чого вони йдуть сюди?" - питав себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн намагався їх
пiзнати i почути їх думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них був силою вирваний зi
землi предкiв, i його тисячолiтнє корiння кривавилось тяжкими згустками
болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його знає, яке його справжнє прiзвище), з вiтався з ним, намагався
розмовитись, але той, так само як i iншi, виглядав понуро i не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба, якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той приймав хлiб раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом посмiхнувся...
Ще iншим разом промовив кiлька слiв. Володько не був настирливим...
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на дворi пiд
час прохiдок... I одного разу Дуб запитав:
- Ви, напевно, тутешнiй?
- Так,вiдповiв Володько.
- Ви йшли до большевикiв? - питав той далi.
- Не до большевикiв... На Україну.
- То, чоловiче, Совдепiя. Окрема планета. Затямте собi це... Раз
назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
"депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого... Большевики, курява, їх обози, їх бруднi обличчя, пошарпане
лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось, зникли.
Нi. Вони десь є. За тiєю границею. Там їх царство. Совдепiя.
Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про "допри", про "радянське правосудiє", про тисячi вигнаних,
засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Вiд цього ставало сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось, чому саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати кiлька днiв у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцятої камери. Пiвсотнi люду - тiло
на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I справдi вирванi i
викинутi пiд ноги життя.
Володько нiколи не був большевиком, вiн лиш з болем мирився з цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцятої камери йому спротивилась
сама ця назва. Вiн її зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в її лице, вирвати
її зi словника, випекти з уяви...
Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона йшла. Вона поволi текла.
Кожного дня притiкало i витiкало п'ять, десять, дванадцять - бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече їх за рiк? За два? За
десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у свiтi? Де були до
цього часу?
I пiсля цього Володько пригадував собi всю Волинь... Мiсто... Той
червоний кут з Марксом... Своє село з Йоном... Тi патетичнi люди в
кепках... Яка глибинна безодня жорстокої, первiсної, дитинно-чистої
наївностi. Яка армiя напоєних дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи, нi
одно столiття, анi тисячолiття не простить большевизму. Нiхто його не
виправдає. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторiї людства" - слова Платона.
Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи знаний
президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi, коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
Червень, липень - лiто. Були i проходили чудовi днi за мурами, за
гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали
признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власної волi? I сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття - шукали доказiв.
Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було i повiрити,
що вiн хотiв лишень до Києва, а тому ламав границi й порушував закони. А
йому хотiлося крикнути їм у вiчi: для мене вашi границi не границi, а
кайдани! I я не визнаю їх нiде й нiколи!! вони це по-своєму також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути лишень три мiсяцi i
п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо нiяких злотих
вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того - не вирiвненi
залеглостi у справi пашпорту. А на завершення, слiдство з вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над чим думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним западає i вiн грузне й грузне в якесь багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не конче
вправний до такої безглуздої акробатики цього трагiкумедного цирку.
Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка i кожної
п'ятницi пiд тiюремну браму приходили мати або сестра i приносили тi
ославленi "передачi". Приходили, просили побачення, їм вiдмовляли, але
вони все-таки вперто i довго чекали безнадiйно надiючись. Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав якраз дощ...
Володько випадково був на подвiр'ї i йому пощастило пiдбiгти до брами i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато людей, переважно жiиок з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед брамою,
i мiж ними побачив також i свою таку знану, близьку, рiдну i таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у тому своєму
старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвiтською, обрядовою
пов'язкою "тернової хустки", з тим повним рогозовим кошиком... її глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в браму, а її округле, порiзане зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але й вiд слiз...
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв з
рушницею бiля брами, i мiшаниною українсько-польської мови просила:
- Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
- Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. -
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл.
Мати не знала, що далi робити, вона повернулася, розгублено постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт...
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати не мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти добу,
у якiй народився... Вiн бачив у камерi одинадцятiй багато матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки їх таких по
всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i безпораднi, дарма що пишемо томи книг,
кладемо границi i виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не
знаємо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I, можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до
звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його
знайти?
Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають знов до
брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був
здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної
амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли
цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ,
але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним
вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi,
- Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на
її сльози, що лилися з глибоких її очей.
- А тебе не б'ють? - було першим питанням.
- Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
- А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив - Боже, що я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п'ятницю, то я, то Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого ти
ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали
чогось - хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всi твої
папiрцi забрали.
- Я знаю,казав Володько.
- Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз - шукали, шукали, нiчого не знайшли
й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви шукаєте?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько
чуєш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть менi: там, чуєте, б'ють... Там всiх
б'ють... А я не сплю i не їм... Били тебе? - I вона дивилася на сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
- Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
- Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогоднi пiшла до того
слiдчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слiдчого по цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось
папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла i ото
пустили... А Василинка... Що вона, бiдачисько, поплаче... Господи,
Господи!
Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала
своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а
дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне
одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано,
намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався...
- Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись... Нас не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник
за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле... I те, що вiн сказав
востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка
вже бiльше не має на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого
навiть сказати.
Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однiєї повiстi,
яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що
проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села... I одно лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не
"вивротовєц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi
свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної
уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в
переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не
догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi
звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає
рiдше.
Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також
своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
- Це ти? - здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут
побачити.
- Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у
тiтки. Почула, що i ти тут... Моя тiтка має знайомого дозорця... Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi... Володько не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
- Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
- Була ти в Тилявцi? - запитав вiн нарештi i прийняв без подяки
пакунок.
- Була. На Чесного хреста.
- Що ж там?
- Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це
питати. Вона вiдгадала його думку.
- Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не
пустили. Я танцювала з Йоном.
Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн
бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi.
- Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? - квапився
перейти на iншу мову.
- Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не
розумiю того Сергiя... А знаєш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи.
-Як то?
- Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
- Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще
бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому
назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету -
безпосереднiсть i довiр'я, особливо те до людини. Починав бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її
мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi
вiдповiдно бачити.
Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за
передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути... При цьому
мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б
належали.
Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень...
Лютий...
XI
У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє... Всi вони курять. Над їх
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до
сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi.
Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами.
Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
- То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка,
вiтаючись з Володьком.
- То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських
подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в
далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярiї "з речами", боявся,
що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн
може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтiв", якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки... Стратон
так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить
тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує
знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату,
помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього
сiм'ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i
спочатку, тримаються вiд се...
